«Росіяни їхали вбивати за гроші. На Донбас і у Сирію. Це факт!», – Олена Степова

Ми стомилися від брехні їхнього «вождя», брехні їхньої країни, стверджуючих, що до війни на Донбасі вони, росіяни, не мають стосунку. Ані до Криму, ані до Сирії, ані до Абхазії, ані до Осетії, ані до Придністров’я. Вони брешуть й роз’їжджають по світу вбивати. Ми називаємо їх по-різному: терористи, окупанти, безнавігаторні, відпускники, іхтамнєти.  

Для нас, українців, як й для багатьох інших народів, Росія, росіяни, Москва, це пекло, кров, війна й лихо. І навряд чи, колись ми змогли забути чи простити нашу трагедію.

Я часто кажу про те, що могла б зрозуміти тих, хто виконував наказ збожеволівшого міні-Хітлера, який загрався у диктатора. Але як такого наказу головнокомандувача Росії щодо проведення військових дій на Донбасі не було. Тобто, нічого було виконувати. Й можна було відмовитися. Й були ті, хто не пішов стріляти.

Приберемо із списку «добровольців». Ці схиблені від пропаганди дійсно їхали із вірою, що територією України вештаються фашисти, стоять війська НАТО. Вони все одно не усвідомлять того, що щоб не відбувалося на нашій території, це наші проблеми. І ми, Україна, офіційно не зверталися за допомогою до Росії.

Кадрові військові, строковики були кинуті у січкарню війни залаштунковим «фас». Це злочин їхнього «вождя» та їхніх генералів. І вони пішли. Підкорилися наказу, якого не було. Але ж знали, що йдуть вбивати мирний народ чужої країни.

Просто, мабуть, у росіян напрацювалася звичка вбивати: Ічкерія, Абхазія, Осетія, Афганістан.

А ще звичка грабувати, мародерствувати, катувати.

«Миротворці» Росії, які брали участь у «миротворчих» війнах, завжди поверталися додому із «прибутком». Просто в СРСР не заведено було про це казати. Шепотіли по кутках, заздрили тим, хто приїхав із «місії» із валізами «добра». І виправдовували. Звичайне мародерство, звичайну війну заради наживи, звичайне боягузтво і острах. А награбоване везли й із Ічкерії, й із Афганістану, й навіть із зруйнованого землетрусом Спітаку везли посуд, золото, гроші, дитячі речі.

У «звільнених» та «обмилуваних» увагою братніх народів, забирали все: із життям включно.

Серед тих, хто приїхав із Росії воювати на Донбас, лише маленька частка була схиблена на патріотизмі, фашистах та православ’ї. Сімдесят відсотків військовиків, які прибули в Україну із Росії, - або добровольці, або кадрові військові, відкрито говорили про свою «місію»: заробити грошей, віддати кредит, купити автівку, поїхати до Туреччини, пожити як люди.

Така ж «шляхетна» мета була й у тих, хто поїхав добровольцем до Сирії. Випускав заряди по житловим кварталам, роздивлявся трупи й рахував зиск. Платню за смерть.

Росіяни їхали вбивати за гроші. На Донбас і у Сирію. Не залежно від того, був наказ або ні. Це факт!

Ми звемо їх по-різному: терористи, окупанти, безнавігаторні, відпускники, іхтамнєти. 

Для нас, українців, росіяни, назавжди стали ворогами. Кровними ворогами!

А для них, росіян? Ким стали для росіян їхні «герої»? Живі? Мертві? Чи потрібні росіянам ці герої війни, якої не має?

Їхні історії війни, життя та смерті вражають цинізмом.

У Свердловську на міському цвинтарі сотні безіменних могилок із номерами. Це поховані ті, кого «немає» на Донбасі. Такі ж цвинтарі тягнуться цілою Ростовською областю. Загиблих навіть не ідентифікують й не відвозять додому. Й, можливо, десь у російській глибинці, мешкаючи без телефону, пошти й зв’язку чекають на сина, чоловіка, батька родини, вірячи, що він воює за «правду», очікуючи його повернення і сподіваючись на поліпшення фінансової та життєвої ситуації.

«Новорусскіє» веб-сторінки заповнено оголошеннями «допоможіть знайти», «поїхав на Донбас», «воював десь у районі». У Росії не працює служба «чорний тюльпан», не має військового братерства, так само, як й у «Новороссіі».

Жоден «л-днровський» керівник не потурбувався щодо передачі трупів росіян до Росії. Ніхто в «л-днр» не переймається ідентифікацією тіл. Добре, якщо їх ховають просто на полі бою. Буває, просто залишають. Іноді привозять до міських трупарень. Насипом, у брудних, прогорілих «Уралах». Цілі тіла лежать стосом, вперемішку із обгорілими частинами тих, кого вже складно розпізнати. Іноді їх ховають під номерками. Іноді у братських могилах. Частіше - у балках, водоймищах, шурфах забутих копалень.

Донбаських та сирійських «іхтамнєтов», просто стирають із пам’яті.

Їхня доля, могилка (добре, якщо у рідному селі, а не на чужині й під номером), двійко вінків й прапор Росії, поспіхом заткнутий у глинозем. Гірше тим, хто був захопленим у полон, й, можливо, дав свідчення щодо «діяльності» російських військ. Вони стають ворогами «вітчизни».

Під час церемонії вручення державних нагород у Кремлі Владімір Путін не згадав загиблого у Сирії рядового Костенка. Саме цей вояк, разом із своїм товаришем по службі Фьодором Журавльовим наводив авіаційні удари по житловим кварталах у Сирії.

Тому незгадування «героя», завдяки якому росіяни спромоглися завдати великі втрати мирному населенню Сирії, було відмічено правозахисниками, які виступають проти російської агресії.

Для Росії ховати кінці із своїми «відпускниками», звична справа. Ті, хто був затриманий в Україні, звільнялися задніми числами, від них відмовлялися родичі, країна називала їх «найманцями, які порушили наказ й самовільно залишили частини». Їх просто згладжували зі світу. Полонених, мертвих, а іноді й живих. Щоб згладити із пам’яті людей сам факт злочинів росіян.

Теж саме, вважають правозахисники, відбулося й у Сирії.

Дев’ятнадцятирічний контрактник Вадим Костенко, уродженець маленького села у Краснодарському краї. Безпуття. Безробіття. Можливо, саме ці складові штовхають тямущих молодих хлопців «на заробітки» в армію. Вибір «життя» у таких селищах не великий: або згоріти від самогону, або бути вбитим у місцевій п’яній бійці, або вирватися із сірого життя ставши контрактником.

Ми можемо тільки міркувати, що стало причиною того, чому дев’ятнадцятирічний шугай опинився у Сирії, став наводчиком й, розглядаючи в оптику дітлахів, які бігають вулицями, диктував координати авіації.

Сам він вже розповісти нічого не зможе. Його поховали на маленькому сільському цвинтарі. Із найменшою пошаною. Двійко військовиків, двійко вінків, прапор Росії на могилці, що ще треба «герою», чию смерть вже внесли у невійськові втрати й підчистили.

Саме те, що їхній герой, заведений у список із непевною назвою «небойові втрати» й стало найсильнішим збуренням для рідних загиблого. Як й відмова місцевого священнослужителя відспівати загиблого.

Офіційна версія Міноборони Росії – рядовий Костенко самогубець. Про неї розтрубили у ЗМІ до закінчення слідства, що й стало причиною своєрідного ставлення до родини загиблого.

Тепер він для селян просто боягуз й слабак. Вбили б, був би героєм. А так…

Перебуваючи у Сирії, він погиркався телефоном із дівчиною й заподіяв собі смерть, так сказали вбитій горем матері у військкоматі. 

Родичі із таким висновком не згодні. Як й сама дівчина. З одного боку їх турбують видимі травми й переломи, які є на тілі вбитого. Таке відчуття, що його або били або катували, - кажуть ті, хто оглядав труп. Адже усім загиблим у Сирії дали звання, медалі (посмертно), а їхнім родичам допомогу. Наводчик, який вбив сотні сирійських дітей, рядовий Костенко не заслужив ані медалі, ані доброго слова «вождя», ані навіть молитви. Мати залишилася із тавром ганьби й без матеріального утримання. Адже син розповідав телефоном, як вони красиво пустошили «чурок».

Родичі, щедро роздаючи інтерв’ю, відкрито кажуть про те, що воювати шугай пішов через брак грошей. «Хотів заробити на весілля», каже його мати.

У Міноборони правозахисникам, які звернулися із запитом для вивчення обставин загибелі солдата, також розповіли, що контрактник добровільно визвався у відрядження до Сирії, щоб заробити на весілля й автівку.

Заробити! На війні! У цьому вся Росія!

І тільки наречена написала на своїй сторінці у соцмережах: «Він не хотів воювати у Сирії. Взагалі не хотів ані воювати, ані вбивати. Коли їх вишикували на плацу й сказали, що ті, хто не хоче летіти у Сирію, можуть вийти із шику, усі переглянулися, але залишилися у шику. Побоялись, що могли звільнити або ще чогось гіршого».

24 жовтня 2015 року наводчик Костенко був знайдений мертвим біля старого складу ПММ [паливно-мастильних матеріалів] на авіабазі Хмеймім. Згідно офіційної версії Міноборони, Костенко заподіяв собі смерть.

Отримавши тіло, родичі заявили про те, що хочуть провести незалежну експертизу, але майже відразу передумали й замкнулися у собі.

Коли на поховання приїхав місцевий панотець, у підряснику й без хреста, сусіди, присутні на похованні зашепталися, – не буде відспівувати, гріх самогубства.

Він, дійсно, різко поговорив із вбитою горем матір’ю й кинувши через рамено, – Вам цей гріх нести, – різко пішов геть, не попрощавшись із парафіянами.

Як кажуть правозахисники, для батьків загиблого було важливо, щоб його відспівали у церкві. Він православний. Більш того, вони все ж підозрюють, що його катували «невірні», а значить, він загинув, як страдник. Але… свідоцтво про смерть поставило хрест на їхніх планах. Як й на можливості отримувати посмертну допомогу.

Чому рідні відмовилися від повторної експертизи, чи можливе реальне встановлення причин загибелі росіянина Вадима Костенка у Росії, залишилося загадкою.

У правозахисників своя версія того, що сталося. Вона більш заялозана й приземлена. Його вбили свої, так би мовити, колеги по війні. Через зарплату. За вдале наведення ракет загиблий отримав чималу премію. Місцезнаходження фінансів, знятих із картки покійного, до сих пір не встановлено. А батьки, заклопотані думкою про самогубство, не звернули увагу на факт крадіжки грошей.

Саме це (крадіжки грошей товаришами по службі) найчастіше стає причиною смерті росіян на тому ж Донбасі. Місцеві «ополченці» знаючи, що росіяни отримують за війну у рази більше (зарплата місцевих від 5000 до 15000 рублів, в той час, як у росіян від 30000 до 80000 рублів), попросту розстрілюють частини РФ, забираючи банківські кратки, готівку й заробляють здавши на металобрухт згорівшу військову техніку.

Шкода, що про це не пишуть у російських ЗМІ.

Долі «визволителів», втоптаних у багнюку своєю країною, позбавлених репутації й права на пам'ять своїми товаришами, отримавших напівстерті номерки на цвинтарях чужих міст, мають вивчатися в їхніх школах. Як приклад. Як наука. Щоб наступні покоління росіян знали – воювати за мир, воювати за гроші, вбивати заради куражу, грабувати «звільнюючи», брехати, приховуючи злочини своєї країни, – саме за це вас й називають фашистами двадцять першого сторіччя.