Ален де Бенуа: Загадка Гітлера

У 1933 році французький письменник Франсуа Ле Грі (Francois Le Grix), який був присутній на виступі Гітлера в Берліні, так писав про враження, справлені тим на нього: "в його обличчі, ході відчувалося стільки впевненості, щирості, бравади, що це змушувало багатьох дам називати його "прекрасним хлопчиськом"". ("Двадцять днів з Гітлером", вид. Grasset).

У 1936 р. Альфонс де Шатобріан (Alphonse de Chateaubriant) так описує Гітлера: "Його очі, насиченого блакитного кольору, нагадують води озера Кеннігссе. Його тіло вібрує; рухи його голови по юнацькому стрімкі. Його спина, пряма як стержень, не зігнута брудними політичними пристрастями. Його характеризує нескінченна доброта. Так, Гітлер, – добрий. ("Сніп сил", Grаsset).

У тому ж році, романіст Бодель писав: "Я не знаю наскільки приємно бути громадянином тоталітарної Держави; я особисто, цього б не переніс. Але я знаю, що сьогодні набагато радісніше жити у поневоленій Німеччини, ніж у вільній Франції. ("Пан Гітлер", Gallimard).

Ніцше (Nietzsche) говорив: "Історія завжди пишеться з точки зору переможців".

Золота середина

Після 1945 року кількість звинувачень в значній мірі перевищила колишні возвеличення. Гітлер, на думку пишучих про нього авторів, перетворився на "старого маляра", тупу і обмежену політичну тварину, великого безумця, хворого, імпотента, садиста, архетип "авторитарної особистості", втілення зла, гангстера високого польоту, маріонетку, керовану промисловцями і т. п.

Наявні точки зору можна розділити на дві основні категорії. Перша пояснює його особистість "із зовні": Гітлер був породженням обставин. У певному сенсі, дитя випадкового і необхідного. Інші пояснюють "зсередини": це був божевільний, злочинець і т. д. З одного боку, соціальний аналіз: логічний результат певного процесу. З іншого, особиста біографія: непередбачувана розв'язка.

Йоахім Фест (Joachim Fest) – 51 рік, гладке волосся, бліде обличчя, вузькі губи і виступаючі вилиці – вважає ці теорії спробою піти від проблеми.

Дійсно, одне питання створює нездоланну перешкоду: якщо Гітлер був усім тим, що про нього говорять сьогодні, як могло статися так, що німецький народ пішов за такою людиною? Як він міг привести до влади подібну помісь худоби і недоумка й підтримувати його навіть у вогні і смерті "сутінків богів"? Нарешті, наскільки великою повинна бути збоченість людей, якщо навіть сьогодні, звільнені від диктатури, вони вочевидь мають по відношенню до нього тривожну і невимовну ностальгію?

У 1965 році Йоахім Фест опублікував серію портретів основних сановників націонал-соціалістичного режиму: "Володарі Третього Райху" (Grasset). Співробітник тижневика "Шпігель" (наклад 800.000), починаючи з 1968 року, потім директор "Frankfurter Allgemeine Zeitung", він ніколи не відхилявся від свого сюжету. Гідний учень Макса Вебера, він дбав про прості відповіді і дуалістичні формулювання. Він шукав золоту середину. Це вилилося в багатотомну роботу, опубліковану ним про Гітлера – по товщині в два рази більшою за "Mein Kampf".

Його книга, що стала предметом інтенсивної рекламної компанії (300.000 примірників були продані в Німеччині, вона була переведена на 13 мов), містить в собі перш за все роздуми про велич – про ідею величі і того "жахливого", що криється в цьому понятті.

Історія дозволяє людям набути форму. Гітлер, Сталін, Де Голль, Мао Дзе Дун були творцями свого часу і, разом з тим, його породженням. "Сходження Гітлера, – пише Йоахім Фест – стало можливим виключно завдяки неповторному збігу індивідуальних і загальних обставин і незбагненній відповідності людини своїй епосі".

Можна не сумніватися, що Гітлер повністю відповідав сподіванням свого часу. Однак, настільки ж безумовно можна стверджувати, що німецькій душі властиве певне почуття, яке Гітлер запалив, надавши йому конкретну форму; почуття, яке згасло сьогодні, але яке неминуче займеться знову завтра або протягом тисячоліть. Про цей стан духу Фест пише, що він полягає в очищенні реальності в ім'я "ідеалістичних революційних концепцій". Він додає: "Те, що відбулося – було породженням саме німецького духу. Однак, не варто думати, як це робить більшість, що всі дороги, якими простує цей дух, неминуче ведуть в Аушвіц".

Критика правих

Було б помилкою ототожнювати німецький націоналізм виключно з націонал-соціалізмом. У своїй книзі про "консервативну революцію" (Die konservative Revolution in Deutschland, 1918-32, Wissenschaftliche Buchgesellcheft, Darmstadt, 1974) доктор Армін Моглер (Armin Mohler), навпаки, підкреслює наявність опозиції з боку численних представників політичних рухів, духовних течій та інтелектуальних товариств, що складали Німецький Рух (Deutsche Bewegung), по відношенню до остаточно сформованого гітлеризму – опозицію, за яку деяким з них довелося заплатити ціною свого життя.

Домінік Веннер (Dominique Venner) зауважує: "У той час як ліві здалися, непохитними противниками фашизму, що переміг, стали праві. У 1943 р. саме італійські праві, а не ліві, об'єдналися для повалення Муссоліні. У Третьому Райху дійсно небезпечні для Гітлера змови замишлялися німецькими правими, від Канаріса до Штауфенбергера"(Op.cit, лютий 1976 р.).

Опублікована в липні 1933 р., за три роки до смерті автора, книга О. Шпенглера "Вирішальні роки" з цієї точки зору є найбільш показовою. Антон Мірко Коктанен бачив в ній "єдине свідчення існування внутрішнього, консервативного опору, що ніколи не виявлявся за часів Третього Райху". (Освальд Шпенглер і його час, C.H. Beck, Мюнхен, 1968 р.). Жильбер Мерліо (Gilbert Merlio) навіть сказав, що "в Німеччині "Вирішальні роки" своїм успіхом зобов'язані саме тому, що в цій книзі дана критика нацизму з точки зору правих". (О. Шпенглер і націонал-соціалізм, Німецькі дослідження, № 6, 1976 р.)

У 1930 р. А. Розенберг напав на Шпенглера в своїй найбільш відомій праці "Міт XX століття" (Hoheneischen, Мюнхен). Надалі націонал-соціалізм нагородив Шпенглера званням Untergangsmelodramatiker (присмерковий мелодраматик – прим. перекл. В. Ванюшкіної) (E. Gunter, Grundel, Jahre der Uberwindung. Korn. Bresleu, 1934).

Для О. Шпенглера, про що він заявив в "Смерканні Європи", не раса створює націю, але, навпаки, культура, рушійна ідея (наприклад, пруська ідея) виковує расу (наприклад, тип прусського офіцера). Душа (духовна енергія) створює психіку – і становить з нею одне ціле. Людина вибудовується зсередини, а не тільки ззовні. Вона володіє расою, але не належить їй.

У 1932 р., в тому ж році, коли NSDAP стала панівною силою в Німеччині, Шпенглер у своєму введенні до "Politische Schrifften" ("Політичні праці") заявив, що національна революція потребує не "партійних вождів", а "державних мужів". І додав: "Сьогодні я не бачу жодного такого".

Він вважав націонал-соціалізм варіантом "революції знизу" (Revolution von unten), яка веде до знеособлення. Для нього вона стала прикладом "стадної моралі". "Він виступав проти гуманістичних, соціалістичних і багато в чому демократичних рис, наявних в нацизмі, вбачаючи в цих проявах серйозну небезпеку" – писав Мерліо.

Шопенгауер закликав Гітлера звільнитися від пелюшок соціалізму, в які було закутане його Рух. Плебейському вождеві і плебсу він протиставляв справжнього представника прусського аскетизму, Herrenmensch, харизматичного лідера, який черпає свою владу не з маси, але виключно з трансцендентності принципу авторитету.

Проте неможливо було відірвати Гітлера від "маси". "Марксистське тлумачення – зауважив Раймон Картьє (Raymond Cartier), – намагається зробити з Гітлера знаряддя, винайдене, фінансоване і кероване капіталістами, одноосібними правителями світу, однак це пояснення розсипається в прах перед лицем фактів. Якщо Гітлер і був чиїмось знаряддям – всі історичні діячі є ним в тій чи іншій мірі – то тільки німецьких мас". (La Craponillot, № 31, липень 1974 р.)

Протягом двох томів, що складають його книгу, Йоахім Фест, рясно цитує архітектора і колишнього міністра Райху Альберта Шпеєра, чиї мемуари, опубліковані в 1971 р, ("В серці Третього Райху") наробили чимало галасу. Це більш за все викликає посмішку. А чи не шепотілися за Рейном, що І. Фест брав участь у редагуванні цих спогадів (крім того, Альберт Шпеєр голосував за партію Віллі Брандта, який повернув йому конфісковане раніше майно).

Згідно з Фестом, у Гітлера були не тільки "нав'язливі ідеї". Він також збагнув як втілити їх в життя. З цієї точки зору, він навіть уособлює "винятковий випадок інтелектуала, який вміє використовувати свою владу на практиці".

"Гітлер, – пояснює Йоахім Фест – заперечував експериментальний принцип, згідно з яким всі революції пожирають своїх дітей; він дійсно був Руссо, Мірабо, Робесп'єром і Наполеоном своєї революції, він був її Марксом, Леніним, Троцьким і Сталіним. Це доводить, що він прекрасно розумів, які сили були спущені їм з ланцюга.

– Неприємна очевидність, – уточнює Фест по ходу книги. – Але, нарешті, настав час показати феномен Гітлера яким він був і покінчити з перевдяганнями. Гітлер не був Диктатором Чапліна: він був його протилежністю".

"Велич, – говорить Яків Бурхардт – це необхідність жахливих епох". Йоахім Фест, який вважає себе демо-християнином, близький до думки про те, що всі "великі люди тим чи іншим чином причетні до Зла, на його думку в будь-якій величі ховається Зло. Гітлер був одним з найвеличніших людей, оскільки в ньому було вкрай сильне Зло".

– Я думаю, що великі люди мають сильний вплив – каже Фест – але їх велич оцінюється, виходячи з їхнього вміння зберегти незалежність по відношенню до обставин. Тому добре, що "сфера дії", на яку поширюється їх вплив, зменшується. У цьому сенсі, Гітлер, можливо був останньою людиною, яка прагнула робити історію".

Вже у 1970 р. Рудольф Аугштайн (Rudolf Augstein) писав в Шпігелі: "Сьогодні індивідуум на вершині влади вже не володіє можливістю реально вирішувати що-небудь. В кращому випадку він приборкує свої рішення. Він діє за довгостроковим планом. Можна з упевненістю сказати , що Гітлер був останнім представником класичного великого політика".

"Феномен великої людини, – зауважує також Фест – завжди естетичний чинник: вкрай рідко його цікавить моральний чинник". Це твердження веде далеко. Звичайно, "метаморальний" характер всіх виняткових історичних діянь здається очевидним. Однак, найбільш яскраво це проявилося в націонал-соціалізмі, з огляду на ту важливість, яка надавалося цією системою стилю і видовищу (факт, незмінно вражав спостерігачів) – а також завдяки особистості Вождя.

Здатний погоджувати практично несумісні поняття

В іншій книзі, присвяченій засновнику націонал соціалізму (Prenom: Adolf. Nom: Hitler), німецький історик Вернер Мазер (Werner Maser) писав: "Гітлер розглядав свої функції Фюрера і канцлера Райху, політику і політичну владу винятково як засоби для реалізації своїх мистецьких цілей". Перш ніж стати оратором, політиком, солдатом, вождем партії або полководцем – продовжує він – Гітлер був (або хотів бути) в першу чергу митцем. Вартості, що визначають його світогляд були "естетичними" цінностями. Вищою метою політичної акції для нього було не реалізація спільного блага, але "тотальна" дія, у якій найбільш похмурі ідеї краси поєднувалися з найжорсткішою спрагою величі".

Саме в цьому, стверджує Фест, Гітлер виявив себе як "надлюдська особистість, здатна без найменшої ознаки морального конфлікту узгодити цілком несумісні поняття".

Хіба не зміг він, висловлюючись словами одного його дитинства серпня Кубичека (August Kubizek), "спокійно повернути назад тисячоліття"?

У 1909-1910 рр., під час свого перебування у Відні, "місті фінікійців" ("згубних радощів"), як він висловився в "Mein Kampf", Гітлер жив в атмосфері своїх картин і креслень. Кілька його робіт, написаних з натури – говорить Мазер – "позначені печаттю видатного таланту". Пізніше, на фронті він пише акварелі.

Його улюблені німецькі художники в той час – Карл Шпітцвег (1808-1885) і Едуард Грютцнер (1846-1925). Але над усе він ставить греко-римську скульптуру. Навіть досягнувши вершин влади, живопис, скульптура, архітектура і музика, як і раніше залишаються його глибокою пристрастю. У січні 1942 року він заявив: "Політика для мене лише засіб. Багато хто говорить, що мені вкрай складно хоча б на день відмовитися від того активного життя, яке я веду сьогодні. Вони помиляються. Війни приходять і йдуть. Залишаються лише культурні цінності».

Старий аквареліст Відня, який напам'ять знав плани Паризької Опери і ніколи не втомлювався слухати Вагнера, він вкладав стільки ж пристрасті в архітектуру і мистецтво, як і у військові операції або управління Державою. Одного разу, коли один з його підлеглих обговорював ціну скульптури, він перервав його єдиним висловом:

– Для майстра ніколи не буває занадто дорого!

"Іноді – пише Вернер Мазер – здавалося, що Гітлер вибрав шлях політика з єдиною метою реалізувати свої гігантські, незмірні архітектурні проекти". Дійсно, такі архітектори як Пауль Троост, Пауль Глайзлер, Альберт Шпеєр в своїх бесідах з ним зверталися до нього як до "колеги".

Французький посол Андре Франсуа-Понсе (Andre Francois-Poncet) писав, що в певному сенсі, Адольф Гітлер нагадував йому Людвіга II Баварського.

Книги, нічого крім книг

"Сьогодні мені здається, що завдяки щасливому випадку самою долею мені було наказано народитись в Браун-ам-Інн. Це маленький містечко розташоване на кордоні двох німецьких держав, об'єднання яких становить – принаймні, для нас, що належать до нового покоління – завдання, для досягнення якого ми повинні пожертвувати всім своїм життям і використати всі засоби, наявні в нашому розпорядженні".

Такі перші рядки "Mein Kampf". Гітлер не вірив в Бога. Але він вірив в Провидіння (Vorsehung), providentia Древніх, яке визначає і вершить долі.

Гітлер розумів історію як "результат боротьби всіх проти всіх".

Дійсно, його "світогляд" остаточно уформувався вже в 1918 році. Він склався в результаті тривалих роздумів, в яких Мазер виявляє вплив ідей Платона, Гегеля, Шопенгауера, Шиллера, Стюарта Чемберлена, Леопольда фон Ранке, Гете, Дітріха Еккарта, Ібсена і Золя.

"Шопенгауер – уточнює він – був одним з мислителів, до якого Гітлер звертався найчастіше. Він рекомендував його як стиліста і напам'ять цитував цілі уривки".

На його історичну доктрину мали помітний вплив книги Мальтуса, Дарвіна, Плотца, Едуарда Гіббона, всі (за винятком Гіббона) люди XIX століття, яке Гітлер вважав епохою "Героїв Духу".

Його військові концепції в основному грунтувалися на інтенсивному вивченні Клаузевітца.

8 листопада 1934 року він кинув своїм противникам в Бургер-Келлербрау, в Мюнхені:

– Ви не читали Клаузевітца, але якби ви навіть його прочитали, то не зуміли б використовувати його теорії в сучасних умовах!

Його начитаність в найрізноманітніших царинах, чому сприяла його надзвичайна пам'ять, вражала всіх співрозмовників Фюрера.

Друг його дитинства, Август Кубічек, розповідає: "Я не можу уявити собі Адольфа без книг. У будинку, він нагромаджував навколо себе гори книг. Коли книга захоплювала його, він відчував необхідність постійно мати її під рукою. Навіть, якщо він не читав її , він постійно тягав її з собою. Таке було життя мого друга: книги і нічого окрім книг!". Однак, додає Вернер Мазер, його підхід до книг не був sine ira e odio (без гніву і пристрасті – прим. перекл. В. Ванюшкіної). Він ніколи не прагнув знайти порозуміння з автором або спростувати його. Він читав тільки те, що "було йому необхідно для підкріплення своїх поглядів".

Серед людей, які вплинули на Гітлера, особливе місце займає письменник і публіцист Дітріх Еккарт (1868-1923), який був перекладачем німецькою "Пера Гюнта" і очолював тижневик "Auf gut Deutsch", перш ніж стати головним редактором "Volkische Beobachter". В останніх рядках "Mein Kampf", Гітлер говорить, що Еккарт був "людиною, яка пожертвувала всім своїм життям для пробудження свого народу, спочатку за допомогою поезії та думки і, нарешті, дії".

Праці Мазера і Феста, що містять безліч посилань, графіків, малюнків і схем, безсумнівно дозволяють скласти точніше уявлення про життя Гітлера. Однак, вони жодною ступені не прояснюють "загадку" його особистості. Протягом більш ніж тисячі сторінок, читач не знаходить задовільного пояснення. Парадоксальним чином надмір подробиць лише підкреслює порожнечу цілого. Всі ці документи не дозволяють ясно уявити собі цей загадковий персонаж. Перед нами постає добре налагоджений манекен, якого смикають за мотузки, і це нікого не може ввести в оману. Гітлер не з'являється, незважаючи на те, що мова весь час йде про нього.

Можна багато чого довідатися про Гітлера, але можливо ще не настав час для розуміння того, ким він був.

Нерозв'язна дилема

Фюрер Третього Райху є людиною, про яку пишуть ось вже протягом більш ніж сорока років. Йому присвячені тисячі книг. Однак, морок не розсіюється. Події відомі. Віднайдено тисячі документів, листів і записів розмов. Нестачі в деталях нема. І все-таки, незважаючи на це, він як і раніше залишається штучної фігурою; особистістю, яка зберігає свою таємницю, і не зрозумілою ніким. Іноді навіть складається враження, що чим більше світла проливається на нього, тим сильніше стає темрява, що його огортає.

Можливо так відбувається тому, що історія - це завжди лише щось унікальне і непередбачуване. Всього лише доля і "людські науки" не здатні зрозуміти особистість, що виходить за межі звичайного? Або виною тому інші причини? Може бути, просто ще зарано судити про нього? Або ж спроби, що робляться істориками і невдачі, якими обертаються ці спроби, доводять перевагу інтуїції над дедукцією, живого і всеосяжного синтетичного методу над аналітичним, який збирає і класифікує факти, але ніколи не дозволяє відтворити події "у плоті".

Геббельс одного разу сказав своєму ад'ютантові, князеві Шомбург-Ліппе: "Я працюю з Гітлером упродовж багатьох років, я бачу його майже щодня і, проте, бувають моменти, коли я абсолютно не розумію його. Хто може похвалитися тим, що знає його таким, як він є насправді? У світі абсолютної фатальності, в якому він живе, більше ніщо не має сенсу: ні добро, ні зло, ні час, ні простір і те, що люди називають успіхом, більше не може служити критерієм. Ви подумаєте, що я божевільний, але послухайте, що я вам скажу: можливо Гітлер приведе нас до катастрофи. Однак його ідеї, перетворені, знайдуть нові сили у самій поразці. У Гітлера багато ворогів в цьому світі, які відзначають його велич. Але незважаючи на це, я не знаю, хто він такий в кінцевому рахунку. Чи справді він людина? Я не міг би в цьому заприсягтися. Бувають моменти, коли він викликає у мене тремтіння".

Герману Раушнінгу, колишньому голові націонал-соціалістичного уряду в Данцигу, Гітлер заявив: "Той, хто бачить в націонал-соціалізмі тільки політичний рух, абсолютно його не розуміє. Наш рух є чимось більшим, ніж навіть релігія: це воля здійснити нове творіння". І додав: "Безмежне значення нашої тривалої і важкої боротьби за владу полягає в створенні нового покоління повелителів,  покликаних взяти в свої руки не тільки долю німецького народу, а й усього світу".

Чи можливо пояснити Гітлера, не будучи при цьому гітлерівцем? Пояснити його, значить зрозуміти його, тобто його систему, його бачення світу. Але чи можна зрозуміти його світогляд, якщо його не поділяєш? Дилема здається нерозв'язною, а отже висновки невтішні, так як намагаючись прояснити ситуацію, замість цього, навпаки, згущують морок і створюють легенду.

Крім цього, очевидно, що говорити про явище історично можливо лише в тому випадку, коли воно вже належить історії – тобто коли воно вже не збуджує пристрастей (В зв'язку з чим критики постійно a priori намагаються знайти в історикові свого прихильника). У випадку нацизму ми ще не досягли такого стану справ. На даний момент ми маємо набагато більше прихильників і противників націонал-соціалізму, які об'єднуються в своїй протидії будь-яким спробам відкинути це явище в історію, так би мовити туди, коли стане можливим говорити про нього об'єктивно, і коли воно (в тому числі і з цієї причини ) перестане викликати настільки глибокий відгук в душах сучасних людей.

З цієї точки зору, всі книги, написані про Гітлера сьогодні, сприяють винятково зміцненню "гітлерівського міфу". Краще сказати: будь-яка критика, наскільки б сильною вона не була, передбачає актуалізацію цієї системи – вимагає зробити з "минулого" вічне сьогодення.

Протягом десятків або сотень сторінок – сказав письменник Голо Манн (Golo Mann), можна показати, що Гітлер був самим відразливим і нікчемним лиходієм в європейській історії. Однак, до цього часу, вивчаючи свого героя протягом більш ніж тисяча сторінок, як це зробив Фест, намагаючись прояснити рушійні сили, що керують ним і його психікою, швидше приходять до прямо протилежного результату. Від бажання звинуватити до захоплення всього один крок. Внаслідок цього з'являються самі суперечливі оцінки.

Дії у військовій області

Італійський історик Ренцо де Феліче (Renzo De Felice, Intervista sul fascismo, Laterza, Bari, 1975 р.) вважає націонал-соціалізм архаїчним явищем, тоді як фашизм, навпаки, розглядається ним як прогресивний рух, що дозволяє йому до певної міри прирівняти його до ідей, що надихали "лівих націоналістів".

Однак, для Роберта Арона: "Гітлеризм безсумнівно є кінцевим підсумком сучасного часу. Він не був, як претендував на це Гітлер, реакцією проти раціоналізму, але був його збоченням. Він став божевільним завершенням великої людської епопеї, технічного хрестового походу, що проповідується протягом понад трьох століть Декартом і його послідовниками. Протягом усього цього періоду було витрачено неймовірну кількість сил і віри, розуму і мужності, були зроблені славні завоювання, сенсаційні blitzkriege проти рутини і невігластва, що змінило вигляд світу. І ніколи до цього ексцеси, що народжувалися з цих завоювань, не загрожували такою мірою самим основам західної цивілізації" ("Retuor a l'eternel", Albin Michel, 1946).

У військовій області Гітлер, подібно до Наполеона, за короткий час зумів налаштувати проти себе союз трьох чинників: опір на окупованих територіях, англосаксонську міць і російські простори.

Якщо вірити Герту Букхайту (Gert Buchheit, "Гітлер головнокомандувач", Arthaud, 1961), найбільшої слабкістю Гітлера у військовому плані були, з одного боку, його глибока віра в свою інтуїцію (що розуміється їм як віра в свою Місію) і, з іншого, відмова від гнучкої, оборонної війни, що допускає добровільний – але тимчасовий – відступ із завойованих територій. (Що привело до його зіткнень з командуванням Вермахту).

У передмові, відведеній для стенографічних записів конференцій, які проводив Гітлер у своїй головній Ставці з 1942 по 1945 роки ("Гітлер і його генерали", Albin Michel, 1946) Жак Бенуа-Мечін (Jacques Benoist-Mechin), автор Історії німецької армії (Albin Michel, 6 том, 1936-61 рр.), що є знавцем у військовій області, висловлює повністю протилежну думку. Він цитує Гельмута Гайбера, за словами якого "несправедливою є думка, згідно з якою завжди правильні і багатообіцяючі задуми, розроблені Генеральним штабом, були зведені нанівець тупим невіглаством дилетанта, який висував лише абсурдні плани і безрозсудні вимоги".

Він додає: "Коли володарі Третього Райху віддали своїм дивізіям наказ про наступ на Росію, ними рухала не байдуже ставлення до того ризику, який спричиняло ведення війни на два фронти, але саме бажання уникнути цієї небезпеки".

Ця думка підтверджується переможцем битви при Сталінграді, маршалом Андрієм Івановичем Єременко, який в своїх спогадах стверджує, що Гітлер мав рацію, проявляючи незвичайну завзятість під час битви під Сталінградом і, що якби німці не відступили від свого початкового задуму, а саме масованого наступу на Північному напрямку, то битва могла б обернутися в їх користь.

Зі свого боку, Раймон Картьє заявляє "Мій особистий висновок (обґрунтований як я насмілюся стверджувати на ретельному дослідженні) полягає в тому, що Гітлер був великим полководцем і саме йому німці зобов'язані своїми численними перемогами в перший період світової війни, включаючи маневри біля Седана".

23 лютого 1945 р. Геббельс писав в тижневику "Das Reich": "Якщо німецький народ складе зброю, Совіти окупують всю Східну і Південно-Східну Європу, також як і більшу частину Райху, тоді на всіх цих територіях, які разом з Радянським Союзом складуть величезний простір, негайно опуститься залізна завіса (ein eiserner Vorhang)".

У своїх останніх нотатках, зібраних Борманом і опублікованих в 1959 р. (Політичний заповіт Гітлера, Fayard) Гітлер підбив підсумок своїм діям, згідно з істориком Х. Р. Тревор-Ропером (H.R. Trevor-Roper), ретроспективно висвітливши достатньо багато свої наміри.

Японці та італійці

Він стверджував, що війна була йому "нав'язана" і що вона почалася надто рано і в той же час занадто пізно. Занадто рано, тому що було потрібно двадцять років для дозрівання офіцерів і дипломатів, вихованих в його школі. І надто пізно, тому що противники Райху скористалися часом, що пройшов після Мюнхенської угоди, щоб "досягти військової переваги" (На його думку, війну необхідно було розпочати у вересні 1938 р.)

Він заявляв, що розпочав війну проти СРСР передусім тому, що Сталін готувався до нападу на Німеччину, а також для того, щоб змусити Англію визнати перевагу Німеччині на західному континенті. Він вважав, що англійці підуть на укладення "сепаратного миру" з Райхом, якщо переконаються, що на континенті більше не залишилося жодної великої держави, здатної перешкодити здійсненню його політики". "Однак, рішення про початок війни з Росією – каже він – було прийнято в той момент, коли я переконався в тому, що Англія продовжує упиратися у своїй відмові від укладення миру" (26 лютого 1945 г.). Для досягнення своїх цілей, необхідно було випередити супротивника: "Ідея оборонної війни проти Росії була неприйнятна".

Гітлер зберіг величезну повагу до японців. Він стверджував, що в майбутньому Німеччина повинна шукати собі друзів серед китайців, японців і арабів. Однак, він дорікав собі за свою англофілію і "ілюзії", які він мав щодо латинських народів.

Англійці, говорив він, недооцінили вплив, котрий чиниться на них "єврейським пануванням". Він заявив: "Можна передбачити, що яким би не був результат цієї війни, він стане кінцем британської Імперії. Вона йде до своєї загибелі. Майбутнє англійського народу - це смерть від голоду і туберкульозу на своєму згубному острові".

Він вважав, що Італія практично у всьому утруднювала Німеччину – і краще б вона залишилася в стороні від світового конфлікту. Він уточнив, що війну проти СРСР мали намір розпочати навесні 1941 року і закінчити восени і, що саме вторгнення італійської армії в Грецію (про що Німеччина не була заздалегідь повідомлена) розладнало його плани. Грецька компанія Муссоліні стала воістину лихом. Йому довелося піти на відкрите зіткнення з югославами, внаслідок чого розв'язалася війна на Балканах, якої німці намагалися всіляко уникнути. Великобританія вислала свій експедиційний корпус і Гітлер був змушений прийти на допомогу своєму союзнику. Окрім іншого, це перешкодило здійсненню задуманої їм блискавичної війни (Blitzkrieg) проти Сталіна. Німецька армія виявилася заручницею жахливої ​​російської зими, і це стало початком кінця. Таким чином результат війни визначився протягом декількох тижнів.

Крім цього, Гітлер звинуватив італійців в тому, що вони перешкодили йому розіграти карту деколонізації Середземномор'я і реалізувати на практиці політичний антиімперіалістичний союз з Ісламом.

Щодо Франції він вважав, що його політика була помилковою. "Нашим завданням – каже він – було визволення робітничого класу і підтримка французьких робітників у здійсненні їхньої революції. Необхідно було нещадно відкинути допотопну буржуазію, позбавлену душі і патріотизму (...) Ми знехтували нашим обов'язком і не усвідомили своїх інтересів, не звільнивши в 1940 році французьких робітників".

"Те ж саме можна сказати про французькі колоніальні володіння, французький народ безумовно чекав від нас позбавлення від тягаря Імперії. У цьому сенсі народ цієї країни завжди виявляв більше здорового глузду, ніж його так звана еліта. Справжній інстинкт нації краще, ніж ця еліта. Як при Людовіку XV, так і при Жюлі Феррі вони повставали проти абсурдних колоніальних компаній".

Гітлер накидав картину майбутнього світу: "У разі поразки Райху, в очікуванні підйому азіатського, африканського і, можливо, південноамериканського націоналізму, в світі залишаться лише дві сили, здатні реально змагатися між собою: Сполучені Штати і радянська Росія. Закони історії і географії засудили ці дві сили помірятися силами як у військовому, так і економічному і політичному плані. Ті ж закони прирекли їх стати противниками Європи. Обидві ці держави безсумнівно в більш-менш короткі терміни побажають заручитися підтримкою єдиного великого народу, що залишився після війни – німецького народу. Я, наполегливо заявляю: цього не повинно статися ні в якому разі. Німці не повинні грати роль пішака в партії, що розігрується росіянами або американцями".

Він додав: "На даний момент важко сказати, що представляє для нас найбільшу небезпеку в ідеологічному плані, прожидівленний американізм або більшовизм. Дійсно, росіяни під тиском обставин можуть остаточно позбутися від єврейського марксизму, однак, лише для того, щоб відродити вічний панславізм в його найжорстокішому і дикому вигляді".

"Що стосується американців, то якщо їм не вдасться найближчим часом скинути ярмо нью-йоркських євреїв, їх загибель піде негайно – вони так і не досягнуть віку зрілості. Їх величезна матеріальна міць при настільки ж вражаючою слабкості духу навіває образ дитини, що страждає на гігантизм. Виникає питання, чи не є американська цивілізація, цивілізацією, приреченою розвалитися так само стрімко, як вона і виникла".

Час таємної сльози

2 квітня 1943 року Гітлер заявив: "Якщо ми опинимося переможеними в цій війні, це стане повним крахом. Наші противники роздзвонили про свої наміри так, що ми не можемо мати жодних ілюзій щодо майбутнього (...) Ця думка нестерпна. Я з жахом уявляю наш Райх, розідраний на шматки цими переможцями, наш народ, відданий на розтерзання диких більшовиків і американських гангстерів. Однак, ця перспектива не може похитнути мою тверду віру в майбутнє німецького народу. Чим більше страждань випаде на нашу долю, тим більше блискучим стане відродження вічної Німеччини. Особливість німецької душі впадати в летаргію, в тому випадку коли виникає загроза самому існуванню нації, послужить ще раз. Але я особисто не можу знести навіть думки про те, щоб жити в цій перехідній Німеччині, яка постане за падінням нашого Третього Райху".

За деякий час, 30 квітня 1945 року, канцлер Райху, у віці 56 років, який напередодні обвінчався зі своєю нареченою, покінчив життя самогубством в атмосфері кінця світу, яка його оточувала. У своїх "Військових мемуарах" (том 3: Le salut, 1944-46. Plon, 1959) генерал де Голль пише: "самогубство, не зрада, поклало кінець його починанням".

"Німеччина – додає він – заворожена ним до самих глибин своєї душі, служила своєму Фюреру усіма силами. Вона зберегла йому вірність до самого кінця, віддавши йому стільки сил, як жоден народ ніколи не віддавав в розпорядження свого вождя..."

Він робить висновок: "Справа Гітлера було надлюдською і нелюдською. Він відстоював її, не знаючи сумнівів. До останніх годин агонії в глибині берлінського bunker'а, він залишався непохитним і не відаючим жалості, яким він був в дні свого торжества. Його боротьба і пам'ять про нього покриті похмурою величчю зробленого ним вибору; ніколи не сумніватися, не йти на угоди, ніколи не відступати. Титан, який намагався утримати на собі весь світ ні згинаючись, ні намагаючись полегшити тягар. Але в той момент, коли все було скінчено, у переможеного і розгромленого чи не було такого миті, коли очі його затягла потаємна сльоза".

* * *

Бібліографія:

Книги Йоахіма Феста та Вернера Мазера, на які посилається Ален де Бенуа, вийшли в світ у ФРН в 1971 р. (В. Мазер) і в 1973 р. (Й. Фест). До читача пострадянського простору вони стали доступними відповідно  у 1993 р. (Й. Фест) і у 1998 р. (В. Мазер), вийшовши у перекладі російською мовою після розпаду СРСР:

• Фест И. Гитлер: Биография. Т. 1. / Пер. с нем. А. Федорова; Худ. Б. Мокрополов. – Пермь: культурный центр «Алетейа», 1993. – 368 с. (ХХ ВЕК. ФАШИЗМ).
• Фест И. Гитлер: Биография. Т. 2. / Пер. с нем. А. А. Федорова, Н. С. Летневой, А. М. Андронова; Худ. Б. Мокрополов. – Пермь: культурный центр «Алетейа», 1993. – 480 с. (ХХ ВЕК. ФАШИЗМ).
• Фест И. Гитлер: Биография. Т. 3. / Пер. с нем. А. М. Андронова , А. А. Федорова; Худ. Б. Мокрополов. – Пермь: культурный центр «Алетейа», 1993. – 544 с. (ХХ ВЕК. ФАШИЗМ).
• Фест И. Гитлер: Биография. Путь наверх / Фест Иоахим ; Пер. с нем. А. Федорова; Н. С. Летневой, А. М. Андронова. – М.: Вече, 2006. – 640 с., ил.
• Фест И. Гитлер: Биография. Триумф и падение в бездну / Фест Иоахим ; Пер. с нем. А. Федорова; Н. С. Летневой, А. М. Андронова. – М.: Вече, 2006. – 640 с., ил.
• Мазер Вернер. Адольф Гитлер. Легенда, миф, реальность. Серия «След в истории». – Ростов-на-Доку: «Феникс», 1998. – 608 с.
• Мазер В. Адольф Гитлер / Пер. с нем. С. Э. Борич; Худ. Обл. М. В. Драко. – Мн.: «Попурри», 2000. – 496 с. + 48 с. Вкл.

---

Біографічна довідка:

Ален де Бенуа (фр. Alain de Benoist, 11 грудня 1943) – французький філософ, академік, журналіст, письменник, засновник руху «Нових правих» (фр. Nouvelle Droite) та ідеолог центру GRECE (фр. Groupement de recherche et d'études pour la civilisation européenne, укр. Дослідження та група з вивчення європейської цивілізації). Критик неолібералізму, вільного ринку та егалітаризму.

Навчався у Сорбоні (Париж), де вивчав право, філософію, соціологію та історію релігії. В цей час предметом його наукового інтересу стає Європа та язичництво.

Свою політичну діяльність А. де Бенуа почав (під ім'ям Фабріс Ларош) в рядах Федерації студентів-націоналістів, створеної в 1960 році активістами організації «Молода нація», яку заснували в 1950 році брати Сядо, діти розстріляного діяча вішистського режиму, майбутні борці за французький Алжир. У 1962 р. Ларош (Бенуа) і інші майбутні керівники GRECE взяли участь в складанні маніфесту «За позитивну критику». Це була перша спроба вироблення чіткої ідеології для «крайніх правих».

У 1968 р. він став засновником та ідеологом центру «Дослідження та група з вивчення європейської цивілізації» (GRECE, фр. Groupement de recherche et d'études pour la civilisation européenne). Є редактором двох наукових журналів: з 1968 року очолює Nouvelle École (укр. «Нова школа»), що у 1973 р. трансформувався в Éléments (укр. «Елементи»), який став офіційним виданням GRECE, а з 1988 р. під його редакцією виходить тематичний альманах Krisis (укр. «Криза»).

Сферою наукових інтересів Алена де Бенуа є політична філософія та історія ідеологій. Крім цього він є автором багатьох матеріалів з археології, народних традицій та історії релігії. Центральною темою його політичних поглядів є євроскептицизм та критика згубного впливу ліберальних цінностей на сучасний стан Заходу.

Розпочавши свій письменницький шлях у 1970 році у період спаду критики Французько-Алжирської війни, де Бенуа скерував свою увагу на критику глобалізації, неконтрольованих процесів масової міграції та лібералізму, які становлять фатальну загрозу існування Європи через наявні внутрішні розбіжності. На формування його поглядів вплинули французький філософ Ернест Ренан, ідеолог консервативної революції Ернст Юнгер, італійський соціолог Вільфредо Парето, італійський марксист Антоніо Грамші, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет, британський консерватор Ентоні Людовічі, французький консерватор Жорж Дюмезіль, німецьких соціологів Арнольд Гелен та Гельмута Шельські, румунського філософа Стефана Лупаско, австрійського зоолога Конрада Лоренца, французьких філософів Гі Дебор та Жана Бодрійяра, а також німецький революційний консервативний рух та французькі нонконформісти 1930-х років.

Виступаючи проти американської ідеї плавильного котла, де Бенуа є прибічником відокремленого розвитку цивілізацій і культур. Він є противником арабської імміграції до Франції, що не бажає асимілюватися та підтримує тісні звязки з ісламською культурою, хоча разом з тим критикує расистські та антисимітистські заяви лідера французької ультраправої партії «Національний фронт» Жан-Марі Ле Пена. А. де Бенуа є прибічником ідеї «етноплюралізму», згідно якої природні, етнічні культури та нації повинні жити і розвиватись відокремлено одна від одної.

Він також виступає з критикою християнства, яке за своєю суттю є теократичним, нетерпимим та схильним до переслідування інакодумства.

Його праці публікувалися в авторитетних наукових виданнях Mankind Quarterly, Tyr, The Scorpion, Telos, Chronicles, а також у популярних газетах, зокрема, у Le Figaro.

У 1978 р. А. де Бенуа отримав Grand Prix de l’Essai від Французьеої академії наук за свою книгу «Vu de droite: Anthologie critique des idées contemporaines» (укр. «Права сторона: антологія критики сучасних ідей», 1977). Він є автором більше 50 книг та понад 3 тис. статей, які переведені на 20 мов світу.

Повний перелік всього, що А. де Бенуа написав і видав, починаючи з 1965 року, зайняв би надто багато місця. Тематика його робіт дивно різноманітна. Назвемо лише найважливіші з них.

• «Ніцше: мораль і «велика політика»» (1973)
• «Погляд справа: критична онтологія сучасних ідей» (1977) / Ця книга була відзначена Великою премією Французької академії і переведена на ряд мов. Вона містить нариси про багатьох ідеологів, вплив яких часом зачіпало не тільки правий, але і лівий табір.
• «Що таке геополітика» (1978)
• «Ідеї як вони є» (1979). / Саме в цьому році журналісти відкрили, що вже 10 років існує якийсь незрозумілий рух, приклеїли йому ярлик «нових правих» і розгорнули проти нього кампанію, нагородивши багато всякої нісенітниці. А. де Бенуа вважав своїм обов'язком ознайомити широкий загал з ідеями т.зв. «Нових правих» в неспотвореному вигляді.
• «Як можна бути язичником» (1981) / А. де Бенуа – противник християнства і один з ідеологів європейського «неоязичництва», прихильність до якого – одна з рис, що відрізняють «нових» правих від «старих». Втім, останнім часом цю лінію піддає різкій критиці інший видатний ідеолог нових правих – Г. Фай.
• «Меллер Ван ден Брук і консервативна революція» (1981)
• «Віхи вирішальних років» (1982)
• «Європейські традиції» (1982)
• «Проблема демократії» (1985)
• «Культурна революція справа. Грамші та «Нова правиця»» (1985)
• «Європа і Третій світ – одна боротьба» (1986). А. де Бенуа займає різко антиамериканську позицію і вважає повзе з США глобалізм головним ворогом незалежності і самобутності, як європейських народів, так і народів т.зв. Третього світу.
• «Проти расизму» (1992)
• «Піщинка. Віхи кінця століття» (1994)
• «Націоналізм: феноменологія та критика» (1994)
• «Демократія представницька та демократія участі» (1994)
• «Ніцше та консервативна революція» (1994)
• «Внутрішня імперія» (1995)
• «Ернст Юнгер і „Робітник“. Життєва та інтелектуальна траєкторія між богами та героями» (1995)
• «Сім'я та суспільство. Витоки – Історія – Сучасність» (1996)
• «Лінія горизонту. Речі до громадян Європи» (1996)
• «Легенда про Хлодвіга» (1996)
• «Америка як вона є» (Тегеран, 1996)
• «Ернст Юнгер. Бібліографія» (1997)
• «Комунізм та нацизм» (1998)
• «Піна та галька». 1991–1999. Останнє десятиліття: вид здалеку" (2000)
• «Ісус під критичним поглядом істориків» (2000)
• «Хайек» (2000) – критика поглядів «батька-засновника» теорії ринкової економіки,
• «Минуле століття. Нотатки до його завершення» (2001)
• «Шарль Моррас і Французька дія «Бібліографія» (2002)
• «Що сталося з лівими?» (2002)
• «По ту сторону прав людини» (2004)
• «Короткі біографії французьких правих» в 4-х тт. (2004–2005)

---