Хорватська війна як історичний приклад для України

23 роки тому Хорватія пережила події дуже схожі на ті, що відбуваються в Україні сьогодні.У цієї невеликої країни з самого початку сербської військової агресії були всі шанси стати жертвою. І хорвати, які боролися за незалежність, не тільки не здалися, а за лічені місяці побудували армію і вказали "старшому брату" на його місце.

Для більшості українців Хорватія - це курорт з прекрасними пляжами на Адріатичному морі.І все давно забули, що ще два десятиліття тому цей оазис був втягнутий у війну. Війну, в якій хорвати стояли на смерть за свою незалежність. Війну, з якою ми можемо винести повчальні уроки.

Незважаючи на різне географічне положення, рівень життя і навіть розміри країн і населення, між Хорватією та Україною є багато спільного. У першу чергу - схожа історія. Це історія "молодшого брата", сусідня країна якій живе імперськими амбіціями. Адже серби марили (втім, і продовжують це робити) "Великої Сербією" не менше, ніж росіяни своїм "Русским миром". Всього хорвати у складі Югославії терпіли такі ж утисків від сербів, як і українці від росіян. Загальна біда - шовінізм "старших братів", утиски й знищення національної ідентичності.

Те ж відбувалося і з приходом до влади комуністів. Тільки на початку 90-х років минулого століття наші долі пішли різними шляхами. Вихід з СРСР для України пройшов безболісно у військовому плані, цьому посприяла спадщина у вигляді п'ятисоттисячних армії. А от у Хорватії, з першими кроками до незалежності у 1990 році, почалися серйозні проблеми.

З одного боку Сербська республіка намагалася зберегти свою гегемонію в Югославії, і всіляко не відпускала Хорватію. З іншого боку, в самій Хорватії сильних обертів набрало сепаратистський рух місцевих сербів. Їх кількість була порівняно незначним, але "п'ята колона" за підтримки "старшого брата" змогла розпалити майже громадянську війну.Паралелі занадто очевидні, щоб їх ігнорувати.

23 роки різниці в історії наших країн, але яка подібність. Сербські сепаратисти намагалися відокремити Далмацію - південний схід Хорватії. Їм навіть вдалося проголосити там Сербську Автономну Область. Всього кілька днів тому в Донецьку сепаратисти почали робити щось подібне, проголосивши Донецьку республіку за підтримки Росії.

Країна була розділена, і хорвати все ж змогли 25 червня 1991 проголосити свою незалежність. У відповідь Слободан Мілошевич оголосив "братньому народу" війну.Оскільки вся армія була під його контролем, "визвольний похід" сербів був спрямований переважно проти цивільних.

Битва за майбутнє

Після проголошення незалежності Хорватія фактично залишилася беззбройної.Югославська народна армія (ЮНА) була повністю підконтрольна Слободанові Мілошевичу. І він цілком закономірно вважав, що з легкістю може розгромити повстанців.

25 серпня 1991 численна і добре озброєна сербська армія атакувала прикордонний хорватська місто Вуковар. Почалося одне з найбільших і тривалих боїв, яке, по суті, переломило хід сербо-хорватської війни.

Серби зовсім не очікували зустріти у Вуковарі якесь сильне опір, тим більше, що в місті була військова частина ЮНА. Хорвати виставили проти армії двохтисячний гарнізон. Він був сформований переважно з поліцейських загонів і народного ополчення. Гарнізон фактично не мав військового досвіду і важкого озброєння. Але він тримався.

Слід зазначити, що хорвати на початку війни зіткнулися з такою ж проблемою, як і ми зараз.Серби широко залучали "мирних жителів" - екзальтованих бабусь, гопників та інших - для блокування хорватських загонів, які волали до "слов'янської єдності" і так само звинувачували США і Захід у розпалюванні ворожнечі між "братніми народами". Часто такі бабусі запрошували хорватських ополченців у двір - "попити водички" - де їх уже чекала засідка військових "братнього сербського народу". Так само, як і українці зараз, хорвати несли втрати від дій цього "мирного населення", поки не виробили своєї тактики: при загрозі вони стали робити попереджувальний сигнальний постріл. І якщо протягом найближчих хвилини в даній зоні все ще залишалися люди - вони зізнавалися представниками воюючої сторони. Цей метод був анонсований хорватським командуванням, щоб уникнути зайвих жертв і звинувачень у вбивстві мирного населення. І справді: хорватська генерал Анте Готовіну, якого Гаазький трибунал спочатку звинуватив у злочинах проти сербів під час війни, потім був повністю виправданий. Чого не можна сказати про Слободаном Мілошевича або Ратко Младіча, які представляли на трибуналі сербську сторону.

Але повернемося до Вуковар. Протягом трьох місяців місто було в облозі ворога, преобладавшего за чисельністю. Сербська армія, яка оточила Вуковар, налічувала в різні періоди від 30 до 80 тисяч солдатів, які мали на озброєнні 1500 танків, близько тисячі одиниць артилерії та багато іншої військової техніки.

Кількість солдатів і зброю виявилися не вирішальними факторами в цій битві. Вирішальним фактором виявився дух хорватів. Невеликі хорватські загони в постійних вуличних сутичках наносили агресорам відчутних втрат. Важка техніка на вулицях міста була малоефективною. Армія не могла рухатися далі в глиб країни. Сербам постійно доводилося перекидати війська з непокірного Вуковарп.

Роль такого відчайдушного опору важко переоцінити. Ополченцям вдалося втягнути агресора в виснажливі бої, завдяки чому серби втратили можливість "хорватського бліцкригу", а зазнали величезних втрат. Що ж до Хорватії, то затримка ворога на три місяці дозволила побудувати фактично з нуля свою армію. Сербська агресія і героїчна захист Вуковара викликали небачене єднання нації і хвилю загальної мобілізації населення. На захист незалежності батьківщини ставали все. До речі в битві за Вуковар брали участь і українці, які тоді компактно проживали серед місцевого населення. І сьогодні на кладовищі відновленого Вуковара є також могили наших земляків, загиблих при героїчній обороні міста.

Бій за місто тривала 87 днів. Нарешті сербам вдалося взяти Вуковар, але це сталося тільки після майже повного знищення міста. І незважаючи на те, що повернути Вуковар хорвати не могли до 1998 року, для сербів це була піррова перемога. Ця битва знекровити армію агресора, що відбилося на подальшому розвитку подій.

Після Вуковара до 1995 року було ще багато битв між хорватами і сербами. Але перші вже не були беззахисними жертвами. Завдяки створеній армії і народному ополченню хорватам вдалося зупинити наступ сербів майже по всіх фронтах. А з плином часу і результативно атакувати, відвойовуючи свої землі. Наприкінці хорватам вдалося вибити ворога зі своєї території. До вирішення конфлікту підключилося і міжнародне співтовариство - але після того, як самі хорвати продемонстрували серйозність власних намірів захищати незалежність своєї батьківщини.

Діяти адекватно викликом

Аналогій з сучасною Україною можна провести безліч. По суті, війна Хорватії за незалежність - це те щеплення, яку Україна не зробила 23 роки тому. Тоді вона здавалася непотрібної, але зараз виявилося, що без неї, на жаль, нікуди.

Історія показала, що агресори діють за дуже схожими схемами. Як Белград в Хорватії в 1991 році, Москва розбурхує в Україні свою "п'яту колону", роздуває сепаратизм, зазіхає на територіальну цілісність. Крим уже забрали, Схід країни в повстаннях. Що буде далі, якщо не чинити збройного опору, всім відомо.

Зволікати не варто. На жаль, але Крим для України не став своєрідним Вуковаром. Ми повільно долаємо в собі неприйняття насильства щодо агресора і його "п'ятої колони", не розуміючи, що інтервенти не будуть відчувати до нас ні грама гуманізму. Сьогоднішня ставка - це саме існування України і нас.

Пробудження національної свідомості та бажання захищати свою батьківщину у народу - ставок гати. Народ навіть взяв на себе частину обов'язків держави - зібрали гроші на потреби ЗСУ, годують і одягають солдатів.

Але це не все, на що ми здатні. Будь думаюча людина готовий при необхідності стати в стрій або вступити в ополчення. Черги біля військкоматів це довели. Агресор дорого заплатить за спроби пройтися по території України. Але влада теж повинна зробити адекватні дії зі свого боку, інакше судити за зраду доведеться не тільки дезорієнтованих "сепаратистів" з Донбасу, а й політичне керівництво країни, яке допустило цю ситуацію.

Зараз першочерговими кроками мають стати озброєння цивільного населення і формування спеціальних батальйонів - народного ополчення - на зразок того, який створюється в Дніпропетровській області. Адже навіть маленькі загони ополченців - партизан з напівавтоматичними гвинтівками в руках - зможуть завдати інтервентам відчутних втрат.

Вуковар Хорватія повернула тільки через сім років після битви. Тому не варто втрачати надії і по Криму. Треба вчитися на чужому досвіді і робити адекватні висновки.