Майдан і росіяни

Поляризація френдстрічки в оцінках Майдану досягла епічних масштабів. Причому люди діляться не на прихильників і противників українського протесту. Вони діляться на тих, хто вірить в можливість і необхідність "домагатися визволення своею власною рукою" - і тих, хто не вірить.

Останні, як правило, вірять в змови. Це зручно, оскільки не передбачає активності. І чим глобальніша таємна закуліса, що диригує подіями на вулиці Грушевського, тим більше підстав сидіти на дивані.

Це набагато більш фундаментальне явище, ніж оцінка поточних подій. Це життєва позиція, феномен культури та ідентичності. Рано чи пізно нам, росіянам, доведеться зайнятися облаштуванням власної країни, яка - це очевидно - стає все менш придатною для життя. Але як ми це будемо робити, якщо архетип національного поведінки - це Сергій Юрійович Бєляков, "який дуже любить розмовляти з телевізором" ?

Зверніть увагу - переважно російський південний схід України не нав'язує Януковичу зустрічного плану дій. Він не організовує свій власний протест (підневільні "антимайдани" на підтримку мироїда Януковича не зараховуються), не мобілізується заради зміни або захисту чого б то не було - зближення з Росією чи соціальних благ. Він вважає за краще чекати відмашки від начальства. Причому від будь-якого начальства: для цих людей, як і для переважної більшості громадян РФ, все вирішується в столиці.

Проханов у Соловйова на каналі  Росія-1 розповідав, як побував на Майдані: пасіонарність, визнає він, неймовірна . Потім він проїхав по східній Україні, поговорив з керівниками великих підприємств, що працюють з Росією, з технічною інтелігенцією. І відзначив пасивність, смерті подібну: "Ой, та це все політика . Та ми тут поза політикою, та ми тут працюємо, країну годуємо", - говорили його співрозмовники. Імперець Проханов  по суті визнав, що схід України - це люди, позбавлені суб'єктності, з якими можна робити все, що завгодно.

Сьогодні мер мого рідного Севастополя пан Яцуба проголошує "Третю оборону" міста від нібито наступаючих на "українське місто російської слави" бандерівців. Він виставляє на підступах міліцейські блок- пости. Але це все - поки Янукович на місці. Я чомусь впевнений, що мер візьме під козирок будь-якому угрупованню, яке візьме владу в Києві.

Якщо Янукович впаде, я не здивуюся, що влада і міліція південного сходу України тут же вивісять чорно-червоні прапори ОУН. А післязавтра, вислужуючись перед новими господарями, з таким же завзяттям почнуть розганяти ними ж самими влаштовані "антимайдани" . На прикладі Севастополя я спостерігаю ці метаморфози вже багато років. Ось лише найяскравіший приклад: при Ющенку місцева міліція блокувала військові частини ЧФ Росії, затримувала флотські вантажівки і відпущених у звільнення російських матросів. А зараз за наказом начальства вони перекривають в'їзди в місто, щоб "не пустити бандерівців" . Зауважте: роблять це, по суті, одні й ті ж люди.

Одного разу в 70-х покійного російського філософа і дисидента Олександра Зінов'єва напівжартома запитали на якомусь совєтологічеському конгресі : "Скажіть, так як же нам перемогти Радянський Союз?" . На що чудовий Сан Санич, який ніколи і ні перед ким не прогинався,  так само напівжартома відповів: "Зробіть генсеком ЦК КПРС свою людину" . Було це незадовго до приходу до влади Горбачова.

Я не знаю, чому ми, росіяни - такі , і звідки все це є пішло: ярмо чи кріпацтво, 17-й чи рік , 38-й або 91-й. Але очевидно, що "російська вертикаль" припускає покірливе підпорядкування при будь-якій, навіть галлюциногенній зміні курсу. Оголосили в 91-му про розпуск СРСР. Ніхто навіть не пискнув. Оголосять завтра про загальний перехід до буддизму з елементами шаманізму і транссексуалізму - точно так само візьмемо під козирок. Бо воля начальника єсмь воля божа, а всяко обурення - від антихриста.

На заході України государеві пси якщо і слідують кон'юнктурі, то в дуже вузькому коридорі. Як тільки політика Києва починає явно суперечити сподіванням місцевої громади, вони посилають центр подалі і встають на бік своїх. Тобто суспільство тут важливіше корпорації (що ми спостерігаємо і на Кавказі). На сході ж України, як і в Росії, вказівки начальства для "мента" у сто крат важливіше думки про нього земляків і одноплемінників. Останніх він і за людей особливо не вважає, і культурною ідентичністю своєї не дорожить: корпорація для нього все, люди - ніщо. У цьому полягає одна з фундаментальних відмінностей східної України від західної.

Звідси два висновки. Перше - якщо Януковича винесуть геть на золотому унітазі, розколу України не буде: Захід і Центр просто нав'яжуть Сходу свою волю, а той покірливо її прийме. Друге - різниця між жителями південного сходу і населенням суміжної РФ невелика до повного стирання граней.

І ще пара заміток на полях.

Покірність російської людини долі, як правило, тісно пов'язана з його невмінням, небажанням і боязню радіти життю. Ангедонія - складова частина ментальності людини, що живе з відчуттям, що він не належить самому собі. Радості грішні (в житті земному тріумфують багаті да знатні, горіти їм у пеклі, а ми в царстві небесному порадіємо). Мало того, задоволеного життям росіянина вважають злочинцем сусіди по громаді - він нерідко відчуває злочинцем й сам себе. За відкрите задоволення від життя можуть і побити. Пам'ятаю, в армії, коли я збирався у звільнення, смакуючи задоволення "волі", старшина злобно прошипів на мене: "А чого це ти такий задоволений?" Конфліктів між нами не було ні до, ні після, але в той момент його обличчя були спотворено злобою - тобто, він був готовий вдарити мене. Просто за неприховане задоволення. Чи варто дивуватися, що відсутність посмішок - візитна картка РФ?

Ще одне випливає з ангедоніі: риса російських людей - це манера відповідати на питання "Як справи?" не "Відмінно", а  "Нічо" , "Нормально" , "У когось гірше". Ми боїмося заздрості, побоюємося підводитися і виділятися, адже над головами час від часу зі свистом проходить коса. 

Я не збираюся тут співати панегерікі Майдану. Мені зрозумілий і близький протест проти Януковича, але сам би я на Майдан не вийшов, тому що розумію: для історичної Росії перемога Майдану - це каталізатор її подальшого розпаду. Але разом з тим я не можу миритися з консервацією крайньої соціальної несправедливості в Україні і в РФ. 

Влада повинна боятися народу - інакше народ буде боятися влади. Це аксіома. Якби ви, ті, хто однозначно засуджує сьогодні радикальні протести в Києві, були вигодонабувачами свавілля, в якому живете, вас ще можна було б зрозуміти . Але в більшості своїй ви - безправні "терпіли" . Завтра в " Мазду "будь-якого з вас вріжеться "Порш" сина сановника - і вся ваша персональна стабільність закінчиться. І ви знаєте про це. Але при цьому ллєте потоки жовчі на тих, хто намагається змінити своє життя. На тих, хто дає здачі, коли його б'ють.

Ви мудро заклинаєте, що "нічого не вийде", що "буде ще гірше", що романтиків, якщо вони і є, після перемоги над Януковичем "як завжди" відтіснять цинічні ділки. Що всі вони маріонетки в руках закуліси, і все вирішено. Якась щуряча мудрість, шипіння  з-під колоди. Активна частина жителів України робить те, що може, і те, що вважає за потрібне. А ви - не робите нічого, і не можете навіть уявити собі больового порога, після якого ви прокинетеся від сплячки. Від вашого імені на Україні діють безбатченки івани зі спецслужб і "тітушкі" .

Чи варто буде росіянам - і на південному сході України, і в самій Росії дивуватися, що після перемоги будь-якої зі сторін конфлікту "бандити VS націоналісти" переможець не стане враховувати їхні інтереси?

Переклад з російської наш, виділення в тексті наші - О.К.