Імітація карантину. Рішення про карантин незаконне

Найбільш відомий приклад “справжнього” карантину – спалах холери, що був в Одесі у 1970 році. Тоді мільйонне місто оточили військами та міліцією, заборонили в’їзд та виїзд, встановили суворі обмеження на пересування. Всі, хто хотів залишити Одесу, повинен був провести шість днів на обсервації – на борту судна, що стояло на рейді, йдеться у дописі Мізки без МОЗу.

Мета справжнього карантину – локалізувати та ліквідувати епідемію чи спалах інфекційної хвороби, не дати їй розповсюдитися далі.

“Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби”, - вказано в Законі.

Введення карантину – це дуже серйозний та відповідальний крок, який тягне за собою обмеження права вільного пересування та інших прав людей. За законом громадянам забороняється виїжджати з зони карантину – для цього спочатку треба провести певну кількість днів в обсервації під наглядом лікарів. Для цього в зоні карантину створюють спеціальні медичні заклади – ізолятори та обсерватори.

Також в зоні карантину закон надає особливі повноваження місцевим органам влади. Вони можуть реквізувати транспортні засоби, будівлі, майно підприємств та установ, залучати їх працівників до протиепідемічних заходів, обмежувати права громадян в іншій спосіб.

Тому цілком логічно, що Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” передбачає введення карантину лише у разі оголошення надзвичайного стану. Проте стаття 29 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” такої умови не містить.

Саме з посиланням на цю статтю Кабінет Міністрів України ухвалив постанову №211, якою оголосив зоною карантину … всю територію України. 

Рішення є дуже дивним – принаймні тому, що на території України наразі ані епідемії, ані навіть спалаху (кількох пов’язаних випадків) коронавірусної інфекції не спостерігається. Крім того, це рішення автоматично означає, що до 3 квітня 2020 року залишати територію України можна лише після перебування під наглядом лікарів в ізольованому приміщенні (“обсерваторі”) протягом 14 діб – так встановлює частина четверта статті 31 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб”.

Вочевидь люди, які готували та ухвалювали це рішення, не до кінця розуміли, що таке “карантин” в термінах закону, і застосували цей термін в більш звичному для профанів побутовому сенсі. З несподіваними правовими наслідками.

ЧОМУ ТАК СТАЛОСЯ ?

Тому що передбачена чинним законодавством процедура ухвалення цього рішення була брутально порушена. Стаття 29 закону (та сама, на яку посилаються у Постанові № 211) встановлює:

“Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, за поданням головного державного санітарного лікаря України”.

Тобто, за законом, у підготовці рішення повинні брати участь дві профільні установи: Державна санітарно-епідеміологічна служба і Міністерство охорони здоров’я. Така процедура є запобіжником проти профанів та інших некомпетентних осіб.

А як відбулося насправді? Читаємо Постанову: “Відповідно до статті 29 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 р. Кабінет Міністрів України постановляє...”.

Це означає, що всупереч вимогам закону головдержсанлікар не звертався до МОЗ, а МОЗ питання про карантин не порушувало. Виходить, що рішення Кабмін ухвалив за власною ініціативою, “з урахуванням рішення Державної комісії...”!

А що це за комісія? Давайте подивимося на її склад.

Всього до комісії входять 28 людей, проте, головного державного санітарного лікаря серед них немає. Більш того: донедавна серед посадовців в цій комісії взагалі не було лікарів: міністерка охорони здоров’я Зоряна Скалецька мала юридичну освіту, а очільниця Держпродспоживслужби Ольга Шевченко за освітою ветеринар. Нещодавно ситуація дещо покращилася: Скалецьку замінив кардіохірург Ілля Ємець, а компанію йому міг скласти президент товариства Червоного Хреста нейрохірург Микола Поліщук, який був включений до складу комісії “за згодою”. Решта членів комісії є повними профанами не лише в епідеміології та лікуванні інфекційних хвороб, але й взагалі в будь-яких питаннях охорони здоров’я. Тому не варто дивуватися “якості” їх рішення щодо “карантину”, яке й перетворилося у нормативний акт.

В будь-якому разі Постанова КМУ № 211 від 11.03.2020 року була ухвалена з порушенням порядку і не в спосіб, передбачений законодавством України. Вона може бути оскаржена в Окружному адміністративному суді міста Києва за позовом зацікавленої сторони. Такою стороною може стати, наприклад, торгівельно-розважальний центр або мережа кінотеатрів, яка отримує збитки, або футбольний клуб, який буде вимушений проводити матчі без глядачів, або, наприклад, виконавчій комітет Одеської міської ради, який не зможе провести 1 квітня традиційну Гуморину.

Враховуючи наочне і брутальне порушення закону, з великою імовірністю такий позов буде задоволений судом. Постанову визнають незаконною, а Кабінет міністрів компенсує всі завдані збитки з державного бюджету.

ЩО Ж ТРЕБА БУЛО РОБИТИ?

В ситуації, що склалася зараз, держава потребує не “карантину” в термінах Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб”, а іншого способу протидії – обмежувальних протиепідемічних заходів.

Обмежувальні протиепідемічні заходи – це обмеження господарської та іншої діяльності, які встановлюють у разі спалаху або загрози спалаху інфекційної хвороби на певній території. В нашому випадку такою діяльністю є робота закладів освіти – шкіл, садків, вишів (а також дитячих навчальних та розважальних закладів, про які в Кабміні чомусь забули), проведення комерційних і некомерційних масових заходів, спортивних змагань – все те, що сприяє розповсюдженню інфекції. Це можна було зробити, не оголошуючи Україну “зоною карантину” з усіма правовими наслідками.

Але є два “але”.

По-перше, стаття 32 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” передбачає, що обмежувальні протиепідемічні заходи встановлюють місцеві органи в окремих населених пунктах. Тобто це не компетенція Кабінету міністрів України, це відповідальність обласних і районних державних адміністрацій та місцевих рад. Власне, саме таке відбулося в Києві, де встановили обмеження (зокрема, “карантин” в школах) за рішенням міської влади.

По-друге, за законом такі заходи встановлюють за поданням головного державного санітарного лікаря області, району, міста. Проте вся вертикаль ДержСЕС була знищена зусиллями пані Уляни Супрун і кабінету Володимира Гройсмана, який ліквідував її своєю постановою ще у 2017 році. Головних державних санітарних лікарів, які за законом зараз мають керувати боротьбою і формувати рішення, в Україні не існує.

Це означає, що не лише оголосити карантин, але й ПРОВОДИТИ БУДЬ-ЯКІ ІНШІ ПРОТИЕПІДЕМІЧНІ ЗАХОДИ В ЗАКОННИЙ СПОСІБ НАРАЗІ НЕМОЖЛИВО.

Тому нам залишається сподіватися лише на свідомість та сумління громадян, які отримають незручності, обмеження і збитки від необхідних, хоча й незаконно встановлених заходів боротьби з коронавірусом. Будемо вірити, що вони зрозуміють важливість та відповідальність і не будуть звертатися до суду з позовами про відшкодування. 

Або можна сподіватися на диво: що Верховна Рада та Кабінет Міністрів ухвалять потрібні рішення і нарешті повернуть ситуацію у якесь законне русло.

Хоча... ні. На свідомість громадян сподівань зараз більше.

Нагадаємо, що в листопаді 2009 року вже була подібна афера зі свинячим грипом. 

Тоді уряд Юлії Тимошенко попіарився на своїй турботі про народ, закупивши Таміфлю.