Брехня як державна політика: сеанс карантину з подальшим викриттям

Головний санітарний лікар України Віктор Ляшко визнав, що деякі карантинні заборони були введені не задля протидії епідемії, а з метою “психологічного впливу” на громадян. Іншими словами – з метою залякати українців і змусити їх серйозно ставитися до карантину. Тобто людина, відповідальна за карантин, підтвердила, що влада нахабно брехала своїм громадянам, пише відомий журналіст і народний депутат VIII скликання Сергій Висоцький на bykvu.com.

Сама по собі держава – функція організації спільноти людей. Суспільство делегує повноваження з організації системи управління обраним особам, які своєю чергою керують складною системою за допомогою апарату. Держава стає для людської спільноти таким собі круп’є. Вона встановлює правила і контролює їх виконання. При цьому, правила повинні бути рівними для всіх і не створювати у громадян враження того, що їхньою справжньою метою є досягнення чогось іншого, ніж передбачено самими правилами гри.

Звичайно ж, вищеописана модель – ідеальна. І у жодній державі вона не працює в еталонному режимі. Але у всіх державах висока легітимність влади будується на масовій довірі громадян. У демократіях система покарання можновладців за брехню, як правило, полягає в їх моментальній відставці. Тому що ненормативна поведінка окремих представників влади кидає тінь на всіх. І підриває довіру до партій і інститутів держави. Без довіри до партій програються вибори. Без довіри до інститутів руйнуються самі держави.

Легітимність влади в очах суспільства є основою і в автократії. Тому що навіть в умовах авторитарних режимів всередині їх кристалізуються різноманітні групи впливу, які можуть заміщати собою інші дискредитовані групи. Навіть авторитаризм, який часто підіймається на багнетах, все одно змушений правити на певній суміші позитивного порядку денного, що компенсує репресії проти інодумців.

Відповідати на питання, “навіщо ви тут існуєте”, змушений як автократ, так і демократ. Просто в автократії відповіді на питання можуть бути різні – заради величі нації, заради збереження нашої унікальної релігії, заради побудови в майбутньому якогось ідеального суспільства майбутнього. А у демократів відповіддю на питання, як правило, стає відповідь про ефективне управління. Але, ключовий момент: питання залишається незмінним.

Більш того, першим правилом кризових комунікацій, що державних, що приватних, є принцип “не брехати”. Не брехати, якою б складною не була ситуація. Тому що для подолання будь-якої кризи необхідно приймати швидкі рішення і домагатися чіткого виконання всіх інструкцій. Негативні чутки, як показує практика, можуть поширюватися зі швидкістю світла. Незалежно від того, чи йде мова про епідемію чи про корпоративний скандал, кризові комунікації завжди повинні бути спрямовані на те, щоб, визнавши саму проблему, погасити паніку, вселити в громадян впевненість у компетентність влади або групи корпоративних керівників і виробити  несуперечливий протокол дій для подолання кризи.

Що ж ми бачимо в нашому випадку? Ми бачимо поголовне лицемірство і брехню влади, яка підриває державу і замість боротьби з кризою створює передумови для її поглиблення.

Ми бачимо, як українська влада підриває саме поняття правил гри та боротьби з кризами, ще більше загрожуючи суспільству. Влада своїми ж руками проводить сеанс карантину з його подальшим викриттям. Загальні правила карантину стають не такими вже загальними. Карантин виявляється не писаним для близьких до влади бізнесів – як у випадку з Тищенком і “Велюром” і для впливових політичних груп – наприклад, для представників партії Медведчука, які влаштували масову сходку на 9 травня. Що вже само по собі дискредитує всі заходи боротьби з епідемією. Більш того, самі представники влади визнають: так, ми брешемо українцям!

Брешемо, коли говоримо про штаб порятунку Києва в ресторані, що працює. Брешемо про небезпеку прогулянок в парку. Брешемо нібито для вашого блага. Маючи на увазі, що українці – це така собі група нерозумних дітей, яких треба змусити спати страшилками про Бабая. Сама влада Зеленського звичайно ж постає в образі колективного дорослого, який дуже по-дитячому не розуміє значення притчі про хлопчика і вовків.

Адже якщо влада визнала свою брехню про парки, виникає природне запитання: а де вона в такому разі не бреше? 

А може сам вірус – це змова? Метою якого є встановлення поліційної держави? 

Довіра, як було сказано вище, – головний фундамент держави. Але у довіри є зворотний бік. Він називається повага.

Жоден цивілізований політик, на відміну від Володимира Зеленського, не говоритиме зі своїми громадянами як з нерозумними дітьми. Влада, яка не поважає власних громадян, яка бреше на кожному кроці, яка вирішує за громадян летіти їм за кордон на роботу чи ні. Влада, яка ставиться до свого народу як до нерозумного бидла, що буде чекати своєї долі в стійлі, швидко втратить і довіру, і повагу. Прискоривши тим самим свій кінець.