Історія формує особистість: предтечі Адольфа Гітлера

Сьогодні про предтечі Гітлера ми знаємо досить багато, щоб оцінювати їх вплив на Гітлера і наслідки їх впливу.

Почнемо з того, що сам Гітлер називає одного з них:

«Я присвятив першу частину мого твору [Mein Kampf / Моя Боротьба. – В.Ф.] вісімнадцяти загиблим героям... До цих героїв зараховую я також і ту кращу людину, хто зумів послужити справі відродження нашого народу як поет і як мислитель і, в остаточному підсумку, так само як боєць. Його ім'я ДІТРІХ ЕККАРТ» [Виділено Гітлером. – В.Ф.].

Дітріх Еккарт (нім. Dietrich Eckart, 23 березня 1868, Ноймаркт – 26 грудень1923, Берхтесгаден) - німецький політик, інтелектуал, поет, один з важливих перших членів НСДАП і учасник Націонал-соціалістичної революції в Мюнхені (8-9 листопада 1923 р.)

Але Гітлер так назвав Еккарта, пізніше, після його смерті. А першою людиною, яка вплинула на формування поглядів ще зовсім юного Адольфа, був його вчитель історії Леопольд Петч, послідовний пангерманіст.

«Для моєї особистої долі і всього мого подальшого життя зіграло, можливо, вирішальну роль та обставина, що щастя послало мені такого викладача історії... Я і тепер зі зворушливим почуттям згадую цього сивого вчителя, який своєю гарячою промовою частенько змушував нас забувати даний час і жити в чудовому світі великих подій минулого... Проти свого власного бажання він вже тоді зробив мене молодим революціонером».

«Вивчати історію – значить шукати і знаходити сили, які є дійсними причинами, явно видимих ​​результатів, які ми називаємо історичними подіями... І те, що мій учитель історії добре знав, як зробити цей підхід основним в процесі викладу матеріалу і перевірки знань, можливо, визначило все моє майбутнє життя. Цим учителем був Леопольд Петч з реального училища в Лінці. Він ідеально втілював в собі якості, необхідні для вчителя історії, в згаданому вище сенсі. Літній пан з твердим характером, але добрим серцем, він був прекрасним оповідачем і заражав нас своїм ентузіазмом».

Прийшовши до влади, Гітлер надавав Петчу численні почесті. «Ви не уявляєте, чим я зобов'язаний цій людині», – сказав він своєму оточенню після неофіційної зустрічі зі своїм старим учителем в Клагенфурті в 1938 році. Петч прищепив Гітлеру любов до Вагнера. Іншим результатом його впливу стало захоплення Гітлера німецькими міфами і легендами. В ту пору їх нерідко вважали достовірними історичними джерелами.

«Багатотомне видання «саг про німецьких героїв» було його улюбленим чтивом. Ці книги він ніколи нікому не позичав для читання», – згадує Кубіцек. «Знову і знову він ототожнювався з великими людьми цієї епохи, що пішла... Справа в тому, що світ, двері в який відкривали саги про німецьких героїв, так і залишився для нього єдиним, до якого він міг ставитися з істинним благоговінням і шануванням».

Ми, однак, нічого не зрозуміємо в світогляді Гітлера, якщо постійно не пам'ятатимемо, що ним в значно більшому ступені ніж все інше, керувала потужна інтуїція, яка його ніколи не підводила. Ця інтуїція спиралася на надзвичайно розвинену внутрішню уяву і величезний пріоритет в чуттєвій стороні сприйняття будь-якої події, тому до сприйняття номінальних предтеч він по суті був готовий. Такий важливий момент в біографії Гітлера необхідно постійно пам'ятати і враховувати.

Будучи дванадцятирічною дитиною, Адольф безумовно міг розуміти, знати і відчувати більше ніж його ровесники і його подальша доля – тому явне підтвердження. Але дванадцять років – не той вік, коли людина повністю диференціює реальні речі від віртуальних; вона ще не може відокремлювати казку від буття, тому через казку вона найкращим чином сприймає реальну дійсність, нехай навіть таке сприйняття і не зовсім вірне. Людиною, яка створила ці образи для Гітлера, був Ріхард Вагнер, може бути самий великий композитор, якого знало людство, з творчістю якого Адольф познайомився в Лінці. Вагнер – другий персонаж якого вводить Гітлер після вчителя історії.

Вільгельм Ріхард Вагнер (нім. Wilhelm Richard Wagner, 22 травень 1813, Лейпциг – 13 лютий 1883, Венеція) – німецький композитор, диригент і теоретик мистецтва. Найбільший реформатор опери, що зробив значний вплив на європейську музичну культуру, особливо німецьку, особливо на розвиток оперних і симфонічних жанрів.

Містицизм і ідеологічно забарвлений антисемітизм Вагнера вплинули на німецький націоналізм початку XX століття, а в подальшому на націонал-соціалізм, який оточив його творчість культом.

«Через кілька місяців я познайомився з першою оперою в моєму житті – з «Лоенгріном». Я був захоплений до краю. Мій юний ентузіазм не знав меж».

«Програмування» вагнерівськими персонажами Гітлер проніс через все життя. Не можна точно сказати яка опера Вагнера була у нього улюбленою, пристрасті по-видимому змінювалися в діапазоні від «Лоенгріна» до «Парсіфаля», а сам Гітлер представляв собою химерну комбінацію напівміфічних середньовічних героїв і в їхньому житті, і в їх смерті.

Було у нього щось від «Мандрівника», особливо в його системі відносин з жінками, і від «Тангейзера» (поїздка в Рим, яка справила на нього незабутнє враження плюс неоязичництво) і від «Лоенгріна», і навіть від «Трістана» (їх спільне самогубство з Євою Браун, цією «Ізольдою»). Мабуть тільки в самій «німецькій» з усіх опер, в «Мейстерзінгери», ми не знаходимо нічого і нікого, хто мав би аналогію з Гітлером. Зате в «Кільці нібелунгів», особливо в «Загибелі богів», Гітлер – типовий Зігфрід. Персонажі вагнерівських опер були для Гітлера тим же, чим старозавітні для християнства – вони були їх прообразами і подібно до того як майже кожному епізоду Нового завіту знаходять старозавітну інтерпретацію, кожному епізоду життя Гітлера, можна знайти відображення в одній з опер Вагнера.

Останньою оперою Вагнера яку побачив Гітлер, був «Парсифаль» – лебедина пісня, поставлена ​​їм за рік до смерті. Саме через неї свого часу з Вагнером остаточно порвав Ніцше, який вирішив, що на схилі років «старий Каліостро» капітулював перед християнством. Гітлер, хоча йому було вже за тридцять, був просто ошелешений «Парсіфалем». «Я створю релігію... релігію «Парсіфаля» – заявив він після свого паломництва в Байрейт. Це не були порожні слова. З його благословення, спеціальний відділ СС займався пошуками Грааля аж до останніх днів націонал-соціалізму.

«Але коли я уявляю собі як прісно і нудно на християнських небесах! У цьому світі є Ріхард Вагнер, а там тільки «Алілуя», пальмові гілки, немовлята, старі люди». Це думка Гітлера про Вагнера і християнство.

Говорячи про предтечі Гітлера, ми не можемо залишити поза увагою проблему взаємин великих і малих предтеч Гітлера з християнством, як способом життя і світоглядом. І тут ми стикаємося з вельми цікавим феноменом. Всі, всі без винятку духовні предтечі Гітлера, по суті, виросли з християнства; ті з них, які відійшли від нього на певному етапі своєї діяльності, під кінець життя, в тій чи іншій формі до нього повернулися. Приклад Вагнера, наведений вище, – не єдиний.

Артур Шопенгауер (нім. Arthur Schopenhauer, 22 лютий 1788, Гданськ, Річ Посполита – 21 вересень 1860, Франкфурт-на-Майні, Німецький союз) – німецький філософ.

Один з найвідоміших мислителів ірраціоналізму. Тяжів до німецького романтизму, захоплювався містикою, дуже високо оцінював основні роботи Іммануїла Канта, називаючи їх «найважливішим явищем, яке тільки знає філософія протягом двох тисячоліть», цінував філософські ідеї буддизму (в його кабінеті стояли погруддя Канта і бронзова статуетка Будди), Упанішади, а також Епіктетп, Цицерона та інших.

Шопенгауер досяг успіху на цьому шляху найменше, але імена біблійних персонажів в його працях миготять куди частіше, ніж імена античних, що само по собі показово.

Х'юстон Стюарт Чемберлен (англ. Houston Stewart Chamberlain, 9 вересень 1855, Саутси, Хемпшир, Великобританія, – 9 січень 1927, Байройт, Німеччина) – англо-німецький письменник, соціолог, філософ, один з основоположників расової теорії.

Х'юстон Чемберлен, який настільки увірував в Фюрера, що на сьомому десятку років вступив в НСДАП, залишався тим не менше цілком послідовним християнином. Безперечний інтелектуал, шанувальник Ніцше і Вагнера, який написав знамениту свого часу книгу «Основи XIX століття», де панегірики арійській расі чергувалися з викриттям згубної ролі євреїв, від часу їх першого розсіювання у «вавилонському полоні» до наших днів, зіткнувся з проблемою, яка, здавалося, була нерозв'язною, а саме: пов'язати три речі: вищі чесноти арійців, расову чужість євреїв і твердження про нібито «єврейство» Ісуса Христа – цієї «найбільшої людини» [За висловом самого Чемберлена. – В.Ф.]. І тут йому допомогли рідні англійські гени, – суміш прагматизму і позитивізму. Він категорично відкинув всі наклепи і оголосив Христа арійцем (!!!), причому таким, в якому не міститься «ні краплі єврейської крові» (!). Саме з монографії Чемберлена, з розмов з ним... Гітлер твердо засвоїв беззаперечний факт: «Христос був арійцем»!

Варто згадати, що в одній із своїх промов (12 квітня 1922 р.) Гітлер сказав:

«Мої почуття вказують мені, як християнину, що мій Господь і Спаситель – Воїн. Вони вказують на людину, яка одного разу, будучи самотньою і оточеною нечисленними послідовниками, розпізнав справжню сутність фарисеїв і закликав людей до боротьби проти них, і Він (правда Божа!) був найбільшим не тільки в стражданні, але і в боротьбі. У безмежній любові, як християнин і просто людина, я вчитуюсь в уривок, який розповідає нам, як Господь, нарешті, повстав у всій своїй могутності і, взявши батіг, вигнав із Храму виводок гадюк. Яка велична і жахлива була Його боротьба проти фарисейської отрути! Сьогодні, після двох тисяч років, охоплений сильними емоціями, я ще більш ясно розумію той факт, що саме для цього Він пролив Свою кров на Хресті. Як християнин, я зобов'язаний не піддаватися обману, але бути борцем за правду і справедливість».

[Прийнята у 1920 році програма NSDAP, під пунктом №24, проголошувала, що вона «представлятиме точку зору позитивного християнства». Нове релігійне вчення «по­зитивного християнства» мало базуватися на релігійно-філософських засадах аріософії, пангерманізму, расовій теорії та нео­вотанізмі, які мали бути закріплені переко­наннями чи соціальними забобонами і соціаль­ними цінностями груп німецького суспільства. – В.Ф.]

Фрі́дріх Ві́льгельм Ні́цше (нім. Friedrich Wilhelm Nietzsche, 15 жовтень 1844, село Рекен, (нині район Бургенланд земля Саксонія-Ангальт), Королівство Пруссія, Німецький союз – 25 серпень 1900, Веймар (нині земля Тюрингія), Німецька імперія) – відомий німецький філософ, психолог і класичний філолог, представник ірраціоналізму.

Ніцше, найпотужніший інтелектуальний бомбардувальник християнства, автор антихристиянського памфлету «Антихрист», виходець із потомственої протестантської священицької родини, так само не до кінця вичеркнув християнські фабули зі своєї свідомості, тому в його творчості перемежовуються християнські і антихристиянські твори, а за тінню «Заратустри» – найулюбленішого твору Гітлера, проглядається лик Христа. По суті діяння Заратустри – ні що інше, як модель діянь Христа після свого воскресіння.

Йорг Ланц фон Либенфельс (нім. Jörg Lanz von Liebenfels; справжнє ім'я – Адольф Йозеф Ланц, 19 липень 1874, Відень – 22 квітень 1954, Відень) – австрійський публіцист і журналіст. Колишній чернець, а також засновник журналу «Остара», в якому він публікував націоналістичні та анти єврейські твори.

Йорг Ланц, з яким Гітлер зустрічався у Відні, при всій його нетерпимості до тодішніх соціальних моделей, які були не більше ніж наслідками 1900-річного панування християнства, залишався не просто християнином, але християнським фанатиком, трохи модернізувавшим ідеологічну спадщину Ісуса Христа, з метою пов'язати її зі своїм расовим світоглядом. Всі його роботи просто рясніють запозиченнями зі Старого і Нового Завітів, а також натягнутими аналогіями тодішніх подій з подіями його часу. Шість років (1893-1899) він прожив в абатстві Heiligen Kreuz, де був спочатку послушником, а потім ченцем. Після відходу з монастиря, Ланц звернувся в протестантизм.

Отто Вейнінгер (Вайнінгер, нім. Otto Weininger, 3 квітень 1880, – 4 жовтень 1903) – австрійський філософ.

Ще одна людина яку ми повинні згадати – Отто Вейнінгер. Незважаючи на те, що він був стовідсотковим євреєм, Гітлер згадує його в «Застільних розмовах», а Еккарт в «Більшовизм від Мойсея до Леніна». Оскільки книга «Стать і Характер» віденьця Вейнінгера була найпопулярнішою в перші десятиліття ХХ століття, а Гітлер саме тоді жив у Відні, поза всяким сумнівом він її читав, тим більше що дослідження стосувалася проблем, якими Фюрер завжди цікавився.

[«Стать і Характер» є одним із класичних документів віденської модернізму.

Ця книга, що досі залишається культовою, була написана з натурфілософських позицій і являла собою глобальне дослідження «чоловічої» і «жіночої» основ. Першій властиві високий рівень розвитку свідомості, творення і аскеза. Друга виступає носієм примітивної моделі свідомості, непродуктивності і чуттєвості. Носіями «жіночої» основи виступають, крім жінок, також і чоловіки – євреї і негри. У розділі «Про єврейство» Вейнінгер протиставив «жіночий» (тобто аморальний) юдаїзм «чоловічому» християнству.

Два або три десятиліття, перш ніж твір Вейнінгера перекочував до бібліотечних фондів рідко запитуваних книг (а в колишньому Радянському Союзі – в спецхран), він успішно конкурував із наймоднішими новинками. За перші десять років книга, що зовсім незвично для вченої праці, була перевидана 12 разів. На початок тридцятих років вона витримала близько тридцяти видань. Книга була перекладена багатьма мовами. Це був одночасно і ринковий бестселер, скандальний до непристойності, і серйозна праця, з якою полемізували, якою захоплювалися, чиєму впливу піддалися прославлені уми. Під двозначною чарівливістю Вейнінгера мало не усе життя знаходився Людвіг Віттенштайн. Про Вейнінгера писали Микола Бердяєв у книзі «Сенс творчості» (що, можливо, слід зіставити з його пізнішими профашистськими симпатіями) і – чому зовсім не доводиться дивуватися – Василь Розанов («Опале листя»).

Із рецензії Бердяєва: «Книга Вейнінгера, книга юнака 22-х років, – можливо, найяскравіше явище сучасної німецької культури; після Ніцше нічого вже не було в цій дрібніючій культурі такого знаменного. У книзі цій дух німецького ідеалізму і романтизму доходить до релігійної муки… В юнацькій книзі Вейнігера є геніальний розмах, від похмурої книги віє свіжістю… Вейнінгер благотворно діє навіть у тому випадку, коли висловлює завідомо хибні ідеї. Так хочеться, щоб Вейнінгера оцінили, і так не хочеться, щоб вейнгеріанстство стало модою».

Автор «Статі і Характеру» став мало не головною фігурою в гучній книзі Теодора Лессінга «Ненависть євреїв до себе» (1930); самий термін Selbsthab був, мабуть, запозичений у Вейнінгера.]

Так ось, свою філософію Вейнингер перейняв у Шопенгауера і Вагнера, якого він назвав «найбільшою людиною після Христа».

Все як у Гітлера. Глава XI «Моєї боротьби», в спрощеній формі повторює всі без винятку висновки зроблені Вейнінгером в розділі «Про єврейство». Ну і нарешті Еккарт, якого Гітлер спеціально позначає в своїй книзі, був християнином, а Вейнінгера називав «єдиним порядним євреєм».

***

Предтечі Гітлера і сам Фюрер в кровній спорідненості один з одним не перебували. Але... Вагнер вважав Шопенгауера найбільшим філософом і втілював в музиці його філософію. Ніцше був послідовником Шопенгауера і Вагнера. Чемберлен узагальнив погляди Вагнера і Ніцше, Вейнингер – Шопенгауера і Вагнера, Йорг Ланц – Вагнера, Ніцше і Христа. Таким чином, цілком очевидно, що всі предтечі Гітлера складалися в духовну і інтелектуальну спорідненість. Вони були пророками і предтечами. Пророками того, хто значно більше, ніж вони, досяг успіху в справі очищення своєї свідомості від християнства, – Адольфа Гітлера.

Однак, тут обов’язково слід зазначити, що Гітлер не заперечував християнство, а прагнув до позитивного християнства!

В роки Боротьби (1922 – 1933) і пізніше у своїх виступах і розмовах він неодноразово звертався до питань релігії.

«Коли б я не читав Євангеліє і одкровення різних пророків, я незмінно дивувався тому, що зробили з вченням цих богом натхненних людей, особливо з вченням Ісуса Христа, яке було гранично ясно.

Але громади, які іменували себе християнськими церквами, не розуміли його! А якщо і розуміли, то відкидали Христа і зраджували йому, бо вони перекручували святу ідею християнського соціалізму!

Вони вбили її в точності так само, як свого часу євреї прибили Христа до хреста, вони поховали її в точності так само, як поховали тіло Христа...

У цьому полягає страшний злочин ворогів християнського соціалізму. Вони претендують на те, що проповідують вчення Христа. Але їх життя і справи наносять постійний збиток цьому вченню і Творцеві. Ці люди зводять наклепи на БОГА!

Ми – перші, хто ексгумує справжнє вчення Христа! Тільки через нас воно відсвяткує своє відродження. Марія і Магдалина стояли у порожньої гробниці, бо вони шукали мертву людину. Але ми маємо намір розкопати скарб живого Христа!

В цьому полягає суттєвий елемент нашої місії: ми повинні привести німецький народ до визнання істинного Бога!»

«Широкі верстви народу складаються не з філософів: для маси людей віра часто є єдиною основою морально-етичного світогляду».

«Якщо ми хочемо, щоб релігійні вчення і віра дійсно панували над умами широких мас народу, то ми повинні домагатися того, щоб релігія користувалася безумовним авторитетом».

«Саме справжні патріоти мають священний обов'язок подбати про те, щоб віруючі кожної деномінації перестали тільки всує поминати ім'я Боже, а стали б на ділі виконувати волю Божу і зуміли б перешкодити фарисеям і політикам ганьбити справу Бога. Бо Божа воля дала людині її образ, суть і можливості. Хто руйнує справу Божу, той озброюється проти волі Бога і Його творіння».

«Було б абсолютно несправедливо робити відповідальною релігію або навіть тільки церкву за недоліки окремих людей. Давайте порівняємо велич всієї церковної організації з недоліками середнього служителя церкви, і ми повинні будемо прийти до висновку, що пропорція між хорошим і поганим тут набагато більш сприятлива, ніж в якій би то не було іншій сфері. Зрозуміло і серед священиків знайдуться такі, для яких їх священна посада є лише засобом до задоволення власного політичного самолюбства. Знайдуться серед них і такі, які в політичній боротьбі на жаль забувають, що вони повинні бути охоронцями вищої істини, а зовсім не захисниками брехні і наклепу. Однак треба визнати, що на одного такого недостойного священика припадають тисячі і тисячі чесних пастирів, які усвідомлюють всю велич своєї місії. В нашу брехливу розбещену епоху люди ці є часто квітучими оазисами в пустелі».

Карл Фрі́дрих Май (нім. Karl May; 25 лютий 1842, Ернсталь, Королівство Саксонія – 30 березень 1912, Радебойль) – німецький письменник, автор численних широко відомих пригодницьких, а також історичних, гостросюжетних та фантастичних романів, переважно для юнацтва і молоді, зокрема т.зв. вестернів (про пригоди на «Дикому Заході»), які перекладені більш як 30 мовами, а загальний наклад давно перевершив 80-мільйонну позначку.

Не буде зайвим згадати ще одне несподіване джерело впливу на розум Гітлера – це німецький письменник Карл Май, який створив близько сімдесяти пригодницьких романів для молоді. Аді [Зменшувальне від Адольф. – В.Ф.] також любив «Дон Кіхота», «Пригоди Робінзона Крузо», «Подорожі Гуллівера», «Хатину дядька Тома» і «Тисячу і одну ніч». Але Май залишиться найулюбленішим його автором навіть у зрілому віці. «Любов Гітлера до Мая не слабшала з часом. Кажуть, що навіть будучи рейхканцлером, він знаходив час, щоб перечитувати повне зібрання його творів. У 1943 році, незважаючи на дефіцит паперу, він наказав надрукувати 300 тисяч копій «Вінету» для солдат. І це всупереч очевидному факту, що герої Мая належали до чужої раси – вони були «червоношкірими», американськими індіанцями», – пише Шпеєр.

Карл Май належав до християнського крила німецького фолькістського руху. У березні 1912 року, незадовго до своєї смерті, він прочитав у Відні лекцію, яку Гітлер безумовно відвідав. Темою лекції Мая було Empor ins Reich der Edelmenschen, що можна перевести як «Вгору, до царства благородних людей». Слово Edelmensch часто використовували для позначення арійсько-нордичного германця в його найчистішому вияві – що було одним з різновидів «надлюдини», приходу якої очікували на рубежі століть.

***

Духовні предтечі Гітлера були людьми вельми освіченими. Вагнер, крім музики, чудово знав старогрецьку мову і античну літературу, чудово розбирався в середньовічній історії і культурі. Інші улюбленці Гітлера – Шопенгауер, Ніцше, Х.С. Чемберлен, Гобино, Йорг Ланц, Дітріх Еккарт були також інтелектуальною елітою свого часу. Це ніскільки не применшує значення Гітлера – він був покликаний вкладати думки даних інтелектуалів в маси. Оцінюючи якість передачі ідей пророків масам, ми повинні завжди керуватися якістю самої маси і ступенем впливу на ці маси конкурентів.

І Гітлер досяг тут великих успіхів! Однак необхідно також відзначити, що Гітлер є кінцевим продуктом генезису ідей, які розвивалися в продовженні декількох століть!

«Людина, яка не цікавиться історією, це все одно, що людина, яка не бачить і не чує».

(Адольф Гітлер. 21 липня 1941 р. Ставка фюрера «Вовче лігво»)

«У кого нема відчуття історії, той подібний до глухого або виродка. Жити він може, але хіба це життя?»

(Адольф Гітлер. 21 липня 1941 Ставка фюрера «Вовче лігво»)

По мотивам книг:

• Майкл де Будьон «Гитлер и Христос. «Критический анализ национал-социализма и християнства», 1998 р.
• Джордж Фрекем. Гитлер и его бог. За кулисами феномена Гитлера.