Фашизм і націонал-соціалізм – порівняльний аналіз двох історичних реалізацій націоналізму (Євген Онацький)

Для завершення теми фашизму і нацизму доцільно здійснити порівняння їх подібностей та відмінностей. Як писав англійський дослідник Ян Кершоу: «Укріпившись при владі, нацизм відзначався динамізмом, який помітно відрізняв його від інших існу­ючих правих авторитарних режимів – фашистських чи напівфашистських. Невга­мовна енергія, прискорення подій, кумулятивний радикалізм гітлерівського правління не йшли ні в яке порівняння з режимом, наприклад, Муссоліні в Італії, не говорячи вже про авторитарну владу Франко у профашистській Іспанії. На жодному з етапів держава Гітлера не втрачала рушійної сили...”[1].

Це погляд з кінця 20 століття, який описує наслідки. Для того, щоб краще зрозуміти причини такої суттєвої відмінності, звернімося до спостережень сучасника тодішніх подій – вже знайомого нам Євгена Онацького. Свої враження він описав у статті  «Ідеологічні й тактичні розход­ження між фашизмом і націонал-соціалізмом»[2], опублікованій у 1934 році, тобто через рік після приходу нацистів до влади в Німеччині. Звернемо увагу, що Онацький симпатизував фашизму і критично ставився до нацизму. Наведемо деякі фрагменти з цієї статті.

Подібність між фашизмом і нацизмом

Почнімо з розлогої цитати: «Приглядаючись до розвитку націоналістич­ного руху в Німеччині вже після того, як він опанував державну владу, можемо сконстатувати, що і в цій своїй, так би мовити, державній стадії, націонал-соціалізм зберіг чимало спільного з італійським фашизмом, і то не лише у вищенаведених запереченнях, але і в позитивній розбудовчій діяльності.

Так, обидва рухи є чисто національними рухами, що мають за підставу націю як етичну, суспільну й історичну єдність. Обидва вони є народними, масовими рухами, бо спираються на народні маси і дбають про задоволення їх потреб і інтересів, але одночасно виховують ці маси в тому напрямку, щоби індивіди підпорядкували свою волю волі організованого колективу та розвивали в собі якнайбільшу дисципліну та жертовність на користь того колективу, що в остаточному результаті є організованим народом, себто нацією.

Обидва вони є рухами етичними, що ставлять політичні ідеали понад економічними інтересами, і тому висувають гасла «етичної держави», що дбає про виховання своїх громадян, та говорять про «політику як вищу етику». Обидва вони надають більшої ваги колективним формам, ніж індивідуальним свободам.

Обидва вони стремлять до унітарної конструкції нації як необхідної бази національної солідарності в конкуренційній світовій боро­тьбі. Обидва вони визнають необхідним існування сильної автори­тетної влади для правильного розвитку політичного життя нації.

Обидва вони заперечують необхідність і неминучість класової боротьби та виставляють проти цього віджилого постулату постулат необхідності співробітництва всіх виробничих сил нації, в котрій кожна суспільна верства є необхідною частиною національного організму.

Обидва вони надають величезного значення фізичному стану нації, і тому проводять енергійну демографічну політику, дбають про розвиток спорту та про фізичні і воєнні вправи молоді, і дають охорону материнству та дбають про розвиток родинного життя.

Але поза тим починаємо стверджувати й величезні принципові розбіжності між цими двома рухами, розбіжності, що ставлять їх – первісно споріднених – в необхідність конкуренційної боротьби на світовій арені» – пише Євген Онацький.

1. Революційні фашисти і конституційні нацисти

Продовжуємо цитування ідеолога ОУН: «Перш за все відзначимо, що сам хід фашистської і націонал-соціалістичної революції був відмінний. Тим часом, як фашистський рух, поставши в 1919 році, опанував владою вже в 1922 році і прийшов до неї шляхом революційних збройних виступів супроти своїх противників і державної влади, – націонал-соціалістичний рух прийшов до влади конституційним, легальним шляхом, і розбив остаточно своїх противників вже після опанування влади.

Італійці були революціонерами, що кохалися в традиції повстань; німці, навпаки, все йшли еволюційним і програмовим шляхом. Тому фашистська революція була перш за все пристрасним зусиллям для звільнення італійського народу від розполітикованої парламентарної кліки та для розбудови нового життя, цілком від тої парламентарної кліки незалежного. Натомість націонал-соціалістичний рух довгі роки був скермований на здобуття парламентської більшості» – констатує Онацький і переходить до другої важливої відмінності.

2. Італійська імпровізація та німецька методичність

«Фашистська революція розвивалася шляхом емпіричного пізнання справжніх потреб народних мас та повільного пристосовування нових революційних установ для цих національних потреб. Тому вона витворила свої юридичні норми, свою доктрину та встановила законний лад в процесі постійного відновлювання й постійної революційної творчості.

Націонал-соціалістична революція завжди була догматична в своїх постулатах і залишилася вірна раз ухваленій в 1920 році програмі, що була потверджена в 1926 році. Відповідно до цього, внутрішня і зовнішня фашистська політика відзначалася великою гнучкістю; націонал-соціа­лістич­на – фанатизмом і нетерпимістю» – продовжує Онацький. Зауважимо, що хтось інший «велику гнучкість» італійців міг би назвати «пристосуванством», і «фанатизм і нетерпимість» німців – «принципо­вістю і твердістю». 

3. Нація і раса

Ось що далі пише Євген Онацький: «Для італійського фашизму, який в інтересах того вищого колективу, свідомого своїх дій, що зветься нацією, прикладає найбільших зусиль для піднесення й розвитку особистості й підкреслює кожночасно спіритуальність фашистського руху як руху, спрямованого на витворення й зміцнення духовного зв’язку між усіма верствами та складниками нації; ідея раси, а зокрема ідея її консервації і поліпшення способами матеріалістично-біологічними видається просто потворною, невідпо­відною для людини, в котрій переважає дух над матерією.

Сам Гітлер мусив признати, що «абсолютно чистих» представників вищої колись німецької раси чи крові тепер знайти неможливо – отже все полягає в релятивній кількості. Найбільш чистими представниками німецької раси вважаються, зрозуміло, члени націонал-соціалістичної партії, так ніби члени політичної партії можуть складатися відповідно до антропологічних фізичних прикмет.

У зв’язку, очевидячки, з кардинальними розходженнями у поглядах на значення «раси», фашизм і націонал-соціалізм відрізняються і в своїх поглядах щодо формування «еліти», себто провідної аристократії.

Для націонал-соціалізму еліта формується з представників «чистої» раси, які пізнаються завдяки своїм особливим прикметам, а передусім – героїзму. Проповідуйте крадіжку, – казав Гітлер на минулорічному конгресі в Нюрнбергзі, – і до вас посходяться злодії; проповідуйте особисте збагачення, і до вас посходяться еґоїсти; проповідуйте упокорення, і до вас посходяться слабодухи та боягузи; проповідуйте бізнес, і матимете «економічну партію»; проповідуйте героїзм, самопожертву, цілковите самозречення одиниць на користь колективу – і до вас прийдуть герої, політики, ті, що в усі часи творили державу – себто кермуюча раса» – пише Онацький.

Навіть з цих коротких фрагментів очевидно, що і фашисти, і нацисти головним чинником національної консолідації вважали духовну єдність. Відмінність їхніх підходів у тому, що нацисти йшли далі і стверджували про наявність зв’язку між духовним і фізичним: високі ідеали притягують людей з відповідними психічними і біологічними показниками. Це відкривало можливість «розв’язувати зворотну задачу»: за зовнішніми ознаками виявляти людей з високим внутрішнім духовним потенціалом.

Підтвердженням цього твердження є практика нацизму. Расизм нацистів полягав у тому, що видатні прихильники націонал-соціа­ліз­му записувалися до арійської раси незалежно від свого походження. Про це розповідає єврейський історик Шимон Бріман (Ізраїль), посилаючись на дослідження, які здійснив американський єврей Бра́йен Марк Ригг (англ. Bryan Mark Rigg), автор книги «Єврейські солдати Гітлера: нерозказана історія нацистських расових законів і людей єврейського походження в німецькій армії» (2002).

Докладніше про це у статті: Вища раса формується шляхетними людьми, бо дух облагороджує матерію.

Фактичний стан справ дозволяє зрозуміти сенс нацистського расизму: «вища раса» – це видатні прихильники ідей націонал-соціалізму незалежно від свого походження. Саме вона – вища раса – вважалася ядром оновленої німецької нації, а визначалася на основі шляхетних вчинків. 

Зауважимо, що це ідея не нова. Ось що про це писав академік Володимир Вернадський: «У кожній державі і народі є раса вища, яка здійснює творчу, продуктивну працю, і раса нижча – раса руйнівників або рабів. Нещастя, якщо в їхні руки потрапляє влада і доля народу чи держави»[3].

4. Ставлення до іудохристиянства

Повертаємося до статті Євгена Онацького: «Відношення фашизму й націонал-соціалізму до християнства взагалі і католицтва зокрема є цілком відмінне. Для італійського фашизму католицька релігія є єдиною державною релігією Італії, і фашизм уважає своїм обов’язком не лише забезпечити Церкві можливість вільного розвитку, але й всіляко сприяти та охороняти цей розвиток.

«Фашистська держава, – пише Муссоліні в своїй “Фашистській доктрині”, не залишається байдужою супроти релігійного факту взагалі, і супроти того партикулярного факту позитивної релігії, якою є італійський католицизм, зокрема. Держава не має теології, але має мораль. В фашистській державі релігію вважають за один із найглибших проявів духу, і тому фашисти не лише її шанують, а й обороняють та охороняють. Фашистська держава не витворює “свого Бога”, як хотів те зробити свого часу Робесп’єр, і не намагається даремно викреслити його з душ, як це робить більшовизм; фашизм шанує Бога аскетів, героїв, святих, а також того Бога, до якого молиться наївне і примітивне серце народу».

Відносини в фашистській Італії між державою і Церквою врегульовані Латеранським трактатом від 11 лютого 1929 року, з котрого випливає, що цивільна влада має перевагу над духовною в усьому тому, що відноситься до політичної діяльності.  В фашистській державі, яка зветься “етичною державою”, етичний принцип випереджає принцип релігійний: це значить, що фашистська держава є етична не тому, що вона релігійна, але навпаки, релігійна тому, що вона – етична.

Фашизм визнає, що релігія є необхідна для правильного функціонування суспільності й держави. І тому протегує католицьку віру, яка в свою чергу визнає суверенність держави в її етико-релігійній функції, себто визнає, що лише державі належиться визнання всіх інституцій і установ, які виявляються свою діяльність на території держави.

Для фашистської держави католицька церква є перша за все «Римська Церква», що в усіх своїх центральних установах складається з людей італійської нації чи загалом «латинської» культури по всіх кутках світу. І саме тому місійна діяльність католицьких священників знаходить по всіх усюдах підтримку італійського уряду. Недавній ювілейний “святий рік”, що притягнув до Риму десятки, а може й сотні тисяч вірних католиків з усіх країн світу, і канонізація Дон Боска, якого фашизм прославляє, як великого італійського патріота, підкреслюють враження того повного порозуміння, що існує між фашистським урядом і Ватиканом.

Німецький народ не належить до одної лише католицької церкви, але є поділений між різними протестантськими сектами та католицтвом, і самий цей факт існування кількох конкуруючих церков ставить націонал-соціалізм у більш трудну й відповідальну позицію. У самому націонал-соціалізмі почали розвиватися течії, що проповідують необхідність витворення нової «північно-германської релігії». Вона здобуває собі чимало прихильників між інтелігентськими колами націонал-соціалізму, що не знаходять задоволення ані в «римській» католицькій церкві, ані в різних протестантських сектах, ані в стопроцентовому німецькому «вотанізмі», що хотів би протиставити християнству, як релігії «упокорених», героїчну релігію, дарма що поганську, давніх германців.

В зв’язку з цим цікаво відмітити, що тимчасом як в Італії католицька церква – після досить завзятої боротьби – погодилась віддати монополію фізичного й культурного виховання цілої італійської молоді в руки фашистської держави, яка зі свого боку загарантувала католицькій церкві відповідну участь в тому вихованні молоді – в Німеччині Ватикан ніяк не хоче погодитись на ліквідацію католицьких організацій молоді, і, треба думати, що ніколи й не погодиться, бо, як пояснюють у ватиканських колах, фашистська Італія є дійсно католицькою й її уряд дає повні гарантії щодо відповідного католицького виховання молоді, тимчасом як націонал-соціалістична Німеччина є переважно не-като­лиць­ка (дві третини німців є протестантами), і сама доктрина націонал-соціа­лізму є просто антихристиянська» – пише Євген Онацький.

Отже, італійські фашисти прихильно ставилися до іудохристи­янства, розглядаючи «Римську церкву» як, головним чином, національну церкву, корисну для просування фашизму за межами Італії. Тобто їх мало цікавили метафізичні основи католицизму, головне – щоб церква сприяла національній єдності. З цим пов’язане і надзвичайно лояльне ставлення держави до іудеїв, про що вже згадувалося у статті «Все, що ви знаєте про фашизм, невірно – Джона Голдберг»: майже в кожній єврейській сім’ї була людина, що належала до фашистівської партії або іншої фашистів­ської організації. 

Натомість німецькі нацисти активно зацікавилися духовними осно­вами іудохристиянства і дійшли висновку, що воно діаметрально супе­ре­чить їхньому світогляду. Відтак були зроблені спроби сформу­вати народну релігію на фундаменті арійського світогляду. З цим, природно, пов’язана підозрілість націонал-соціалістів щодо ревних іудохристиян та іудеїв. Їм пропонувалося або довести свою лояльність активною підтримкою націонал-соціалістичного руху, зокрема, службою в армії,  або добровільно усунутися з керівних посад.

Висновок

Поведінка як фашистів, так і націонал-соціалістів була цілком раціональною і значною мірою відповідала типу національного характеру італійців і німців. Італійські фашисти, як представники етичної нації, діяли спонтанно і намагалися з усіма підтримувати хороші стосунки, не зациклюючись на тонкощах доктрини, зокрема, прагнули використати можливості Римської церкви.

Натомість німецькі нацисти з притаманною їх народу педантич­ністю і філософічністю, прагнули дістатися самих глибин людської природи і робили ставку на систематичність, планомірність, твердість у просуванні обраним шляхом.

На відміну від м’яких італійців, принципові німці чітко визначили якості державотворчої еліти, назвали її вищою расою і створили механізм добору та просування кращих. Свого часу діяльність еліти Третього Райху було гарно показано у радянському 12-серійному фільмі «16 миттєвостей весни»(1973).

Можна стверджувати, що саме завдяки системності, методичності і чіткому підходу щодо розрізнення добра і зла, друзів і ворогів німецький проект «держави для всіх» виявився значно глибшим і динамічнішим у порівнянні з емоційним і доволі поверховим італійським проектом, на що вказував згаданий на початку цієї статті англійський дослідник Ян Кершоу: «Невгамовна енергія, прискорення подій, кумулятивний радикалізм гітлерівського правління не йшли ні в яке порівняння з режимом Муссоліні в Італії».

Об’єктивно німецький нацизм значно цікавіший за італійський фашизм. Це видно навіть по тому, що першому присвячено у сто разів  більше книжок і кінофільмів. 

Продовження: Нацисти і бандерівці: час перегорнути сторінку і творити Нову Європу