Літературних нагород у мене чимало, але хоч як парадоксально це звучить, проте не маю жодної літнагороди від фантастів. І це при тому, що поза очі мене нагородили почесним прізвиськом "живий класик української фантастики". Не склалося якось - що тут поробиш?! Мене нагороджували на загальнолітературних конкурсах, давали загальнолітературні премії... а як доходило до конкурсів фантастичних - то хоч стій, хоч падай!!!

Навіть до парадоксальних випадків доходило. Наприклад, у 1994 році редакція "Всемирной фантастики и детектива" - окремого додатку до журналу "Наука - фантастика" вирішила нагородити мене Золотим дипломом - і що б ви думали?! Журнал через рік закрився, а Золотого диплома так і не видрукував... Хоча оголошення про присудження цього диплому було опубліковано... Інший випадок: коли я подав на "Портал - 2006" аж 3 свої прозові книги фантастики, випущені у 2005 році (між іншим, унікальний випадок для 2000-х років), то високе журі "Порталу" ухвалило чудесне рішення: саме 2006-го року не розглядати номінацію "Українська книга"!!! Як виявилося згодом, у попередньому - 2005-му році у жодного (!) іншого україномовного прозаїка-фантаста, окрім Тимура Литовченка, книг просто не вийшло. Отже, за відсутністю конкуренції журі довелось би розглядати одразу 3 книги одного автора.

Втім, то вже історія. Але зважаючи на по-справжньому унікальну і парадоксальну ситуацію (як це - "живий класик" і раптом без жодного "слона"?!), колеги по цеху вирішили виправити ситуацію і, зважаючи на мою любов до холодної зброї, на 50-річчя подарували мені кинджал - від імені всіх сучасних українських фантастів та з тонким натяком на наш другий спільний з дружиною історичний роман "Кинджал проти шаблі":

А все тому, що це насправді не чистий авантюрно-історичниий роман, а значною мірою криптоісторія. Читачам і видавцеві подібні нюанси байдужі: їм аби книга була цікавою! Натомість і критики, й фантасти все добре помітили. На що й натякнули сувенірним кинджалом... Природно, я спитав тоді: "А де ж шабля, якщо орієнтуватися на книгу?!" Колеги сказали: якщо продовжу писати в тому ж дусі - буде мені й шабля! Орієнтовно - на 60-ліття. Але сталося все значно раніше...

Тут необхідно зазначити, що центром українського піратства є славетне місто Дніпропетровськ. А все через тамтешню письменницю Наталію Дев'ятко й її казково-фантастичну дитячо-юнацьку пригодницьку трилогію "Скарби Примарних островів", з якої поки що вийшли друком 2 перші томи:

Ось вона на "Медвіні" презентує першу книгу:

До речі, перед нею лежить подарована мною троянда. Тоді був морозний день, я ніс квітку при мінусовій температурі на вулиці. Але при тому я виявився єдиним, хто в той день допетрав подарувати Наталці квітку... а потім ця троянда поїхала поїздом у Дніпропетровськ і не в'янула ще 2 тижні!!! Щось неймовірне.

Загалом-то, Наталя молодша від мене рівно на 20 років, і відносини у царині літератури у нас якісь дуже особливі. Літературне середовище завжди сповнене найрізноманітнішими плітками. В даному разі злі язики приписували нам:

• збочений сексуальний зв'язок по лінії "господар - рабиня" - мовляв, я поїхав у Дніпропетровськ, зґвалтував там бідолашну дитину, залякав і примусив написати замість мене один зі своїх ранніх романів (при цьому пліткарку не засмучувала та обставина, що на той момент мені було 28 років, а Наталці - відповідно лише 8, а як 8-річна дніпропетровчанка спромоглася написати абсолютно "дорослий" роман, де в деталях описаний Київ 60-70-х років?!.);
• "тривіальний" сексуальний зв'язок - мені навіть погрожували, що розкажуть про Наталку моїй дружині Олені (от тільки навіщо розповідати, якщо обидві й без того давно знайомі?!);
• родинний зв'язок у тому сенсі, що Наталка - моя таємна позашлюбна дочка (при її живому батьку, ага).

Всі три версії й досі фунциклюють у спечених мізках пліткарів, що ніяк не можуть обрати ту, яка їм миліша. Та все це лірика. Головне ж у тому, що дніпропетровська літературна мафія (в сенсі мафії як "сім'ї") давно й надійно нарекла Наталію Дев'ятко місцевим піратським капітаном. Бо в її трилогії пірати - вони не стільки пірати в традиційному сенсі цього слова, а швидше маги, витіснені Імперією, що захопила весь суходол, на безкраї морські простори. І от плавають піратські капітани - волелюбні чарівники кожен на своєму судні й намагаються здолати Білу Химеру, яка живе в палаці з червоної цегли живить своєю магічною енергією Імперію... А головного піратського капітана, найпотужнішого мага звуть Ярош Сокіл... Повторюю: Ярош Сокіл!.. Писалася трилогія на початку 2000-х, перші два томи вийшли у 2011 і 2012 роках відповідно, третій том, на жаль, не було видано через Євромайдан.

Отже, ця дівчинка з Дніпропетровська, яка давно вже придумала свого Яроша, і є головним місцевим піратським капітаном. Після того, як ми познайомилися й добряче попрацювали в літературному журналі "УФО" (про що я, можливо, колись розповім і після чого пліткарі й досі не знають, є ми звичайними коханцями або ж батьком і дочкою), Наталя визнала піратським капітаном і мене. Тільки вже, природно, київським. Ну що ж, Дніпро тече і в Києві, і в Дніпропетровську, все закономірно, місця для письменників, чарівників і піратів вистачить скрізь...

А тепер нарешті до суті дня сьогоднішнього! Як я і сповіщав завсідників "НО", з 30.10.2015 по 1.11.2015 в Києві відбувалась ЛіТеrra №2 (https://www.ar25.org/article/literra-no2-vidbudetsya-vzhe-nevdovzi.html). Я приповз туди в неділю, бо домовився з організаторами про круглий стіл "Коли в Україні з'явиться свій фантастичний флеш-серіал?" - тож попри жахливий біль в ногах (погода явно змінюється), довелося ставати на милиці й повзти на конференцію. Бо дуже вже хочеться, щоб у нас розвивалася мультиплікація фантастичного спрямування!.. А отже, питання потрібно для початку обговорити.

Наталка Дев'ятко на ЛіТеrrі також була. Не знаю, чи причетна вона до цієї ідеї й якою мірою - поговорити толком нам не вдалося... Але факт є фактом: на конференції мені піднесли... справжнє мачете-кукрі!!! Точнісінько отаке:

Звісно, це не шабля, як в нашому з Оленою спільному романі: клинок там лише 43 см, загальна довжина мачете - 56 см. Але це значно довше й солідніше за подарований раніше кинджал. До того ж, якщо кинджал був все ж таки сувенірним (хоча й сталевим), то подароване сьогодні мачете - це туристичний інвентар. Я ще не нагострив його (то вже справа часу й техніки), але, судячи за всіма ознаками, гілки ним рубати можна.

Отже, до козацької шаблі я ще не дописався, проте піратський клинок-мачете маю! До того ж, кукрі (так називається ця форма клинка) - це єдиний різновид мачете, яким можна не тільки рубати (бо мачете, по суті, є чимсь середнім між ножем і сокирою), але й при необхідності колоти. Хоча колючий удар загалом не є сильною стороною мачете. От рубанути "з відтяжкою" - оце так! Це суто по-нашому, по-піратському...

P.S. Бачили б ви, у якому захваті була моя Олена, коли я притягнув з ЛіТеrrи мачете!!! Вона намагається зібрати у нас вдома колекцію різноманітних артефактів, які би перегукувалися з нашими історичними романами. Тепер же до роману "Кинджал проти шаблі" маємо і кинджал, і... хоча й не зовсім шаблю, але все ж таки кривий клинок східного типу, до того ж з колючим вістрям.