Ярослав Грицак: "Як Україна – не Росія, так і Польща – не Угорщина"

Це авторизований текст лекції професора Грицака, яку він на початку жовтня прочитав слухачам Школи документального кіно в Українському католицькому університеті.

---

Яґеллонство і п’ястівство

Рух "Солідарності" у Польщі має історичні коріння. Щоб обговорити їх, почну з питання: чому в порівняно невеликій Польщі було майже стільки нобелівських лауреатів (10), що й а у значно більшій Росії (12)?

Передумовою є чисельність інтелігенції – середовища, з якого беруться нобелівські лауреати. Тут діє закон Гауса: щоб був один геній, треба тисячу блискучих, сотні тисячі просто добрих і мільйони – освічених.

Польска інтелігенція мала різне походження (до речі, саме поняття "інтелігенція" для означення соціальної групи людей, які живуть з розумової праці, у російську й українську мову прийшли з польської – в котрій воно, у свою чергу, є запозиченням з німецької). Але важливим джерелом була шляхта: воно було якщо не найчисельнішим, то формувало етос польської інтелігенції.

У всіх європейських суспільствах, включно з Росією, частка знаті становила 1–2% населення. У Польщі шляхти було набагато більше. Різні історики щодо різних часів називають різні цифри – але говорімо у середньому 10%.

Часто шляхтичі не мали статків і майже не відрізнялися від селян. Головним було однак поняття "гідності". Зокрема, вони дбали про освіту дітей. Навіть дрібна шляхта робила все для того. Могли навіть продати землю, щоб вивчити свою дитину.

Багато відомих поляків дев’ятнадцятого і двадцятого століть – від Джозефа Конрада до Чеслава Мілоша – були вихідцями з шляхти.

Польська шляхта дивилася на російське дворянство зверху – "яка вона знать, коли в них бабка була кнутом порота?!".

До речі, козацька старшина, а пізніші українські поміщики, так само зверхньо дивилася на російське дворянство (про це є "Київські оповідання" Лєскова) , хоч й не любили полську шляхту, брали собі її за модель.

Коли говорили про польську шляхту, то перше, що повязували з нею, були анархія і бунт. 

Від кінця ХVІІІ ст. і до останньої третини ХІХ ст. бунтували майже кожні 20-30 років: повстання Костюшка, війни Наполеона, повстання 1830-го, 1846-го, 1863-го років. Меттерніх говорив, що польськість – це революція.

Це не її цілковитою правдою: багато шляхти справно йшла "на службу до москаля".

Наприкінці ХІХ ст. поляки становили більшість у царській бюрократії (57%), тоді коли "руські" (росіяни, українці, білоруси – "всього" 37%).

Історика ці цифри не мають дивувати. "служба монарху" становить головну роль знаті. Без цієї ролі вона втрачає сенс існування.

Однак історично польський випадок відрізнявся тим, що шляхта сама обирала собі монарха. А десь від початку ХVІ ст. серед польської шляхти шириться новий етос – служити на монарху, а Батьківщині (patria).

Знову ж таки, якщо говоримо про українські паралелі, то цей самий етос переймає козацька старшина після повстання Хмельницького. Однак цей етос поширювався лише на шляхту/старшину – простолюдинам у ньому нема місця.

Зміна приходить з Французькою революцією. Вона замінює поняття станової Батьківщини поняттям нації як спільнотою усіх громадян. Тим, чим був французький націоналізм для Західної Європи, тим був польський націоналізм для Східної. Обоє націоналізував місцеві суспільства, вчили їх нової і революційної (якобінської) моделі нації.

Головною вимогою польського націоналізму було відновлення польської національної держави – Речі Посполитої, котра була розділена між Австрійською, Російською і Прусською імперіями. Але для Росії він був особливою загрозою.

Росія була великою, але відсталою імперією. Вона дуже потребувала освічених еліт для правління своїми великими просторами. Головним резервуаром цих еліт буле західне пограниччя: Балтія, землі колишньої Речі Посполитої та української Гетьманщини. А власне на цих землях поляки ширили вірус націоналізму.

Для Російської імперії поняття нації було чужим – росіяни сприймали цю ідею з запізненням. Як це влучно сформулював Роман Шпорлюк, польсько-російська боротба у ХІХ ст. була боротьбою "нації без держави" проти "держави без нації". 

Головним тереном цієї боротьби були не польські і російські етнічні території, а "креси" – землі між ними (теперішні Литва, Білорусь й Україна по Дніпро). Креси займали центральне місце в уяві польських революціонерів – тут, на їхню думку, билося справжнє серце Польщі.

Питання полягало у тому, як інтегрувати ці креси. Польська шляхта становила більшість серед місцевої знаті, але у загальному складі населення більшість складали неполяки: білоруси, євреї, литовці та україніці.

Польський націоналізм виробив дві візії нової Польщі – яґеллонську й п’ястівську. Їхні назви походять від королівських династій. За Яґеллонів Польща розширювалася на схід як держава багатьох народів, від Балтійського до Чорного моря.

Ця концепція пропагувала  дружнє ставлення до інших народів, зокрема союз з Україною. Ці народи могли зберігати свою етнічну культуру, але політично вони мали належати до одної політичної нації – нації польських гродмадян. Звідси лозунг "за нашу і вашу свободу".  

Держава ж П'ястів була ранішою й охоплювала лише польське етнічне ядро. Тому п’ястівська концепія була моноетнічною: польська нація прирівнювалася до польської мови і до католицизму. Інші етнічні групи теж могли до неї належати – але їх перед тим треба було асимілювати.

Якщо ж їх не вдалося б асимілювати, або ж їхня асиміляція була би шкідкливою для самої нації (як це вважалося у випадку євреїв) – то їх треба було нейтралізувати, позбавивши будь-яких прав, або виселити.

Династія Ягеллонів: Сигізмунд І Старий, Бона Сфорца, Сигізмунд ІІ Август, Єлизавета Австрійська, Барбара Радзивілл,
Катерина Австрійська, Ізабелла Ягеллон, Катерина Ягеллон, Софія Ягеллон, Анна Ягеллон

Для Пілсудського головною загрозою була Росія, для Дмовського – Німеччина. Дмовський  вважав, що Польща має поділити "креси" з Росією а свою частку асимілювати.На початку ХХ ст., перед Першою світовою війною, виразником яґеллонської концепції був Юзеф Пілсудський. Звідси, зокрема, його ідея польсько-українського союзу. Головним ж виразником п’ястівської концепції був Роман Дмовський.

Міжвоєнна Польща будувалася за яґеллонською концепцією, тим більше коли до влади після перевороту 1926 р. прийшов Пілсудський. Зокрема, ця концепція реалізувалася у новопроєднаній Волині.

Призначений Пілсудським волинський воєвода Генрик Юзевський провадив там активну політику "українізації". Однак у сусідній Галичині, де ще до війни 1914 р. існував добре розбудований український національний рух, Пілсудський з "рації державного стану" застосовував концепцію Дмовського.

Дія породжувала протидію: сильний польський націоналізм "виховав" собі сильний український націоналізм. Як влучно сказала Мар'яна Кіяновська, "якби не було мовної  політики Пілсудського щодо української нацменшини на територіях, які відійшли до Польщі, Бандера був би звичайним агрономом".

Концепція Дмовського здомінувала після смерті Пілсудського (1935). Польща мала стати "католицькою державою польського народу". Гіркою іронією історії стало те, що найкровавіший польсько-український конфлікт – Волинська різня 1943 р. – відбувся якраз на землях, де Пілсудський руками Юзевського пробував реалізувати яґеллонську ідею. 

Як поляки приборкали комунізм

У 1920-х роках у Радянському Союзі ходив такий анекдот: "Що це таке: не горить на Заході, не горить на Сході, не горить на Півдні, не горить на Півночі? Відповідь: полум’я світової пролетарської революції".

Цей вогонь зупинився 1920 р. на Польщі, коли війська Будьонного були розбиті під Варшавою. Якби не "чудо над Віслою" цілком можливо, що Німеччина, а за нею і решта Європи, могли стати комуністичними країнами.

Те, що не вдалося більшовикам після Першої cвітової війни, – внести у Польщу комунізм на вістрі багнетів – вдалося після Другої. Втім, пустити коріння комунізм глибоко не зміг. До прикладу: у комуністичній  Польщі ніколи не вдалося запровадити масово систему колгоспів, і там функціонували дрібні приватні підприємства.

Комунізм не міг укорінитися глибоко в Польщі через традиційно велику роль Церкви в житті поляків. Тільки у Польщі був єдиний на весь соцтабір недержавний виш – Католицький університет у Любліні, й католицька ліберальна інтелігенція могла видавати свою газету "Tygodnik Powszechny".

Це ж стосувалося й світської культури.

Тільки в Польщу приїжджали Rolling Stones, тільки варшавське радіо могло передати повністю альбом "Стіну" Pink Floyd пару тижнів після виходу (нагадаю: Радянський Союз якраз тоді ввів війська в Афганістан), польське телебачення – показувати класику західного кіно та еротику, а в бібліотеках можна було читати видання, які були заборонені в СРСР.

Хвилі цієї майже неймовірної свободи сягали наші, західноукраїнські землі, і справляли вплив на нас, тоді молодих галичан. Польське радіо слухалося на рівні БіБіСі чи "Голосу Америки" – з тою різницею, що його не глушили, і що там було більше розважальних програм.

Останнє було важливим, оскільки приваблювало до варшавського радіо підлітків і молодь: слухання "Літа з радіо" під час канікул – щоденної розважальної програми, з музикою і розповідями – було тим, про що наше покоління у Галичині згадує досі.

На межі 1970-х і 1980-х у Перемишлі встановили телевежу, хвилі якої сягали Львова. Місто зразу "ощетинилося" польськими антенами. Але польскі впливи йшли далі Галичини.

Маємо спогади з Києва чи Харкова, що там спеціально вчилися польської мови, аби читати польські книжки, а напівпідпільні російські рок-групи в тодішньому Ленінграді зрозуміли, що можна співати рок на рідній, а не на англійьскій мові, коли послухали альбом "Czerwonych gitar".

Так чи інакше, Польщу називали найвеселішим бараком у комуністичному концтаборі.

Цей образ вживали також щодо комуністичної Угорщини. Але насправді Угорщина була вторинною щодо Польщі. Мало хто зараз, однак, пам'ятає, що угорське повстання 1956 р. почалося під впливом польських подій – т.зв. "польського жовтня" 1956 р.

На відміну від Угорщини, протести в Польщі не обмежилося разовим постанням. Від 1956 р. і до початку 1980-х польські робітники регулярно бунтували (1956, 1970, 1976) проти влади, як польска шляхта у ХІХ ст. І хоча ці страйки і протести кінчалася арештами і часом кров'ю, робітники знову і знову виходили на вулицю.

Ці бунти переважно були соціальні, а не політичні. Робітники бунтували проти низьких зарплат і високих цін на м'ясо та інші товари. Але поряд із цими робітничими протестами були два інші осередки опозиції. Першим була, очевидно, Церква. Окрім ієрархії церкви, яка не згиналася перед владою, була ще й ліберальна католицька інтелігенція.

Це було середовище, звідки взявся пізніший папа Ян Павло ІІ, капелан "Солідарності" та першокласний філософ о. Юзеф Тішнер, перший прем'єр-міністр некомуністичної Польщі, Тадеуш Мазовецький.

"Жадаємо хліба". Робітнича маніфестація в Познані, 1956 рік

Більшість із них вважали, що СРСР  є збоченням і зрадою марксистських ідеалів. Вони вірили, що можна збудувати інший, не радянський соціалізм, "соціалізм із людським обличчям". Багато з них були невіруючими, що більше – деякі були євреями, як от Адам Міхнік. Другим осередком опозиції були польські "ліві". Комуністи при владі найбільше не любили "зрадників" у своїх рядах, так званих "марксистів-ревізіоністів". А польські ліві такими були.

Іншими словами, вони не відповідали традиційному образу "поляка-католика". Між ними й польською Церквою була стіна. Але й в одному, і в другому середовищі були люди, які розуміли, що недовіра шкодить – особливо перед лицем спільного ворога.

У 1977 р. Адам Міхнік написав книжку "Церква, лівиця, діалог" – її назва говорить сама за себе. Ця книжка стала переломною. Хоча деякі колишні приятелі Міхніка після неї перестали з ним вітатися, книжку оцінила католицька інтелігенція, у першу чергу – о. Юзеф Тішнер, який потім став капеланом "Солідарності".

1976 р. ці дві сили об’єдналися в Комітет захисту робітників (КОР). Він ставив собі дуже прагматичну мету – допомагати робітникам, ув'язненим за участь у масовому протестах червня 1976 р., та (що важливо) їхнім сім'ям. Закликавши до солідарності з жертвами репресій, Комітет додав до економічного протесту бацилу політики.

Справжній прорив відбувся, коли один із лідерів польської католицької інтелігеніції, краківський єпископ Кароль Войтила став Папою Іваном Павлом ІІ. 1978 року Папа вперше приїхав до Польщі і не сказав просту, але доленосну фразу: "Не бійтеся!". Він закликав у першої черги до особистої духовної трансформації. 

Але для поляків цей заклик звучав політично: не боятися комуністичної влади.

---

Як "Солідарність" перемогла

Літо 1980 р. Нове зростання цін, заборона приватним виробникам продавати м'ясо й м'ясні продукти. Робітники починають страйкувати. Найбільший страйк – на верфі в Ґданську. Але цього разу це щось більше, аніж попередні страйки. З’являється лідер – Лех Валенса, простий, але харизматичний електрик.

Він не був інтелектуалом, проте перебував у колі інтелектуалів – тих, які у 1976 р. творили КОР: Адама Міхніка, Тадеуша Мазовецького, Яцека Куроня. Разом вони висунули політичні вимоги ("21 постулати"), головна з яких – право робітників на створення незалежних профспілок.

Робітничі страйки охопили цілу Польщу. Комуністична влада змушена відступити. 17 вересня 1980 р. страйкарі таки утворили свою незалежну профспілку "Солідарність".

Лідери Солідарності Тадеуш Мазовецький (зліва) та Лех Валенса. Справа скромно чухає вухо
секретар "комсомолу" Александр Квасневський, майбутній президент Польщі

Але тим разом над Польщею висіла загроза вторгнення військ Варшавського договору, як це було під час Празької весни 1968 р. На черговому з'їзді КПРС (лютий 1981 р.) Брежнєв сказав відомі слова: "Социалистическую Польшу мы в беде не оставим и в обиду не дадим!". Як жартували тоді самі поляки "Слухайтесь Каню, бо (інакше) прийде Ваня".Протягом наступних місяців "Солідарність" перестала бути профспілкою робітників, а стала загальнонаціональною організацією. Її чисельність сягнула 10 млн. осіб. за загальної чисельності населення  38 млн. Як і в попередні рази  (1956 і 1970 рр.)  страйки змусили партію змінити свого лідера – Едварда Ґерека на Станіслава Каню.

Із розсекречених документів тепер знаємо, що в Політбюро ЦК КПРС не було єдності щодо того, що робити з Польщею. Треба пам'ятати, що Радянський Союз уже застряг в Афганістані.

Ще одна інтервенція могла мати непередбачувані наслідки. Але й не робити нічого теж не можна було: Кремль боявся, як би антикомуністичний дух не перекинувся на СРСР, особливо на Білорусію і Грузію (Україна у цьому контексті не згадувалася).

У Політбюро  панувала думка, що Каня зам'який з лідерами "Солідарності" – їх треба арештувати, а не розмовляти з ними. Кремль ставив на генерала Войцеха Ярузельського, який у жовтні 1981 р. замінив Каню. Але Ярузельський теж не мав повної довіри у Москви. В її очах він грав подвійну гру – "водит нас за нос" – пробував показати себе полякам не як комуніст, а як польський патріот, який рятує Польщу від радянського вторгнення.

13 грудня 1981 р. Ярузельский запровадив воєнний стан.

Як жартували потім поляки, ситуація виглядала так, як би бандити (комуністи) напали на божевільню (Польщу "Солідарності").

Але тоді було не до жартів.

Я добре пам'ятаю цей день. Це була неділя. Я як студент вертався до Львова, і наш автобус "Львів–Моршин" замість двох годин, їхав чотири – бо по дорозі в напрямку до польського кордону рухалася безконечна колона радянських танків.

 Указ про запровадження Воєнного стану 13 грудня 1981 року

Ярузельський арештував лідерів "Солідарності". Але міра їх покарання не йде у порівняння з тим, як карали в СРСР дисидентів. Терміни ув'язнення не були довгими: лідери "Солідарності" вийшли на волю уже в 1983 році. До того ж, у Польщі не було Сибіру. Навпаки, замість висилати на заслання, багатьом діячам "Солідарності" дозволяли виїхати за кордон.Додам тут також інше: у Західній Україні ставлення до "Солідарності" не було добрим. Для старшого покоління воно визначалося пам'яттю про те, що робилося у міжвоєнні і воєнні роки. Говорилося, що "поляки бунтують, бо не хочуть працювати". З того, що можу судити: позитивно і з надією до "Солідарності" ставилися лише інтелігенція і ми, молоді, виховані на польському радіо.

"Солідарність" перейшла в підпілля, але не припинила працювати.

Це був "золотий час" опозиції.

Вона була об'єднана проти спільного ворога, праця у підпіллі надавала їй героїчного ореолу. До того ж вона, на відміну від Ярузельського і його "хунти", користалася загальнонаціональною симпатією.

Опозиціонери створили мережу підпільних видань, перекладали філософські й економічні праці. Вони розуміли: якщо вдасться взяти управління державою у свої руки, треба мати продуманий план реформування Польщі.

У 1985 р. в СРСР починається перебудова. Польські комуністи опинились у дивній ситуації: Горбачов говорив майже тою самою мову, що й польська  опозиція. Що слабшим ставав Радянський Союз, то сильнішою ставала опозиція.

4 червня 1989 року в Польщі відбулися перші демократичні вибори.

У Варшаві появилися пару тисяч плакатів, на яких був зображений Ґері Купер у вигляді шерифа – героя вестерну "В опівдні" (High noon), який вирушає на вирішальну битву добра зі злом, тільки що замість револьвера у нього у руці виборча картка, а замість зірки шерифа – значок "Солідарності".

"Солідарність" несподівано на себе здобула абсолютну перемогу: усі місця у Сеймі (нижній палаті парламенту) і 99 зі 100 місць у Сенаті. Польща стала першою комуністичною країною, яка перестала бути комуністичною.

Передвиборчий плакат опозиціонерів із "Солідарності"

Події у Варшаві і Пекіні мали два протилежні сценарії розвитку подій: він повної перемоги опозиції до повної її розчавлення (у прямому й переносному значенні). Справу польської першості треба особливо підкреслити. У цей самий день, 4 червня 1989 р., на другому кінці комуністичного світу, китайська влада розчавила танками протест студентів.

За декілька місяців шляхом Польщі послідували всі комуністичні країни Центральної Європи. За винятком Румунії, зміна влади відбувається мирно. Через це їх називали "Оксамитовою" (тобто лагідною) революцією. Вважають, що всі ці революції пройшли за польським сценарієм: масові протести, які привели до зміни влади.

Насправді, Польща була винятком, а не правилом. У жодній країні, навіть у Чехії та Угорщині, не було нічого навіть близько подібного до "Солідарності". У кращому випадку, там була група дисидентів, більш чи менш зорганізованих. Але масова підтримка до них прийшла лише тоді, коли стало зрозуміло, що комунізм падає.

Натомість польські опозиціонери мали масову організаційну підтримку ще до падіння комунізму. Тому Польща була єдиною країною, де сталася справжня громадянська революція, за участю організованого громадянського суспільства.

Як колишня опозиція змінила Польщу

Це був новий тип революції. Її суть найкраще окреслив Тімоті Ґартон Еш (Ash): символом Революції 1989 р. була не гільйотина, а круглий стіл.

Ідея "круглого столу" зародилася задовго до виборів, ще восени 1988 р. Комуністична влада у Польщі розуміла, до чого йде і почала розмови з опозицією. Зі свого боку, лідери "Солідарності" не були впевнені у своїй повній перемозі та боялися кровпролиття. Вони думали про довгий перехідний період.

Від січня 1989 р. влада й опозиція вели переговори за круглим столом (знову ж таки: у прямому й переносному значенні). Результатом стала прийняття нової формули виборів та запровадження посади президента.

"Круглий стіл" справді був круглим. За одним столом опинились дисиденти та представники хунти,
які їх кидали за ґрати. Вони разом сконструювали нову Польщу

Прем’єром уряду став Тадеуш Мазовецький. Він дістав у спадок надзвичайно бідну країну з величезним зовнішнім боргом (від 1970-х р. польські комуністи пробували рятувати економічну ситуацію зовнішніми позиками). Без економічних реформ демократична Польща могла померти новонародженою.  Вибори 1989 р. значною мірою уневажнили ту формулу, бо опозиція дістала повну перемогу. Компроміс обмежився до того, що Ярузельського вибрали першим президентом нової Польщі. Але його влада протривала менше року. У 1990 р., після нових виборів, президентом став Лех Валенса.

Один польський історик розповідав мені, що Мазовецький не знав, з кого обирати міністра економіки: у нього був список десь з 10 кандидатів.

Якраз тоді у Варшаві був гарвардський професор економіки Джефрі Закс, який взявся допомагати Польщі. Мазовецький показав йому список, і Закс вибрав Лешека Бальцеровича. Бальцерович був єдиним, кого знав Закс, – ще молодим науковцем той був на стипендії Фулбрайта у гарвардського професора.

Не знаю, скільки у цій історії правди. Але якщо вона правдива, то Закс не помилився. Бальцерович за півроку провів радикальні реформи. Вони були "шоковою терапією", яка, однак, виправдалася.

Від того часу польська економіка працює добре. Під час світової кризи 2008 року Польща була одною з небагатьох країн ЄС, яка навіть за кризових умов мала найкращі економічні показники . 

Ситуація була настільки доброю, що ніхто не помічав проблем. На виборах 2015 року головним кандидатом на перемогу був попередній президент Броніслав Коморовський. Правляча партія Громадська платформа (Platforma obywatelska) не бачила потреби нічого міняти. Колишній прем’єр Дональд Туск навіть сказав: "Хто має візії, нехай іде до лікаря".

Польщі не потрібні зміни: якщо з крана тече тепла вода, то чого ще треба?

Міхнік жартував, що Коморовський програє хіба що у разі, якщо п’яним переїде на пішохідному переході вагітну монахиню. Коморовський навіть не вів активної передвиборної агітації, бо був певний, що перемога уже кишені.

Те, що сталося пізніше, може служити ілюстрацією до закона Мерфі:

"Усе у світі йде до гіршого. Якщо ви вважаєте, що до кращого, значить ви дуже чогось не добачаєте" (закон Мерфі).

Уже на межі 1990-х і 2000-х деякі аналітики попереджали польських політиків, що від посткомуністичної трансформації програло багато людей, і рано чи пізно вони помстяться за свій програш.

За 25 років змін у Польщі виросло  молоде покоління поляків, яке нічого не знало про комунізм – але яке не дуже могло знайти собі місце в новій системі неоліберального капіталізму. Багато з них при наймі на роботу були віддані на милість і ласку польських підприємців і змушені були підписувати т.зв. "сміттєві контракти" – з низькими зарплатами і без соціального забезпечення на випадок хвороби. 

Сильно змінилася ситуація в Церкві. Про польську Церкву говорили, що вона дуже любила Яна Павла ІІ – але якби вона мала вибирати Папу, вона ніколи би його не вибрала: він для неї був занадто ліберальним. 

Разом із Яном Павлом, відійшли в інший світ більшість з моральних лідерів ранньої "Солідарності" – Яцек Куронь, о. Юзеф Тішнер, Броніслав Ґеремек, Тадеуш Мазовецький.

Ті, що прийшли за ними до влади, теж виводилися зі "Солідарності". Але їхній масштаб як особистостей був  меншим. Вони не мали того авторитету, що їхні попередники.

А головне: само середовище "Солідарності" розкололося.

Частина вважала, що ідея "круглого столу" була не просто помилкою, але й злочином.

Замість того, щоб покарати "комухів" (комуністів), лідери тодішньої опозиції забезпечили їм спокійне життя. Припускалося, що це сталося не просто так – а що ініціатори "круглого столу" самі були агентами спецслужб.

Львів'янин за походженням Яцек Куронь був душею "Солідарності"

Одною з головних мішенню критики став Адам Міхнік – ідеолог "Солідарності" й "круглого столу", а у некомуністичній Польщі – редактор наймасовішої "Ґазети виборчої". Жодна фігура так не ділила Польщу у ті часи, як фігура Міхніка: на тих, хто підтримували його – і на тих, хто його ненавиділи. Хоча це й не говорилося відкрито, йому ставили у вину його єврейське походження. Частинно це підтвердилося, коли в Польщі створили Інститут національної пам'яті з доступом до архівів спецслужб. В останніх знайшли докази, що Лех Валенса, заким став лідером "Солідарності" був завербованим агентом (те, що він потім відмовився співпрацювати зі спецслужбами, до уваги не бралося).

У 2000-х роках Польща пережила велику історичну дискусію. Ян Ґросс – приятель Міхніка, який  після студентських протестів 1968 р.  виїхав до США і зробив там академічну кар'єру – написав книжку "Сусіди" (2000), про жорстоке вбивство євреїв у малому містечку Єдвабне, який доконали місцеві поляки літом 1941.

І тодішній президент, і глава церкви визнали моральну відповідальність Польщі за цей злочин. Це викликало обурення другої частини Польщі. Вона прийняли саму книжку та  вибачення за національне приниження.

Усі ці зміни відбувалися на фоні геополітичних змін. Польща ввійшла до ЄС та НАТО й таким чином "повернулася в Європу" – що було одною з головних амбіцій польського руху ще від ХІХ ст. Але йдучи на Захід, нова Польща не мала наміру ізолюватися від Сходу.

Посткомуністична Польща була якби дзеркальною протилежністю Польщі міжвоєнної: вона була "п'ястівською" (етнічно-однорідною) країною але з яґелонською (поліетнічною) ідеєю. Ця остання відображалася у порозумінні і примиренні майже з усіма історичними сусідами Польщі: євреями, німцями, литовцями й українцями.

Примирення з українцями було найважливішим.

Воно було справжньою геополітичною революцією: подібно як німецько-французьке примирення стало підвалиною для повоєнної об'єднаної Європи, польсько-українське примирення стало шансом для поширення цієї Європи далі на Схід після падіння комунізму.

При оцінці масштабів цієї революції треба брати до уваги також історичний контекст: початок польсько-українського конфлікту бачать у поході київського князя Володимира Великого "на ляхи" у 981 р. Тому польсько-українські стосунки називали "найдовшою війною у європейській історії". Прихід "Солідарності" до влади у 1989 р. поклав цій війні кінець.

Ця геополітична революція базувалася на тезі, які на початку 1950-х років Єжи Ґедройць, редактор еміграційного паризького журналу "Культура":

Єжи Ґедройць: "Для добра майбутньої Польщі, поляки мусять визнати, що Вільнюс – це литовське, а Львів – це українське місто".

На момент, коли Ґедройць висловив цю формулу, він опинився майже в повній ізоляції: його прокляла як зрадника польська патріотична діаспора, і він був заборонений у комуністичній Польщі. Але його ідеї перейняла "Солідарність". Коли вони прийшла до влади, її зовнішня політика оперлася на "доктрину  Ґедройця".

Малий, але промовистий епізод: Адам Міхнік розповідав, що коли 1 грудня 1991 року відбувався всеукраїнський референдум, він разом із Лехом Валенсою всю ніч не змикали очей. Вони чекали оголошення результатів, бо хотіли першими подзвонити Леонідові Кравчуку й привітати українців з незалежністю. Вони боялися, що Канада їх випередить.

Для них було важливим,  щоб саме Польща першою визнала українську незалежність – що і сталося.

 Єжи Ґєдройць у своєму робочому кабінеті, 1987 рік

Польщі не вдалося досягти примирення лише з двома сусідами – з Росією і Білорусією. Навпаки, стосунки з цими країнами були позначені гостротою, у випадку з Росією – у першу чергу через Катинський розстріл польських офіцерів радянськими спецслужбами."Доктрина Ґедройця" виражалася у повній і беззастережній підтримці незалежної України. Практика була така, що хто би не прийшов до влади у Варшаві чи Києві, обидві сторони трактували один одного її як стратегічного союзника. Частиною цієї підтримки було небажання польської влади піднімати на перший план питання Волинської різні 1943 р.

Кремль, після визнання вини НКВС за Єльцина, із приходом Путіна саботував слідство навколо цього злочину. Наприкінці 2000-х років через лояльні до неї масові видання російська влада стала поширювати стару версію – що, мовляв, польські офіцери були розстріляні німцями.

Однак після цього Кремль несподівано змінив позицію і закликав до спільного відзначення 70-ї річниці Катині. 10 квітня 2010 р., по дорозі на відзначення, в авіакатастрофі  у Смоленську загинули польський президент Лех Качинський разом з дружиною і чисельною делегацією.

Співчутливу російську реакцію на цю загибель, а також нову позицію Кремля тодішній прем'єр міністр Дональ Туск і "Ґазета виборча" почали трактувати як крок до польсько-російського примирення. Це було тим більш дивним, що російська сторона не надавала документів щодо обставин катастрофи і маніпулювала розслідуванням.

Значною мірою, 10 квітня 2010 р. стало переломним в історії нової Польщі. Вона була останньою каплею, яка переповнила чашу терпіння невдоволених, і слугувала ще одним "доказом", що тодішні правителі Польщі, а колишні лідери "Солідарності", є "агентами Кремля".

У Польщі появився т.зв. "смоленський народ" – поляки, які вірять, що авіакатастрофа була справою рук Кремля. До національної образи додалася особиста образа, колишнього прем'єр-міністра, Ярослава Качиньського: він переконаний, що його брат був убитий з наказу Путіна.

…і що з того вийшло

Ярослав Качинський є лідером партії "Право і справедливість". Уже сама назва говорить сама про себе: партія хоче встановити право і справедливість, які не були дотримані при переході від комунізму. Має постати нова (четверта) Річ Посполита, яка не буде мати нічого спільного ані з комуністичною Польщею, ані з ліберальною Польщею 1989–2015.

Лібералізм трактується як ворог.

Він поставив Польщу на коліна, змусивши її каятися у злочинах проти сусідніх народів, замовчуючи злочини цих народів проти поляків. Приниження прийшло не лише від попередньої польської влади, але й від Брюсселя. Останній є ліберальною версією Кремля, бо так само диктує Польщі, як жити і в що вірити.

Альтернативою до політики ЄС має стати співпраця в межах Вишеградської групи – у рамках концепції т. зв. Межимор'я – де найближчим союзником є Угорщина. Віктор Орбан для Качинського стає особистим зразком для наслідування.

У цій концепції немає місця для України. І в цьому полягає ще одна радикальна зміна у новій політиці нової Польщі.

Якщо раніше підтримка Варшавою Києва була безумовною, то тепер ставиться умова – Київ має перестати будувати свою нову ідентичність "на Бандері".

Ця вимога є такою ж безсенсовною, як і неможливою для виконання: не можна перестати робити те, чого не робив раніше.

Найбільше пам'ятників Бандері (5) встановили у 2012 році - за Януковича. Після Майдану з'явилося лише 4 пам'ятники (на інфографіці від жовтня 2016 року вказано лише 3).    Джерело: dyvys.info

І ця "бандеризація" стосувалася головно Галичини і Волині, де Бандера був і залишається героєм.

Але Бандера є героєм регіональним, а не національним.

Загальнонаціональними героями є і залишаються козацькі гетьмани та трійця ХІХ ст. – Шевченко, Франко, Леся Українка – до яких у роки незалежності добавився Михайло Грушевський.

Качинського і його прибічників ці "дрібниці" однак не цікавлять. Вони є лідерами ідеологічними. Вони більше зайняті власними ідеями, аніж реальністю.

Скажімо, для теперішнього міністра оборони Мацеревича головна ідея – довести, що крах польського літака у Смоленську була операцією російських спецслужб.

За всім цим проглядається одна стратегія: повернути Польщі і полякам почуття національної гідності.

У цьому сенсі вона дуже схожа на політику Путіна "підняти Росію з колін" чи Трампа – "зробити Америку знову великою". В їх основі один і той самий процес – антисистемний популістський протест мас проти ліберальної еліти.

У випадку Польщі популізм набрав дуже конкретного виміру. Після повернення до влади "ПіС-у" кожній багатодітній родині надається щомісяця 500 злотих на дитину (т.зв. програма "500+").

Іншим інструментом популізму є "повернення до історії".

Головна теза історичної політики: ми не були винні нікому – зате всі були винні нам.

Від Німеччини вимагають нових репарацій за нацистську окупацію Польщі, у випадку з євреями пробують довести, що у Єдвабному їхніх предків вбивали не поляки, а ті ж німці, а у стосунках з українцями ставиться наголос на тому, щоб розказати усю правду про Волинь.

Зі свого боку, офіційна Польща без жодних докорів сумління реабілітує ті колишні військові формування, які вбивали українців і євреїв, а навіть співпрацювали з ґестапо.

Політика Качинського нагадує політику міжвоєнної Польщі, у першу чергу – через повернення до авторитарної форми правління.

Тільки що на відміну від політики Пілсудьского, це має бути не воєнний, а конституційний переворот. Для цього Качинський пробує змінити особистий склад Конституційного суду та впровадити інші зміни.

До останнього часу ця політика була досить успішною. "ПіС" має тверду електоральну підтримку бл. 40% польського суспільства.

До власного електорату вона додає електорат союзників – таких як партія Кукіза, колишньої рок-зірки, який має підтримку серед значної частини молоді, а водночас відзначається сильною ксенофобією.

Опозиція – Громадянська платформа, Новочесна (модерна) партія та КОД – роз'єднана й електорально уступає владі.

Зберігаючи за собою перевагу, "ПіС" послідовно перебирає контроль над усіма державними інституціями включно з телебаченням. Але в липні 2017 р. Качинський і його влада несподівано для себе наткнувся на сильний опір.

Коли в парламент був внесені законопроекти про зміну судової системи, усю Польщу залила хвиля масових протестів. Вони відбулися у 250 містах; навіть у найменших з них вийшли до 1000 чоловік. Ці протести схожі на Євромайданні.

Вони мали апартійний характер (до мікрофону не пускали політиків ані від влади, ані від опозиції), головними організаторами була молодь, котра мобілізувала протестантів через соціальні мережі і відзначалася великою креативністю.

Зокрема, вона придумала символічне гасло, яке нав'язується до часів ранньої "Солідарності": konsTYtucJA – тобто "конституція = Ти+Я".  Під впливом цих протестів президент Анджей Дуда наклав вето на два з трьох рішень Сейму про зміну Конституційного суду.

Говорять про те, що Дуда виходить із тіні Качинського. Але не забуваймо, що те саме говорили про Медведєва й Путіна.

Ситуація, куди далі розвиватиметься далі Польща, є неясною.  З одного боку, мимо усіх протестів, електоральна підтримка "ПіС"-у залишається дуже сильною. З іншого боку, мимо електоральної слабкості опозиції, є сильний громадський спротив владі. Він унеможливлює конституційний переворот.

Дві  речі можна, однак, сказати напевно.

Перша: влада "ПіС" не вічна, і рано чи пізно вона має уступити. Питання не в тому, чи "ПіС" коли-небудь програє, а в тому, скільки шкоди вона встигне нанести до того часу.

Друга: Польща була і залишається одною з найважливіших територій, в якій вирішуватиметься майбутнє Європи і світу. Якщо "ПіС" програє, то це буде одна з найбільших поразок сучасного світового популізму на одній із найважливіших територій.

Висновки

У стосунках між Польщею й Україною треба мати на увазі три важливих моменти.

• Перше: немає єдиної Польщі, як і немає єдиної України.

Хто з нас хоче собі уявити сучасну польську ситуацію, хай нагадає собі нашу країну за часів Януковича: і тут, і там маємо авторитарного лідера, поділену навпіл країну і взаємну мову ненависті.

Є частина польського суспільства, які підтримує ПіС та його політику, а є частина, яка ненавидить Качинського і його владу. Так само як Україна – не Росія, так само Польща – не Угорщина. Польській владі не вдається (і маю надію, не вдасться) знищити чи повністю маргіналізувати опозицію. А ця опозиція була і залишається доброзичливою до України.

• По-друге: мимо того, що ПіС активно ревізує політику 1989–2015 р., він не ревізує "доктрину Ґедройця".

Треба виразно сказати, що і брати Качинські, і Мацеревич теж виводяться із "Солідарності". Вони творили КОР, організовували робітничі страйки і т.д. – і в певному сенсі є такими ж "дітьми Ґедройця", як і попередня польська влада.

Інша справа, що своєю політикою вони випустили на волю ті сили, для яких зразком є не Ґедройць і навіть не Пілсудьский, а Дмовський. Дбаючи про свій електорат, ПіС мусить балансувати між своєю позицією і позицією крайніх націоналістів. На Марш незалежності на 99 річницю відновлення польської держави (11 листопада 2017 р.) на вулицю вийшли сили уже на просто з ксенофобними, але навіть расистськими гаслами. І Дуда, і Качинський від цих гасел дистанціювалися.

• По-третє, – і у зв'язку з другим – є наївністю думати, що Польща  докорінно зміниться, як тільки до влади прийдуть нові політики. На жаль, теперішня влада випустила з пляшки джина, котрого тяжко буде загнати назад. Навіть із можливою зміною влади настрої значної частини польського суспільства залишаться ксенофобістськими, а у випадку України – антиукраїнськими. Тому українцям треба навчитися з цим жити.

Учасники маршу на честь Дня незалежності Польщі 11 листопада 2017 року. 
Написи на транспарантах: "Чиста кров, тверезий розум" та "Європа буде білою або безлюдною".

Але вони не є єдиними гравцями. Супроти них виступає частина польського й частина українського суспільства, яка зацікавлена у нормальних стосунках. І, як завжди, є значна частина, яка мало що знає і мало у чому зацікавлена – і котра буде хитатися залежно від того, хто братиме верх. Підсумовуючи: немає як такого польсько-українського конфлікту. А є конфлікт між частиною польського і частиною українського суспільства, які виступають проти примирення і над теперішніми спільними інтересами ставить вище пошуки "історичної правди". Вони зараз задають тон у польсько-українським стосунках.

Українська тактика має полягати в тому, щоб налагоджувати і розвивати зв'язки з тими, хто виступає за продовження діалогу і примирення. Значною мірою, це є люди старої влади і нової опозиції (т. зв. "Новочесна" партія, КОД). Але не тільки. Такі люди є і в "ПіСі".

У польсько-українських стосунках є один сильний запобіжник. Ним є спільний страх перед Росією. Один з моїх російських знайомих-істориків каже, що польсько-українське примирення не може бути тривким, бо воно є штучним – тобто, побудоване на спільному страхові проти Росії. 

Кароліна Віґура, яка написала цілу книжку про примирення, твердить якраз навпаки: страх є найправдивішим і найприроднішим почуттям. Тому навіть якщо польсько-українське примирення побудоване тільки на страсі, то воно уже у самих своїх підстав є дуже стійким і природнім.

Ми не можемо сподіватися, щоб Україна повторила польський успіх. Завдяки своїй особливій історії, Польща значною мірою є унікальною країною – і то не лише по відношенню до України, але й по відношенню до всіх країн Центрально-Східної Європи.

Унікальність досвіду Польщі не означає, однак, що він не може нічого навчити. Як на мене, він показує три важливі уроки для України.

• Перше: реформи, щоб бути ефективними, мають бути швидкими. Чим вони повільніші, тим вища соціальна ціна – зокрема, тим більші шанси є виникнення класу олігархів (на жаль, тут прикладом виступає Україна).
• По-друге, навіть коли реформи вдаються, ніколи не можна переоцінювати власного успіху. У кожному успіху є зерна занепаду. Його творять ті, які програли від змін. Їх не можна ігнорувати, бо їхня помста страшна а шкода велика

Третій урок можна звести до короткої формули: nil desperandum! – за будь-яких обставин не впадати в безнадію! В історії Польщі було багато поразок, аж до повної зникнення польської держави у 1795–1918 та в 1939–1945. Але жодна з цих поразок не була остаточною, а ставала відправною точкою для передумання тактики і стратегії для майбутнього успіху.

• Закінчу думкою мого улюбленого Адама Міхніка: демократія не біла і не чорна. Вона сіра.

Це означає, що не повинні не впадати в екстаз кожен раз коли перемагаємо, і в розпач, коли програємо. Насправді, усі наші поразки й перемоги є лише двома крайніми точками в межах "сірої норми". Це не найбільш комфортна зона – але вона є цілком придатною для нормального життя.

---

 

 

---