У березні 1927 року «чекіста» за покликанням, Миколу Олексійовича Скрипника (у 1922-27 роках він був народним комісаром юстиції та генеральним прокурором України) було призначено народним комісаром освіти. До слова, тоді народному комісару освіти підлягали всі галузі культурного будівництва.
Хочу обширно процитувати два уривки програмного тексту М.Скрипника, "Донбас і Україна (З історії революційної боротьби на Україні 1917-1918 рр.)", опублікованого у 1920 році.http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/01/25/69897/
Цитата №1
«Село на Україні за своїм національним складом майже виключно українське. Місто складається з елементів, за національним складом російських і напівзрусифікованих - єврейських та частково, на Правобережжі, польських. Індустрія мало централізована, підприємства - переважно дрібні або середні.
Міський пролетаріат порівняно мало відійшов від дрібнобуржуазного оточення і живе ще багатьма й багатьма дрібнобуржуазними передсудами. Один з таких передсудів, які століттями плекав царизм і засмічував голови багатьом і багатьом робітникам, - це передсуд національний, тобто погляд на українську мову і українську культуру як на мову і культуру третьорядну, яку можна допустити лише для "простого" домашнього вжитку. Річ у тому, що в містах України розмовною мовою є частково російська, а частково, на заході - польська мова. Селяни свої культурні потреби задовольняють так-сяк, вживаючи українську мову. Природно, що мало організований і не звільнений остаточно з-під впливу буржуазії робітничий клас повинен був засвоїти собі від буржуазії і поміщицького класу зарозуміле, зневажливе, у крайньому випадку, ставлення до української мови і до української культури».
Цитата №2
«Наша трагедія на Україні полягає саме в тому, щоб за допомогою робітничого класу, російського за національністю або русифікованого,що зневажливо ставиться часом навіть до найменшого натяку на українську мову і українську культуру, за допомогою його і силами його завоювати собі селянство і сільський пролетаріат, за національним складом український, який у зв'язку із складними історичними умовами упереджено й недовірливо ставиться до всього російського, "московського". Тим-то найпершим завданням кожного свідомого робітника є добре усвідомити, що для того, щоб здійснювати свої класові, пролетарські, комуністичні завдання, робітничому класові на Україні треба, обов'язково треба, не ототожнювати себе з російською мовою і з російською культурою, не протиставляти свою російську культуру українській культурі селянства, навпаки, треба всемірно піти у цій справі назустріч селянству. Не як росіянин і українець, не як носій однієї мовної культури до представника іншої, "нижчої" мовної культури, а як пролетар до незаможного селянина, як передовий борець комуністичної революції, до трудівників, які ще не усвідомили своїх класових інтересів.
"Говорите по-русски", - іноді каже робітник на загальних зборах і з'їздах, навіть коли сам він по-українському розуміє. Ось шлях, яким ми не повинні йти, коли хочемо справді здобути вплив на селянство. Українського селянина ми зможемо завоювати, лише підходячи до нього із зрозумілою йому мовою, а коли треба, то й вивчаючи навіть цю саму мову. Ось чому Комуністична партія у своїй резолюції ЦК КП(б)У прямо поставила своїм завданням розвиток української культури, "культивування" української мови, навчання її державних чиновників - радянських службовців. Рівняти місто щодо мови по українському селу, щоб привести українського селянина до рівняння на пролетарське місто. До цього тепер ми прийшли, але тільки після довгої боротьби з міщанськими передсудами, що заражали основну нашу силу, міських робітників».
Микола Скрипник взявся за роботу по українізації негайно, працював рішуче, завзято і наполегливо. Він програму українізації розумів буквально і щиро, та мав на меті:
по-перше, провести дерусифікацію 1,3 млн. (нині таких вже 5,5 млн.) етнічних українців,
а по-друге навчити української мови 2,6 млн. (нині вже 8,3 млн.) етнічних росіян України.
До речі, саме М.Скрипник скликав у 1927 року всеукраїнську правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований «скрипниківський» правопис. Цей правопис, затверджений у 1928 році, вважається еталонним, бо він усував з української мови русифікаційні впливи.
Внаслідок багатолітньої русифікаторської політики етнічні українці, а в 1926 році це майже 1,3 млн. осіб, проживаючи в Україні змушені були перейти на російську мову. Хоча був би природним інший процес, коли б на наших землях більшість інших народів або зберігали свою мову, або переходили на українську мову, - мову народу-автохтона. Але, всупереч природнім процесам, українці та інші народи переходили на мову панівної нації, російську мову.
Гра у незалежність…
Микола Скрипник не проста і не однозначна фігура. У 1917 році М.Скрипник був членом головного штабу Жовтневої революції — Петроградського військово-революційного комітету, його особисто знав і підтримував В.Лєнін.
Центром більшовицького руху в Україні тоді був Харків, що розташовується за 30 км від кордону з Росією. Саме його найперше захопили 9 грудня 1917 року більшовицькі війська, надіслані Радою Народних Комісарів Росії, під командуванням Володимира Овсієнка (псевдонім Антонов, який він з часом долучив до прізвища).
А вже 11 грудня 1917 року в Харкові розпочав роботу більшовицький З'їзд. Представників селянства, що становило 80% населення України, на ньому практично не було. Делегати проголосили себе «Першим з'їздом рад робітничих і солдатських депутатів за участі частини селянських депутатів», а фактично це було зібрання російських націоналістів.
На з'їзді розглядалися питання про самовизначення України та Донецького і Криворізького басейнів, про організацію влади в Україні, вибори Центрального Виконавчого Комітету рад України, поточний момент. Після обговорення питань з'їзд схвалив резолюцію, запропоновану більшовиком Федором Сергеєвим (псевдонім Артьом).
Отож, на крайньому північному-сході України на противагу Українській Народній Республіці була проголошена маріонеткова Українська радянська республіка.Був створений плацдарм для подальшої окупації решти України.
З'їзд негайно поширив на територію радянської України дію декретів і розпоряджень Ради Народних Комісарів Росії. Взагалі, всі свої дії радянська Україна добровільно зобов'язалась узгоджувати з центральним більшовицьким урядом Росії. З'їзд також обрав Центральний виконавчий комітет рад України, як керівний орган радянської України.
З'їзд зобов'язав Центральний виконавчий комітет скликати другий Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. У постанові «Про самовизначення України» з'їзд визнав Українську радянську республіку федеративною частиною Російської республіки. Було скасовано запроваджену Центральною Радою заборону вивезення хліба до Росії.
На цьому ж засіданні було створено перший радянський уряд України, який за постановою ЦВК від 14 грудня 1917 року став називатися Народним Секретаріатом. Жодної влади у Народного Секретаріату не було. Зокрема, командувач усіх більшовицьких збройних сил в Україні Володимир Антонов-Овсієнко підкорявся тільки наказам Раднаркому Росії, до складу якого він входив. Саме під прикриттям рішень маріонеткового Народного Секретаріату російський більшовицький уряд в грудні 1917 року розпочав окупацію території України.
Після укладення 27 січня 1918 року Берестейського миру, який привів до формального визнання УНР, і зміни воєнно-політичної ситуації в Україні, більшовицьке керівництво Росії намагалось створити видимість незалежності радянського уряду в Україні, щоб не допустити відновлення влади Центральної Ради.
Загалом, змістом всього існування Народного Секретаріату, як окремого радянського уряду, було, насамперед, намагання Раднаркому Росії мати в Україні структуру, яка б розколювала національно визвольний рух, дезорієнтувала як українське суспільство, так і міжнародне співтовариство. Завдяки існуванню цього маріонеткового уряду, було можливо подавати пряму агресію більшовицької Росії проти УНР, як громадянську війну, ніби українці воюють з українцями.
Більшовики і в Москві, і в Харкові були проти незалежності України, і в жодному разі не збиралися поступатися цією територією. Тільки тактика у них була різна.
В Москві «на папері» готові були визнавати все… А на справді були готові до будь-яких дій, у тому числі військових, щоб втримати Україну в складі Росії. (Як показав час, дійшло навіть до того, що більшовицьке керівництво Росії вдалося до організації Голодомору українців).
Російські шовіністи з Харкова, Донецька, Катеринослава були в принципі проти української державності, і тому не були готові визнавати Україну навіть формально. Вони сприйняли вимушене визнання радянською Росією незалежності УНР з жахом і розуміли, що цим дано початок створенню української держави. Тому вони почали думати про те, яким чином зменшити територію УНР. Прогнозуючи найгірше, тобто що незалежна Україна вистоїть і продовжить свій розвиток окремо від Росії, російські націоналісти сходу України хотіли вивести зі складу України хоча би промисловий район у складі нинішніх Харківської, Донецької, Луганської, Дніпропетровської і Запорізької областей. Виникла ідея Донецько-Криворізької республіки.
У Москві навпаки цей регіон хотіли не те що залишити, а навіть воліли штучно ввести до складу України, щоб мати плацдарм, базу для подальших дій для підкорення решти України.
За дорученням В.Лєніна М.Скрипник виїжджає з Петербурга в Україну. 17-19 березня 1918 року в Катеринославі (Дніпропетровськ) на Другому Всеукраїнському з'їзді Рад радянська Україна формально визнається незалежною від Росії радянською республікою та було проведено реорганізацію Народного Секретаріату. До його складу для видимості увійшло більше українців, головою став М.Скрипник. Але уряд знову ж таки існував тільки «на папері». Під натиском німецьких військ він опинився аж за межами України в м.Таганрозі (нині Ростовська область Росії). Саме там, на так званій Таганрозькій нараді 19-20.04.1918 року фактично було засновано КП(б)У.
3 квітня 1918 року «на публіку» під головуванням В.І.Лєніна на ЦК РКП(б) приймається резолюція, в якій висловлюється захоплення у зв’язку з постановою II Всеукраїнського з’їзду Рад про проголошення Української Радянської Республіки самостійною федеративною Радянською республікою. Але вже наступного дня, 4 квітня 1918 року, нарком у справах національностей В.Сталін відбиває телеграму Радянському урядові України, де дає йому справжню оцінку: «Достаточно играть в правительство и республику, кажется, хватит, пора бросать игру...»
І справді, це була більшовицька шулерська гра у країну і уряд, бо за кордоном, ніхто ні на які маріонеткові радянські республіки не звертав увагу. Країна була одна, - «Росія - Раша», і населяли її «рускіє - рашн».
Слухаємо нове озвучення про те, що мовою ефективного спілкування з ангелами буде окультурена українська мова на основі Гіперборійського Сенсара. Її ядро вже формується у вигляді спеціалізованої мови...
Історія українізації - Частина 2 - М. Скрипник. Гра у незалежность...
Світ:
Спецтема:
Продовження.
Початок див. Історія українізації Частина 1 - Початок українізації
150427_mykola_skrypnyk.jpg
Зміст
Микола Скрипник
У березні 1927 року «чекіста» за покликанням, Миколу Олексійовича Скрипника (у 1922-27 роках він був народним комісаром юстиції та генеральним прокурором України) було призначено народним комісаром освіти. До слова, тоді народному комісару освіти підлягали всі галузі культурного будівництва.
Хочу обширно процитувати два уривки програмного тексту М.Скрипника, "Донбас і Україна (З історії революційної боротьби на Україні 1917-1918 рр.)", опублікованого у 1920 році.http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/01/25/69897/
Цитата №1
«Село на Україні за своїм національним складом майже виключно українське. Місто складається з елементів, за національним складом російських і напівзрусифікованих - єврейських та частково, на Правобережжі, польських. Індустрія мало централізована, підприємства - переважно дрібні або середні.
Міський пролетаріат порівняно мало відійшов від дрібнобуржуазного оточення і живе ще багатьма й багатьма дрібнобуржуазними передсудами. Один з таких передсудів, які століттями плекав царизм і засмічував голови багатьом і багатьом робітникам, - це передсуд національний, тобто погляд на українську мову і українську культуру як на мову і культуру третьорядну, яку можна допустити лише для "простого" домашнього вжитку. Річ у тому, що в містах України розмовною мовою є частково російська, а частково, на заході - польська мова. Селяни свої культурні потреби задовольняють так-сяк, вживаючи українську мову. Природно, що мало організований і не звільнений остаточно з-під впливу буржуазії робітничий клас повинен був засвоїти собі від буржуазії і поміщицького класу зарозуміле, зневажливе, у крайньому випадку, ставлення до української мови і до української культури».
Цитата №2
«Наша трагедія на Україні полягає саме в тому, щоб за допомогою робітничого класу, російського за національністю або русифікованого, що зневажливо ставиться часом навіть до найменшого натяку на українську мову і українську культуру, за допомогою його і силами його завоювати собі селянство і сільський пролетаріат, за національним складом український, який у зв'язку із складними історичними умовами упереджено й недовірливо ставиться до всього російського, "московського". Тим-то найпершим завданням кожного свідомого робітника є добре усвідомити, що для того, щоб здійснювати свої класові, пролетарські, комуністичні завдання, робітничому класові на Україні треба, обов'язково треба, не ототожнювати себе з російською мовою і з російською культурою, не протиставляти свою російську культуру українській культурі селянства, навпаки, треба всемірно піти у цій справі назустріч селянству. Не як росіянин і українець, не як носій однієї мовної культури до представника іншої, "нижчої" мовної культури, а як пролетар до незаможного селянина, як передовий борець комуністичної революції, до трудівників, які ще не усвідомили своїх класових інтересів.
"Говорите по-русски", - іноді каже робітник на загальних зборах і з'їздах, навіть коли сам він по-українському розуміє. Ось шлях, яким ми не повинні йти, коли хочемо справді здобути вплив на селянство. Українського селянина ми зможемо завоювати, лише підходячи до нього із зрозумілою йому мовою, а коли треба, то й вивчаючи навіть цю саму мову. Ось чому Комуністична партія у своїй резолюції ЦК КП(б)У прямо поставила своїм завданням розвиток української культури, "культивування" української мови, навчання її державних чиновників - радянських службовців. Рівняти місто щодо мови по українському селу, щоб привести українського селянина до рівняння на пролетарське місто. До цього тепер ми прийшли, але тільки після довгої боротьби з міщанськими передсудами, що заражали основну нашу силу, міських робітників».
Микола Скрипник взявся за роботу по українізації негайно, працював рішуче, завзято і наполегливо. Він програму українізації розумів буквально і щиро, та мав на меті:
по-перше, провести дерусифікацію 1,3 млн. (нині таких вже 5,5 млн.) етнічних українців,
а по-друге навчити української мови 2,6 млн. (нині вже 8,3 млн.) етнічних росіян України.
До речі, саме М.Скрипник скликав у 1927 року всеукраїнську правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований «скрипниківський» правопис. Цей правопис, затверджений у 1928 році, вважається еталонним, бо він усував з української мови русифікаційні впливи.
Внаслідок багатолітньої русифікаторської політики етнічні українці, а в 1926 році це майже 1,3 млн. осіб, проживаючи в Україні змушені були перейти на російську мову. Хоча був би природним інший процес, коли б на наших землях більшість інших народів або зберігали свою мову, або переходили на українську мову, - мову народу-автохтона. Але, всупереч природнім процесам, українці та інші народи переходили на мову панівної нації, російську мову.
Гра у незалежність…
Микола Скрипник не проста і не однозначна фігура. У 1917 році М.Скрипник був членом головного штабу Жовтневої революції — Петроградського військово-революційного комітету, його особисто знав і підтримував В.Лєнін.
Центром більшовицького руху в Україні тоді був Харків, що розташовується за 30 км від кордону з Росією. Саме його найперше захопили 9 грудня 1917 року більшовицькі війська, надіслані Радою Народних Комісарів Росії, під командуванням Володимира Овсієнка (псевдонім Антонов, який він з часом долучив до прізвища).
А вже 11 грудня 1917 року в Харкові розпочав роботу більшовицький З'їзд. Представників селянства, що становило 80% населення України, на ньому практично не було. Делегати проголосили себе «Першим з'їздом рад робітничих і солдатських депутатів за участі частини селянських депутатів», а фактично це було зібрання російських націоналістів.
На з'їзді розглядалися питання про самовизначення України та Донецького і Криворізького басейнів, про організацію влади в Україні, вибори Центрального Виконавчого Комітету рад України, поточний момент. Після обговорення питань з'їзд схвалив резолюцію, запропоновану більшовиком Федором Сергеєвим (псевдонім Артьом).
Отож, на крайньому північному-сході України на противагу Українській Народній Республіці була проголошена маріонеткова Українська радянська республіка. Був створений плацдарм для подальшої окупації решти України.
З'їзд негайно поширив на територію радянської України дію декретів і розпоряджень Ради Народних Комісарів Росії. Взагалі, всі свої дії радянська Україна добровільно зобов'язалась узгоджувати з центральним більшовицьким урядом Росії. З'їзд також обрав Центральний виконавчий комітет рад України, як керівний орган радянської України.
З'їзд зобов'язав Центральний виконавчий комітет скликати другий Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. У постанові «Про самовизначення України» з'їзд визнав Українську радянську республіку федеративною частиною Російської республіки. Було скасовано запроваджену Центральною Радою заборону вивезення хліба до Росії.
На цьому ж засіданні було створено перший радянський уряд України, який за постановою ЦВК від 14 грудня 1917 року став називатися Народним Секретаріатом. Жодної влади у Народного Секретаріату не було. Зокрема, командувач усіх більшовицьких збройних сил в Україні Володимир Антонов-Овсієнко підкорявся тільки наказам Раднаркому Росії, до складу якого він входив. Саме під прикриттям рішень маріонеткового Народного Секретаріату російський більшовицький уряд в грудні 1917 року розпочав окупацію території України.
Після укладення 27 січня 1918 року Берестейського миру, який привів до формального визнання УНР, і зміни воєнно-політичної ситуації в Україні, більшовицьке керівництво Росії намагалось створити видимість незалежності радянського уряду в Україні, щоб не допустити відновлення влади Центральної Ради.
Загалом, змістом всього існування Народного Секретаріату, як окремого радянського уряду, було, насамперед, намагання Раднаркому Росії мати в Україні структуру, яка б розколювала національно визвольний рух, дезорієнтувала як українське суспільство, так і міжнародне співтовариство. Завдяки існуванню цього маріонеткового уряду, було можливо подавати пряму агресію більшовицької Росії проти УНР, як громадянську війну, ніби українці воюють з українцями.
Більшовики і в Москві, і в Харкові були проти незалежності України, і в жодному разі не збиралися поступатися цією територією. Тільки тактика у них була різна.
В Москві «на папері» готові були визнавати все… А на справді були готові до будь-яких дій, у тому числі військових, щоб втримати Україну в складі Росії. (Як показав час, дійшло навіть до того, що більшовицьке керівництво Росії вдалося до організації Голодомору українців).
Російські шовіністи з Харкова, Донецька, Катеринослава були в принципі проти української державності, і тому не були готові визнавати Україну навіть формально. Вони сприйняли вимушене визнання радянською Росією незалежності УНР з жахом і розуміли, що цим дано початок створенню української держави. Тому вони почали думати про те, яким чином зменшити територію УНР. Прогнозуючи найгірше, тобто що незалежна Україна вистоїть і продовжить свій розвиток окремо від Росії, російські націоналісти сходу України хотіли вивести зі складу України хоча би промисловий район у складі нинішніх Харківської, Донецької, Луганської, Дніпропетровської і Запорізької областей. Виникла ідея Донецько-Криворізької республіки.
У Москві навпаки цей регіон хотіли не те що залишити, а навіть воліли штучно ввести до складу України, щоб мати плацдарм, базу для подальших дій для підкорення решти України.
За дорученням В.Лєніна М.Скрипник виїжджає з Петербурга в Україну. 17-19 березня 1918 року в Катеринославі (Дніпропетровськ) на Другому Всеукраїнському з'їзді Рад радянська Україна формально визнається незалежною від Росії радянською республікою та було проведено реорганізацію Народного Секретаріату. До його складу для видимості увійшло більше українців, головою став М.Скрипник. Але уряд знову ж таки існував тільки «на папері». Під натиском німецьких військ він опинився аж за межами України в м.Таганрозі (нині Ростовська область Росії). Саме там, на так званій Таганрозькій нараді 19-20.04.1918 року фактично було засновано КП(б)У.
3 квітня 1918 року «на публіку» під головуванням В.І.Лєніна на ЦК РКП(б) приймається резолюція, в якій висловлюється захоплення у зв’язку з постановою II Всеукраїнського з’їзду Рад про проголошення Української Радянської Республіки самостійною федеративною Радянською республікою. Але вже наступного дня, 4 квітня 1918 року, нарком у справах національностей В.Сталін відбиває телеграму Радянському урядові України, де дає йому справжню оцінку: «Достаточно играть в правительство и республику, кажется, хватит, пора бросать игру...»
І справді, це була більшовицька шулерська гра у країну і уряд, бо за кордоном, ніхто ні на які маріонеткові радянські республіки не звертав увагу. Країна була одна, - «Росія - Раша», і населяли її «рускіє - рашн».
Стефанко С.Л.
Продовження:
Історія українізації - Частина 3 - Донецько-Криворізька республіка, Сєвєродонецький з’їзд, і мовний закон
Історія українізації - Частина 4 - Наслідки радянської окупації, порівняння 1926 року з 2001 роком
Історія українізації - Частина 5 - Відродження національних меншин
.
Зверніть увагу
Архангел Гіперборії, чат-боти і чат-боги, або Як працювати з духовно-інформаційними роботами (+аудіо)