Любомир РОМАНКIВ: «Перші диски, які ми створили, купив Стів Возняк. Згодом він зробив перший комп’ютер... I лише потім Стів Джобс розвинув технологію»

Власного комп’ютера вдома він і досі не має: каже, машина забрала б увесь вільний час. Але багаторічна наукова діяльність та робота в ІВМ привели його до Зали національної слави США, де портрет українця Любомира Романківа висить поряд з іншими винахідниками, зокрема Стівом Джобсом. Щоправда, порівнянням з останнім трохи незадоволені колеги Романківа. Мовляв, якби не пан Любомир, у Джобса не було б шансів стати відомим Джобсом.

Кого ви вважаєте своїм вчителем, людиною, яка вклала у вас ті знання, які змінили, передусім, ваше життя, і, звичайно, визначили траєкторію світового наукового прогресу?

— У мене вклали свої знання багато людей. Передусім мої батьки. Вони дуже дбали, щоб я закінчив гімназію. Навіть якщо це було приватно. В часи війни офіційно школи не було, і вони давали мені приватні уроки, вкладали в це свій час.

У сфері науки моїм найбільшим світочем був мій декан в Альбертському університеті. Йому зараз 96 років. Він переконував нас: якщо ви робите якусь технічну роботу, то важливо, щоб вона приносила користь вам не лише в можливості опублікувати тези в науковому збірнику, а щоб результат вашої праці був настільки вагомим, що ви, принаймні, змогли отримувати зарплату до кінця вашого життя, а ще краще — щоб віна1 була у 100 і 1000 людей. Це було частковою мотивацією для мене, коли я працював над створенням магнітних головок. Я знав, що цю технологію використовуватимуть багато людей. Можливо, я не ставив собі за мету аж такого запитання: який вплив це матиме на людство? Для мене стояло завдання записувати інформацію, яка створювалася на комп’ютері, щоб вона не пропадала. То було єдине завдання. Але як показав час, цифровий запис став основою комунікації світу.

— Скільки часу пройшло від того моменту, коли поставили собі завдання, до того, коли вигукнули «а вона таки кругла»?

— Це не сталося впродовж 24 годин. Завдання було знайти спосіб замінити головки, які тоді робилися у вигляді магнітної підкови, яка вручну обмотувалася дротиками, тому коштували дуже дорого. До того ж їх неможливо було робити меншими. Тому потрібно було знайти спосіб, який би давав можливість перейти на серійне і дешеве виробництво.

В той же час, коли працював я, аналогічну технологію розробляли дев’ять інших фірм, розв’язуючи таке саме завдання. Вони мали різні підходи й теорії. А я мав знання хімічної інженерії й електрохімії в поєднанні з металургією. Саме вони дали мені можливість поєднати питання магнетизму із електрохімією. Що для більшості моїх конкурентів було неможливо.

Люди, які працювали на наших конкурентів, були фізиками, для них зрозуміти електрохімію було дуже важко. Вони сприймали її як чорну магію. Електрохімія «жила» тоді лише десь в університетах у вигляді теоретичних робіт. Або ж на фабриках, де виготовляли біжутерію чи щось подібне. Але там не потрібно було мати певних властивостей металу, треба було лише, щоб продукт мав гарний вигляд: щось було посріблене чи позолочене. Натомість для головок я мусив винайти матеріал, який би мав різні «магічні» властивості.

— Власне за це ви й отримали капелюх чарівника від свого колеги...

— Так. Він сказав мені, що я перетворив чорну магію на технологію. Він сам — електротехнік і не розумівся в електрохімії зовсім. Для нього те, що робив я, було чорною магією. Та й навіть електрохіміки, які працювали в університетах, здебільшого сприймали мою роботу як чорну магію. Я пояснював дію верстатів, на яких вони працювали, але не розуміли, як і що вони роблять. Це можна порівняти з тим, як печуть хліб. Ніхто не ставить собі завдання розібратися, які хімічні процеси відбуваються в печі. Хліб виходить, то й добре. Так само чинили мої колеги, які мали справу з електрохімічними процесами. Я ж старався в повній мірі зрозуміти усі методи й науково розкрити, які процеси там відбуваються... Потрібно було працювати над дуже тонесеньким прошарком на відстані одної сотої міліметра від катода. Це — електрод, на який я складав цей метал.

У мене була певна інтерпретація того, як це відбувається. Але ще був ангел-охоронець, який сидів на плечі. Якщо я про щось думав і вважав, що так має бути, він мені говорив «так», отже — тепер вірно, або —ні. Ангел підшіптував мені. Дуже частот1 інтуїція відіграє велику роль.

— Інтуїція помножена на знання.

— Так.

— Першим користувачем вашої технології був Стів Возняк. Він придбав перший маленький жорсткий диск, який ІВМ випустила на ринок. Це було ще до того, як ваша компанія почала створювати власні настільні комп’ютери. А Стіву Возняку та Стіву Джобсу тоді вже вдалося створити свій Apple-1. «Команда Стівів» не пропонувала вам тоді перейти до них?

— Ні. Й не могли мені пропонувати. Вони отримали можливість зробити свій перший ПК щойно ми виготовили перший малий диск. До цього моменту в них нічого не виходило й не вийшло б. Вони почали випускати свої перші ПК, закупивши у нас партію перших дисків.

Тоді, коли наші імена зі Стівом Джобсом внесли до Зали національної слави у Вашингтоні, мене вітали буквально так: «Ти досягнув такої ж слави, як і Джобс». А мої колеги, які працювали зі мною, говорили мені: «Ти їм поясни, що якщо б ти не винайшов того диска, то Стів Джобс не мав би чим похвалитися і не увійшов би до Зали слави». Дійсно так і є. Перші диски, які ми створили, купив Возняк, а згодом він збудував перший комп’ютер. І лише пізніше Стів Джобс розвинув технологію далі.

— Готуючись до інтерв’ю, я читала матеріал на сайті Альбертсього університету, в якому ви розповідаєте журналістові, що в ніч перед внесенням вашого імені до Зали національної слави США ви мали розмови з іншими номінантами. Про що говорили?

— Це — надзвичайно цікаві люди. Їх багато. І вони — експерти у різних сферах. Я мав нагоду говорити з чоловіком, який винайшов процесор. Без його технології не було б ПК — так само, як без моїх магнітних головок.

Було й багато інших людей, роботи яких пов’язані з передачею інформації. До речі, я хотів би відзначити такого всесвітньо відомого науковця — Чаровського. Він, на жаль, уже помер. Чаровський — українець, пластун, який колись працював у АТР. Він винайшов спосіб передачі даних на дуже далеку відстань по волокнах.

— Якого року його ім’я внесли до Зали національної слави США?

— Він не був внесений. Я згадую його, бо хочу підкреслити, що в темі магнітного запису та передавання інформації найбільше нас, українців. Якби не винахід Чаровського, хтозна, можливо людство й надалі передавало б інформацію за допомогою електроструму, а не оптоволокна.

— У листопаді цього року виповнюється 51 рік, як ви працюєте в компанії ІВМ. Знаю, що ви дуже пишаєтеся цим. Але мушу запитати: ви за цей час не думали змінити місце роботи? Компанія пережила багато трансформацій. І сьогодні далеко не найкращий стан справ у ІВМ...

— Я мав дуже багато пропозицій змінити місце роботи. Якби я пристав на котрусь, то був би сьогодні, наприклад, директором дослідного Центру фірми Сігель. Мені пропонували таку посаду свого часу. Я відмовився. Якби я пішов туди, я б працював виключно у сфері магнітного запису, й усе. А мені цікаво багато інших речей. Коли я залишився в ІВМ, в мене відкрилися нові горизонти й можливості. Я почав працювати над рентген-літографією, над використанням електрохімії для упакування чіпів... Сьогодні працюю над сонячними батареями, наразі — над індикторами зміни струму, який доходить до чіпа. Я працюю в різних сферах, а якби я змінив роботу, то був би обмежений єдиною ділянкою. Мої зацікавленння є набагато ширшими, аніж магнітне записування. Це лише було моїм кроком, який відкрив мені дорогу до багатьох дверей.

— Ви зараз багато часу проводите, зустрічаючись із молодими дослідниками в галузі електрохімії, ділитесь своїм 50-річним досвідом. У вас ніколи не виникало ідеї відкрити лабораторію ІВМ тут, в Україні?

— Було. У грудні минулого року товариство USA-Ukraine Associated (американсько-українська асоцаіація) відзначило мене за роботу, й мене запросили на конференцію, де було багато представників із України. Вони представляли різні проекти, які вони хотіли, щоб американські фірми спонсорували. А я запросив одного співробітника, який займається виключно створенням нових лабораторій для ІВМ. Він уже створив таку лабораторію в Кенії. І то був чудовий момент для старту такого ж проекту в Україні, яка була для них привабливою як стартовий майданчик у Східній Європі.

Але склалося так, що наша поїздка, яка мала відбутися в травні цього року, була відкликана. Я мав відлітати в суботу вранці, а в п’ятницю отримав повідомлення, що зустріч скасовано.

— Із яких причин?

— Були певні непорозуміння між учасниками. У перемовинах було задіяно ряд різних міністерств, університетів...

Із однієї сторони організаторами була фірма ІВМ, із іншої — USA-Ukraine. І вийшло так, що учасникам треба було бути одночасно в двох різних місцях. У складі делегації були: я, організатор нової лабораторії, наш науковець із Шанхая та один із Тель-Авіва. І коли ми домовлялися, щоб перенести зустріч на пізніше, ті двоє вже не могли поїхати. Тож тепер наша зустріч відкликана. Не знаю, як надовго. Сподіваюся, що — ні.
Наразі я лише проглядаю перспективи співпраці з українськими вишами — з яким із політехнічних інститутів ми могли б працювати. Якщо мені вдасться щось знайти, то, можливо, тоді візьму когось з того вишу на стажування в ІВМ або укладу контракт з якоюсь фірмою в Україні чи університетом. Нині це трохи заморожено. Бо з того часу, як ми почали це робити (в грудні 2012 року), економіка впала. А наша фірма дуже зважає на темпи, якими приходять доходи. Програми і плани міняються із кварталу в квартал залежно від надходжень. Останні два квартали ми мали досить погані доходи. І є прогнози, що вони, схоже, не будуть кращими аж до першого кварталу наступного року.

Тому зараз поки що перспективи появи лабораторії ІВМ в Україні немає. Я працюватиму над тим, щоб можна було б відновити роботу якнайшвидше.

— Які виші ви вже «проглянули»? Поділіться враженнями.

— Я був у Національному університеті, Львівському політехнічному інституті, Національному університеті імені Івана Франка. Був у Київському політехнічному інституті. І незабаром маю бути в Українському Католицькому Університеті. Я ще не можу говорити про можливості когось із них стати нашим партнером..

Скажу лише, що найбільш цінні розробки проводяться у Львові. Там є дуже багато людей, добре обізнаних із програмуванням, і Львів стає на дуже високий рівень. Наступне місто — Харків. Київ, можливо, трохи нижче в рейтингу. Але в столиці ІТ-фахівці дуже легко знаходять заняття. Столиця, на мою думку, навіть трохи пересичена ІТ-спеціалістами.

— Я дивилася ваш ефір на «5 каналі». Відповідаючи на запитання пана Цеголка про те, що треба зробити Україні, щоб у нас з’явилися такі ж компанії, як IBM, ви відповіли, що потрібно створювати умови. Що ви мали на увазі?

— Україна може брати приклад із Китаю чи Південної Кореї. Зокрема в останній країні діє 25-річна програма, в рамках якої найкращі студенти з Південної Кореї їдуть навчатися в Західну Європу, США. Вони отримують хорошу стипендію й мають можливість принаймні два роки попрацювати в тій країні, де вчилися. Потім їх майже викуповують рідні країни: пропонують дуже хороші умови договорів. Я знаю корейців, які п’ять років провчилися, два — працювали в США й отримали від фірми безкоштовно автомобіль як аванс, щоб вони погодилися приїхати в Південну Корею працювати.

Китайський уряд теж відправляє своїх студентів на навчання за кордон. Кожного року ця держава дає тисячі своїм студентам, які здобули певну освіту в США, можливість претендувати на працевлаштування професором у китайському університеті.

Такого Україна ніколи не пробувала. Хоча я пропонував це зробити в 90-х роках. Країна або не мала коштів, або не розуміла потреби в тому.

Єдині підприємства, які зберегла в 90-х, на мою думку, Україна — це Южмаш і ДП «Антонов». Але тільки тому це сталося тільки тому1, що в тодішньому керівництві держави були ті, хто працював на цих підприємствах і розумів їхню важливість. Але ж Україна мала набагато більше цікавих проектів. І вони не збереглися, бо не було в міністерствах людей, які відстоювали потребу підтримки державою технології чи галузі в цілому. Наприклад, в мене є близька родичка, яка здобула спеціальність із біохімії, має дуже високі відзнаки в Івано-Франківській області. Зараз вона закінчує докторські студії в Канаді. Й збирається здобувати ще одну спеціальність — медичну. Бо з тим, що вона вміє та знає, не може знайти собі роботу в Україні: немає ні підприємства, яке б потребувало її знань, ні університету, в якому вона могла б викладати.

Я зустрів якось на конференції в Японії киянина, який працює в Кореї на фірму Самсунг.

— 1997 року вас обрали начальним пластуном Пласту. І до сьогодні ви є головним у організації, яка має розвинену структуру в 9 країнах світу. Неодноразово в коментарях та інтерв’ю ви казали, що завдячуєте тим, чого досягли, саме українському Пласту. Те ж казали Богдан Гаврилишин, Ераст Гуцуляк... Що такого особливого дає Пласт? До того ж у своєму відеоблозі ви звертаєтесь до пластунів з месиджем, що з-понад 50 народів, у яких після ІІ світової війни постав скаутинг, 40 мають у державному керівництві скаутів, і Україні потрібні кандидати в Президенти скаути...

— Процес виховання Президента дуже тривалий. За 20 років функціонування Пласту в незалежній Україні ми створили дуже багато «провідників», які є і в міських радах, обласних, є навіть двоє у Верховній Раді. Але мені здається, що потрібно ще 15—20 років, щоб люди, виховані у Пласті, могли бути готовими стати кандидатами в Президенти. Я сподіваюся, що так станеться.
Процес виховання людини, яка була б віддана своєму народові, своїй державі і одночасно мала здібності управління, є дуже повільним. І головне ще одне — та людина не може бути одинока. Потрібна група людей, які будуть одне одного підтримувати. Вибирати Президента без команди нерозумно.

— Готуючись до інтерв’ю, я натрапила на вашу цитату про події в Україні 2004 року: «Думаю, що помаранчева революція дуже багато зробила для відродження цих заробітчан». Що ви мали на увазі?

— Ми сподівалися, що буде команда людей, які готові розуміти, що перше і найважливіше — це згода і співпраця в роботі уряду. Але, на жаль, українська еліта ще не настільки усвідомлена, щоб, незалежно від того, хто є Президентом (їхній представник чи інших), спільна справа — добробут країни — була вищою над особистою. Ми в Пласті намагаємося вчити саме цього. Ми співаємо «Росте новий люд», так-от цей «новий люд» — люди, які ставлять на перше місце добробут свого народу, а вже тоді свої думки й бажання. І різницю в наших думках ми використовуємо для того, щоб покращити систему. Не повинно бути так, що або по-моєму, або ніяк.

Демократія в тому, що є різні шляхи, але не кожен може бути добрим. Треба розглядати всі і вибирати найкращий, а можливо, й об’єднувати якісь в один, що є найкращим у момент певної політичної ситуації.

— Що ви можете сказати про той шлях, яким сьогодні ведуть Україну її державні керманичі?

— Я дуже позитивно ставлюся до того, що Україна вирішила йти разом з Євросоюзом.

Процеси, які відбуваються зараз, дуже позитивні. Так, спочатку буде важко. Можуть бути якісь блокади товарні, але з часом це вирішиться, знайдуться інші ринки, інші товари, і наші друзі з Півночі, можливо, розсмакують українські цукерки, сири...

— Ви вперше відвідали Україну 1972 року. Від першого дня її незалежності і до сьогодні фактично приїздите щороку: що можете сказати про зміни на вулицях, в людях, які відбулися за цей час?

— Київ модернізується. Він перетворюється на світове місто. Львів теж перебудовується і стає певною мірою малим Віднем. Все це позитивні зміни. І якщо Україна стане частиною ЄС, відбуватимуться трансформації швидшими темпами.

Єдине, що мені не подобається, то це те, як змінилися українські дороги. Я собі думаю, можливо, влада не вкладає в них гроші, щоб українці, які полюблять швидко їздити, не гасали ними.

— З яких джерел черпаєте інформацію про Україну?

— Я читаю майже всю українську пресу, яка є в Інтернеті. Я маю визначений час — з опівночі до третьої-четвертої години ранку, коли я читаю найновіші новини з України. Після цього йду спати. Мені вистачає приблизно п’яти годин на сон.

— А ви є в соціальних мережах? У «Фейсбуці»?

— Ні. Маю лише один акаунт у професійній соціальній мережі і там вписав дуже мало інформації про себе. Я стільки часу витрачаю на роботу в Інтернеті, що якби я ще мав акаунт у «Фейсбуці», то не відходив би від комп’ютера.

Більше того, я дома не маю комп’ютера, я не маю особистого ноутбука, бо я б ніколи не спав. А так настає той час, коли я починаю дрімати, закриваю свій робочий ноутбук і йду додому. А потім приходжу рано вранці й починаю читати пошту. Я — людина, що цікавиться всім і вся. Я часом не можу себе втримати, щоб не почитати чогось нового.

Можливо, комусь то видасться чудасією — працює в ІВМ, винайшов магнітні головки для жорсткого диска, а не має власного ПК. А я насправді чекаю того часу, коли буде такий комп’ютер, який можна під’єднати до мозку, і ти спиш, а нова інформація сама вкладається у твоїй голові. От я буду брати той ѓудзик, встромлятиму собі у вухо... (Сміється).

— І як довго треба чекати на це?

— Я не знаю. Може, дуже скоро. 1965 року я подав пропозицію на патент комп’ютера, який буде сполучено з людським мозком. Принцип роботи його простий — людина має в кишені пристрій, який, коли вона хоче щось запам’ятати, отримує сигнали з мозку і записує інформацію. Мій шеф, який мав завізувати цю пропозицію, тоді сказав мені, що ідея є настільки фантастичною, що він соромиться підписати таку пропозицію. От я ніколи той патент і не склав. А вже 1995 року у світі почали експериментувати з комп’ютерами, приєднаними до мавпячих мізків.

Тож моя ідея з комп’ютером-ѓудзиком у вухо цілком життєздатна. І хтозна, може, ще через 20 років ми побачимо її реалізованою. Просто я з цією ідеєю трохи випередив час. Всього на 50 років раніше її заявив.