Військові Відділи Націоналістів (ВВН)

Обов'язковою передумовою відновлення української державності було створення з допомогою зовнішніх чинників власної національної збройної сили, що гарантувала б цю державність, при цьому українські політики розраховували в основному на власні сили, а іноземну військову допомогу використати лише як засіб для досягнення мети. Іншого зовнішньополітичного чинника у вирішенні цього питання крім Німеччини в українців на той час не існувало.

На лютий 1938 року щойно створене Верховне командування Вермахту (OKW) налагодило зв'язки з представниками нацменшини Польщі та СССР, для того щоб у відповідний момент підтримати акції згаданих меншин проти цих країн. Встановлення зв'язку з ОУН за дорученням OKW взяв на себе шеф управління німецької розвідки і контррозвідки (Абверу) адмірал Вільгельм Канаріс, який «особисто знав і цінував» Євгена Коновальця.

---

Вільгельм Франц Канаріс (нім. Wilhelm Franz Canaris) (1 січня 1887 — 9 квітня 1945)  — німецький військовий та державний діяч, адмірал (1940), начальник Абверу Третього рейху (1935—1944). Страчений за участь у замаху на Гітлера.

---

Євген Михайлович Коновалець (14 червня 1891, с. Зашків, нині Жовківський район, Львівська область, Україна — 23 травня 1938, Роттердам, Нідерланди) — полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів (1927), перший голова ОУН (з 1929), один із ідеологів українського націоналізму. За наказом Сталіна вбитий у Роттердамі, в 1938 році, працівником НКВС Павлом Судоплатовим.

---

В 1938 році було проведено старшинський вишкіл для членів військової референтури ОУН у селищі Saubersdorf за 50 км від Відня, а в грудні того самого року – над озером Himsee у Баварії. Місця їх підготовки суворо законспірували й вони не підтримували жодних зв'язків із зовнішнім світом – за вийнятком того, що їх підтримували Р. Сушко і В. Курманович.

---

Роман Кирилович Сушко (Псевда: «Сич», «Кіндрат») (9 березня 1894, с. Ременів, тепер Кам'янка-Бузький район, Львівська область — 14 січня 1944, Львів) — військовий і політичний діяч, поручник УСС, співорганізатор і полковник Січових Стрільців, співорганізатор, 6-й (01.1927—11.1928) та 10-й (кін.1929—06.1930) співзасновник та крайовий комендант УВО, співзасновник ОУН, командир «Легіону Сушка» (09.1939). Вбитий у Львові 14 січня 1944 року пострілом у спину. Представники ОУН (м) звинувачували у вбивстві «бандерівців» [1] [2] [3].

---

Віктор Курманович (26 листопада 1876, с. Велика Вільшаниця — 18 жовтня 1945, м. Одеса) — генерал-чотар УГА, командир групи «Жовква», потім — групи «Північ» і І корпусу УГА. Арештований у 1945 році радянськими спецслужбами; помер 18 жовтня 1945 р. в Одесі, у лікарні внутрішньої тюрми НКВС.

---

Один з учасників вишколу Євген Гутович згадував про вишкіл, яким керував генерал-лейтенант Теодор Ендрес (Endres): «Вишкіл поставлений був на дуже високому рівні. Крім звичайних теоретичних викладів, відбували ми теренові вправи і часто їздили на різні показові маневри регулярної німецької армії... Нас самих представляли тоді як групу студентів з різних країн... Наука тривала шість місяців...»

На початку липня 1939 року шеф Абверу отримав від свого керівництва дозвіл створити Український Легіон (УВ). Його формування було доручено Ервіну Лахузену, а статус визначено як «Спеціальний загін особливого застосування».

---

Ервін Генріх Рене Лахузен фон Вівремонт (нім. Erwin Heinrich René Lahousen, Edler von Vivremont, 25 жовтня 1897 Відень – 24 лютого 1955, Інсбрук) - австрійський воєначальник, який служив також в армії Третього райху. Після аншлюсу Австрії (1938) разом зі своїм відділом був переведений на службу в Абвер і призначений заступником начальника 1-го відділу Абверу полковника Ганса Пікенброка. У травні 1945 року заарештований американськими військами, містився в особливому центрі Бад-Ненндорф. Співпрацював з американською розвідкою. Виступав в якості свідка обвинувачення на Нюрнберзькому процесі і незабаром був звільнений.

---

Після цього Лахузен зустрівся з Р. Ярим [відповідав за зв'язки ОУН з німецькими військовими колами. – В.Ф.] через якого мав отримати основний контингент для майбутнього легіону.

---

Ріхард (Ріко) Яри (нім. Richard Jary, 14 квітня 1898, м. Ряшів, нині Польща — 20 травня 1969, Австрія) — австрійський та український військовий і політичний діяч, один із провідних діячів ОУН. З середини 20-х років Ярий був агентом Абверу під псевдонімом «Консул». Був посередником між німецькою розвідкою і ОУН. Від 1937 зв'язковий полковника Євгена Коновальця до адмірала В. Канаріса, шефа Абверу Німеччини. Провід Українських Націоналістів (Андрія Мельника) вважав його головним організатором розколу ОУН. Співпрацював з радянськими спецслужбами.

Ріхард Ярий і Євген Коновалець

---

За його сприяння до таборів інтернованих карпатських січовиків прибув німецький консул, за посередництвом якого було відібрано 150 добровольців, яких відправили в Альпи до табору Кріппенау в околицях Dachstein на висоті 1600 м.

На спільних нарадах Лахузена з Сушком 13 червня – 3 липня передбачено, що майбутній УЛ стане базою для організації повстання в Західній Україні. Крім того, планувалося утворення партизанських груп для підтримки дій УЛ й забезпечення успіху повстання.

Основне військове навчання підстаршин і старшин відбулося в Зауберсдорфі в Австрії, Найссе у Верхній Сілезії, Кім у Баварії, та Бреслау. Табір в Dachstein було замасковано під курси спортивних тренувань для гірських фермерів, де пройшли підготовку близько 250 українців.

Інших 300 інтернованих карпатських січовиків перевезено на 6-ти місячні старшинські курси в Гімзее, де й розпочато формування другого куреня УЛ.

Підготовка легіонерів велась багатосторонньо: вивчались правила суворої дисципліни й порядку, партизанські методи боротьби, курс топографії і поводження зі зброєю, організацію диверсій, техніку нападу на поліційні дільниці та мінування автошляхів і залізниць. Крім цього був вишкіл з українознавства, а також легкоатлетичні вправи. Три чоти 2-го куреня УЛ займалися спеціальною десантною підготовкою. Їх вояки отримали на озброєння автомати найновішого зразка «МП-38» і по 4 ручні гранати на кожного.

УЛ складався з двох куренів по 300 вояків під кодовою назвою «BBH» – "Berg-Bauern-Hilfe" («Допомога селянам-горянам»), українці його називали «Військові Відділи Націоналістів» (ВНН).

Однак підписання 23 серпня 1939 р. пакту про ненапад між Третім Райхом і СССР [В історію цей договір увійшов як Пакт Молотова-Рібентропа. – В.Ф.] змусив OKW корегувати плани щодо УЛ і змінити попередні плани Абверу щодо застосування його в ході воєнних дій проти Польщі так, щоб не пошкодило стосункам Німеччини з Совєтським Союзом. 25 серпня було відкинено можливість залучення ВВН до дій на фронті, а 1 вересня було вирішено використати його як службу порядку (Ordnungsdienst). До функції УЛ належало просуватися за першою лінією фронту, закріплювати український характер місцевої влади в разі вступу на українські етнічні землі, слідкувати за дотриманням порядку й водночас чисельно збільшувати склад легіону за рахунок його поповнення членами ОУН та добровольцями. Провідник ОУН Андрій Мельник доручив Р. Сушкові постійно контактувати з німецьким командуванням і командирами підрозділів УЛ, що мав діяти в рамках «виконання актуальних завдань націоналістичного руху».

---

Андрій Атанасович Мельник (12 грудня 1890, Воля Якубова, Дрогобицький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина — 1 листопада 1964, Клерво, Люксембург) — полковник армії УНР, український військовий і політичний діяч, один з найближчих соратників Євгена Коновальця. Організатор формації Січових Стрільців у Києві, один з організаторів УВО. З 1938 — голова Проводу ОУН.

---

31 серпня легіонери здали свій цивільний одяг і отримали перефарбовані у темно-зелений колір уніформи колишньої чехословацької армії. Крім порядкового номера на плечі вони отримали пов'язку з літерами «ВВН». 2 вересня 2-й курінь почав просування з Меджилаборце через Словаччину в другій лінії з частинами 172-го полку 57-ої («мюнхенської») піхотної дивізії, яка належала до 18-го армійського корпусу 14-ої армії групи армій «Південь». Разом із згаданою дивізією легіон пройшов у південному напрямку на Сянок, Турку, Ліски, Самбір, Дрогобич, Стрий. 1-ий курінь у східному напрямку з Маркушівець вирушив через Пряшів. На українські землі він увійшов в уніформі колишньої чехословацької армії та пілотках без німецьких розпізнавальних знаків.

У ході воєнних дій обидва курені ВВН розділено на невеликі групи й підпорядковано різним німецьким частинам; деякі з цих груп дійшли до Стрия і навіть околиць Львова. За весь час існування УЛ його дії обмежилися кількома наступами на невеликі польські гарнізони, обози й загони, в ході яких з обидвох боків фактично не було жертв. «Здобуто 7 важких гармат, 34 гармати і кулемети, 80 легких кулеметів, 3000 крісів, 14850 ручних гранат, поїзди й 54 механічні вози» – зазначалося у звіті Сушка переданому штабу Розенберга.

---

Альфред Ернст Розенберг (нім. Alfred Ernst Rosenberg; рос. Альфред Ернст Вольдемарович Розенберг, 12 січня 1893 Ревель, нині Таллінн – 16 жовтня 1946, Нюрнберг) – німецький державний і політичний діяч, один з найбільш впливових членів і ідеолог Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (НСДАП). Начальник зовнішньополітичного управління НСДАП (1933-1945), уповноважений Фюрера по контролю за загальним духовним і світоглядним вихованням НСДАП (Beauftragter des Führers für die Überwachung der gesamten geistigen und weltanschaulichen Schulung und Erziehung der NSDAP) (1934-1945), керівник Центрального дослідного інституту по питань націонал-соціалістичної ідеології та виховання (1940-1945), рейхсміністр східних окупованих територій (Reichsministerium für die besetzten Ostgebiete) (1941-1945). Рейхсляйтер (1933-1945), обергрупенфюрер СА. Автор книги «Міф ХХ століття», прихильник незалежної Української держави. 

---

Характеризуючи плани використання ВВН для організації національного повстання в Західній Україні, сучасник цих подій Кость Паньківський писав: «Швидкий похід німців та, що більше, виступ Совєтів не дав часу розгорнутися повстанським задумам, так що тільки в деяких місцях над Дністром на Гуцульщині дійшло до виступу».

---

Кость Паньківський (нар. 6 грудня 1897, Львів, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина — пом. 20 січня 1973, Лівінґстон, Нью-Джерсі, США) — український політичний діяч, публіцист, правник-адвокат, голова уряду УНР на вигнанні (1945–1948).

---

Після вступу РККА на територію Західної України разом із німецькою армією відійшли й українські сотні, які отримали від німецького командування наказ зайнятися під Краковом охороною українських втікачів, котрі почали масово переходити на захід від Сяну. Однак легіонерів не захоплювали визначені їм завдання. Протестуючи проти наміру розформувати УЛ Роман Сушко склав свої військові відзнаки командира, залишивши собі лише мундир.

Свого часу командир 26-ої піхотної дивізії генерал Сігізмунд фон Ферстер (Forster) планував зформувати із добровольців нову українську частину чисельністю до 3000 вояків. Однак за наказом відділу військової розвідки й контррозвідки OKW Український Легіон було розпущено.

***

У грудні 1939 р. в Закопаному для кількох десятків бувших вояків УЛ організовано законспіровані під тренування спортсменів 5-ти місячні курси. Їх слухачі вивчали військову справу, зброю, методи розвідки і контррозвідки. Окремі вояки ВВН, які найкраще зарекомендували себе на початку війни, вступили на службу до Вермахту. Більшість же з них опинилися в загонах збройної охорони промислових об'єктів – «веркшуц» (Werkschutz).

Першу укомплектовану з українців напіввійськову формацію Werkschutz було створено на початку жовтня 1939 р. у м. Ватенштедт під керівництвом колишнього сотника армії УНР Романченка з числа місцевих робітників-українців, серед яких переважали еміґранти з Карпатської України, Галичини та Волині. На прохання Романченка Військовий штаб ОУН у Відні, розраховуючи використати Werkschutz для військової підготовки членів своєї організації, вислав до Ватенштедту зв'язкового старшину поручника Володимира Кобзяра (псевдо «Чигун»), який згадував: «Веркшуци була формація, що підлягала цивільній владі через якісь там партійні установи, а з ними ОУН не хотіла зв'язуватися. Оминули її таким способом, що штаб ОУН договорився з німецькими військовими чинниками: наші люди підуть до веркшуців, під командою своїх старшин, до них не будуть мати ніякого діла партійні функціонери; призначення, звільнення й усякі інші зміни йтимуть за посередництва війська. Німці потребували людей,... тому й погодилися».

Наприкінці листопада 1939 року підрозділ у Ватенштедті поповнено на 60 осіб, а 3 грудня, після прибуття до Кракова, збільшено ще на 100 переважно колишніх вояків чехословацької армії й Карпатської Січі (в т.ч. колишніх легіонерів Сушка) й приблизно 500 новобранців з числа цивільних мешканців. У Кракові вони утворили сторожевий курінь у складі двох сотень, першою з яких командував В. Кобзяр, а другою – колишній військовий референт Крайової Екзекутиви УВО і політв'язень польського концтабору в Березі Картузькій в липні 1934 – восени 1936 рр. Дмитро Грицай-Перебийніс.

---

Дмитро Грицай-Перебийніс (при народженні Дмитро Грицай, псевдо: «Перебийніс», «Дуб», «Олег», «Сірко» 1 квітня 1907, село Дорожів, нині Верхній Дорожів, Дрогобицький район — 22 грудня 1945, Прага, нині Чехія) — політичний і військовий діяч, референт Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях у 1933–1934 рр., генерал-хорунжий УПА, з січня 1944 року начальник її головного штабу.

---

Незабаром понад 700 охоронців було поділено на три частини. За вказівками Сушка вояки його колишнього легіону були скеровані на перепідготовку до трьох куренів Werkschutz. З українського боку вони підпорядковувалися Р. Сушкові в Кракові та його заступнику С. Сулятицькому, які надсилали кадри для поповнення цих відділів. Під час військового навчання його учасники не лише вчилися стріляти з гвинтівок і пістолетів і проходили рекрутський вишкіл, а й отримували політичну освіту згідно з ідеологією ОУН.

Поступово загони Werkschutz перетворилися на великі добре організовані військові одиниці. У січні 1940 р. їх відвідав поручник О. Карачевський і вручив запроваджені незадовго до того відзнаки леґіону Сушка з написом «Слава Україні!» й літерами «ВВН», порядковим номером у ВВН і роком створення леґіону на зворотньому боці та кокарди із тризубами для шапок.

---

---

Навесні 1940 р. загальна чисельність вояків у згаданих куренях наближалася до тисячі осіб, половина з яких належала до ОУН. На організованому переважно для активістів ОУН вишколі військову справу викладав колишній командир 1-го куреня УЛ О. Карачевський, а лекції з розвідки читав колишній поручник леґіону Сушка Євген Врецьона. У червні 200 українців пройшли вишкіл у маєтку Quenzsee в Райху.

---

Євген Врецьона (псевдо: «Беран», «Волянський», «Ґанді», «Ґенко», «Турчин» та інші, 1 жовтня 1905, у Винниках поблизу Львова — 4 лютого 1975 в Базелі, Швейцарія) — провідний діяч Української військової організації і Організації українських націоналістів, член Української головної визвольної ради.

Є однією із найбільш яскравих і втаємничених фігур українського націоналістичного руху 1920—1970 років. Відіграв визначальну роль у виробленні зовнішньополітичних орієнтацій, тенденцій розвитку, тактики і стратегії українського націоналістичного руху під егідою Української військової організації та Організації українських націоналістів.

---

Решті леґіонерів була надано можливість застосувати свої знання та досвід у загонах охорони залізниць – Bahnschutz і допоміжної поліції – Hilfspolizei або інших парамілітарних організаціях і напіввійськових службах. Восени 1940 р. у Холмі та Перемишлі для 400 українців створено дві поліційні школи. У Перемишлі в березні – квітні 1941 р. навчання тривало п'ять тижнів у двох групах по 60 осіб й проводилось з таких предметів: цивільне та процесуальне право, наука про зброю, рекрутська служба, статут для особового складу тощо. У лютому – травні 1941 р. у Холмі було організовано вишкіл командантів української поліції, серед яких були колишні вояки як ВВН, так і колишніх австрійської, чеської, української армій, правники, журналісти й представники багатьох інших професій.

---

---

ПРАВИЛЬНИК відзнаки В.В.Н. [4]

1. Відзнака має назву: «Відзнака Військових Відділів Націоналістів».

2. Вигляд.

Легко вигнутий бронзовий щитик, у формі кружка, промір 43 мм., довкола обвідка в виді сплетеного вдвоє шнурочка, грубини 2 мм. На щиті націоналістичний тризуб. Довкола тризуба напис: Слава Україні. На спідній стіні щита, над шпилькою до причіплювання є напис: ВВН, порядкове число й рік видання відзнаки.

3. Право признання й ношення відзнаки.

Провід ОУН нагороджує нею:

а) всіх старшин, підстаршин і стрільців, що були в складі українських озброєних відділів (Українського Леґіону) в німецько-польській війні 1939 року.

б) членів Організації, що визначним способом причинилися та клали основи до творення ВВН.

в) чужинців, що заслужилися при організуванні або безпосередньою участю у ВВН.

г) право посідання відзнаки ВВН надає Провід найближчій рідні поляглих стрільців.

4. Місце ношення відзнаки.

Відзнаку ВВН носити на лівій кишені уніформи або цивільного одягу, по середині, 30 мм. від горішнього кінця кишені, (не кляпи).

5. Утрата права носити відзнаку.

Право носити відзнаку тратить:

а) хто діяв би на шкоду українській нації,

б) хто знеславив би ім'я українця яким-небудь неетичним учинком.

6. Евіденція відзнак.

Точну евіденцію осіб, що одержали відзнаку ВВН провадить визначений Проводом відпоручник.

Краків, у грудні 1939 року.

(—) Сушко Роман полковник (—) Свобода Осип, поручник

***

Інформація про відзнаки:

«Нажаль, точна кількість випущених відзнак ВВН з номером (перший випуск 1939 року) та пізніших відзнак без номера, мені допоки невідома. Також допоки невідомо яка саме німецька фірма, або фірми, які виробляли відзнаки першого випуску з номером в 1939-му. Відзнака ВВН без номеру відрізняється деталями дизайну, глибиною проформовки букв та дрібних деталей аверсу та реверсу від номерних відзнак випуску 1939 року, хоча загальна зовнішня композиція збережена. Також відрізняються застібки на відзнаках першого випуску (застібка розташована горизонтально, тип застібки характерний для деяких німецьких фірм, які виготовляли значки та відзнаки в період 20-х початку 30-х років минулого ст.) та відзнаках без номеру (застібка іншого типу, зустрічається переважно горизонтальне розташування застібки, але є також відзнаки з вертикальним розташуванням заколки). Відомо що було декілька випусків відзнаки без номеру. Побутує думка, що всі відзнаки без номеру були випущені вже після війни. Останній випуск безномерної відзнаки, був у 80-х роках минулого століття, до цього випуску спричинився знаний українець доктор медицини Юрій Лукіян СасПодлуський, без перебільшення, один з найвідоміших фалеристів у світі, який мешкає в США. Нижче наводжу цитату з україномовного щотижневика «Час i Події» номер від 30.04.2010, тижневик виходить у Чикаго (стаття називається «З його колекцій світ дізнавався про Україну»): «За безпосередньої участі доктора СасПодлуського, були видані Побратимська відзнака УВК, Хрест УВК з мечами та без них. Також на замовлення українських комбатантських організацій у 60-х роках минулого століття завдяки зусиллям дослідника було перевидано низку відзнак для колишніх українських вояків. Необхідність перевидання зумовила те, що під час Другої світової війни більшість відзнак виявились втраченими або вилученими Гестапо чи радянськими спецслужбами. Так були перевидані: відзнака VI Стрілецької дивізії, Хрест Директорії та інші. Згодом заради збереження української фалеристичної спадщини перевидано відзнаку Ради Січових старшин, відзнаку військових Відділів націоналістів (легіон полковника Р. Сушка), дружин українських націоналістів. Родина Подлуських подарувала унікальну колекцію української фалеристики, зброї та одностроїв Українському Національному Музею у Чикаго.»

Тим більше невідома доля штампів з яких робилися відзнаки ВВН першого випуску 1939 року. Де вони зараз, чи в робочому стані?

В будь-якому разі тема підрозділів ВВН та відзнак ВВН1939 дуже цікава. Запитань більше ніж відповідей» [5].

---

---

Спогад про Славної Пам’яті полковника Романа Сушка

---

14 січня 1944 року полковник Роман Сушко був підступно вбитий пострілом в спину у брамі будинку на вулиці Чернецького (тепер Винниченка), у Львові [6].

---

---

Українці, виховані на традиціях боротьби за державність у 1917-1920 рр., усвідомлювали: поряд з іншими причинами саме відсутність добре навченої національної армії призвела до того, що українці не зберегли власну державність і усвідомлювали, що лише при виникненні нового воєнного конфлікту в Європі можлива актуалізація українського питання. Обов'язковою передумовою відновлення української державності було створення з допомогою зовнішніх чинників власної національної збройної сили, що гарантувала б цю державність, при цьому українські політики розраховували в основному на власні сили, а іноземну військову допомогу використати лише як засіб для досягнення мети. Іншого зовнішньополітичного чиннику у вирішенні цього питання крім Німеччини в українців на той час не існувало.

---

Посилання:

[1] Звернення ОУН мельниківців "Українці!" // http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/1807/

[2] http://avr.org.ua/getImg.php?fname=608900000942_001.JPG

[3] Вєдєнєєв Д. В. Меч і тризуб. Нотатки до історії Служби безпеки Організації Українських Націоналістів «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ» № 1/2(6/7) 1998, 2-4 (13-15) 2000.

[4] Берґ-Баверн-Гільфе.

[5] kelt, Stabsfeldwebel. Військові Відділи Націоналістів (ВВН) // Форум REIBERT

[6] Фотографії Frundsberg, Oberst. Військові Відділи Націоналістів (ВВН) // Форум REIBERT.

---

Джерела:

• Андрій Боляновський. "Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939 - 1945)" Львівський національний університет ім. Івана Франка; Канадський інститут українських студій Альбертського університету. - Львів: 2003. - 686 с.
• siromanets, Moderator. Військові Відділи Націоналістів (ВВН) // Форум REIBERT
• kelt, Stabsfeldwebel. Військові Відділи Націоналістів (ВВН) // Форум REIBERT
• Frundsberg, Oberst. Військові Відділи Націоналістів (ВВН) // Форум REIBERT.

---