Абревіатура СНІД розшифровується як синдром набутого імунодефіциту. Певну психологічну установку закладено вже в самій назві: мовляв, імунітет був, але його стало недостатньо, щоб організм успішно опирався хворобам.
Це пояснюють тим, що нововідкритий вірус ВІЛ виступами на своїй оболонці з’єднується з певною групою атомів (рецепторами) на поверхні тих клітин, які відповідають за протидію «гостям з мікросвіту»: Т-лимфоцитів. Залежно від того, є така група, чи її немає, їх ділять на CD-позитивні і CD-негативні.
Припустимо, ВІЛ проник у Т-лімфоцит – що далі? Тут думки учених розходяться. Одні вважають, що небезпечний вірус, розмножуючись, ці клітини знищує, й від того наш організм слабне, інші - що він проникає в речовину спадковості ДНК і там до певного моменту зачаюється, а дехто передбачає найгірший сценарій: збудник новітньої «чуми» «бере в рабство» нашу імунну систему, змушуючи її працювати на власні інтереси. В такому разі людство приречене! Найгарячіші наукові голови ставлять питання про клонування Т-негативних осіб заради порятунку homo sapiens.
Не витрачатимемо час на спростування цих версій. Але одразу звертаємо увагу на те, що в наукових дискусіях чомусь лишається «за кадром»: клітинний імунітет завжди набутий й іншого не існує. Спочатку новородка охороняє материнська опірність інфекціям, а потім його власні лімфоцити вчаться взаємодіяти з мікросвітом – у тому й сенс дитячих хвороб.
Відтак і дефіцит імунітету, якщо такий розвивається, теж завжди набутий. А розвивається він – і так було одвіку – зокрема, й через утому, стрес, при радіаційних враженнях, вживанні наркотиків, при нетрадиційних статевих стосунках. Знижується імунітет і при вагітності – відомо, які вразливі до хвороб майбутні матері.
Не в усіх, кому поставлено діагноз СНІД, кількість Т-лімфоцитів зменшується, і у такому випадку фатальність хвороби пояснюють тим, що ВІЧ спотворює картину взаємодії складників імунної системи: зовні все ніби нормально, а насправді… Так от коли медицина допускає такий варіант перебігу подій в організмі, то їй не завадило б дослідити, як видозмінює імунну систему той обвал щеплень супроти найрізноманітніших хвороб, який людині доводиться витримувати в дитячому, а тепер уже й дорослому віці. Чи не тут варто пошукати причини імунодефіцитів?
Але сама постановка такого питання викликає шалений опір. А даремно! Будь-яка хвороба вписана в еволюційний процес, як і засоби її подолання, й те, що було добре вчора, сьогодні може мати ефект, протилежний сподіваному. Причина відома: у нашому світі існує так званий горизонтальний рознос генів, і здійснюють його ті, кого ми звикли мати за одвічних своїх ворогів, не бажаючи зрозуміти, що хвороби – лиш верхівка айсберга складних взаємодій між мікро- й макросвітом.
Постає питання: чому природа не запрограмувала клітинний імунітет раз і назавжди? А тому, що ми живемо у світі, де, як казали древні, «все тече і все змінюється», де в «ту саму ріку не вступиш двічі». І ці красиві філософські сентенції підкріплюються серйозними дослідженнями, зокрема Джорджіо Піккарді з органічними колоїдами. Кожна хвилина лишає слід на речовинах, з яких збудовано живі системи. Це означає, що в унісон з часовим поступом усе живе мусить змінюватися на рівні свого фундаменту, щоб зберегтися як форма. Первісна людина, людина епохи Стародавнього Риму, що пила воду із свинцевих труб, мешканець середньовічного міста, котрий сповідував принцип «чим чистіше тіло, тим брудніша душа», чи наш сексуально розкутий сучасник не можуть бути однаковими за своїми фізіологічними, біохімічними та іншими характеристиками, хоч зовнішнім виглядом різняться мало.
У ДНК записано інформаційні вектори, якими нам бути, ми ж завжди народжуємося і здійснюємося в реальному часі, несучи на собі його ознаки, і в цьому неважко переконатися, кинувши бодай побіжний погляд на картини давніх майстрів.
Логічний здогад у науці важить багато. А чи маємо факти підтвердження того, що ми змінюємося разом із змінами в довкіллі та способі свого життя? Безперечно. Так, сочинський лікар Микола Шульц збирав аналізи крові своїх пацієнтів, спостерігаючи за її картиною. Якщо за часів Першої Світової війни нормою були 10 - 12 і навіть 14 тисяч лейкоцитів, то двадцятьма роками пізніше цей показник зійшов на 8 тисяч, а тепер уже й 4 - 5 тисяч гематологів не бентежать. А кров же відбиває не тільки стан нашого організму, а й спосіб життя та смакові вподобання. Чому сталися такі разючі зміни за мізерний як на масштаби еволюційного процесу час, і чи вони нам чимось загрожують? Схоже, ні. Ми хворіємо, але в цілому, як показує аналіз історичної ситуації, живемо довше, аніж наші попередники, й пізніше «здаємо позиції». Про ровесницю пушкінської героїні – матір Тетяни Ларіної, жінку років тридцяти восьми, уже ніхто не скаже, що вона «проста, але мила старенька».
А ось ще один приклад.
Професор Токійського університету Макі Такката розробляв просту діагностичну реакцію Ф: характер осідання білків крові був ознакою розвитку певних недуг. Показники різнилися в чоловіків і мали бути однаковими у жінок.
Перед тим, як рекомендувати свою методику для масової медичної практики, Такката вирішив зробити остаточні аналізи, для цього йому потрібна була протягом місяця краплина крові, взята в один і той самий час у однієї і тої самої людини. Донором став колега Хаташіта.
Аж 19 років йому довелося виконувати свою місію, бо в січні 1938 року кров чоловіків почала давати такі показники, ніби всі вони перетворилися на жінок. А це що означало?
У науці побутує жарт, що реакції каталізу відбуваються не тільки в пробірках, а й у головах учених. «Голови вчених» у 30 – 50-х роках минулого століття ще не були готові до того, щоб на підставі досліджень Макі Такката поставити питання про пандемію якоїсь нової хвороби, зате вони дозріли до того за два-три десятиліття. Галло і Монтаньє висунули гіпотезу про появу збудника імунодефіциту, й приводом став перехід у злоякісну форму раніше несмертельної саркоми Капоши. При цьому поза увагою лишилося те, що на початку ХХ століття смертність від раку, доти хвороби хоч і дуже давньої, проте рідкісної, зросла в кілька сот разів.
А ще з’явився, зібравши першими своїми візитами страшний врожай жертв, грип, викликавши в людському організмі незворотні зміни. І знову виникає питання – чому?
Дозвольте на запитання відповісти запитанням: а хіба могло бути інакше? Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. навколо промислових міст потемніли метелики березові п’ядуни, бо ж і дерева, на яких вони звикли жити, через промислову кіптяву вже не є білокорими. Розпочав тріумфальний поступ науково-технічний прогрес, біосфера перейшла в якісно новий стан – ноосферу, і в ній відбулися величезні зміни.
Змінився й спосіб людського життя.
У 50-х роках минулого століття на островах Бікіні випробували найпершу атомну зброю, й ніхто тоді не подумав, як після цього підвищиться радіаційний фон на нашій не такій уже й просторій планеті, бо тоді й поняття такого не було. Вже не знаю хто придумав назвати «бікіні» купальний костюм, який увійшов тоді в моду: людина, що раніш ховалася від сонця під парасольками та по купальних кабінках, відкрила своє тіло його ультрафіолетовим променям, смаглява шкіра стала ознакою здоров’я і краси.
Між першим і другим явищем існує глибинний зв’язок – на рівні ДНК. То був потужний удар по речовині спадковості, але природа з ним впоралася. Тому й наслідки Чорнобильської катастрофи виявилися не такими страшними як прогнозували.
Трохи терпіння, шановний читачу! Хіба не цікаво дізнатися, як воно так виходить, що з однієї-єдиної заплідненої клітини розвивається аж ніяк не мікроскопічних розмірів людина, слон чи хай навіть метелик, що, своєю чергою, теж народжує людину, слона чи метелика? Колись у науці панувала теорія преформізму: вважалося, що покоління, яким належить прийти в світ, вже закладені в готовому вигляді, ніби матрійки… З удосконаленням ткацького верстата в науку проникла думка: може, й природа замість готових форм заклала вглиб статевих клітин таку собі перфокарту, щоб по ній заново зібрати той чи той вид живих істот. Така зміна поглядів на світ завершилася відкриттям молекули-ДНК, на честь якої поети написали вірші, а композитори - симфонії.
І от у нашому столітті вона повністю прочитана. Генів, які визначають те, чим ми є, виявилось несподівано мало: на них припадає один-півтори відсотки дезоксирибонуклеїнової кислоти. А що заховано у довжелезних ділянках, які начебто не беруть участі в життєвих процесах, «мовчать», але про що?
Спочатку такі ділянки зопалу назвали «космічним сміттям», але згодом вчені зрозуміли, що в них відкладено унікальну інформацію про виживання всіх, кого еволюційний процес залишив у далекому минулому на шляху поступового ускладнення життєвих форм, бо все те може знадобитися в майбутньому. І в ДНК відбито більш як півтори тисячі генетичних програм вірусів і бактерій. А ці одвічні вороги роду людського чим займаються? Навіщо вони?
«Це – сліди страшних пошестей, яких свого часу зазнав людський рід, - так відповідають на це запитання прибічники СНІД-концепції. – Ще й не те буде, коли ВІЛ до нас добереться».
Якщо це всього-навсього «сліди», то чому вони так ревно зберігаються? І чому природа виявляє стільки віртуозності, витрачає стільки енергії, не допускаючи їх втрати?
Віруси й мікроорганізми потрапляють у клітину крізь рецептори, й на їх проникнення працює вся клітинна машина. Коли б ці сутності були тільки паразитами, то еволюція відбирала б ті організми, які мають якнайменше рецепторів: усі інші просто вимирали б. Але ж ні! Рецепторів на поверхні клітини - як зірок на небі, число назвати неможливо. Вони можуть переходити в розчинну форму, беручи участь у якихось обмінних процесах, потім знову з’являтися на мембрані – враження таке, що сама клітина дає сигнал, кличучи вірус як носія інформації про якісь особливості довкілля, де кожна хвилина лишає слід на речовині, з якої складаються живі системи.
Запліднена клітина стрімко ділиться відповідно до генетичної програми, закладеної в її ДНК. Там, повторюємо, загальний образ того, кому належить з’явитися на світ, і його заклала вічність. Це означає, що з кожної ділянки ДНК-гена, який перебуває в активному стані, знімається «робоче креслення», де є те що треба й чого не треба – так звана інформаційна рибонуклеїнова кислота, РНК. Потім вона підлягає редагуванню, як і текст, який написала людина, і в цьому процесі з неї вирізається все зайве. Зайвими є насамперед специфічні сполучення речовин, які виникають під дією ультрафіолету – так звані димери тиміну-цитозину, бо ж біля них необхідний для функціонування організму процес зняття «робочих копій» уривається. Щось подібне відбувається і під дією радіації.
Отож після апробування атомних бомб на атолі Бікіні й появи моди на оголене тіло, ледь прикрите купальником, мав з’явитися носій інформації про опірність ультрафіолету та радіоактивному випромінюванню, бо того, що попередні мільоноліття відклали в ДНК, могло й не вистачити.
Такі характеристики притаманні ВІЛ, і не марно він вийшов із Африки: з тих її регіонів, де є природний постійно діючий реактор. Цей вірус там давно був, а пішов «гуляти світом», коли в ньому виникла потреба. Отож маємо факт: у нашій ДНК понад півтори тисячі генетичних програм мікроорганізмів. Годі сподіватися, що процес вживляння нової інформації припинився: адже вектор часу, так само спрямований з минулого в майбутнє, і ця не зовсім зрозуміла нам субстанція як ніколи «забарвлена слідами людської діяльності». ВІЛ – один з тих вірусів, які вживляються в людську ДНК, як-то кажуть, у нас на очах. Він не останній, а можливо, й не єдиний, ото й тільки що потрапив у поле зору медицини. Це типове для нашого світу явище, і його належить зрозуміти.
То як з крихітної заплідненої клітини утворюється людина? Кожний школяр знає, що завдяки потоку поживних речовин, які несуть енергію для обмінних процесів, які ні на мить не припиняються в наших клітинах. А звідки береться генетичний матеріал для нескінченних ДНК-РНК перетворень? Необхідно визнати, що ця «перфокарта» приходить зовні, означена особливостями часу, в якому нам випало жити. Інакше доведеться скасувати основний закон нашого світу про те, що ніщо з нічого не виникає й нікуди не дівається…
Й остаточну крапку в цій картині ставлять відкриття, обвально зроблені в біології протягом останніх років. Зачарувавшись ДНК – цією ниткою безсмертя, яка пронизує всі покоління, наука недооцінила рибонуклеїнову кислоту, яка існує недовго – від кількох хвилин до кількох днів. А на ній лежить не менш важлива місія: переводити інформацію, яку вічність відклала для цілого роду, в реальний час – той, у якому кожному конкретному представникові цього роду належить народитися, – з його неповторними особливостями. Виявляється, «скромняга» РНК спроможна не тільки правити ДНК, а й виключати діючі гени – залежно від особливостей часу. Відомості про ці особливості мають надходити зовні безперервним потоком, а що інформація завжди прив’язана до матерії, то й треба шукати її носія. Іншого кандидата на таку місію як віруси й насамперед РНК-вмісні ретровіруси не відкрито. Суперечки про ці сутності, які ковзаються по лезу бритви поміж життям і нежиттям, точаться давно. «Це розносчики передового біосферного досвіду, - кажуть деякі вчені. Сенс їхньої будови в тому, що вони мутаціями відповідають на виклики довкілля і вносять відповідну інформацію в клітину, куди потрапляють разом з потоком речовини».
Проте практична медицина має їх за паразитів, призвідців багатьох хвороб і постійно влаштовує на них полювання. Та хіба це можливо? Знайдено препарати, які руйнують вірусну оболонку. Але який у тому сенс, коли вірус і сам скидає її, проникаючи в клітину, щоб стати генетичним матеріалом для ДНК-РНК перетворень? А дозрівши, вірус виходить зі свого сховку, використавши за оболонку мембранні білки клітини, і знищити його неможливо не знищивши саму клітину. От і б’ється медицина над проблемою, яка однозначному вирішенню не піддається, а з іншого боку, успішно розвивається новий її напрям – ретровірусна терапія, де за інформаційний вектор використовують отой самий ВІЛ, яким лякають населення земної кулі. І чи не пора звести кінці з кінцями, визнавши, що вторгнення вірусів - нормальний процес, потік генетичної інформації.
Нашу неповторність визначають білки групи HLА, які ще називають білками самості, і ВІЛ-продуктами свого функціонування жорстко до них прив’язаний. Це наводить на думку, що цей ретровірус має бути таким самим мінливим, як і вірус грипу.
І справді, вже є чимало даних, що в однієї і тієї самої людини нагромаджується багато варіантів вірусу, які називають псевдовидами, і серед них ведеться природний відбір. Це означає, що шукати проти ВІЛу вакцину все одно що боротися з учорашнім днем.
Медицині доведеться зрозуміти, що не можна на один рівень ставити літичні віруси, в чиєму генному апараті є фактори пригнічення ДНК клітини-хазяїна, й віруси адаптаційні, природою пристосовані до внесення в неї інформації про виклики довкілля й винесення оптимальних способів відповідати на них; вірусів, що здійснюють петлю зворотнього зв’язку, без якої життя неможливе.
У нашому світі постійно ведеться відбір нових стандартів взаємодії з часом, їх закріплення, й той, хто генетично або з іншої якоїсь причини не готовий прийняти нову інформацію, потрапляє під так званий дезруптивний відбір, відтак і ризикує захворіти.
З останніми й належить працювати медицині, не залякуючи ціле суспільство (аж ніяк не безкорисливо) тим, чого бути не може.
Доктор біологічних наук
Наталія Околітенко
Доктор технічних наук
Микола Колбун
Науково-дослідний інститут інформаційно-хвильових технологій
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Часова перфокарта. Правда про СНІД
Світ:
08081603e.jpg
Це пояснюють тим, що нововідкритий вірус ВІЛ виступами на своїй оболонці з’єднується з певною групою атомів (рецепторами) на поверхні тих клітин, які відповідають за протидію «гостям з мікросвіту»: Т-лимфоцитів. Залежно від того, є така група, чи її немає, їх ділять на CD-позитивні і CD-негативні.
Припустимо, ВІЛ проник у Т-лімфоцит – що далі? Тут думки учених розходяться. Одні вважають, що небезпечний вірус, розмножуючись, ці клітини знищує, й від того наш організм слабне, інші - що він проникає в речовину спадковості ДНК і там до певного моменту зачаюється, а дехто передбачає найгірший сценарій: збудник новітньої «чуми» «бере в рабство» нашу імунну систему, змушуючи її працювати на власні інтереси. В такому разі людство приречене! Найгарячіші наукові голови ставлять питання про клонування Т-негативних осіб заради порятунку homo sapiens.
Не витрачатимемо час на спростування цих версій. Але одразу звертаємо увагу на те, що в наукових дискусіях чомусь лишається «за кадром»: клітинний імунітет завжди набутий й іншого не існує. Спочатку новородка охороняє материнська опірність інфекціям, а потім його власні лімфоцити вчаться взаємодіяти з мікросвітом – у тому й сенс дитячих хвороб.
Відтак і дефіцит імунітету, якщо такий розвивається, теж завжди набутий. А розвивається він – і так було одвіку – зокрема, й через утому, стрес, при радіаційних враженнях, вживанні наркотиків, при нетрадиційних статевих стосунках. Знижується імунітет і при вагітності – відомо, які вразливі до хвороб майбутні матері.
Не в усіх, кому поставлено діагноз СНІД, кількість Т-лімфоцитів зменшується, і у такому випадку фатальність хвороби пояснюють тим, що ВІЧ спотворює картину взаємодії складників імунної системи: зовні все ніби нормально, а насправді… Так от коли медицина допускає такий варіант перебігу подій в організмі, то їй не завадило б дослідити, як видозмінює імунну систему той обвал щеплень супроти найрізноманітніших хвороб, який людині доводиться витримувати в дитячому, а тепер уже й дорослому віці. Чи не тут варто пошукати причини імунодефіцитів?
Але сама постановка такого питання викликає шалений опір. А даремно! Будь-яка хвороба вписана в еволюційний процес, як і засоби її подолання, й те, що було добре вчора, сьогодні може мати ефект, протилежний сподіваному. Причина відома: у нашому світі існує так званий горизонтальний рознос генів, і здійснюють його ті, кого ми звикли мати за одвічних своїх ворогів, не бажаючи зрозуміти, що хвороби – лиш верхівка айсберга складних взаємодій між мікро- й макросвітом.
Постає питання: чому природа не запрограмувала клітинний імунітет раз і назавжди? А тому, що ми живемо у світі, де, як казали древні, «все тече і все змінюється», де в «ту саму ріку не вступиш двічі». І ці красиві філософські сентенції підкріплюються серйозними дослідженнями, зокрема Джорджіо Піккарді з органічними колоїдами. Кожна хвилина лишає слід на речовинах, з яких збудовано живі системи. Це означає, що в унісон з часовим поступом усе живе мусить змінюватися на рівні свого фундаменту, щоб зберегтися як форма. Первісна людина, людина епохи Стародавнього Риму, що пила воду із свинцевих труб, мешканець середньовічного міста, котрий сповідував принцип «чим чистіше тіло, тим брудніша душа», чи наш сексуально розкутий сучасник не можуть бути однаковими за своїми фізіологічними, біохімічними та іншими характеристиками, хоч зовнішнім виглядом різняться мало.
У ДНК записано інформаційні вектори, якими нам бути, ми ж завжди народжуємося і здійснюємося в реальному часі, несучи на собі його ознаки, і в цьому неважко переконатися, кинувши бодай побіжний погляд на картини давніх майстрів.
Логічний здогад у науці важить багато. А чи маємо факти підтвердження того, що ми змінюємося разом із змінами в довкіллі та способі свого життя? Безперечно. Так, сочинський лікар Микола Шульц збирав аналізи крові своїх пацієнтів, спостерігаючи за її картиною. Якщо за часів Першої Світової війни нормою були 10 - 12 і навіть 14 тисяч лейкоцитів, то двадцятьма роками пізніше цей показник зійшов на 8 тисяч, а тепер уже й 4 - 5 тисяч гематологів не бентежать. А кров же відбиває не тільки стан нашого організму, а й спосіб життя та смакові вподобання. Чому сталися такі разючі зміни за мізерний як на масштаби еволюційного процесу час, і чи вони нам чимось загрожують? Схоже, ні. Ми хворіємо, але в цілому, як показує аналіз історичної ситуації, живемо довше, аніж наші попередники, й пізніше «здаємо позиції». Про ровесницю пушкінської героїні – матір Тетяни Ларіної, жінку років тридцяти восьми, уже ніхто не скаже, що вона «проста, але мила старенька».
А ось ще один приклад.
Професор Токійського університету Макі Такката розробляв просту діагностичну реакцію Ф: характер осідання білків крові був ознакою розвитку певних недуг. Показники різнилися в чоловіків і мали бути однаковими у жінок.
Перед тим, як рекомендувати свою методику для масової медичної практики, Такката вирішив зробити остаточні аналізи, для цього йому потрібна була протягом місяця краплина крові, взята в один і той самий час у однієї і тої самої людини. Донором став колега Хаташіта.
Аж 19 років йому довелося виконувати свою місію, бо в січні 1938 року кров чоловіків почала давати такі показники, ніби всі вони перетворилися на жінок. А це що означало?
У науці побутує жарт, що реакції каталізу відбуваються не тільки в пробірках, а й у головах учених. «Голови вчених» у 30 – 50-х роках минулого століття ще не були готові до того, щоб на підставі досліджень Макі Такката поставити питання про пандемію якоїсь нової хвороби, зате вони дозріли до того за два-три десятиліття. Галло і Монтаньє висунули гіпотезу про появу збудника імунодефіциту, й приводом став перехід у злоякісну форму раніше несмертельної саркоми Капоши. При цьому поза увагою лишилося те, що на початку ХХ століття смертність від раку, доти хвороби хоч і дуже давньої, проте рідкісної, зросла в кілька сот разів.
А ще з’явився, зібравши першими своїми візитами страшний врожай жертв, грип, викликавши в людському організмі незворотні зміни. І знову виникає питання – чому?
Дозвольте на запитання відповісти запитанням: а хіба могло бути інакше? Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. навколо промислових міст потемніли метелики березові п’ядуни, бо ж і дерева, на яких вони звикли жити, через промислову кіптяву вже не є білокорими. Розпочав тріумфальний поступ науково-технічний прогрес, біосфера перейшла в якісно новий стан – ноосферу, і в ній відбулися величезні зміни.
Змінився й спосіб людського життя.
У 50-х роках минулого століття на островах Бікіні випробували найпершу атомну зброю, й ніхто тоді не подумав, як після цього підвищиться радіаційний фон на нашій не такій уже й просторій планеті, бо тоді й поняття такого не було. Вже не знаю хто придумав назвати «бікіні» купальний костюм, який увійшов тоді в моду: людина, що раніш ховалася від сонця під парасольками та по купальних кабінках, відкрила своє тіло його ультрафіолетовим променям, смаглява шкіра стала ознакою здоров’я і краси.
Між першим і другим явищем існує глибинний зв’язок – на рівні ДНК. То був потужний удар по речовині спадковості, але природа з ним впоралася. Тому й наслідки Чорнобильської катастрофи виявилися не такими страшними як прогнозували.
Трохи терпіння, шановний читачу! Хіба не цікаво дізнатися, як воно так виходить, що з однієї-єдиної заплідненої клітини розвивається аж ніяк не мікроскопічних розмірів людина, слон чи хай навіть метелик, що, своєю чергою, теж народжує людину, слона чи метелика? Колись у науці панувала теорія преформізму: вважалося, що покоління, яким належить прийти в світ, вже закладені в готовому вигляді, ніби матрійки… З удосконаленням ткацького верстата в науку проникла думка: може, й природа замість готових форм заклала вглиб статевих клітин таку собі перфокарту, щоб по ній заново зібрати той чи той вид живих істот. Така зміна поглядів на світ завершилася відкриттям молекули-ДНК, на честь якої поети написали вірші, а композитори - симфонії.
І от у нашому столітті вона повністю прочитана. Генів, які визначають те, чим ми є, виявилось несподівано мало: на них припадає один-півтори відсотки дезоксирибонуклеїнової кислоти. А що заховано у довжелезних ділянках, які начебто не беруть участі в життєвих процесах, «мовчать», але про що?
Спочатку такі ділянки зопалу назвали «космічним сміттям», але згодом вчені зрозуміли, що в них відкладено унікальну інформацію про виживання всіх, кого еволюційний процес залишив у далекому минулому на шляху поступового ускладнення життєвих форм, бо все те може знадобитися в майбутньому. І в ДНК відбито більш як півтори тисячі генетичних програм вірусів і бактерій. А ці одвічні вороги роду людського чим займаються? Навіщо вони?
«Це – сліди страшних пошестей, яких свого часу зазнав людський рід, - так відповідають на це запитання прибічники СНІД-концепції. – Ще й не те буде, коли ВІЛ до нас добереться».
Якщо це всього-навсього «сліди», то чому вони так ревно зберігаються? І чому природа виявляє стільки віртуозності, витрачає стільки енергії, не допускаючи їх втрати?
Віруси й мікроорганізми потрапляють у клітину крізь рецептори, й на їх проникнення працює вся клітинна машина. Коли б ці сутності були тільки паразитами, то еволюція відбирала б ті організми, які мають якнайменше рецепторів: усі інші просто вимирали б. Але ж ні! Рецепторів на поверхні клітини - як зірок на небі, число назвати неможливо. Вони можуть переходити в розчинну форму, беручи участь у якихось обмінних процесах, потім знову з’являтися на мембрані – враження таке, що сама клітина дає сигнал, кличучи вірус як носія інформації про якісь особливості довкілля, де кожна хвилина лишає слід на речовині, з якої складаються живі системи.
Запліднена клітина стрімко ділиться відповідно до генетичної програми, закладеної в її ДНК. Там, повторюємо, загальний образ того, кому належить з’явитися на світ, і його заклала вічність. Це означає, що з кожної ділянки ДНК-гена, який перебуває в активному стані, знімається «робоче креслення», де є те що треба й чого не треба – так звана інформаційна рибонуклеїнова кислота, РНК. Потім вона підлягає редагуванню, як і текст, який написала людина, і в цьому процесі з неї вирізається все зайве. Зайвими є насамперед специфічні сполучення речовин, які виникають під дією ультрафіолету – так звані димери тиміну-цитозину, бо ж біля них необхідний для функціонування організму процес зняття «робочих копій» уривається. Щось подібне відбувається і під дією радіації.
Отож після апробування атомних бомб на атолі Бікіні й появи моди на оголене тіло, ледь прикрите купальником, мав з’явитися носій інформації про опірність ультрафіолету та радіоактивному випромінюванню, бо того, що попередні мільоноліття відклали в ДНК, могло й не вистачити.
Такі характеристики притаманні ВІЛ, і не марно він вийшов із Африки: з тих її регіонів, де є природний постійно діючий реактор. Цей вірус там давно був, а пішов «гуляти світом», коли в ньому виникла потреба. Отож маємо факт: у нашій ДНК понад півтори тисячі генетичних програм мікроорганізмів. Годі сподіватися, що процес вживляння нової інформації припинився: адже вектор часу, так само спрямований з минулого в майбутнє, і ця не зовсім зрозуміла нам субстанція як ніколи «забарвлена слідами людської діяльності». ВІЛ – один з тих вірусів, які вживляються в людську ДНК, як-то кажуть, у нас на очах. Він не останній, а можливо, й не єдиний, ото й тільки що потрапив у поле зору медицини. Це типове для нашого світу явище, і його належить зрозуміти.
То як з крихітної заплідненої клітини утворюється людина? Кожний школяр знає, що завдяки потоку поживних речовин, які несуть енергію для обмінних процесів, які ні на мить не припиняються в наших клітинах. А звідки береться генетичний матеріал для нескінченних ДНК-РНК перетворень? Необхідно визнати, що ця «перфокарта» приходить зовні, означена особливостями часу, в якому нам випало жити. Інакше доведеться скасувати основний закон нашого світу про те, що ніщо з нічого не виникає й нікуди не дівається…
Й остаточну крапку в цій картині ставлять відкриття, обвально зроблені в біології протягом останніх років. Зачарувавшись ДНК – цією ниткою безсмертя, яка пронизує всі покоління, наука недооцінила рибонуклеїнову кислоту, яка існує недовго – від кількох хвилин до кількох днів. А на ній лежить не менш важлива місія: переводити інформацію, яку вічність відклала для цілого роду, в реальний час – той, у якому кожному конкретному представникові цього роду належить народитися, – з його неповторними особливостями. Виявляється, «скромняга» РНК спроможна не тільки правити ДНК, а й виключати діючі гени – залежно від особливостей часу. Відомості про ці особливості мають надходити зовні безперервним потоком, а що інформація завжди прив’язана до матерії, то й треба шукати її носія. Іншого кандидата на таку місію як віруси й насамперед РНК-вмісні ретровіруси не відкрито. Суперечки про ці сутності, які ковзаються по лезу бритви поміж життям і нежиттям, точаться давно. «Це розносчики передового біосферного досвіду, - кажуть деякі вчені. Сенс їхньої будови в тому, що вони мутаціями відповідають на виклики довкілля і вносять відповідну інформацію в клітину, куди потрапляють разом з потоком речовини».
Проте практична медицина має їх за паразитів, призвідців багатьох хвороб і постійно влаштовує на них полювання. Та хіба це можливо? Знайдено препарати, які руйнують вірусну оболонку. Але який у тому сенс, коли вірус і сам скидає її, проникаючи в клітину, щоб стати генетичним матеріалом для ДНК-РНК перетворень? А дозрівши, вірус виходить зі свого сховку, використавши за оболонку мембранні білки клітини, і знищити його неможливо не знищивши саму клітину. От і б’ється медицина над проблемою, яка однозначному вирішенню не піддається, а з іншого боку, успішно розвивається новий її напрям – ретровірусна терапія, де за інформаційний вектор використовують отой самий ВІЛ, яким лякають населення земної кулі. І чи не пора звести кінці з кінцями, визнавши, що вторгнення вірусів - нормальний процес, потік генетичної інформації.
Нашу неповторність визначають білки групи HLА, які ще називають білками самості, і ВІЛ-продуктами свого функціонування жорстко до них прив’язаний. Це наводить на думку, що цей ретровірус має бути таким самим мінливим, як і вірус грипу.
І справді, вже є чимало даних, що в однієї і тієї самої людини нагромаджується багато варіантів вірусу, які називають псевдовидами, і серед них ведеться природний відбір. Це означає, що шукати проти ВІЛу вакцину все одно що боротися з учорашнім днем.
Медицині доведеться зрозуміти, що не можна на один рівень ставити літичні віруси, в чиєму генному апараті є фактори пригнічення ДНК клітини-хазяїна, й віруси адаптаційні, природою пристосовані до внесення в неї інформації про виклики довкілля й винесення оптимальних способів відповідати на них; вірусів, що здійснюють петлю зворотнього зв’язку, без якої життя неможливе.
У нашому світі постійно ведеться відбір нових стандартів взаємодії з часом, їх закріплення, й той, хто генетично або з іншої якоїсь причини не готовий прийняти нову інформацію, потрапляє під так званий дезруптивний відбір, відтак і ризикує захворіти.
З останніми й належить працювати медицині, не залякуючи ціле суспільство (аж ніяк не безкорисливо) тим, чого бути не може.
Доктор біологічних наук
Наталія Околітенко
Доктор технічних наук
Микола Колбун
Науково-дослідний інститут інформаційно-хвильових технологій
В тему:
Ще один глобальний лохотрон: вірус імунодефіциту людини (ВІЛ)
СПИД — мистификация мирового масштаба
Світоглядні основи вакцинації
Масові вакцинації провокують епідемії
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков