Йозеф Геббельс: Ленін або Гітлер? (Промова в Цвіккау, 1926 р.)

Цей відомий історичний документ вперше публікується українською мовою в рамках досліджень національного соціалізму, офіційно започаткованих урядом Німеччини публікацією критичного видання "Майн кампф" Адольфа Гітлера.  

Текст промови Йозефа Геббельса:

Мої любі германські співвітчизники!

Поет Петер Розеггер одного разу описав середнього німця, який дрімає, зручно розсівшись в своєму кріслі біля каміна, а його шапочка з китицею глибоко насунута йому на вуха. Його вороги стоять навколо і сміються над ним: вони глумляться над ним, плюють на нього і забирають все, чим він володіє. Час від часу приходить добрий друг і намагається розбудити нашого німця, щоб звернути увагу на ганебну поведінку його ворогів. І ось напівсонний Ганс протирає свої очі, зло бурчить, стаючи на ноги, і б'є ту людину, яка розбудила його.

Ми, німці, – найнещасніша нація на Божій землі. Нація з 60 мільйонів, оточена з усіх боків ворогами – як у самій країні, так і за її межами, нація, що кровоточить тисячею ран, – найпрацьовитіших людей у світі, – бачить свій політичний обов’язок у тому, щоб розірвати себе на шматки. Люди, що мають усі причини зімкнути лави і, об’єднавшись, обороняти себе від ворогів, розпорошуються на десятки партійних організацій і профспілок і, незважаючи на відчайдушні зусилля, не можуть знайти шляху до своєї індивідуальності та усвідомлення своєї місії у світовій історії. Коли хтось відчуває себе прилученим до цих людей у своєму теплому серці, яке патріотично б’ється, і змушений з відкритими очима сунути шляхом помилок на Голгофу у формі нашої національної Свободи, він цілком може часом утратити всяку надію на майбутнє Німеччини. Отже, ця людина більше не повірить у те, що ці люди колись знайдуть шлях, непорушно прокладений до їхньої власної свободи.

І все-таки непохитна віра знову і знову пробуджує у нас останню надію. Потім людина намагається серйозно та об’єктивно зрозуміти, розмежовуючи сили часу і нації, і раптом, як удар блискавки, до неї приходить усвідомлення того, що ми напевне не такі вже й нещасні, втрачені і роз’єднані, як може видатися ззовні. Можливо, ми, як і раніше, визнаємо десятки партій і організацій у суспільному житті цього народу, але заразом ми усвідомлюємо, що ніщо фундаментальне не розмежовує більшість цих партій і організацій: їх можна простежити у зворотному напрямку до простіших основних форм і лише з цілком певних причин, а саме з причин, важливих для їхнього власного існування, – вони симулюють глибоко укорінені розбіжності. Якщо ми простежимо за перебігом їхніх думок пильніше, уся картина внутрішньої політики Німеччини одним махом спрощується, і ми цілком визнаємо, що, по суті, лише три великі рухи окреслюють політику сучасної Німеччини, – три рухи, які, звісно, фундаментально відрізняються один від одного, оскільки вони є формами вираження досить визначених типів політичної філософії.

Посередині всіх політичних партій і організацій ми бачимо великий блок «статус кво» – блок реакції, блок середніх класів, той консервативний блок, що вріс у систему, що розуміє свій обов’язок у збереженні сьогоднішньої державної системи більш-менш майстерними методами, але за будь-яку ціну. Це той блок, що простягається від соціал-демократів і включає германських націоналістів; це той блок, котрий бажає, щоб держава залишалася такою, якою вона є в даний час! Щоб бути впевненою в успіху, інша партія цього блоку виражає готовність до реформ у соціальній або національній сферах. Одна партія наполягає на своїх домаганнях з фанатичною ревністю, інша – у помірнішій і стриманішій манері, відповідно до настроїв своїх виборців, але фактично усі вони погоджуються зі збереженням і захистом системи: Демократія, Лібералізм, Капіталізм – ці речі є для них священними і непорушними.

Із боків цього центристського блоку «статус кво» групуються революційні рухи, котрі явно визнають одну основну річ, а саме – якщо ми хочемо будувати державу майбутнього, тоді справу треба посувати не реформами, а справжньою революцією. Система ліберально-капіталістичної демократії вже настільки вся прогнила і розклалася, що її не можна більше латати і реформувати. Її необхідно цілком зруйнувати, розумово і політично розхитати так, щоб дати можливість молодому населенню на руїнах старого суспільства будувати нове. Вони визнають суть твердої опозиції для напрямку вістря революції не тільки проти злочинців заатакованої системи, а і проти самої системи. У цій революційній ідеї ми маємо справу з двома інтелектуальними рухами, що знайшли політичне вираження в Комуністичній партії і Націонал-соціалістичній робітничій партії Німеччини.

Коли я кажу про Гітлера або Леніна, я не маю на увазі цих двох людей у їх чисто випадковій людській формі або вже зовсім не випадковій політичній формі. Суть вище цього: ми маємо справу з цими двома людьми, оскільки вони є втіленням, персоніфікацією ідеї, котра, якщо мені буде дозволено сказати, стосується усіх нас. Давайте краще вважатимемо цих двох людей переможцями старої концепції держави і піонерами нової. Таким є наше справжнє завдання.

Політики – люди, що роблять історію, – не з’являються випадково. Людина і час злучені у складний спосіб. Час визначає людину, а людина надає часу його повного значення і важливості. І це цілком стосується політика. Його не можна зрозуміти поза його власним часом. Він виникає зі свого часу, є дитям свого часу, свого народу, своєї історії. Він репрезентує у найзрозумілішій формі час, народ і його історію.

Ленін і Гітлер є дітьми системи, вони стали підкорювачами системи. Якщо ми хочемо зрозуміти їх, якими вони є насправді, ми повинні проаналізувати темні сили їхнього часу, повинні навчитися розпізнавати, що дало їм народження, щоб почати розуміти, куди вони ведуть. Вони не тільки існують, вони повинні існувати. Усе в історії, включаючи політика, має свою історичну причину, і тільки з цих причин ми знайдемо дорогу до фактів.

Яка ж система повинна перемогти ? Ленін чи Гітлер ?

Почнімо з Німеччини.

Якщо зараз ми змушені болісно переносити приниження сьогодення заради майбутнього, то ми повинні шукати причини, чому все повинне бути таким, як воно є. Чи була війна, чи було 9 листопада 1918 року [1], або навіть система часів кайзера Вільгельма, яка має погану репутацію, – відповідальною за наш наступний крах?

Ні! І тисячу разів ні! Причини залягають значно глибше, у десятиліттях, майже столітті тому назад. Я спробую дуже коротко обрисувати їх. Поряд зі зростаючою індустріалізацією Німеччини приблизно в середині минулого століття, у країні мислителів і поетів зростав германський матеріалізм. У той же час на нашій германській землі майже щодня з’являлися величезні підприємства, навколо яких мільйонами концентрувався новий міський пролетаріат. Ці мільйони змушені були рухатися фатальним шляхом відчуження від держави і нації.

Правлячий клас не розумів народу, не розумів, як інтегрувати ці мільйони в націю, як зв’язати їхні радості і страждання з душею нації. Чим більшими ставали ці маси, тим далі вони відокремлювалися від тісної єдності держави. Їх штовхали у лівому напрямку. І ось тут звичайний саботажник кожного справжнього робітничого руху - марксизм - повів спраглі маси по фальшивій доріжці занадто легкої гри.

Слід трагічно звинувачувати буржуазно-націоналістичну інтелігенцію за те, що вона не розкусила такий хід подій, за те, що дозволила подіям розвиватися своїм ходом, замість того, щоб стати на чолі робітників, боротися за їхнє існування, отже, за саму націю. Буржуазія спостерігала за цими подіями і уперто відкидала їх: вона навіть не спробувала сполучити найнижчий клас з нацією через самопожертву.

Дуже швидко і охоче наш єврей зміг випередити соціально реакційну буржуазію. З самого початку він кмітливо побачив в нижчому класі комерційні та політичні можливості на майбутнє, постійно маючи намір експлуатувати їх для себе. Він влаштувався на чолі пролетаріату. Він, який ніколи не працював, представився робітникові як його лідер, а робочий охоче і з радістю прийняв єдину простягнуту йому руку.

Буржуазія з посмішкою спостерігає за цим ходом подій. Вона навіть не уявляє, що ось тут-то події приведені в дію, а це означає смертельну загрозу її власному існуванню. З гордості, зарозумілості і відсутності духу національної самопожертви вона повертається спиною до своїх суспільних зобов'язань: вона підкоряє своє почуття відповідальності основним меркантильним інстинктам, коли ж їй наказують - йде на війну заради нації, і все ж старанно уникає мовчазного диктату свого громадського майбутнього.

Соціалізм і Націоналізм абсолютно несумісні. Чим більше переконаний націоналіст, тим настирливіше він протистоїть соціалістичним ідеалам. Наш народ провадив героїчну війну у 1870–71 рр. і в боротьбі завоював своє політичне існування і значущість. Він боровся за абсолютну концепцію націоналізму - і не зміг знайти її.

Те, що після цього відбувалося, становить найжахливіший урок германської історії. Люди переситилися. Люди, які мали все, що забажають: владу, багатство, власність. Але ці люди були хворі, здавалося – невиліковно хворі. У їхніх серцях лежало насіння смерті. Серце гнило із середини. Це вже не були сильний організм і єдине політичне тіло. Він смертельно кровоточив із глибокої рани соціального лиха. Знов і знов лікар сумлінно відвідував лікарняне ліжко цього народу, дивився на вдкриту рану, знизував плечима, хитав головою і з відразою йшов. Можливо, також, через жалість, страх і сором він накладав на рану перев’язний матеріал соціального добробуту. Принаймні, видно її більше не було.

Але ця рана розросталася і гноїлася під пов’язкою, вона роз’їдала життєво важливі органи тіла і була готова знищити весь організм.                          

«Німеччина задоволена! Німеччина більше не має політичних домагань! Німеччина бажає підкорити світ мирним суперництвом!» Таким був найостанніший політичний афоризм ліберальної буржуазії, корумпованої гендлярськими цілями і жаданням прибутку.    

Але ці нещасні люди ще раз об’єдналися в серпні 1914, надягли свій сталевий шолом і вчинили діяння, які струснули світ і перед якими перехоплювало подих у часі й вічності. Чотири роки ці люди стояли, не здригнувшись, під шквалом куль лише для того, щоб загинути так само жалюгідно, як і будь-які люди в історії.

Жахлива загадка! Така ж жахлива, але вже не таємнича, коли ми аналізуємо закладені до її основи причини.

Ні систему, ні 9 листопада 1918 року не можна звинувачувати поодинці за катастрофу. Вони діяли спільно, у трагічному союзі. Слово «листопад-злочинець» було подібне до лайки для нас. Дуже довго, фатально обдурені, ми бачили в них тільки учасників тієї трагікомедії 9 листопада. Сьогодні ми бачимо далі і глибше. Провина залишається тою самою для тих жалюгідних мерзотників, які обіцяли свободу, мир і хліб, але зруйнували всі сподівання. Однак так само не зменшується міра спокути, що її вимагає історія, провини тих у так званому націоналістичному таборі, хто, егоїстично обдурюючи себе, створив історичний фундамент для 9 листопада, виключивши маси з обох сторін суспільства.

9 листопада являло собою віроломство з обох боків. Правлячий клас, з націоналістичного погляду, упав. Він укрився у мишачих норах, і шторм пробушував у нього над головою. Марксизм упав із соціалістичного погляду. Це була не революція! Це була змова: це був жалюгідний, нікчемний, боягузливий, гендлярський переворот!

Переворот почався вже під час війни. Поки героїчна молодь Німеччини жертвувала свої тричі священні життя в ім’я нації у кривавих битвах Першої світової війни, марксистські зрадники народу блукали по країні і закликали до перемов. Сповідували перемови, хоч і знали, що тваринна насолода ворога перемогою вимагала руйнування і тільки руйнування. Нація гинула за партію. До 9 листопада 1918 року марксистські зрадники були готові допомогти благословити і коронувати громадський злочин, вчинений проти германського народу на наступні десятиліття. У той час як Німеччина боролася за своє існування, у їхніх дешевих газетках героїчний германський народ, перед справами якого час затамовував подих, було ображено, обмовлено, оббріхано та обпльовано. Марксизм висмоктував кістковий мозок з кісток шляхом непристойностей в мистецтві, пресі та театрі.

На рахунок Партії та тільки Партії! (Тобто соціал-демократичної партії). Отже, мораль, власність і сила були відкинуті. І ніхто жодного разу не чув, щоб серед цього народу пройшла хвиля обурення, коли «Форвертс», так звана робітнича газета, найганебніше слово в германській історії, вимовлене без покарання, написала, що священною волею соціал-демократії було, щоб германський народ склав свої прапори назавжди, не донісши їх додому для остаточної перемоги. Чи може бути більше лицемірство? Соціал-демократія дозволила під час війни – у неї були засоби протистояти, без загального страйку і не чинячи державної зради, – капіталістичній експлуатації закабалити цей народ до такої міри, яка не була відома історії. Чому? Бо це було вигідно партії, бо це було засобом знищення в руках тих, хто бажав використовувати партію як знаряддя проти народу і нації. Хтось лестить соціал-демократії, називаючи її інтриганом, саботажником, ферментом розпаду. Бо вона занадто мала, занадто вересклива, занадто незграбна і занадто зарозуміла. А от за її спиною ми бачимо цілу банду руйнівників, гієн на бойовищі германської праці, які жадають влади і трофеїв.

Соціал-демократія була наставлена на чолі держави довірою германського пролетаріату. Потім вона самовдоволено і по-дурному замаскувала цю форму руйнування, дозволивши безперешкодно вчинити цей жахливий акт убивства усього народу – заради партії.

Отже, настало, отже, повинне було настати 9 листопада 1918 року. Ніколи в історії світу не було дурнішого, боягузливішого і безтямнішого перевороту. Окрім усіх негараздів, злиднів, усього національного і соціального приниження він з нескінченною ганьбою виставив нас перед лицем історії. Це була не революція. Це був театр, брехливий, лицемірний і необґрунтований переворот на безглуздий і дріб’язковий партійний штиб.

Пан Шейдеман [2] стояв на сцені парламенту і пропонував людям мир, свободу і хліб, тоді як далеко на заході канонада, як і раніше, гуркотіла тваринною пристрастю до руйнувань поверх його пустопорожніх фраз. Він приніс нам свободу: для його партії, для зради 9 листопада. Він приніс нам мир. Мирний договір у Локарно [3] з тим самим капіталізмом, що його [соціал-демократи – В.Ф.] так по-святенницьки і ревно атакували. Він приніс нам хліб: хліб рабства, який ми їмо із слізьми. Він – точніше, він і його партія, – виграли просто за лінією фронту. Але германський народ програв, цілком програв просто за лінією фронту.

Дозвольте мені задати одне єдине запитання: що принесло 9 листопада германському робітникові у чисто матеріальному сенсі, крім нереальних цінностей? Де ж досягнення цього базового перевороту? Я чую вигук: «Восьмигодинний робітничий день». Цей вигук суперечить самому собі. Незабаром, мій друже, настане час, коли вам не треба буде працювати 8 годин або навіть 6 годин, коли ви не знайдете навіть години праці в Німеччині Давида. У той час торочили якусь нісенітницю про націоналізацію. Звісно, щось було: націоналізовані посади в окружному магістраті, парламентського президента і мера для керівників соціал-демократичної партії. У той час згадувалися якісь маєтки. Звісно, дехто влаштувався: пан Шейдеман улаштувався в багатій синекурі в Касселі. Пан Лейнерт – у Ганновері, пан Северинг [4] – у Пруссії.

Якщо марксистські шишки мали на увазі таку націоналізацію і забезпечення притулком, то вони досягли своєї мети, з Божою допомогою вони виконали свою програму у цілком ясному розумінні. Однак поставімо себе на місце керівників соціал-демократів, хоч би як важко це було. Вони заявляли, що капіталізм необхідно знищити, вони бачили в капіталізмі втілення системи 1914 року, вони вірили у свій обов’язок скинути таку систему, щоб розчистити шлях соціалізмові. У цьому була б історична значущість 9 листопада. Однак не гірше будь-кого іншого вони знали, що Німеччина оточена капіталістичними ворогами, які цуралися комуністичної держави, як чуми, навіть такої, яка побудована в таких помірних масштабах. Для захисту цієї держави, для захисту соціалізму їм потрібні були дійові засоби – зброя, воля, фанатизм. Для них, соціалістів, лідерів робітників, щоб зміцнити ці засоби, потрібен був також час. 9 листопада 1918 могло б завоювати історичну значущість, якби марксистські лідери як апостоли закликали народ боротися за права соціалістичної держави. Замість цього вони знищили зброю, волю і фанатизм: вони систематично знищували будь-який опір і будь-який інстинкт до опору. Чому? Тому що їм не потрібна була революція в цій боротьбі, тому що вони навіть не бажали соціалізму, їм не дозволяли бажати його. Через необхідність воля і фанатизм були б спрямовані проти тих, хто фальсифікував соціалізм після 9 листопада, хто бачив у ньому лише легкий шлях до цілковитого панування капіталізму, хто, подібно до марксистських лідерів іноземної раси, стали фактичними гробарями соціалізму.

Таким чином, 9 листопада змушене було стати переворотом, безглуздим, аморальним переворотом шахраїв з товарної біржі, а марксистські лідери були досить дурні і простодушні для панів з інвестиційних трестів, щоб підтримати спритний кунштюк шахраїв необхідною театральною лавиною промов і заупокійних слів.

Потім трапилося оте страшне і безглузде. Розбивалися вікна і спалювалися склади. Усе в ім’я революції. Було розчищено шлях для безпрецедентної експлуатації. Усе в ім’я революції. Пан Шейдеман у той же час із сяючими, як зірки, очима говорив про соціалізм, що зароджується, надсилав протести через Рейн і з поклонами засвідчував повагу до глузувань ворога, якому він 9 листопада викував найгострішу зброю для боротьби проти германського народу. Його рука не тремтіла, і тим не менш Версальський договір [5] було підписано, було підписано тому, що він розчистив йому шлях за допомогою 9 листопада.

Якими ж нескінченно жорстокими стали наслідки цього зрадництва, особливо для тих, перед ким «народні делегати» прикидалися, що здійснюють 9 листопада винятково для германських робітників! Не будемо ходити околясом! Якою ж пустопорожньою і безглуздою виглядає фраза: концепція соціалізму нелегка при зруйнованій економіці. Як часто Шейдеман та Еберт [6] розповідали нам правдоподібну казку про те, що націоналізація поліпшить економіку і зробить державу продуктивнішою в усіх відношеннях.

Чому ж тоді вони не здійснили цю націоналізацію, коли в них була влада зробити це, коли треба було випробувати всі засоби, щоб урятувати народ?       

Тому що вони не бажали соціалізму – їм не дозволяли бажати його.

У цьому полягає злочин, що його марксизм учинив проти нації, злочин марксизму проти німецьких робітників. Зрада національному принципу, зрада принципу соціалізму. Значення 9 листопада полягає в тому, що марксизм був покинуто на нескінченне розтерзання його господарям і повелителям. Капітал і гієни.

Відбулося все, що повинне було відбутися, у жахливій, логічній послідовності. Навколо шиї германського народу було стиснуто цеп національних принижень, а кожне національне приниження викликало з жахливою сталістю нові соціальні негаразди. У поневолених людей немає ні права, ні часу на соціалізм. Вони повинні працювати на своїх наглядачів. 

Ми в Німеччині опустилися до найнижчого рівня рабства. Ми голодуємо і бідуємо під ярмом іноземних поневолювачів, платимо сповна і не маємо можливості визволити германський дух майбутнього для призначеного йому шляху.

«Спочатку хліб, потім репарації», – кричав недавній політик з крісла, відчайдушно нудний вчитель математики на пенсії, а тепер ділок по лісоматеріалів і політиці, який подорожує по Німеччині під історичним титулом «рейхсканцлера», з шумом скидаючи свою політичну софістику перед несучими факели його молодими помічниками.

«Спочатку репарації, а хліба як і раніше немає!» Ми відчуваємо і ще більше і більше відчуватимемо в майбутньому, наскільки справедливо це збочення.

9 листопада 1918 року на сцені. Це чорний день на початку сучасної історії Німеччини, судячи з того, що сталося і що ще має статися; все розвивається з жорстокою і невідворотною неминучістю.

Ми підписали Версальський договір – і жодна рука не здригнулася.

На конференції за конференцією ми дозволяли, щоб нас принижували, як ніхто б не наважився принизити негра, – і ніхто жодного разу не вийшов і не заволав «Ні!»

Район Руру окуповано – і германський народ приховує своє боягузтво середнього класу за пасивним опором.

Район Руру втрачено – і пан Густав Штреземан [7] запалює іскру надії на обрії.

План Дауеса [8] було підписано, – його превосходительство каже, що у нього майже не було альтернативи.

Іскра надії Густава Штреземана сяяла, як метеор. Район Руру було евакуйовано. Цього хотіли вищі фінансові кола. Франція зіграла свою роль судового пристава. Кредитор заплатив добровільно. Скриплячи зубами, шовіністичним генералам Франції довелося відмовитися від свого улюбленого розкішного житія. Уолл-Стріт і Сіті заздрили ім. Мавр зробив свою справу, мавр може піти.

Густав Штреземан неухильно проводив «національну політику». Його жирна рука підписувала все, що вороги нагло посміхаючись клали перед ним. Людям дали нову Біблію: план Дауеса, Біблію економіки.

Потім настала черга Локарно – і Густав Штреземан поїхав до Лондона, переповнений почуттям високої мети і, посіявши сумнівні чутки про те, що його намагалися вбити, підписав.

Жахлива лінія від Версаля до Локарно. Як таке трапилося, чому так повинне було статися?

Коли Дауес погрожував Німеччині, піднеслися попереджуючі голоси. Але цих людей завірили, що Дауес – це єдиний шлях до порятунку. Важливі політичні питання вилучили зі сфери компетенції політиків і віддали в руки банкірів.

А тепер таємничі сили в світі політиків розігрують одну карту за одною. Варто тільки поспостерігати за цією грою, щоб зрозуміти її жахливе дію.

Громадська думка говорить: глас народу – глас Божий. Громадська думка є священною для народу. Що ж таке громадська думка в реальності? Результат капіталізму. Громадська думка – це гроші. Гроші використовують пресу та пропаганду для своїх власних цілей. Громадська думка, створена капіталізмом, категорично вимагала підписання плану Дауеса. З цією громадською думкою пограли в Мюнхаузена: його притягли словами: економічний світ, примирення, компенсація; розповідалися казки про текучі постійним потоком в Німеччину річки золота – і громадська думка підписалася під Густавом Штреземаном.

За бачок супу Німеччина продала усі свої суверенні права, свою фінансову суверенність, свою економічну суверенність, свою транспортну суверенність. Ми кастрували самих себе. Після 29 серпня 1924 року у нас більше не залишилося права називати себе цивілізованими людьми. Німеччина стала лише колонією міжнародного капіталу.

Отак-от план Дауеса приніс нам економічний мир.

Політичні успіхи заразливі. Густав Штреземан не вгамувався, поки не домігся політичного миру.          

Він дав його нам через Локарно.

Що ж сталося?

Одного ранку суверенний народ прокинувся і дізнався за допомогою розвитку громадської думки, що Густав Штреземан захотів миру. Звичайно, він уже пророкував цей мир після прийняття плану Дауеса, але тепер, нарешті, потрібно було домогтися цього миру. І звичайно, домогтися його можна було, давши колишнім ворогам Німеччини гарантії. Чи можна уявити ще більшу політичну нісенітницю: Німеччина, роззброєна до останнього іграшкового пістолета, дає гарантії своїм ворогам, окопалися озброєними до зубів біля її кордонів. Для якої ж іншої мети були дані ці гарантії крім необмеженої експлуатації німецької каторжної праці?

А ось тепер за сценою почався спектакль. Юрист поїхав до Лондона. «Неформальні дискусії», – сказав пан Штреземан. Насправді рішення було відомо заздалегідь. Потім квапливі приготування в Локарно були здійснені через голову суверенного народу.

Ми самий вільний народ в світі, так як ми повністю виконуємо команди вищих фінансів.
Тепер керівники поїхали в Локарно. Пан Штреземан ще раз посміхнувся перед камерами фоторепортерів і відправився вершити світову історію. Фінансова преса майстерно грає на інструменті народної душі. Вона дає німецькому міщанину той корм, якого він бажає. Одному вона розповідає про вічний мир: одна частина народної думки готова. Іншому вона розповідає про катастрофу і реконструкції економіки: друга частина громадської думки готова. Робітникові вона нагадує про перспективу втратити роботу: третя частина готова.

Але все ще залишається міцна, в'язка маса чайних освічених людей і кавових політиків, останні залишки колись гордої нації поетів і мислителів. М'які, меланхолійні, сентиментальні. Пліткарі, як чоловіки, так і жінки. Для них також єврейський друкований бандит має приємний на смак шматочок. Їм згодовують вигадки про чоловіків, героїв, які займаються політикою в Європі сьогодні. Ці фігури представляють їм в людській і особистісній формі. Це має приємний і вселяючий довіру ефект.

Ми читаємо, що пан Чемберлен [9] надягає зелене шовкове вбрання. Це викликає переполох на кавових вечірках. Ми читаємо, що одного разу Лютер [10] і Бріан [11] пішли разом на прогулянку, щоб поміркувати про найглибші матерії в полі і в лісі, на лоні природи, так би мовити. Це зворушує. І хтось наяву бачить цих людей, цих героїв, що бредуть курною сільською дорогою і розмовляють з палкої серйозністю про світ в Європі. Вони не впізнанними, невідомими зайшли в таверну, і ніхто не підозрює, що ці прості, запилені блукачі тримають долю Європи в своїх руках.

Наступного дня журналіст брав інтерв'ю у дружини власника невеликого готелю, а через кілька годин помістив весь матеріал в німецьку рекламну та щоденну пресу для чудовиська німецької громадськості. Голос дружини власника готелю – це голос народу, це голос Божий.

Це простодушне дитя природи з ентузіазмом описує двох своїх гостей. Людина з копицею волосся погладила кошеня, а лисий, щоб його не перевершили, також погладив кошеня. Людина з шевелюрою замовила вино, а лисий замовив виноград. Потім вони досить довго сиділи разом.

І нарешті почалася набридлива суперечка, кому платити за рахунком. Людина, у якого зовсім не було волосся, не хотів дозволити людині, у якої було багато волосся, отримати привілей, поки, нарешті, людина, у якої було багато волосся, не знайшла рішення і сказала: «Я заплачу тут, а ви розплатитеся в Локарно».

Коли договори про безпеку були підписані в Локарно, з кожного пагорба відлунювали збройові салюти, люди зі сльозами на очах обіймалися на вулицях. Абсолютно незнайомі люди тиснули руки один одному, кажучи: «Мир на землі і добра воля до людей».

На прощальному обіді державних діячів були розкладені картки із зазначенням місць, на яких ширяючі над світом ангели миру мали голови Чемберлена, Бріана і Штреземана.

Все це розповіли німецькому народу, дозволили розповісти, коли йому було підписано політичний смертний вирок. Йому подали це як замінник політичної правди. Таким чином, було задоволено апетит громадськості, яка вимагала їжі. Остання частина громадської думки була готова: м'які, меланхолійні, сентиментальні пліткарі, чоловіки і жінки, всі виступали за мир. І Локарно було підписано. Високий будинок з низькою репутацією дозволив сторонам говорити потрібні промови з вікон і бути прийнятими. Густав Штреземан попрощався зі своєю плачущою дружиною, яка, завдяки палацовому трауру в Лондоні, не змогла з’явитися в своєму новому платті, відправився зі своєю свитою в Лондон, де і підписав під акомпанемент музики і квітчастих промов смертний вирок Німеччині.

Сучасний германський Бісмарк дав Німеччині економічний мир. Тепер же він давав їй мир політичний. Фільм добіг свого кінця. Що ж означає Локарно? Не мир, а війну!

Пан Штреземан – це не батько, це вітчим і локарнський законознавець, – договори про безпеку беруть свій початок у Лондоні, а не в Берліні. Світовому капіталізмові потрібні ринки збуту і можливості позик у Росії і на Далекому Сході. Англія ненавидить Ради [Радянський Союз – В.Ф.], оскільки вони зберегли стару панслов’янську політику царату. Щоб одержати кредити, Франція надала в її [Англії – В.Ф.] розпорядження своїх найманців вищих фінансів. У велетенській боротьбі, що вибухнула між світом капіталізму і виробляючими країнами на Сході, Англія не була зацікавлена в необлаштованій Європі. Їй потрібен був мир для її політики в Азії. Західні демократії озброювалися для генеральної кампанії проти Радянської Росії і, крім усього іншого, був єврей, що сховався як в західному капіталізмі, так і в російському більшовизмі для того, щоб зіпсувати відносини між Росією і Німеччиною і змусити їх вчепитися один в одного міцніше і кровоточити до смерті в останній, схожою на війну, боротьбі. Єврейський капітал отримає все, коли вся Європа буде умиротворена і готова до міжнародної експлуатації. Пан Штреземан – це всього лише засіб досягнення цієї кінцевої мети. Він повинен ввести Німеччину в Лігу Націй, щоб розчистити шлях для транспортування і концентрації військ західного капіталізму. Як і в Тридцятилітній війні, як і в Семирічній війні, Німеччина утворює ідеальну арену для боротьби в Європі.

На політичному обрії, подібно до застрашливої громової бурі, збирається нова світова війна. Мир у Локарно є усього лише підготовкою великих фінансів до наступної війни.

Сьогодні німецькому робочому говорять про вічний мир. Його змусять жити без хліба і без роботи для того, щоб він охочіше піддався приниженню єврейських фінансистів і став слугою вищих фінансів для їх цілей – цілей світового капіталізму.

У національному таборі вже можна почути перші звуки фанфар, які закликають до священного хрестового походу проти більшовизму. Уже буржуазія закликає молодь нації для своїх егоїстичних цілей до зудару з Росією. Німецькі націоналісти, як і раніше, налаштовані проти Локарно, але із сильними застереженнями. Хай би як там не було, приймати план Дауеса і відкидати Локарно – нонсенс. Бо це одне й те ж саме. Тим, чим є план Дауеса у сфері економічної політики, є й Локарно в області політики держави: добровільна здача всіх німецьких суверенних прав світовому капіталові.

Наближається наступна велика світова битва. І в цій світовій боротьбі германська молодь із лекційних залів і фабрик зробить послугу своєму найлютішому ворогові в ім’я свободи, в ім’я цивілізації, в ім’я прав людини.

Таким є політичний розвиток Європи у минулому і майбутньому. Такою є система рівності і братерства, у якій ми живемо. Система, падіння якої ми розглядаємо і якого бажаємо. Усі, хто підсобляв цій системі, стали співучасниками злочину: від соціал-демократів до германських націоналістів. Жодна з цих партій не змогла принести Німеччині свободу. Усі вони зіб’ються докупи перед катастрофою держави, що наближається. Між ними і нами не буде остаточної суперечки щодо держави майбутнього, але така суперечка може скоріше відбутися між тими, хто перебуває в беззастережній, затятій, послідовній опозиції до цієї держави, – між комунізмом і націонал-соціалізмом. Ця боротьба розвивається в логічній, історичній послідовності, вона відбувається на германській землі і вирішить усю долю Німеччини.

Усвідомлення цієї події, що наближається, вимагає відповідальності. Перед нами стоїть завдання прийти до взаєморозуміння чесно, об’єктивно, без демагогії і без базікання про момент. Ми повинні прийти друг до друга, ви, ліві, і ми самі. Бо в основному і ви, і ми, напевне, бажаємо одного й того ж самого: наша мета – свобода. Ми стурбовані лише одним важким запитанням: як досягти цієї свободи і яку форму вона сприймає. Ми не можемо бути правими одночасно. У нас дві політичні ідеології, які радикально різняться: одні праві, а інші неправі. Проти капіталізму ми всі, завжди і навіки праві.

[У цих реченнях ми стоїмо перед парадоксами української мови. Тут ідеться про історичну правоту, а читач може зрозуміти так, що ідеться про правих у політичному розумінні цього слова. Тут, якщо правильно, треба було б писати — ми не можемо мати слушність (або рацію) одночасно, одні мають слушність (рацію), інші не мають тощо. Але тоді втрачаються нюанси. Укр. мова допускає вживання замість я маю рацію (слушність) — я правий. Так можна сказати, так я і залишив у цих реченнях, тут за змістом треба саме так..- В.Ф.]

Із зруйнованої системи з’явиться воля до свободи. Вона знайде свою форму в основних нових ідеях: у більшовизмі і націонал-соціалізмі. Обидва з’являються з абсолютною вірою, що свободи можна досягти через завалення усього світу. Більшовизм і націонал-соціалізм відбилися у двох людях, котрі ідуть попереду рішучої меншості з волею до майбутнього, – у Леніні і Гітлері.                       

Ми розглянемо кожного з них як прихильника ідеї.

Зараз обговорюватимуться людина та ідея.

Продовження: Частина 2

Посилання:

1. 9 листопада 1918 року Карл Лібкнехт від імені революційного пролетаріату проголосив Німеччину соціалістичної республікою.

2. Шейдеман Філіп (1865–1939), один з правлячих лідерів Соціал-демократичної партії Німеччини. У листопаді 1918 – лютому 1919 рр. – один з голів Ради народних уповноважених; в лютому – червні 1919 р. – глава уряду.

3. Підписаний 1 грудня 1925 року. Основа договору – в недоторканності німецько-французьких і германо-бельгійських кордонів і збереження демілітаризації Рейнської області.

4. Северинг – міністр внутрішніх справ Пруссії.

5. Версальський мирний договір, завершивший Першу світову війну між союзниками і Німеччиною, був підписаний 28 червня 1919 року. За цим договором Німеччина повертала Франції Ельзас і Лотарингію (в межах 1870 року), Бельгії – округи Мальмеді і Ейпен, Польщі – Познань, частину Помор'я та деякі інші частини території Західної Пруссії; м. Данциг (Гданськ) було оголошено вільним містом, м. Мемель (Клайпеда) переданий у відання держав-переможниць (у лютому 1923 року приєднаний до Литви). Питання про державну приналежність Шлезвига, південної частини Східної Пруссії і Верхньої Сілезії мало бути вирішене плебісцитом (пн. частина Шлезвига перейшла в 1920 році до Данії, частина Верхньої Сілезії в 1922 році – до Польщі; інші спірні території залишилися в Німеччини). Невелика ділянка силезької території відходила до Чехословаччини. Німеччина зобов'язувалася дотримувати незалежність Австрії, визнавала незалежність Чехословаччини і Польщі. Німецька частина лівобережжя Рейну і смуга правого берега шириною 50 км підлягали демілітаризації. Колонії Німеччини були поділені між головними державами-переможницями. Сухопутна армія Німеччини була обмежена 100 000 чоловік. Німеччина була зобов'язана платити репарації.

6. Еберт Фрідріх – з 9 листопада 1918 р. – канцлер, 11 лютого 1919 р. обирається президентом Німеччини і залишається ним до смерті 28 лютого 1925 р.

7. Штреземан, Густав (1878–1929), німецький рейхсканцлер (серпень–листопад 1923 р.) і міністр закордонних справ (з серпня 1923 р.), один із засновників (1918) і лідер Німецької народної партії. Лауреат Нобелівської премії 1926 р.

8. План Дауеса – репараційний план для Німеччини, розроблений під керівництвом американського банкіра Ч. Дауеса, передбачав надання Німеччині позик і кредитів для відновлення її промисловості.

9. Чемберлен, (Артур) Невілл (1869–1940). Англійський політик, консерватор. Був прем'єр-міністром в 1937-40 рр.

10. Лютер Ганс – канцлер Німеччини з 15 січня 1925 р. по 12 травня 1926 р.

11. Бріан Арістід (1863–1932) – з 27 листопада 1925 р. прем’єр-мініст Франції.

Джерела:

• Йозеф Геббельс. Ленин или Гитлер? / Пер. с нем. и ред. А.А. Иванов, В.Ф. Федько // Адольф Гитлер глазами разведки (WEB-сборник в 3-х частях). Часть I. – Киев, 1999. (Серия «Мир специальных служб» – Internet–Библиотека).
• Йозеф Геббельс. Ленин или Гитлер? // Вальтер Лангер. Мышление Адольфа Гитлера: секретный доклад американской разведки / Сост. А.А. Иванов, Т.А. Яхнюк; / Предисл. Уильяма Лангера, послесл. Роберта Уейна; Пер. с англ. А.А. Иванов, А.В. Полищук, Е.А. Ткач, Т.А. Яхнюк. – К.: Издательский дом «Румб», 2006. – (Серия «Библиотека офицера разведки»).