Історія

Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію Україні (навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення ухвалити I Універсал ("До українського народу, на Україні і поза її сущому"). Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування.

22 червня 1941 р. Сталін демонстрував перед своїм «ближнім колом» обурення ображеної невинності. Демонстрував перед тими, із ким десятки годин провів над оперативними мапами планованого вторгнення у Європу, хто напевно знав, що «нечуваний по нахабству» напад Гітлера всього лише випередив напад Сталіна. Такою ж незмінною залишається і цілковита непоінформованість розробників «Міркувань» щодо планів супротивника. На жаль, «секрети Гітлера на столі у Сталіна» лежать тільки у творах відставних кадебешників.

1. Запропонувати НКВС СРСР: 1) справи про 14 700 колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремників, що перебувають у таборах для військовополонених, 2) а також справи про арештованих, що знаходяться в тюрмах західних областей України і Білорусії в кількості 11000 чоловік – членах різних к-р шпигунських і диверсійних організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників і перебіжчиків розглянути в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання – РОЗСТРІЛУ !.

«Памятка для войск. Десять заповедей при обращении с русскими» – унікальний архівний документ, «Пам'ятка для військ. Десять заповідей при поводженні з російськими »переклад захопленого німецького документа, зроблений військовими перекладачами розвідувального відділу армії і засвідчений помічником начальника 4 відділу Розвідувального управління Генерального штабу Червоної Армії старшим лейтенантом «Ветров». Документ свідчить про лояльність військового командування Вермахту до населення Радянського Союзу навіть в найважчі часи поразок для Третього Рейху.

Демонстрація студентів Ризького Університету... (Фотоархів Пресслужби Гофмана)

Днями вийшла книга хакаського вченого Генадія Тюньдешева «Великий хан Батый – основатель Российской государственности». Управління в Росії до сьогодні відбувається за системою, що була закладена в період Золотої Орди.

Байка про те, як 22-го червня 1941-го року віроломні німці напали на «мирний» Радянський Союз, легко розвіюється, варто лише трохи уважніше почитати хронологію Другої світової.

Нещодавно на полицях львівських книжкових крамниць з’явилася цікава книжка Габі Кьопп «Навіщо я народилася дівчинкою? або «Сексуальні подвиги» радянських визволителів». Книжка відразу ж привернула увагу читачів, бо ще донедавна, історія із «діяннями» радянських солдатів на «визволених» територіях була за сімома замками. Навіть після возз’єднання Німеччини тема «подвигів» п’яних радянських солдатів замовчувалася, не тільки на просторі СНД, а й в Німеччині, Чехословаччині, та Австрії.

Я можу зрозуміти єврейських сіоністів, які жахаються ідеї втручання науковців-істориків у вивчення Голокосту. Я маю на увазі, що ніхто з них не хоче фігурувати в цьому питанні як відвертий брехун. Або як дурень, якого втягнули у 62-річну брехню, не дивлячись на все сильніші докази неправдивості поширюваної ними інформації про долю євреїв під час другої світової війни. Виявилося, що більшість того, про що вони нам розповідали, було неправдою, а факти були перекручені до невпізнання.

Кожного року дев’ятого травня вулицями українських міст йдуть ветерани „Великої Вітчизняної війни”. Президент та урядовці виголошують гучні промови, висловлюючи подяку та шану совецьким „воїнам–визволителям”, „воїнам – переможцям над гітлерівською Німеччиною”. Українські діти дарують ветеранам квіти, по телебаченню транслюють старі совецькі фільми про „славетні подвиги совецького солдата”, що визволив Європу від „коричневої чуми”. Але ні урядовці, ні телебачення, ні самі ветерани не кажуть про всі „подвиги” червоноармійців у „визволеній Європі” та в самому повоєнному СССР.