Історія релігії від первісної технології до сучасного шахрайства

1. На початку була прагматика

В ту епоху люди просто не могли дозволити собі розкіш слідувати «запропонованим нібито з небес нормам», якщо такі йшли врозріз із прагматикою («релігії об’явлення» з’явилися значно пізніше. – НО).

Метою релігії був безперервний пошук ресурсів як додаткових гарантій виживання роду. Первісна людина шукала у невидимому світі не якусь Вищу Істоту, а надійного партнера у своїх практичних справах (тому що люди усвідомлювали себе втіленими богами. – НО).

Якщо чаклун може припинити падіж худоби, вилікувати пораненого, передбачити погоду або нашкодити ворогу – це хороший чаклун, і невидимі істоти, яких він закликає і зображує – теж хороші.

Якщо чаклун не може отримати подібний практичний результат – це нікчемний чаклун, і невидимі істоти, яких він закликає і зображує – теж нікчемні.

Первісна релігія – це всі неочевидні людські технології того часу в одному флаконі.

Пізніше з цього флакона людство винесло науку, ремесло, мистецтво, економіку і політику – і ці технології стали відповідати за практичні результати у своїх областях. Коли все начебто розсортували, у флаконі ще щось залишилося. Це щось і називається «релігією» в сучасному розумінні слова (оскільки йдеться про підміну понять, то сучасні «релігії» правильно називати «віровченнями» або «псевдорелігіями». – НО).

Православним інвесторам в серпні 1998 р. не прийшло в голову сказати патріарху: дивись, священик, ми будували твоєму богу храми, прикрашали його зображення, палили йому свічки тоннами. Чому ж він не попередив нас, що буде дефолт? Чому не порадив скидати ДКО і ОВВЗ й переключатися на USD і DM?

Будь-які релігійні системи мають справу з однією і тією ж проблемою – надати сенс і вказати напрямок. Але до цієї проблеми можна підходити по-різному.

Одні зводять рішення до якоїсь фігури Його. Не треба нічого вирішувати. Ми все одно нічого не вирішимо – оскільки все вирішує Він і тільки Він. Основний принцип: «Ось приїде пан, пан нас розсудить». Вся відповідальність за події лежить на панові (який ніколи не помиляється, це – догмат), а ми просто виконуємо накази. Це – єдине, що ми можемо і повинні робити. Всі чекають приїзду пана, а поки мають справу з його стряпчими (священиками). Тут функції священика зводяться до того, щоб пояснити, чому пан так довго їде і чим таким важливим він займається, будучи невідомо де.

Інші отримують рішення шляхом заперечення. Проблема не є об’єктивною – значить, якщо вважати, що її нема, то її й не буде. Основний принцип: «Розумний завжди знайде вихід зі складної ситуації, а мудрий просто в неї не потрапить». Трава не знає цієї проблеми – вона просто зростає. Станьте травою – і у вас теж не буде цієї проблеми. Усі намагаються стати травою і переконують себе, що проблеми нема. Деяким це навіть вдається – і вони випадають зі сфери практичної діяльності (трава не займається людськими справами за визначенням). Іншим (більшості) це поки не вдається – і функції священика пояснювати їм, як смішно виглядають їхні проблеми з точки зору трави.

Треті займаються власне пошуком варіантів рішення. Об’єктивна проблема чи ні, але якщо вона виникла, то треба знайти рішення. Основний принцип: «Спробуємо зробити ось так ... Що, не виходить? ... Зрозуміло. Так робити не варто було». Це – шлях в темряві навмання. Це – шлях без орієнтирів і напрямків. Коротше кажучи, це – шлях помилок. Функція священика тут зводиться до того, щоб не повторювати помилок і розпізнати помилку раніше, ніж вона призведе до поганих наслідків. Оскільки пошуки йдуть навмання, то перш ніж навчитися керувати «на користь» собі, ми обов’язково зробимо кілька рухів собі на шкоду. Така плата за технологічні знання. Інші види знань даються абсолютно безкоштовно – але вони нетехнологічні.

2. У пошуках християнської культури

Ніякі релігії не виникають на порожньому місці. Християнство (точніше, іудохристиянство. – НО) – не виняток, воно теж запозичило багато елементів свого вчення з попередніх релігій, хоча церква заперечує і факт запозичення, і позитивну роль попередників.

Якщо ідею відкрито запозичувати з якогось джерела – це спадкоємність, і це нормально.

Але якщо (як це було при формуванні церковної доктрини) ідею запозичувати таємно, а саме джерело потім завалити фекаліями – це злодійство і свинство. Крім того, подібні вправи найгіршим чином позначаються на психіці віруючих.

Зараз християнські проповідники, зображуючи якийсь лібералізм поглядів, взяли за моду говорити, що всі релігії вчать одному і тому ж: любові до Бога, доброті до ближнього і загальним принципам моральності. При цьому вони, однак, уточнюють: «Всі, крім поганських». (Тобто правильними вважаються тільки «авраамічні релігії», головним чином іудаїзм, іслам та іудохристиянство – т. зв. «релігії об’явлення», або «релігії одкровення». – НО). 

І це при тому, що головні досягнення трьох авраамічних релігій – спалені книги, інквізиція і релігійні війни.

Зате, може, серед їхніх досягнень є моральність?

Погляньмо. Ксенофобію та нетерпимість – бачу.

Масові психози (епідемії страху на мотив «кінця світу» та ін.) – бачу.

Сексуальні комплекси – бачу.

Полювання на відьом – бачу.

Моральності – не бачу. Та й звідки їй узятися, приміром, в ортодоксальній церковній версії християнства? Всі люди з моменту, коли прабатьки з’їли чуже яблуко – покидьки і тварюки за визначенням. Це – догмат, вважати інакше – гординя, гріх і єресь. Якщо людина вважає себе покидьком і твариною – як у неї може з’явитися моральність?

Моральність починається з поваги до себе і навколишніх людей, а церковна доктрина унеможливлює і те, й інше. Якщо людина утримується від деяких дурних (і від деяких хороших) вчинків з нестерпного жаху перед жорстоким богом, який за будь-яку провину буде вічно катувати її в пеклі – це не моральність, а тваринний страх. Якщо ж людина вважає, що вона може «відмолити» будь-які гріхи (бог зглянеться і не буде її катувати) – це шлях повної аморальності.

Духовності (про яку так люблять розмірковувати християнські місіонери) – я теж не бачу. Справа в тому, що духовність починається з почуття прекрасного. А почуття прекрасного – з краси людського тіла і краси навколишнього світу. І що ж духовного ми знаходимо в церковній версії християнства? Що людське тіло огидне. Що жіноча краса – це гріх похоті, а чоловіча – гріх гордині. Що на зображеннях треба закривати причинні місця листочками. Що матеріальний світ – гидота, власність Сатани (штатного метафізичного лиходія і за сумісництвом – «князя світу цього»).

Звідки взятися духовності при такому підході до справи?

3. Сатанинські танці

Насправді питання про взаємини «нової ортодоксальної догматики» (яку в Росії представляє, зокрема, відомий диякон А. В. Кураєв) з Сатаною має глибокі історичні корені.

Церковне вчення – «Нікейська» версія християнства (до якої належать католицизм і православ’я) початково є вінегретом з крадених богів і концепцій. Оскільки готували цей вінегрет на початку IV століття виключно з ідеологічних і політичних міркувань, про стрункість у ті часи якось забули. Культ Ісіди і Серапіса найбільш безглуздим чином змішався з культом Мітри, з культом Sol invictus, з орфічними вченнями і з кількома різними видами єврейського містицизму.

У результаті масового розкрадання богів, церковне вчення виявилося суцільно виткане з протиріч. Пізніше (на подальших вселенських соборах) ці протиріччя намагалися звести в систему – але безглуздість вчення від цього лише погіршувалася. До певного історичного періоду церква могла просто гаркнути на населення: «А ну швидко хором почали вірити у все!», але тепер це вже не працює. Інший час.

Тепер А. В. Кураєв і йому подібні за допомогою пилки, цвяхів і молотка намагаються пристосувати гнилу ортодоксальну версію християнства до сучасної епохи – епохи одночасного розквіту прагматизму і містицизму. Завдання складне, оскільки доводиться триматися в рамках внутрішньо суперечливої церковної концепції. Нагадаю, кінцевий церковний варіант вчення про природу Христа виглядає приблизно так:

Христос – воплочений Бог, який народився близько 1-го року н.е., але був завжди, він безсмертний, проте помер, а потім воскрес, і все це для спокути гріхів людства перед ним же самим (оскільки Христос і є Бог). При цьому якось вийшло, що індивідуальний порятунок досягається за допомогою релігійно містичних ритуалів, що проводяться спеціально навченими священнослужителями, а також шляхом додаткового дотримання деяких табу і читання певних заклинань (молитов).

А. В. Кураєв дуже засмучується з цього приводу, але факт залишається фактом: більшість т. з. «християн» вірять саме в магічну силу релігійних ритуалів, табу і заклинань – і ні у що інше. Передбачається, що в результаті цих магічних дій індивід після смерті потрапляє в рай (де буде незрозуміло що, але щось хороше), в іншому випадку він потрапляє в пекло (де злісний Сатана буде катувати його необмежений час за допомогою спеціальних інструментів, винайдених в свій час християнською інквізицією).

Отже, християнський Сатана – це дуже важлива персона. На ньому все тримається. Тобто, при будь-якому змістовному філософському аналізі християнство, в якому необхідним чином існує і Бог, і Сатана, представляється типовим дуалізмом. Визнавати такий стан справ відкрито церква не може. Справа в тому, що християнство за своєю релігійною доктриною має бути суворо монотеїстичним, без будь яких-відступів від даної позиції.

Деякі теологи, намагаючись злізти з цієї ялинки, тлумачили Сатану не як присутність чогось негативного, а як відсутність позитивного: добра, любові, світла. Наприклад: темрява є не щось самостійне, а лише відсутність світла – але церква цю точку зору не підтримала. Адже варто оголосити Сатану «відсутністю» – і завалиться онтологічна компонента, оскільки відсутність завжди передує присутності, а отже, такий Сатана передував усьому, в т. ч. й Богу. Космогонія миттєво набуде рис проторелігійного міфу, в якому Всесвіт (Космос разом з богами) народжується з первинного Ніщо (Хаосу), причому в якості останнього природним чином виявиться той самий Сатана, який відсутність. Не кажучи вже про те, що слідом за онтологічною компонентою завалиться і аксіологічна. Як пояснити присутність зла у світі, якщо є тільки Бог і нейтральна за визначенням «відсутність»?

Виходить, для нормального функціонування церкви Сатана абсолютно необхідний, він повинен бути персоніфікованим Абсолютним Злом (на противагу Богу – як Абсолютному Добру). Правда, в цьому випадку Сатана не може виявитися нічим іншим, окрім як анти-Богом, виниклим одночасно з Богом і перебуваючим із ним у безперервній єдності вселенського конфлікту (як це характерно для маніхейства або будь-якої іншої концептуально розробленої дуалістичної релігійної філософії) – до речі, Сатана і перекладається як «противник». По ідеї, в дуалізмі взагалі, і в релігійному дуалізмі зокрема, нема нічого поганого, але церква воліє вважати релігійний дуалізм єрессю, а власний дуалізм прикриває горою безглуздостей і словоблуддя.

Теоретично, церква могла б описати Сатану як якийсь побічний продукт творіння єдиного Бога (приблизно в такому ключі церква і намагається діяти) – але при осмисленні цього положення руйнується вся аксіологічна конструкція церковного християнства. Бог постає Творцем, який створює як добро, так і зло.

Саме в силу названих причин розвиток будь-яких філософських конструкцій, пов’язаних з існуванням або неіснуванням Сатани, згубні для церковної доктрини.

Скорочений переклад з російської.

Джерело: Александр Розов. Непричесанные мысли о религии.

Коментар НО:

Людина є втіленою божественною сутністю. Релігія (від ре-лига – відновлення зв’язку) – це теорія і практика еволюції людини до стану боголюдини, тобто реалізованої людини – істоти, яка поєднує людську і божественну свідомість. Відтак релігія завжди основується на знаннях і технологіях, тому первинна релігія називалася «віди», тобто «знання».

Якщо віровчення не ставить перед собою мету відновлення зв’язку між людським і божественним, то це не релігія. Для таких систем доцільно застосовувати терміни «віровчення» або «псевдорелігія».

Прикладом релігії є аріянство, див.: Аріанство – релігія знань (це розділ з книги «Арійський стандарт» – 2014).

Згідно з аріянством, релігійність людини (рівень її релігійного розвитку) визначається не виконанням обрядів, не молитвами і не способом харчування, а спроможністю творити позитивні події – внутрішні і зовнішні.

Внутрішні події – це здоров’я, бадьорість, інтелектуальність, творча спроможність, володіння знаннями і технологіями.  

Зовнішні події – це гармонійне оточення, чистота і краса довкілля, добрі справи для своєї громади і всієї держави.    

Що більша спроможність людини досягати суспільно-корисних цілей, то більша її релігійність.

Додатково:

• Аріянство і язичництво
• Пошук чудесного і Перехрестя світів (реконструкція первинного світогляду)
• Хрестиянство та іудохристиянство – дві різні релігії