Ірландська мова: мертва чи ще дихає?

Ірландська (гаельська) мова – це перша офіційна мова Ірландії. Ми розмовляли цією мовою протягом 2 500 років, рівно доти, доки британці не вирішили, що нами буде легше управляти, якщо ми будемо розмовляти їхньою мовою (і заборонили використання гаельської мови в школах) у XIX ст. Ми, у свою чергу, незабаром усвідомили, що наш подальший розвиток можливий лише за допомогою англійської мови, і ми – або, принаймні, та частина населення, яка пережила Голод, – відмовилися від ірландської мови за кілька десятиліть, пише Манхан Маган.

Якби не Кельтське відродження, яке супроводжувало боротьбу Ірландії за незалежність на початку ХХ ст., ірландська мова могла б уже припинити своє існування до теперішнього часу. Сьогодні чверть населення заявляє, що використовує цю мову постійно. У мене завжди виникали сумніви з приводу цієї цифри, і щоб перевірити її точність, я вирішив відправитися у подорож по країні, розмовляючи винятково ірландською мовою, і подивитися, як я із цим впораюся.

Столиця Ірландії забула рідну мову

Відправним пунктом я вибрав Дублін, оскільки був упевнений, що в місті з населенням 1,2 млн. я обов’язково знайду хоча б трохи носіїв ірландської мови. Спочатку я відправився в магазин Британського картографічного управління, щоб придбати карту країни (як напівдержавна організація ця установа зобов’язана надавати певні послуги ірландською мовою). «Ви не могли б говорити англійською мовою?», – сказав мені консультант. Я відповів ірландською. «Не могли б Ви говорити англійською мовою?!», – повторив він з нетерпінням. Я спробував знову пояснити, що мені потрібно. «Ви говорите англійською мовою?», – запитав він холодним погрожуючим тоном. «Sea», – відповів я ірландською, покірно кивнувши головою. «Ну, так Ви можете заговорити зі мною зараз по-англійськи?». Я пояснив йому так просто, як тільки міг, що намагаюся обійтися ірландською мовою. «Я більше не буду з Вами розмовляти, – заявив він. – Ідіть звідси».

Мені дійсно потрібна була карта для своєї подальшої подорожі; без необхідності постійно запитувати напрямок свого шляху обійтися було б складно. Я спробував ще раз звернутися до консультанта, використовуючи найпростіші фрази зі шкільного курсу ірландської мови, які він точно повинен був вивчити за 10 років обов’язкової шкільної програми, яку проходить будь-який учень, але він закрив вуха руками, і в мене не залишалося іншого вибору, крім як піти.

Початок не був гарним. Незважаючи на ранній час, я вирішив випити і відправився у вишуканий бар у вікторіанському стилі недалеко від Графтон Стріт. «Вибач, друже, я не розмовляю ірландською» – відповів бармен, коли я замовив кухоль пива. Я спробував сформулювати своє замовлення простіше – хоча, куди вже простіше? – «Я хотів би випити». «Я не розмовляю ірландською», – повторив він знову. У мене виходило без проблем замовляти напої в будь-яких барах, від Камеруну до Казахстану, і якби я розмовляв будь-якою іншою мовою, навряд чи б це стало проблемою. Я спробував показати рукою на те, чого мені хотілося, – крани для розливу пива були вишикувані в ряд уздовж барної стійки, – але я зробив помилку, супроводжуючи свої жести словами.«Хіба Ви не почули мене?» – грізно запитав бармен.

Я подумав, що безпечніше буде попросити одного з відвідувачів перекласти мою фразу, але всі присутні зосереджено розглядали свої власні пінти, коли я повернувся до них. Зрештою, один молодий хлопець, якому стало мене шкода, порадив мені піти в кафе на Кілдар Стріт.

«Кафе? – запитав я, – Я хотів би випити». «Просто сходіть туди», – сказав він, і я, слідуючи його інструкціям, опинився у темному підвальчику, розташованому під офісами агентства з питань розвитку ірландської мови. У них не було дозволу на продаж пива, але я одержав чашку кави і власник розповів мені багатою, милозвучною ірландською мовою про те, що це місце зазвичай переповнене ірландськомовними відвідувачами, але в сонячний день нікому не хочеться ховатися під землею, тому я був єдиним відвідувачем. Вікторіанська каналізація із труднощами боролася з липневою спекою, і в приміщенні погано пахнуло. Мене не полишала думка, що мені це нагадує гетто, притулок для обмежених меншостей.

Я знав, що ця поїздка буде складною, але не припускав, що настільки. Як сверджують лінгвісти, реальна кількість людей, що вільно розмовляють ірландською мовою, складає скоріше 3%, аніж амбіційні 25% тих, хто відзначає галочкою ірландська мова під час перепису населення, і більша частина з них проживає на західному узбережжі, у віддалених, важко доступних областях, у яких просто так не опинишся. Чого я не врахував, так це ворожості. Частково, на мій погляд, це було викликано почуттям провини – ми почуваємо себе неповноцінними через неможливість розмовляти рідною мовою.

Я вирішив зв’язатися з радіостанцією в Дубліні, щоб під час радіо-шоу поцікавитися думкою слухачів з цього питання. Кілька людей зателефонували і сказали, що не мають уявлення, про що я говорю. «Чи мертва ірландська мова?» – запитував я знову й знову. «Вибачте, що?» – перепитувала більшість із них. Або: «Ви що, розмовляєте ірландською?». Одні хотіли б прибрати мене і мою недалеку мову з радіоефіру, інші говорили, що на свій сором не розуміють мене, але надзвичайно раді моєму виступу. Це, у свою чергу, викликало в мене почуття провини: єдина причина, чому я говорю ірландською мовою, це те, що моя бабуся 90 років тому використовувала її як зброю у боротьбі за Ірландську Республіку. Пізніше, коли я усвідомив, що ніхто з моїх друзів не розмовляє ірландською, вона піддобрювала мене цукерками і солодощами, щоб я продовжував розмовляти цією мовою. Насправді, я майже відмовився від ірландської мови, вважаючи її мертвим тягарем, що повиснув на моїй шиї, доти, доки не з’явилася ірландська телевізійна станція TG4, заснована у 1996 р., і я не почав створювати для неї документальні фільми про подорожі.

Після радіошоу я вирішив відвідати туристичне бюро, співробітники якого, імовірно, звикли до роботи з різними мовами. Чоловік за стійкою здивовано подивився на мене, коли я запитав про екскурсію по місту. «Що?» – перепитав він, його очі розширилися. Я повторив. «Ви не розмовляєте англійською?» – запитав він холодно. Я починав ненавидіти цей момент, коли страх і розчарування з’являються на їх обличчях. Зрештою, вони просто намагалися пережити свій робочий день. Їм ні до чого були зіткнення з непохитним солдатом Ірландського Талібану.

Я пояснив, що намагаюся зробити. «Ну, друже, я не розмовляю ірландською, так що… – він зробив загрозливу паузу, а я спробував підбадьорливо посміхнутися. – Так що, якщо ти говориш англійською мовою, я зможу тебе зрозуміти».

«Béarla, тільки англійська» – сказав через його спину начальник із суворим виглядом і повторив це двічі на випадок моєї некмітливості. Я запитав, якою ще мовою я міг би до них звернутися, і мені вказали на список із семи країн на стіні. По правді кажучи, я можу розмовляти п’ятьма з них, але я пообіцяв собі, що заговорю іншою мові лише у випадку крайньої необхідності. Зрештою, вони відшукали чарівну дівчину, яка в досконалості володіла ірландською мовою і змогла розповісти мені все, що було потрібно, але вона надзвичайно нервувала, вважаючи свій лексичний запас недостатнім. Це було неправдою; він був прекрасним. Якась дивна тенденція, що люди часто неправильно оцінюють свою здатність говорити ірландською, переоцінюючи або недооцінюючи себе, – імовірно, це складний психологічний наслідок стереотипу, який приклеївся ще тоді, коли ірландська мова була ознакою бідності і неграмотності.

Уся надія на молоде покоління

Можливо, я б відмовився від продовження цієї подорожі зовсім, якби під час радіоефіру дещо не відбулося. Я стрімко наближався до відчаю, як ось поступив дзвінок від якихось дітей. Я з подивом виявив, що вони вільно розмовляють чистою ірландською мовою, використовуючи сучасний міський діалект. Вони розповіли мені, що говорять ірландською постійно, так само як їхні друзі. Вони люблять ірландську мову і обурені тим, що я міг припустити, що ця мова мертва. Ці діти були учнями нової ірландської школи «Gaelscoileanna», яка з кожним роком відкриває усе більше філій по всій Ірландії. У той час як старі школи закриваються або намагаються знайти собі учнів, школи «Gaelscoileanna» змушені відмовляти деяким у зарахуванні. Ці школи популярні як серед заможної інтелігенції, так і серед представників робітничого класу – головним чином, завдяки високій якості освіти: ірландськомовні середні школи часто набирають більш високі бали на державних іспитах, ніж більшість елітних платних шкіл. Випускники шкіл закінчують навчання, знявши із себе тягар неповноцінності, який прищеплювали всім попереднім поколінням з тих самих пір, як британці вперше приліпили ірландській мові ярлик відсталої у розвитку.

Ці діти виховуються на ірландських версіях мультсеріалів «Губка Боб Квадратні Штани» і « Скубі-Ду», які транслюються каналом TG4. Це вони вигадують ірландські еквіваленти для приставки X-box, хіп-хопу, серіалу «Диваки» і блогів. Це вони вільно набирають SMS ірландською мовою, вивчають прадавню фонетику і синтаксис поряд з останніми різновидами молодіжного сленгу. Я усвідомив, що саме їх мені слід попросити про допомогу на вулиці. Ці діти повернули мені впевненість, і саме із цим почуттям я залишав Дублін і рушив далі.

На першій же заправці мене ще більше надихнув діалог з польським консультантом, у якого не виникло особливих проблем з розшифруванням мого складного технічного питання із приводу взятого напрокат вінтажного «Ягуара». Він щодня стикається із труднощами в сприйнятті іноземної мови, і для нього не мало особливого значення, чи розмовляю я ірландською або англійською. Насправді, кожний, кого я зустрів на своєму шляху, проїхавши наступні 1000 миль по країні, виявився більш чуйним і співчутливим, ніж дублінці, з якими я стикнувся напочатку. Я не заявляю, що усі вони вільно розмовляли ірландською – зовсім ні – але вони прагнули до того, щоб знайти зі мною спільну мову, зв’язати кілька випадкових слів зі шкільного курсу ірландської мови, які випливали з далеких глибин їхньої пам’яті, або іншим чином намагалися розгадати мою міміку і божевільну жестикуляцію.

Проте, більшу частину часу ця поїздка продовжувала проходити із труднощами. Мені вказували невірний напрямок дороги, приносили не те замовлення у ресторані, робили не ту стрижку, але навряд чи мені знову погрожували або виставляли дурнем. Навіть на Шанкіл Роуд у Белфасті до мене ставились коректно – попередили лише, що я можу виявитися на лікарняному ліжку, якщо й далі продовжу розмовляти ірландською мовою. У Голуеї я влаштував вуличну виставу, співаючи непристойні розпусні пісні, які тільки міг згадати, щоб перевірити, чи розуміє мене хтось. Ніхто не зрозумів – жінки похилого віку посміхалися, мило постукуючи ногою в такт, коли я співав їм непристойні серенади. У Кілларні я стояв на вході в банк і пропонував людям гроші, якщо вони допоможуть мені пограбувати цей банк, але ніхто знову не зрозумів, що я говорю.

До кінця поїздки я повинен був би дійти якогось висновку, але насправді, я був ще більш розгубленимі. Я виявив, що в тих областях Північної Ірландії, де ірландська мова перебувала під строгою забороною до початку 1990-х років, відбувається процес відродження. Угода Страсної П’ятниці, або Белфастська угода визнала статус ірландської мови, і в цей час у Північній Ірландії виходить своя щоденна газета, щоденна передача на BBC Radio і діє своя власна радіостанція ірландською мовою. У Голуеї я зустрів ірландськомовних іммігрантів, які сформували товариство, що займається просуванням ірландської мови. Я познайомився з видавцями, які з кожним роком публікують усе більше ірландської прози і поезії.

З чисто законодавчої точки зору ірландська мова за недавній час одержала важливі (хоч і піррові) перемоги – Закон про мови гарантує право використання ірландської мови в державних і напівдержавних організаціях (правда, усі мої електронні листи ірландською мовою, відправлені в урядові заклади під час поїздки, були зігноровані).

Імовірно, однією із найвизначніших перемог ірландської мови за останні кілька століть, стало її недавнє визнання однією з офіційних робочих мов ЄС. Це величезний вотум довіри, отриманий від наших європейських сусідів, але ірландський народ повинен вирішити для себе, раз і назавжди, що робити зі своєю рідною мовою. Повісити на неї знак «не реанімувати» і відключити машину від живлення або ж перебороти свій дурний комплекс неповноцінності і почати нарешті використовувати свою мову?

Як сказали б діти зі школи «Gaelscoileanna»: «Athbhreith agus cuir diot é!» (Народитися знову і подолати!).