Китай прямує до кризи, протести в Гонконгу тільки посилюють суперечності

У 2001 році американський юрист Гордон Чанг (Gordon Chang), котрий багато років провів у Гонконзі та Шанхаї, опублікував книгу з пророчою назвою «The Coming Collapse of China» (Прийдешній крах Китаю). На той момент цей його прогноз здавався неймовірним, якщо не сказати абсурдним.

Проте зараз це вже не виглядає таким аж неймовірним.

У Китаю - а точніше у китайського режиму - зараз проблеми. Гігантський парад у вівторок у Пекіні на святкування 70-ї річниці Народної Республіки виглядав як щось із епохи пізнього Брежнєва: нескінченна військова помпезність та сиві старці. В Гонконзі четвертий місяць поспіль тривають протести, позначені кров’ю, коли нещодавно застрелили мітингуючого підлітка. Китайська економіка зростає найповільнішими темпами за 27 років, навіть якщо спиратись на завищені офіційні показники.

Тим часом капітал тікає з Китаю - приблизно 1,2 трильйона доларів за останню декаду - в той час як іноземні інвестори киснуть на китайському ринку. Пекінська гучна ініціатива «Один пояс, один шлях» все більше нагадує болото корупції, нераціональних інвестицій та поганих боргів. Варіантів зворотних дій в умовах торгової війни Дональда Трампа небагато, і вони погані. А генеральний секретар Сі Цзіньпін створив диктатуру культу особистості у стилі, небаченому з часів Мао Цзедуна - останнього зловісного імператора Китаю.

Пам’ятаєте «Китайську мрію» - Сі бачить Китай, як сучасну, потужну та «помірно заможну» державу? Забудьте це. Поточне завдання китайського керівництва - уникнути повноцінного кошмару міжнародної ізоляції, економічного занепаду та внутрішнього заколоту.

Питання: а це ще можливо?

 «The New York Times» публікує думки з широкого спектру перспектив, сподіваючись на конструктивну дискусію. Донедавна напрямок розвитку Китаю здавався цілком зрозумілим. У внутрішній політиці: швидка економічна реформа; повільне політичне відкриття. «Намилити, промити, повторити». У міжнародних справах: мирний підйом; зростання впливу. Саме це мало бути моделлю керованого розвитку «Серединної імперії» XXI століття

Проте щось пішло не так, з причин, які Чанг та інші вже давно побачили. Швидке зростання йде легко, коли робоча сила та капітал чисельні та дешеві. Але більшість країн, що розвиваються, потрапляють у те, що називається пасткою із середнім рівнем доходу, коли вони вже не мають економічних переваг бідних країн, але ще не набрали юридичних, освітніх чи технологічних переваг багатих країн. Тільки кілька країн зуміли вирватися з цієї пастки: згідно з повідомленням Світового банку, зі 101 країни, що мали «середній дохід» у 1960 році, до 2008 року лише 13 піднялися до високих доходів. При тому деякі з них, такі, як Греція, схоже сповзають назад.

Дилеми Пекіну стають все глибшими. Економічні реформи породжують раптові багатства, а вони в свою чергу приваблюють впливових державних чиновників, які прагнуть отримати хабарі. Хабарництво стає поганим прикладом для інших, а це спотворює економічне підґрунтя ухвалення рішень і породжує громадський цинізм. Агресивні антикорупційні заходи, здійснені Сі за час його правління, нерідко є просто боротьбою між політичними фракціями, які змагаються за здобич.

Результат: більше корупції, більше цинізму, більше репресій. Скільки часу це може тривати - питання відкрите.

Хоча такі вчені, як Ларрі Даймонд (Larry Diamond) та Мінксін Пей (Minxin Pei), відзначили, що диктатури, як правило, мають приблизно 70-річний термін життя.

В якійсь момент на заміну революційному запалу, котрий живить перше покоління лідерів, прагненню влади, яке живить друге покоління, приходять політичні провали, невдоволення, що наростає, зовнішні потрясіння та внутрішні сумніви – котрі ведуть до краху третього покоління.

Тим більше, коли режим переживає якусь важку травму - у формі зовнішньополітичного фіаско, економічного шоку чи морального обурення. У своїх спробах реакції на протести в Гонконзі Пекін ризикує отримати всі три варіанти.

Не справджуються сподівання на те, що протестувальники самі себе дискредитують, або просто «видохнуться». А репресії в стилі Тяньанменя тільки підкреслять жорстокість та некомпетентність режиму, знищать Гонконг як глобальну фінансову столицю та підштовхнуть сусідів Китаю озброїтись до зубів та дрейфувати у бік Вашингтона.

Задоволення вимог протестувальників, насамперед, надання справжнього загального виборчого права - це нібито правильна річ, але це вводить у життя демократичний принцип, фатальний для самозбереження режиму.

Отже, криза все насувається. Її можна уникнути, якщо Пекін в обмін на реальні переговори гарантує амністію для всіх ненасильницьких протестувальників та відкличе на материк всі війська, які ввів у Гонконг. Або навпаки – вирішити проблему шляхом гиперагресивності поліції, яка чинить розправи на межі відвертої бійні. Проте це лише утримання кришки на котлі невдоволення, який продовжує кипіти.

Скептики можуть зауважити, що глибока культурна неприязнь Китаю до перспективи політичного розколу та хаосу може схилити материкових китайців вимагати жорсткої урядової лінії відносно Гонконгу. При тому в діях та манерах Сі не спостерігається, щоб він страждав горбачовськими сумнівами щодо природи режиму, яким він керує, або свого права здійснювати владу будь-якими необхідними засобами.

Проте, якщо муки режиму щось і доводять, то тільки те, що нинішній деспот Китаю є не більш освіченим, ніж інші деспоти. А народ Китаю теж прагне мати те, що мають інші люди: правосуддя, справедливість, права, свободу від страху, свободу саму по собі. На Китай насувається криза, яка має гуманітарне підґрунтя.

Джерело: Bret Stephens "Is China Heading for Crisis?", The New York Times, Oct. 3, 2019

Переклав Володимир Щербина

Довідка НО
Брет Стівенс (Bret Stephens) – американський журналіст, що працює у «The Wall Street Journal» і «The New York Times», лауреат Пулітцерівської премії 2013 року, а в подальшому сам кілька разів був головою журі премії. Автор книги «America in Retreat: The New Isolationism and the Coming Global Disorder» (Америка відступає. Новий ізоляціонізм та майбутній глобальний розлад), в котрій Стівенс обстоює тезу про те, що відмова США від силової підтримки світового правопорядку в перші десятиліття XXI ст. може привести до наростання світових проблем в майбутньому. На думку Стівенса, провідні світові держави, насамперед США, повинні застосовувати для підтримки світового правопорядку "теорію розбитих вікон", а саме, негайно припиняти злочини проти людяності, скоєні окремими урядами або авторитарними лідерами.

Коментар НО
Ми вже кілька разів порушували тему Китаю. Якби «заморозити» сучасні ділові тенденції, то майбутнє Китаю – величезний «Детройт». Місто Детройт – колишній лідер автомобільної промисловості США, символ індустріального розвитку. Цей концентрат індустріалізму не вписався у сучасний етап народження постіндустріальних тенденцій, і місто стало символом депресії і занепаду. Сучасний Китай – так само став глобальним символом індустріалізму, «всесвітньою фабрикою», проте, як і Детройт, починає пробуксовувати в світлі народження майбутнього постіндустріального світу.

Тому Китай пішов шляхом побудови ультраіндустріального світу. Свого часу СРСР не міг наздогнати провідні індустріальні країни, де розвиток йшов за рахунок ділової ініціативи. А в СРСР індустріальний розвиток йшов за рахунок директивної економіки, яка при тому репресувала індивідуальну ділову ініціативу. Тому для розвитку економіки потрібно було постійно «закручувати гайки», тобто постійно примушувати всіх до роботи і одночасно інформаційно закривати населення від зовнішнього світу, щоб не узнали, наскільки насправді радянська економіка відстає. Китай будує у себе ультраіндустріальний світ, де використовує сучасні технології для все більшого контролю над населенням. Всюдисущі камери спостереження, системи розпізнавання облич і система «соціального рейтингу», великомасштабне обмеження інтернету, побудова системи «цифрового рабства» з одночасним масовим промисловим шпигунством у зовнішньому світі, нечесна конкуренція тощо.

Як і у випадку з СРСР це може на тривалий термін відтягнути крах сучасного Китаю, проте в історичній перспективі постіндустріальне суспільство має більше перспектив, ніж ультраіндустріальне. А наявність Гонконгу, де є зародки постіндустріального світу, є для Китаю додатковим фактором нестабільності, який буде постійно «підточувати» Китай зсередини.