Арії чи орії?

Україна знаходиться в пошуку сили, потрібної для стрибка у майбутнє. Корені цієї сили заховані у її дивовижному минулому, у тих часах, коли наші предки, починаючи з 55 ст. до н. е., тобто після затоплення Борії (“старої землі” — Альтланд) навколо прісноводного озера Понт і перетворення його на Чорне море, сформували на Подніпров’ї потужну цивілізацію і культуру Гіперборії (Вищої Борії). Завдяки високим знанням неземного походження вони здійснили світоглядну, організаційну і технологічну революції, склалися як раса 3-го психоінформаційного рівня (рівня творчості і нестандартних дій), пережили демографічний вибух і розселилися по всьому світу, засіваючи його своєю світопізнавальною мудрістю і передовими технологіями, змінюючи його культурно та генетично.

Згадки про пасіонарний спалах 7,5-тисячолітньої давності дійшли до нас завдяки археологічним пам’яткам славетної Трипільської цивілізації (від 54 ст. до н. е.), побудованим по всій Європі мегалітичним обсерваторіям (принаймні з 50 ст. до н. е.), стародавнім алфавітам, трипільським традиціям містобудування, українській мові та іншим мовам арійського кореню, українським звичаям і величезній кількості фрагментів неймовірно високих і точних знань, відомих під назвою Гіперборійська Традиція. Культуротворча активність і надзвичайна життєспроможність наших предків викликає подив і природне запитання: “Звідки вони черпали цю силу?”

Для відповіді на нього важливо знати, як себе називали мешканці Гіперборії. Завдяки розкриттю їхньої самоназви можна наблизитись до розуміння їхнього мислення і уявлення про свою місію у цьому світі. Більше того, усвідомивши цю місію і ставши її продовжувачами, відновивши первинні імена і знову піднявши їх на прапор, можна самим долучитися до того ж самого невичерпного джерела енергії, життєспроможності і творчості.

— Невже так важливо, яке ім’я носить людина чи народ?

А як ви гадаєте, навіщо дають нові імена при релігійній ініціації або творенні нових держав? Бо ж — “як назвеш корабель, так він і попливе”. Погляньмо на цю проблему із суто наукової точки зору.

Ім’я і характер

Уявіть собі, що ви маленька дитина. Ви тільки починаєте розмовляти. Не розуміючи змісту, ви постійно повторюєте за своїми батьками якесь сполучення звуків. Воно може бути різким і неприємним для вас. А може бути м’яким і заспокійливим — як колискова мелодія перед сном...

Однак, хоч би якою була ваша реакція на це звукосполучення, ви раз за разом повторюєте його за батьками, укарбовуючи тим самим у свою свідомість породжені ним відчуття. І через якийсь проміжок часу вам раптом стає ясно, що це звукосполучення — це ви. Це так вас називають, так вас кличуть, це символ вашого існування, вашого перебування в цьому світі.

Це ваше ім’я. Отже, і всі ті відчуття, що виникли у вашій душі при сприйнятті і вимові цих звуків, теж є ви. І якщо ці звуки були різкими, швидкими, гучними — то у вас розвиваються саме ці сторони характеру, а якщо тихими, повільними і спокійними, то через якийсь час ви чуєте на свою адресу “золота дитина” чи щось подібне. Це зовсім не означає, що ваша вдача цілком зумовлюється вашим ім’ям, але те, що воно істотно впливає на її (вдачі) розвиток, — безперечний факт.

Вплив імені народу і назви його держави на народний характер подібний до того, як ім’я дитини впливає на формування її особистості. Тому самоназва народу — його ім’я — дозволяє багато в чому зрозуміти не лише його самосвідомість, а й підсвідомість, сформовану цим ім’ям.

— Тож як насправді називали себе прадавні українці-гіперборії?

На сьогоднішній день одні переконані, що “орії”, інші доводять, що “арії”. В Україні і діаспорі нині розгортається диспут між “оріями” і “аріями”. Обидві сторони об’єднані пошуком своїх прадавніх коренів і прагненням рішучих перетворень усього нашого життя. А роз’єднує їх самоназва і прилучені до неї світоглядні настанови. Питання ставиться руба: арії чи орії?

МІФО-ІСТОРИЧНИЙ АРГУМЕНТ

Для відповіді на нього необхідно розглянути аргументи і контраргументи обох сторін цієї дискусії. Почнемо з аргументації оріїв, оскільки вони першими порушили це питання і ставлять його у максимально гострій та категоричній формі: “Не Арійська, а Орійська. І це принципово. Саме так це звучало декілька тисяч років тому” (з листа киянина Анатолія Кондратьєва до редакції журналу “Перехід-IV”).

Чи не найкраще аргументація оріїв викладена у листі до редакції нашого журналу від Євгена Чорного — на нашу думку, найбільш глибокого ідеолога оріянства, автора праць “Орійська Ідеологія ВКраїни”, “Про Свято Духа” та "Національні Духовні Орієнтири". Читаємо: “Орійський, а не арійський. Головним у цьому є Ім’я, яке відоме з давнини, — Ор. Це Ім’я має стосунок до поняття Бігу і згадується як праОтець слов’Анських Богів”. При цьому Євген Чорний посилається на “Велесову Книгу”:

“Згадаймо про Отця Ора і єдиний рід Слов’янський;
а по Отцю Ору сини його розділилися на трійцю, і так стало...”
“І ті, що говорять слова многі про родичів своїх
і самі себе возносять вище праЩурів і Ора-Отця,
то шкоду творять”
(Влесова Книга (8), стор. 53, Київ, 7502 р.)

“І кров наша про те рече, що всі ми – є Русичі!
Не слухайте врагів, які речуть: ”Нема Доблесних!”
Од Отця Оріїв походимо!
І той час од часу народжується серед нас!
Пов’язь ся є й після самої смерті”
(Пісня ратна з Влес Книги, Київ, 7508 р.)” (кінець цитати з листа).

Узагалі-то наведений вище аргумент навіть не потребує заперечення, оскільки він є наслідком якогось непорозуміння. Річ у тім, що у “Велесовій книзі” Орієм називається патріарх (праотець) одного із слов’янських племен, який жив, вірогідно, у 7 ст. до н. е. і мав трьох синів — Кия, Щека і Горовато (Хорива). Нащадки ж патріарха Орія називаються оріянами-оріями, тобто Орій є як іменем історичної особи, так і родовим іменем на зразок “Сим — симіти”, “Юда — юдеї”, “Кий — кияни”, “Щек — чехи”, “Горовато — хорвати” тощо.

Про історичність патріарха Орія прямо сказано у перекладі “Велесової книги” Бориса Яценка (Київ, 2001, с. 242), про це ж твердить і дослідниця “Велесової книги” Галина Лозко: “Отець Орій жив у VII ст. до н. е.” (Велесова книга. Волховник. — Київ, “Такі справи”, 2002, с. 61). А от про бога на ймення Ор у “Велесовій книзі” немає жодного слова. Зате чотири рази згадується бог Яр (дощечки № 4-г, 8, 23, 37-а) і Ярбог (38-а). Причому теонім Яр вживається нарівні з теонімами Перун, Дажбог, Хорс: "ЕГО ЖЕ РІЩЕМО ПЕРУН ДАЖБО ХОРА ЯР І ІНО ІМЕНОІ" (“Його ж зовемо Перун, Дажбо, Хора, Яр та іншими іменами” — див. дощечку 4-г).

— А чи є щось у “Велесовій книзі” про аріїв?

Так — у двох місцях на дощечці 31. Тут віддається хвала богові на ім’я Індра і говориться, що дитиною він прийшов із землі арійської до краю індського ("ОД ЗЕМЕ АРСТІЙ ДО КРАІА ІНСЬКА"). Можливо, тут наголошується, що культ бога війни Індри був принесений в Індію з батьківщини аріїв. Варто додати, що імена богів війни — володарів грому і блискавки Перуна та Індри — походять від коренів “пер” і “дра”, які позначають війну, боротьбу, сутичку, — подібно до слів періщити, перти, дерти, драка, дракар (бойовий човен вікінгів та варягів на зразок козацької чайки), дракон (від дра-гон — “дра” + “потік”, “сила”), драгун (воїн-кіннотник). Індра і Андрій (Андер, Андре) — це варіанти того ж самого імені (з переставленими буквами “і” та “а”). Точніше, Індра походить від Андерій (ан — небесний, горішній; дерій — воїн, “той, хто дере, б’є, лупцює”). Саме тому ім’я Андрій пояснюють як “мужній, хоробрий”. Додамо, що в індуїстській традиції етимологія імені Індра невідома, так само як і інших арійських богів, імена яких, проте, легко пояснюються на українському грунті (див. Четверте пришестя Спасителя).

На цій же дощечці згадується про “глас Аріїв” (’’ГЛС АРІУВ’’). Не зрозуміло, чи це голос самого Орія, помилково названого Арієм, чи це голос бога Яра—Арія, який наказав оріянам розділитися на три роди-племені. До другої версії схиляє те, що “глас Аріїв” з історичним наказом розділитися пролунав тоді, коли “веселощі великі нас обуяли” ("ВСЕЛІЕ ВЛІКО НАС ОБОІАША") — в оріян вселився дух радості, тобто вони знаходилися у стані зміненої, розширеної свідомості.

Отже, якщо орії обгрунтовують свою самоназву “Велесовою книгою”, то це означає, що вони вважають себе нащадками (духовними і, можливо, генетичними) племінного вождя із 7 ст. до н. е. — праотця-патріарха Ора. Усе просто і зрозуміло, без фантазій про те, що Ор — це начебто ім’я Всевишнього Бога-Отця.

Значно глибші корені імені “арії”. Відомо, що так називали себе племена, які у середині 2 тис. до н. е. прийшли з Північного Надчорномор’я в Індостан, принісши туди вищу цивілізацію та вищу культуру — і це вже є усталеним науковим фактом. На його основі зроблено висновок, що саме друге тисячоліття до н. е. є часом виникнення арійської (індоєвропейської) спільноти. Проте нові знахідки відсувають час виникнення аріїв ще на 2 тисячоліття у минуле. Наприклад, одне з найдавніших арійських поселень нещодавно виявлене на острові Хортиця (Запоріжжя). Як твердить Олег Тубольцев — керівник експедиції “Нова археологічна школа”, “ця пам’ятка доводить, що вже у IV тис. до н. е. у нас тут існували племена зі шнуровою керамікою, що їх пов’язують зі стародавніми аріями. А потім уже звідси вони перекочували до Індії і вже там стали відомі письмово як арії”.

Самоназва “арії” походить від кореню “ар-яр” і означає “сонячні, сповнені світлої життєвої наснаги, життєспроможні, ярі”. Останнім часом з’являється все більше аргументів на користь того, що виникнення раси аріїв пов’язане з пришестям у фізичний світ Сина Божого в особі Рами, відомого також під багатьма іншими іменами: Ной—Йона—Їма (“новий”, “оновлений”), Гопал—Гопало—Аполлон (“захисник”), Баель (буквально — “син божий”), Мітра (“сонячний посередник”), Кришень-Крішна (“красень”), Ману (“людина”), Луг (“людина”) і багато інших. Це пришестя відбулося у 55 ст. до н. е., тому саме з цього часу фіксується вибухоподібний розвиток Трипільської цивілізації, яка за своїм культурним, організаційним і технологічним рівнем на порядок перевищувала всі існуючі доти цивілізаційні форми. Саме з цього часу — 5508 року до н. е. — в Україні протягом 7 тисячоліть велося літочислення “від сотворення світу”, аж доки не було скасоване Петром Першим у 1721 р.

Тих, кого сьогодні археологи називають трипільцями, вірогідно, називали себе аріями — “сонячними, дітьми Сонця, ра-синами”, оскільки Сонце (Ра, Яр, Ярило, “Око Боже”) було видимим образом невидимого Сина Божого.

Згідно з “Велесовою книгою”, оріяни також вважали себе дітьми Сонця, а теонім Яр (поряд з теонімами Велес, Перун, Дажбог) вживався ними для позначення саме цього, сонячного аспекту небесного Сина Божого з такими його якостями, як світло, чистота, сила, життєспроможність, плодючість, нестримність. Таким чином, арії виводили своє походження не від людини-патріарха, а від боголюдини — втіленого Сина Божого, з яким продовжували перебувати у тісному духовному та психоенергетичному зв’язку навіть після того, як Він відійшов з нашого фізичного (грубоматеріального) світу.

ФОНЕТИЧНИЙ АРГУМЕНТ

Другим аргументом, що висувається на користь самоназви “орії”, є твердження про те, що звук “о” виник раніше звука “а”. Тому Ор — це первинне ім’я Бога, унаслідок чого в українській мові висока частота вживання звуків “о” та “р”. Як пише Євген Чорний, “це найдавніше Ім’я Власне Вишнього Бігу. Логіка такого твердження в тому, що це Слово складається лише з двох звуків і що ці звуки є тими, які постали у свідомості першословами”.

Аргумент про начебто первинність звуку “о” стосовно звуку “а” найпереконливіше спростовують немовлята. Річ у тім, що голосовий апарат пралюдей нагадував голосовий апарат нинішніх немовлят, а немовлята починають своє життя криком “а”, бо цей звук вимовляється значно легше, ніж “о”. Лінгвісти добре знають: артикуляційно звук “а” у порівнянні з “о” легше видобувається, позаяк не вимагає певних надзусиль, — у даному випадку огублення (витягнення губ) при творенні “о”.

ПОЛІТИЧНИЙ АРГУМЕНТ

Орії вважають, що сьогодні небезпечно і недоцільно використовувати назву “арії” (навіть якщо вона і є нашою первинною самоназвою), оскільки в масовій свідомості це ім’я міцно прилучене до негативного досвіду Третього Рейху. Щоправда, є значна різниця між сприйняттям цього імені в Україні і на Заході. Наприклад, якщо в США чимраз спокійніше ставляться до гомосексуалістів (деякі з них посідають високі державні посади, не приховуючи своєї орієнтації), то сама лише самоназва “арій” може стати приводом для цькування з боку більшості ЗМІ, усіляких громадських організацій, сексуальних меншин та інших інституцій західного лібералізму.

Істотно іншою є ситуація в Україні, де арійська тематика викликає все більшу зацікавленість, і то не лише еліти, а й широких мас, прикладом чого можуть стати стотисячні наклади книжок Юрія Канигіна з арійської тематики, до того ж оформлених динамічним сонячним хрестом (Сонце-Бігом) Переходу-IV (“Шлях аріїв”, 2002). А щодо ментальних проблем, пов’язаних із спотворенням арійського духу німецькими націонал-соціалістами, то ці проблеми вже майже “розсмокталися” у результаті багаторічного, майже безперервного показу на різних телеканалах України і Росії популярного серіалу “Сімнадцять миттєвостей весни”, в якому автори фільму показали справжніх чоловіків — симпатичних, інтелектуальних, шляхетних, фізично розвинених, що вважали себе “істинними арійцями”.

У контексті здорового розвитку процесу Великого Переходу навіть корисно, щоб самоназва “арії” наражалася на деякий зовнішній опір і потребувала від людей певної сміливості. Це допоможе сформувати достатньо якісне і сильне організаційне ядро цивілізаційно-расової трансформації українського геосоціального організму.

І, нарешті, ми не повинні звикати до того, що нас хтось примушує робити те, що нам не подобається. Ми можемо вибрати собі будь-яке ім’я, але тільки із власної волі, адже людина розвивається і вдосконалюється лише тоді, коли діє свідомо і добровільно. Розвиваючи у свободі себе і навколишній світ, людина стає Божим співробітником-співтворцем і сама поступово набуває божественних ознак. Тому ключовими словами арійського світогляду є “свобода” і “творчість”. Усе, що робиться несвобідно, під явним чи прихованим примусом, є злом. Ця теза зафіксована у індо-арійському “Кодексі Ману” (“Кодексі Боголюдини”) у вигляді такої екстреми:

Усе, що залежить від чужої волі, — зло;
Усе, що залежить від власної волі, — добро;
Необхідно знати це коротке визначення добра і зла.

Відречення від імені “арій”, причому зі страху перед зовнішнім тиском несвідомих або зловмисних людей, є не лише проявом слабкодухості. Воно є відреченням від справи Третього переходу, започаткованого 75 століть тому під час свого третього пришестя Сином Божим, якого наші предки називали іменами Ар, Яр, Ра, Рама, а себе — аріями-яріями. Це до нас Він вкотре звертається: “Отож, не лякайтесь... Кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я. Хто ж мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм” (Св. Матвій, 10.31—33).

СЕМАНТИЧНИЙ АРГУМЕНТ

Сутність цього аргументу Євгена Чорного полягає в тому, що на “ор” в арійських мовах починається чимало слів, які позначають вищий порядок, лад, гармонію. Справді, таких слів досить багато: організація, організм, order (від лат. ordo – порядок, ряд), орган (муз. інструмент), oro (лат. говорити, молитися), оргія (від гр. “таємний обряд”), органон (загальна назва творів Арістотеля з логіки), оригінал (справжній, первинний), орнамент (візерунок, прикраса) і багато інших.

Цей аргумент є найсерйознішим у порівнянні з попередніми. Справді, гармонійна впорядкованість, позначувана словами з коренем “ор”, є одним з визначальних аспектів Бога. А проте, додамо, не єдиним. У цьому можна переконатися, ознайомившись з не меншою кількістю слів з коренем “ар”: аристос (гр. найкращий), аристократія (влада найкращих), арія (прекрасна пісня), Аркадія (щаслива країна), армія, арсенал, арсен (сильний), арт (мистецтво), архе (початок, першовитоки), архео (стародавній), архі (головний, старший, найвищий ступінь), архангел (“старший ангел”), архімандрит (“старший над паствою”), архітектор (будівничий), аромат (приємний, ніжний запах), аркан (ритуальний чоловічий танець у гуцулів), армата (гармата) тощо. В українській мові прийнято для милозвучності “прикривати” слова, які починаються на голосні, тому “а” вимовляти як “га” та “йа” (“я”): гаразд (достаток, добро), гарний (красивий, хороший), гарт (гартування), ярий (сповнений сил, весняний), яріти (виблискувати, яскраво світитися), яркий (статево пристрасний), яркість (чоловіче сім’я), ярь (весна), ярл (староскандинавське, букв. шляхетний) тощо.

Навіть таке поверхове знайомство зі словниковим запасом дозволяє висловити гіпотезу про те, що корені “ар” і “ор” тісно пов’язані з головними аспектами Бога, причому корінь “ар” наголошує на силі та творчості, а корінь “ор” — на впорядкуванні та гармонізації. Це вже щось конкретне. Спробуймо від нього відштовхнутися і почати системне дослідження понять “арії” та “орії”.

АТАКА І ОБОРОНА

Почнемо з того, що дихотомія “завоювання нового — упорядкування існуючого” відповідає діалектичній парі “чоловіче — жіноче”. Призначенням чоловічого начала є пошук і завоювання нового, напад, атака, прорив, розсіювання інформації та енергії. Символом чоловічого начала є сварга, що обертається за годинниковою стрілкою. Це знак невидимого духовного світу, символ активної, атакуючої, чоловічої сили. Такий динамічний хрест зображався на стопах і грудях Будди, був емблемою Карла Великого (742—771 рр.), а також емблемою Христа у ранньохристиянських катакомбних церквах. Однією з причин того, що напрямок обертання за годинниковою стрілкою став “чоловічим”, було те, що джерелом активного, чоловічого начала є Син Божий, а його видимим символом є “сонячне колесо”, яке “котиться по небу” зліва направо, тобто обертається саме в цьому напрямку. У цьому ж напрямку рухається й тінь від сонячного годинника, а годинник є символом розвитку, поступу, відкритості до майбутнього, — якостей, найбільше притаманних чоловічому началу.

Протилежну, але при цьому доповнюючу функцію виконує жіноче начало: освоєння та впорядкування здобутих знань і територій, їх гармонізація та оборона, накопичення інформації та енергії. “Жіночий варіант” сварги — з обертанням проти годинникової стрілки — є символом земного полюсу (саме в цьому напрямку обертається наша планета навколо осі, якщо дивитися згори на Північний полюс), фізичного світу, матерії, жіночого начала, ладу-гармонії. Такі сварги пов’язували з породжуючим жіночим началом і зображали внизу живота богині Іштар—Артеміди—Діани—Інанни—Юнони—Астарти—Діванни. Сварги на українських писанках у більшості випадків орієнтовані проти годинникової стрілки, адже яйце — це не лише символ упорядкованого та захищеного (неначе шкаралупою) Космосу, але й жіноча яйцеклітина.
Найконцентрованіше вираження ідеї чоловічого і жіночого начал знаходимо у словах АТАКА і ОБОРОНА. У них яскраво відбита принципова різниця між буквами “а” та “о”. Буква “А” позначає найрізкіший голосний звук, тому її зображення нагадує спрямований у небо наконечник стріли. Буква “О” позначає м’якший звук, для видобування якого потрібне округлене витягнення губ, тому ця буква зображається як коло.

А тепер зверніть увагу на таку дивовижну річ: у слові атака три букви А, а у слові оборона — три букви О. Число 3, як ми знаємо, позначає певну довершеність, тому потрійне повторення тієї ж самої ідеї призначене підкреслити її важливість та переконати в її істинності. Схоже на те, що хтось хотів привернути нашу увагу до цих слів, щоб донести до нашої свідомості важливу істину про сутність чоловічого і жіночого начал.

Із праці “Згадай себе!” ми знаємо, що первинна сакральна абетка, створена Рамою 7,5 тисячоліть тому, була організуючим мнемотехнічним каркасом для всієї принесеної Ним цілісної системи знань, потрібних для ефективного ведення сільського господарства, здорового способу життя, інтелектуального і духовного розвитку. Прилучена до абетки система знань легко запам’ятовувалася і передавалася нащадкам із мінімальними перекручуваннями.

Ця абетка відразу ж творилася для позначення звуків за принципом “як говоримо, так і пишемо”. Наприклад, буква “О” від самого початку була створена для позначення звуку “О”, оскільки зображення букви відтворює форму губ при творенні цього звуку. Що стосується ромбоподібного рунічного запису цієї букви, то це не що інше, як стилізація кола для швидкого запису на дерев’яних дощечках. Це ж стосується і всіх інших рунічних знаків, спеціально пристосованих для скоропису по дереву.

Разом з абеткою була сформована т. зв. “мова Сонця”, відома в езотериці під назвою Сенсар — “сонячний сенс”. Особливе значення в абетці Сенсар відводилося буквам “А” і “О”, які позначали архетип чоловічого і жіночого начал, атаки і оборони, завоювання і впорядкування, проникнення у щось і прийняття чогось у себе. Реалізацію цього принципу знаходимо у словах тАрАн і ОгОрОжа, пАлиця і кОлО, ЯРкість (чоловіче сім’я) і OвО (яйце), бАРАн і ОВця, іскРА (яка запалює) і вОгОнь (в якому ця іскра зростає і набуває стабільності) тощо.

Із просторової точки зору атакуюче чоловіче начало перебуває на межі “свого” і “чужого”, відомого і невідомого; це передова лінія розвитку, його АвАнгАрд. У цей час впорядковуюче і гармонізуюче жіноче начало перебуває всередині і ОхОрОняє “своє”. Завдяки консервативності жіночої природи соціальна система прагне стабільності. Досягнення ж вірних пропорцій між чоловічим і жіночим началами робить можливим стабільний розвиток. Наочним образом такої стабільної динамічної системи є колесо, де швидке обертання його зовнішньої частини (чоловічий принцип) стає можливим лише за наявності непорушної осі (жіночий принцип).

Таким чином, “ОбОрОна” — в середині, “АтАкА” — на передньому краї. Ця просторова структура чітко відбита в азбуці (прямій спадкоємниці мнемотехнічного Сенсару), яка починається буквою “а” і нею ж закінчується, оскільки буква “я” виникла як поєднання “і” + “а”. Отож атакуюча “А” справді знаходиться на “передовій лінії” абетки.

А де ж тоді знаходиться впорядковуюча “О”? Там, де й має бути непорушна “вісь” колеса розвитку, — у самому центрі абетки. І не лише у слов’янській азбуці (де “О” посідає 16-ту позицію), а й, наприклад, у Футарку — стародавньому рунічному ладі, який складається із 24-х рун і в якому руна “О” (що позначає річне коло) знаходиться на 12-й позиції від початку.

До речі, на основі виявленої закономірності можна зробити припущення, що божественна абетка Сенсар починалася на “А”, закінчувалася на “Я”, а в її центрі була буква “О”.

ІСКРА І ВОГОНЬ

Чоловіче начало виступає в ролі ініціатора (детонатора) процесу, а жіноче забезпечує його розгортання і стабільний розвиток. Очевидно, що ці дві домінанти проявляються як у чоловіків, так і у жінок, хоча і з неоднаковою силою та частотою. У здоровому суспільстві атакуюче начало значно притаманніше чоловікам, а гармонізуюче — жінкам. Спотворення цієї пропорції — до речі, властиве нинішній Україні, — свідчить про небезпечну хворобу суспільного організму (коли колесо перестає крутитися, а його вісь починає шарпати на всі боки; цілком ясно, що така “машина” далеко не проїде). У такому суспільстві все менше стає і справжніх чоловіків, і справжніх жінок, зате зростає відсоток усіляких гермафродитів, гомосексуалістів, трансвеститів та інших екзотичних істот (ще екзотичних для України, але вже не для Заходу, де всі ці “помилки природи” фактично стали зараз нормою).

Атакуюче і гармонізуюче начала можуть існувати лише разом, так само як продовження роду здійснюється лише разом чоловіками і жінками. Чоловік дає жінці “еволюційну іскру” (генетичну і духовну “яркість”), жінка-берегиня перетворює її на стабільний “еволюційний вогонь” і передає його нащадкам. Це дві якісно відмінні, але взаємно доповнюючі функції, — як сонячний вогонь і земна вода. Вони увічнені на арійському жовто-блакитному штандарті Рами, де сонячне золото нагорі і спокійна водяна блакить унизу символізують первинність духу над матерією, чоловічу ініціативність і жіночу гармонійність. Рама відновив вірні пропорції у стосунках між чоловіками і жінками, завдяки чому у арійських народів (на відміну від семітів, тюрків, монголоїдів, негроїдів тощо) жінка була такою ж самою шанованою, як і чоловік.

А проте треба визнати, що ця прадавня жовто-блакитна гармонія у нас нині прискорено руйнується, а символом цієї дегенерації є диявольський синьо-жовтий прапор, який констатує домінування матерії над духом і перевертання усього природного порядку. З погляду науки геральдики, синьо-жовтому прапору (тобто синє вгорі, жовте унизу) відповідає синій герб на жовтому тлі (як на прапорі Соціал-національної партії України). Це пов’язане з тим, що колір угорі прапора є головним, тому він є кольором герба (напр., тризуба). А от колір внизу є кольором тла, на якому зображується герб. Відповідно у назві прапора (напр., “синьо-жовтий”) першим називається головний колір, а другим — фоновий. У цьому контексті нинішній український прапор є запереченням усіх сакральних та геральдичних законів і цілком відповідає як нинішньому хаотичному стану суспільства, так і профанічності обраної ним влади.

Отож нема чого дивуватися, що коридори влади аж кишать перевертнями і моральними виродками, а прикрашена тризубами “синьо-жовта” псевдоеліта під гаслом “Ще не вмерла Україна” займається імітацією державотворення і розчленуванням народного тіла на органи для трансплантації в економіки інших держав. Існує очевидний зв’язок між внутрішньою сутністю соціально-політичного процесу в Україні і його зовнішньою формою. Сутність вибирає споріднену форму, а форма перетворює сутність, — так само як ім’я формує вдачу, про що йшлося на початку цієї праці...

Та повернімось до аріїв та оріїв. Чому кожна з цих груп завзято обстоює своє ім’я, причому робить це неусвідомлено, інстинктивно, спонтанно? Тому, що арії та орії — це назва носіїв двох якісно відмінних функцій.

ДВА ІМЕНІ, ДВІ МЕНТАЛЬНОСТІ

Зверніть увагу, як ці дві групи виглядають в очах одна одної. Орії вважають аріїв авантурниками, фантазерами, екстремістами, експансіоністами. Арії критикують оріїв за їхні консерватизм, обережність, сектантську замкненість та інтелектуальну зашореність. Приблизно так воно і є насправді.

— Але яким чином кожна група так виразно відчуває спорідненість зі своїм іменем і категорично не сприймає чужого?

Відповідь на це запитання дає наука ФОНОСЕМАНТИКА. Почнемо з того, що будь-яке слово володіє двома змістами. Перший (лексико-семантичний зміст) — слово як символ, що позначає який-небудь об’єкт чи процес, другий (фоно-семантичний зміст) — слово як набір звуків, що сам собою викликає у людини певну реакцію. Свідомість дорослої людини при слуховому сприйнятті слів зайнята переважно першим змістом. А от реакція на слово як на набір звуків проходить підсвідомо і переживається людиною у вигляді визначеного емоційного фону. Цей другий зміст слова одержав назву фоносемантичного значення. Коли ви чуєте незрозумілу іноземну мову, то реагуєте на неї тільки як на набір звуків, — таких самих, як шелест вітру, стукіт дощу, спів птахів, грім грози. І тільки тоді, коли вивчите незрозумілу для вас мову, ви почнете реагувати на той зміст, що несе в собі цей набір звуків.

Так от, слова “арій” і “орій” несуть різний фоносемантичний зміст і тому викликають відповідний (приємний або неприємний) резонанс у носіїв відповідно “арійської” (атакуючої) і “орійської” (впорядковуючої, оборонної) ментальності.

— Якщо фоносемантика є наукою, то чи можна сказане вище перевірити точними методами і вийти на кількісні характеристики?

Як ми уже знаємо, у людській підсвідомості кожен мовний звук має своє значення. Уперше такі значення за допомогою опитування великої аудиторії почав з’ясовувати американець Чарльз Осгуд. У нас цим займався доктор філологічних наук Олександр Павлович Журавльов. Фоносемантичні дослідження він провів у Калінінградському державному університеті, експериментуючи зі своїми студентами. У докторській дисертації професора Журавльова кожному звуку було присвоєне його неповторне фоносемантичне значення (оцінка, якісна характеристика) за 25-ма шкалами: добрий—поганий, красивий—потворний, радісний—сумний, світлий—темний тощо. Ідеться про підсвідомі, рефлекторні асоціації, що їх викликають у людей ті чи інші звуки. Приміром, звук [р] асоціюється з чимось енергійним, грізним, гримким, іноді загрозливим (недаремно ж навіть собака і той гарчить: “Р-р-р-р...”), звук [л] — з чимось легким, лагідним, світлим.

У свою чергу, якісні фоносемантичні шкали дають змогу оцінювати вплив звуків на психічний стан людини. Кожне слово складається зі звуків, отож для оцінки впливу на людину певного слова як конкретного набору звуків можна шляхом спеціальних розрахунків визначити — за всіма цими 25-ма шкалами — його загальне фоносемантичне значення. Звісно, це під силу тільки комп’ютерам, які працюють на основі відповідних програм. Сьогодні кожен, хто має доступ до Інтернету, може звернутися до програми фоносемантичного аналізу http://www.analizfamilii.ru. і визначити, яким чином у людській підсвідомості сприймається те чи інше слово (принаймні, у першому наближенні).

Недоліком програми є те, що вона має лише російськомовний інтерфейс, тому не може точно проаналізувати вхідні дані з українських слів, наприклад, з глотковим українським звуком [г] (на противагу проривному російському [г]). Крім того, не зрозуміло, наскільки вірно вона моделює сприйняття звуків представниками різних народів і рас. Проте вибіркова перевірка підтвердила доволі надійні результати для багатьох українських слів, важливо лише записувати їх російськими літерами і вказувати наголос, наприклад: “Украйи*на”, “а*рийи”, “о*рийи”, “украйи*нци” тощо. Цікаво, що, згідно з результатами згаданої комп’ютерної програми, більшість українських слів звучить значно сильніше, світліше і милозвучніше у порівнянні з російськими відповідниками.

— Не зрозуміло, чому це російськомовній програмі більше “подобаються” українські слова? Узагалі-то росіяни начебто вважають свою рідну мову милозвучнішою, аніж українська...

Можливо, що в силу певних обставин методика професора Журавльова виявилася найкраще пристосованою саме для “українського вуха”.

По-перше, він експериментував зі студентами свого університету, а вони переважно були переселенцями з України і Білорусії (після війни з Калінінградської області виселили майже всіх німців). У Калінінграді й досі живе багато українців, кафедрою загального і російського мовознавства, яку з 1978 року очолював Олександр Журавльов, сьогодні керує Наталія Бабенко, а у працях із фоносемантики разом з Журавльовим згадуються такі прізвища, як Левицький і Величковський).

По-друге, вірогідно, що для своїх фоносемантичних експериментів Журавльов запрошував студентів “з музичним слухом” (без якого дуже важко дати характеристику звуку за 25-ма параметрами), а такими виявлялися в основному українці як представники народу з найрозвиненішою у світі пісенною культурою.

Проте може бути й інше пояснення, чому програмі більше “подобаються” українські слова. Можливо, що фоносемантичний вплив на підсвідомість пов’язаний із загальнолюдськими інваріантами (константами, архетипами), які виявляють себе незалежно від етнічних відмінностей, а українська мова разом з італійською визнані наймилозвучнішими мовами світу.

— Тож якими є результати фоносемантичних досліджень стосовно слів “арій” і “орій”? Чи зафіксувала програма якісну різницю між ними?

Комп’ютерний фоносемантичний аналіз показав, що обидва слова мають дуже світлий і позитивний вплив на підсвідомість:

“арії” — хоробре, величне, гарне, просте, голосне, красиве, гладке, яскраве, радісне, гаряче, активне, швидке, легке, округле, могутнє.

“орії” — хоробре, велике, величне, гарне, просте, голосне, красиве, гладке, яскраве, світле, сильне, активне, округле, могутнє.

Якщо ж проаналізувати різницю між цими двома рядами характеристик, то отримаємо:

“арії” — радісне, швидке, легке,

“орії” — велике, світле, сильне.

Цей же фоносемантичний аналіз показав, що імена “арії” та “орії” звучать незрівнянно краще, ніж “арійці” та “орійці”. Конкретно, слово “арійці” має лише одну виражену фоносемантичну ознаку (“швидке”), а “орійці” лише дві ознаки (“рухливе”, “коротке”). Тому для позначення нової української спільноти ми використовуватимемо ім’я “арії”, яким, згідно з ведичною літературою, називали себе наші гіперборійські предки. Схоже, що їхня підсвідомість сприймала звуки приблизно так само, як і наша, а їхні брахмани дуже точно відчували фоносемантичні значення слів — без жодних комп’ютерів...

Таким чином, хай би як скептично ми поставилися до машинного аналізу нюансів, що відрізняють ці два слова, але комп’ютер таки виявив найсуттєвіше: РАдісний динамізм аріїв і МАсивну силу оріїв. Якщо вдатися до біологічних аналогій, то це нагадує рухливість сперматозоїдів і спокій яйцеклітини, яка більша за них у сотні разів.

— Отже, випадає так, що арії — це активна меншість, а орії — пасивна більшість?

Не зовсім так. Насправді і арії, і орії є хоробрими, могутніми і активними (дивись результати комп’ютерного аналізу), просто активність перших виявляється в ситуаціях атаки, а активність других — у ситуаціях оборони та впорядкування.

А от висловлена гіпотеза про меншість аріїв і кількісну перевагу оріїв потребує перевірки. Так само потребує пояснення ще один ментальний феномен: у дискусіях орії (принаймні переважна їх частина) посідають категоричнішу позицію, виявляють більшу агресивність, вони схильні до жорстких ідеологічних схем, з підозрою ставляться до різних науково-світоглядних новацій.

— Справді, щось це не дуже вписується в образ поміркованих прихильників усезагальної гармонії...

Для розв’язання цього “орійського парадоксу” треба ближче придивитися до самого об’єкту досліджень — духовної спільноти оріїв. І звернути увагу на ще одне ім’я-самоназву, яке їм надзвичайно імпонує і мало не заворожуюче діє на їхню підсвідомість, — “онуки Дажбожі”. Цим ми й займемося у наступній статті.
 

В тему:

Ми – арії, новий український етнос!

Згадай себе!

Гіперборійські традиції українців

Четверте пришестя Спасителя

Відлуння третього пришестя

Генеалогія України

Надцивілізація волі