"Гра престолів" — погана. Вона ставить під загрозу безсмертну душу, — Matthew Walther

«Гра престолів» нагадує нам, що нудьга і відчай є синонімами, пише Мет'ю Уолтер (Matthew Walther) у своїй статті "Game of Thrones is bad — and bad for you" на "The week".

Він вважає неймовірним не те, що «Гра престолів» існує, або що у неї величезна кількість фанатів, які щотижня з захватом і захопленням смакують нові епізоди, пишуть багатосторінкові трактати про те, що трапиться в наступному сезоні з їх улюбленими карликовими принцами і приборкувачами тролів, а також з маніакальною завзятістю перечитують всі чотири тисячі сторінок томів Джорджа Мартіна, які лягли в основу картини. (У Швеції є пара, яка прочитала романи таку кількість разів, що Мартін виплачує їй гонорар за нагадування про стать коня того чи іншого героя та інші деталі, які, безсумнівно, мають всесвітньо-історичне значення. Ці люди зізналися, що познайомилися, коли грали в інтернеті в рольову комп'ютерну гру, зроблену на основі «Володаря кілець». Можете собі таке уявити?) 

Дивовижно, на його думку те, що минулий сезон серіалу привабив приблизно 23 мільйони глядачів, в основному, дорослих, які швидше за все люди товариські, емоційно врівноважені і регулярно платять податки.

На його думку, поп-культура в англомовному світі потрапила в лещата спіралі смерті, яка тягне на дно.

"Поза арт-хаузних театрів в наших великих містах практично неможливо знайти більше одного напівпристойного фільма, який не є адаптацією якогось коміксу декількарічної давності про те, як чоловіки в гумових костюмах лупцюють один одноо. Середньостатистичний гравець у відеоігри старше 30 років. Більшість американців у віці від 23 до 40 років найімовірніше читали тільки одну книгу, назва якої не починається зі слів «Гаррі Поттер і ...» - і це казка про тварин, що розмовляють,  яку їм задавали додому в початковій школі. Погані справи.

Як таке могло статися? Мабуть, існує проблема пропозиції, адже люди можуть дивитися тільки ті фільми і телевізійні програми, які знімаються. Але пропозиція не існує без попиту. Виникає непереборне відчуття, що старі проблеми, які були відмінною рисою соціально-побутового жанру і драми, такі як питання моралі, поведінки, шлюбу і грошей, просто нецікаві людям, які емоційно недостатньо дозріли, щоб цим цікавитися. І мені здається, ця група з кожним роком стає все більш численною за рахунок американської публіки, яка витрачає свої долари і споживає цей медіа-контент. У плані почуттів і емоцій ми з вами - нація підлітків, однак сексуально збуджених щедрими вольностями", - пише Уолтер.

Але справжня проблема «Ігри престолів», на думку автора, полягає не в тому, що вона в основі своїй інфантильна, як і більша частина американської поп-культури. Проблема втому, що вона непристойна. Це не просто погане мистецтво. Це мистецтво, яке погане, і погане для вас ("It is not just bad art; it is art that is bad and bad for you". Cлово "bad' має багато значень, не тільки "поганий", а ще "аморальний", "бридкий", "зіпсований". Яке саме слово мав автор, можна хіба що здогадуватися. - Прим. О.К.).

Уолтер пише: "Розуміння цього прийшло до мене в минулому році. Моя дружина пішла спати, а сидів, щойно закінчивши дивитися на своєму ноутбуці передостанній епізод шостого сезону. І тут на мене зійшло осяяння.

Боже мій. Я щойно цілу годину дивився, як хлопця, який згвалтував дівчинку-підлітка, погрожуючи їй луком зі стрілами, збираються заживо зжерти тварини, над якими він в попередніх сезонах знущався з такою жорстокістю, що Майкл Вік на його тлі здається послом PETA (організації "Люди за етичне ставлення до тварин" - прим. О.К.). Слава Богу, що там не було хлопця, який приніс в жертву язичницькому божеству (дав спалити на вогні) свою невиліковно хвору доньку за вказівкою відьми, яка постійно здається голою. Він не зміг перешкодити здійсненню правосуддя, тому що його вчасно вбила жінка, чиї розміри часто роблять її предметом хтивих насмішок. А ще добре те, що у неї є багатий покровитель зі зв'язками в особі однорукого лицаря, у якого ще в дитинстві з'явилося хобі - вбивати людей і спати зі своєю сестрою-королевою, причому одного разу він робить це в церкві, прямо поруч з трупом одного з невизнаних своїх синів. З ним ми знайомимося тоді, коли він викидає маленького брата вищезазначеної жертви зґвалтування з вікна, щоб приховати свій інцест від її п'яного, люблячого повій чоловіка..." 

Що це говорить про нашу культуру та стан душ мільйонів, хто бере в цьому участь? - питає журналіст і стверджує, що це не можна назвати навіть розвагою, і тим більше похвальним тріумфом творчої енергії людини.

"Півстоліття тому, коли наші абсурдно м'які закони про непристойність ще час від часу виконувалися, таке шоу не можна було навіть задумати, а вже тим більше зняти за великі гроші, а потім показувати.

Один з найбільш наполегливих ліберальних міфів полягає в тому, що в мистецтві нема морального змісту, що читання, перегляд і прослуховування самі по собі не несуть ніякого зла. Це вірно лише в тому випадку, якщо мистецтво не має сили впливати або змінювати нас на благо. У це можна повірити, тільки якщо ми вважаємо, що все мистецтво по суті не має сенсу, а люди - нечуттєві машини для випадкового споживання інформації. Ви будете дивитися стільки обезголовлювань і видавлювань очей, згвалтувань і пестощів братів-сестер до тих пір, поки не кинете це дивитися із-за відчуття огиди чи не вирішите зробити вигляд, що "Lol, це безглуздя" і воно не варто моїх почуттів. Правда, в останньому випадку це буде промовистою перемогою людського духу". 

«Гра престолів», на думку автора статті, нагадує нам, що нудьга і відчай, говорячи мовою теології, - це синоніми.