Як протидіяти інформаційній агресії

Дмитро Золотухін — випускник академії СБУ, фаховий експерт з онлайн-розслідувань, тривалий час працював у комерційній розвідці та був керівником громадської організації «Інститут постінформаційного суспільства».

— Днями на вході до київського метрополітену роздавали одне сумнозвісне видання, і хтось із громадян заспівав пісню про «газетку пуйла ла-ла-ла»… То як все ж таки боротися з неправдивими «вістями» та ворожими сайтами?

— Відомий британський журналіст Едвард Лукас із видання The Economist на одній з конференцій сказав: «Я ніколи не візьму до себе на роботу журналіста, який працював у «Раша Тудей» чи на телеканалі «Звезда», чи на російському «Спутнике». Я не буду з ним співпрацювати, оскільки одного разу він уже зрадив своїй журналістській професії».

На мій погляд, антиукраїнські пропагандистські видання та редакції не є і не можуть бути суб’єктами права на свободу медіа. Дії щодо них з боку правоохоронних органів мають вестися через суд. Над забезпеченням безпекових та правоохоронних органів повноваженнями, юридичними інструментами для виконання їхніх функцій із захисту інформпростору України від зовнішніх втручань ми якраз сьогодні працюємо.

Йдеться про системну роботу і реформу у сфері спецслужб, набуття чинності відповідними нормативно-правовими актами, які чітко окреслюють, що правоохоронці можуть, а що не можуть робити в інформаційній сфері. Це потрібно, щоб захистити Україну від інформаційної агресії та інформаційно-психологічних операцій і водночас не перетворити її на поліцейську державу.

— Погляньмо на проблему з іншого ракурсу. На заходах за участю великої кількості представників медіа неодноразово доводилося чути, як самі журналісти гостро висловлювалися щодо професійної етики в умовах війни. Хіба журналістське середовище не здатне поставити на місце своїх колег?

— Журналісти можуть і повинні з цим впоратися. Коли у твоїй країні війна, починати треба із себе, брати відповідальність. Тоді псевдожурналісти будуть сприйматися колегами як зрадники професії.

Одним з наших завдань є розвиток саморегулювання всередині медіа, коли внутрішня професійна спільнота, яка зажила авторитет, може «бити по руках» тих, хто не дотримується журналістської етики чи використовує свободу слова для «джинси», пропаганди, брехні чи маніпуляцій.

Також необхідно захистити тих журналістів, які працюють за стандартами журналістики, забезпечити їхню фізичну безпеку. Залякана журналістика не зможе донести до суспільства інформацію правильно, об’єктивно, чесно, без прикрас. Це теж важливий елемент інформаційної безпеки і наше чергове завдання.

— Як ви оцінюєте медіаграмотність в Україні?

— Медіаосвіта та медіаграмотність усіх громадян має будуватися з тієї миті, як до рук дитини вперше потрапляє якийсь гаджет і вона входить в інформаційний простір. Так само, як навчаємо дитину переходити дорогу тільки на зелений сигнал світлофора, необхідно їй розповідати про загрози інформаційного світу і як на них реагувати. Зараз я також працюю над тим, щоб впровадити цю діяльність на рівні середньої освіти. Вважаю це відповідальністю і батьків кожної дитини, і державних освітянських органів.

Також журналістами і волонтерами у сфері медіаграмотності вже реалізовано чимало хороших проектів. До одного з них — OSINT Academy — долучився і я. Але в цьому напрямку Україні ще не вистачає системності.

— А як підвищити освіченість українського населення на окупованих територіях?

— Мовлення — це завжди фінансові ресурси. І на створення меседжів чи контенту, і на донесення їх до аудиторії. Боротися з Росією грошима є марною справою. Там, де ми ставимо ретранслятор, вони ставлять потужні «глушилки» або ще більш потужні ретранслятори, які забивають ефір. Там, де ми відкриваємо медіа, вони їх забороняють. Там, де ми пропонуємо знайомитися з різною інформацією, вони зомбують людей. Там, де український бюджет інвестує мільйони, Кремль вкладає десятки мільйонів. Але, хоч і не надто швидко, вишки на Чонгарі та Карачуні таки встановлені і вже працюють.

Утім Україні варто шукати інноваційні підходи для донесення інформації, працювати із соцмережами, з молодим поколінням тощо.

Зараз ми доносимо до молоді на окупованих територіях інформацію про вступну кампанію до українських вишів у вересні цього року. Випускники середніх шкіл зможуть вступити до інститутів навіть без ЗНО і без атестатів. Адже ми не визнаємо документів, виданих російською владою чи терористичними організаціями. Вступивши, вони зможуть отримати українські документи, а з українськими документами відкриваються великі можливості. Наприклад, використання безвізових процедур для подорожей європейськими країнами. Думаю, це те, що має привабити молодих людей.

— Повернімося до контрпропаганди. Одним з перевірених кремлівських методів є цілеспрямоване поширення суспільного негативу, який викликає шквал емоцій — роздратування, злість, страх, недовіру, агресію. Що цьому можна протиставити на особистому рівні?

— Російські спецслужби використовують найменші конфлікти всередині суспільства, щоб роздмухати їх, підштовхуючи людей до емоційного сприйняття. «Распятые мальчики», «бессмертные полки», «не забудем, не простим» — усе це апелює не до критичного мислення людей, а до їхніх автоматичних, інстинктивних реакцій, які здебільшого пов’язані з агресією.

Перемогти це водночас і важко, і просто. Важко, бо стримувати емоції, коли це стосується безпосередньо тебе, не завжди вдається. Але просто якщо хоч на 20–30 секунд замислитися, а чому тебе штовхають саме до цього рішення, то можна вважати, що ти вже переміг пропаганду.

Також є таке поняття «холівари» (англ. holy war — священна війна). Це соцмережевий феномен, який по суті є суперечкою. Спілкування онлайн спотворює сприйняття складних тем — мови, релігії, сексуальної орієнтації тощо. У холіварах ви можете вивільнити свою агресію, але в дійсності достеменно не розумієте, з ким, про що і як спілкуєтеся. Водночас саме це і є метою «ольгінських тролів» (назва виникла від місця розташування тролінг-офісу в Ольгіному, історичному районі Санкт-Петербурга, який російські журналісти викрили 2013 року. — Авт.): збентежити, дезорієнтувати, посварити, додати хмизу в огонь… Тому в мережеві суперечки не варто занурюватися з головою. Пам’ятайте, що вас можуть банально використовувати.

— Характерним негативним «трендом» інформпростору сучасної України стала монохромність суджень — коли щось не подобається, не замислюючись, волати: «Зрада!»

— Монохромні судження — це те, що звільняє від роботи над собою, від саморозвитку. Тому у світі саме зараз і набирають обертів популістські політичні партії. Чи інший приклад: про російсько-українську війну часто говорять, що «правда десь посередині»… Але це — хибна думка! Правда там, де вона є. Не «посередині», а в абсолютно конкретному місці. І якщо людина зголошується шукати її десь «посередині», то вона і лукавить, і лінується шукати істину.

— Не можу не згадати про нещодавно ухвалену Доктрину інформаційної безпеки. Що вона дає?

— Держава задекларувала, як саме вона буде захищати права своїх громадян у цій сфері. На мій погляд, таке нормативне закріплення принципів та цінностей, які ми сповідуємо щодо інформаційного простору, дає нам платформу для реалізації цих цінностей у вигляді конкретних дій, законів та змін. Спираючись на неї, ми можемо координувати роботу державних органів та громадянських організацій в інформаційній сфері. Наступним кроком будуть впроваджуватися положення доктрини, буде виконуватися певна робота з координації органів виконавчої влади, наприклад, в межах спільних робочих груп тощо. Кожного дня на тисячу віртуальних «зрад» у нас є цілком реальні конкретні перемоги. Україну не зупинити, і в інформаційному просторі ми таки забезпечимо й інформаційну безпеку, і права громадян.