Чи треба любити ворогів, або 5 проявів сили, що відрізняють людину від людиноподібної тварини – Нагірна проповідь

Попередні статті:

• Шлях Лебедів, або Як увійти в ельфійський простір волі. Світотворча тріада: омолодження, інновації, удача
• Гіперборійська традиція і сім чеснот Нагірної проповіді: внутрішнє і зовнішнє, особисте і соціальне
• Засновник Гіперборії вічно юний Купало – Аполлон – Гермес – Ной: реконструкція міфу про перенародження світу
• Архангел Гіперборії, чат-боти і чат-боги, або Як працювати з духовно-інформаційними роботами (+аудіо)

Палінгенетичний дороговказ

Згідно з Гіперборійською традицією, найголовніша інформація має бути на початку повідомлення. Цей принцип виразно реалізовано в Євангелії, адже виклад вчення Ісуса Хреста розпочинається з найголовнішого, а саме з Нагірної проповіді, або ж Навчання на горі: «Побачивши натовп, він зійшов на гору. І коли сів, підійшли до нього його учні; і він, відкривши уста, почав навчати їх». Як бачимо, ця частина вчення була призначена тільки новосформованій громаді учнів Ісуса, з якими він усамітнився на горі. У той самий час натовп випадкових людей, зацікавлених його діяльністю, залишався в долині, тому «коли ж Ісус зійшов з гори, за ним пішла слідом сила народу» – розповідає Добра Новина.

Сама ж Нагірна проповідь також починається з найголовнішого – з «Семи блаженств», тобто метафізичного ядра боголюдського вчення про Перехід-IV. Йдеться про сім послідовних кроків, які необхідно здійснити шляхетній людині (тобто людині третього рівня розвитку, арію) для перетворення на вічно юну універсальну людину (тобто людину четвертого рівня, лебедя, ельфа), а в подальшій перспективі – на боголюдину (людину п’ятого рівня, сина божого). Цей процес переходу з третього на четвертий рівень розвитку – Перехід-IV – Ісус позначає терміном «палінгенезія», тобто «знову народження» (гелленською мовою – παλινγενεσία або παλιγγενεσίας).

«Сім блаженств» – це суперлаконічний і суперконцентрований дороговказ для здійснення процесу палінгенезії. Він викладений у формі віршованої прози і являє собою мнемотехнічний каркас, тобто легку до запам’ятовування підказку-нагадування.

Сучасною українською мовою цей палінгенетичний дороговказ виглядає так:

1. Щасливі скромні, бо їхнє Царство боже.

2. Щасливі приязні, бо вони успадкують землю.

3. Щасливі реалісти, бо вони отримають допомогу.

4. Щасливі спраглі правди, бо вони наситяться.

5. Щасливі милосердні, бо вони зазнають милосердя.

6. Щасливі чисті серцем, бо вони побачать бога.

7. Щасливі світотворці, бо вони синами божими стануть.

Послідовна реалізація кожного з цих пунктів дає людині щораз більшу радість і веселість, тому дороговказ закінчується словами: «Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика».

Радість і веселість

Чим відрізняються ці поняття? Радість – це стан людського духу, а веселість – це стан душі.

Радість настає тоді, коли дух людини торкається свого внутрішнього бога, який називається Ар-Яр. За посередництвом свого внутрішнього бога людина взаємодіє з Творцем всесвіту Ра – соборною божественною істотою, тобто божественним надорганізмом, який складається з величезної кількості індивідуальних божественних сутностей. Тож якщо відбувається дотик людини до свого божественного сонця, то вона «яріє» і «радіє», адже тоді в ній діє її індивідуальний бог Ар разом з усією організацією богів Ра. Радість – це глибоке і стійке почуття, яке завжди супроводжується розширенням свідомості.

Натомість веселість – це емоційний стан душі, тобто психіки. Для веселості властиві легкість та безтурботність, швидкоплинність та поверховість. На відміну від радості, яка завжди виходить із духовного серця людини (її серцевини, нутра), веселість спричиняється зовнішніми обставинами – сміхом, жартами, розвагами, подарунками, смачною їжею та іншими задоволеннями.

Радість притаманна тільки людині, адже тільки людина є втіленою духовною сутністю, і за посередництвом цієї духовної сутності відбувається зв’язок душі людини з її внутрішнім богом. Натомість веселість властива не тільки людям, а й тваринам, адже вони також мають психіку (душу) з емоціями та інтелектом.

Настанова «радійте і веселіться» вказує на те, що з кожним кроком, який наближає людину до перенародження, отримують велике задоволення і дух людини, і її душа, і – додамо – її плоть, адже «душі структура над плоттю домінує» (Цифрона 12, Живе Слово).

Гідність людини

Отже, Ісус зібрав шляхетних учнів і сформував з них духовну громаду, яка стала на шлях палінгенетичного переходу, тобто виходу на четвертий рівень розвитку і здобуття біологічного безсмертя: «Тоді озвався Петро і сказав до нього: Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати? Ісус відповів їм: Істинно кажу вам: ви, що пішли за мною, в палінгенезії у сто разів більше одержите і життя вічне успадкуєте».

Після проголошення Семи блаженств Ісус наголошує на високій гідності та відповідальності тих, що стали на шлях перенародження: «Ви – світло світу». У конкретній ситуації, описаній Євангелієм, цей вислів стосується тільки учнів Ісуса, проте в ширшому контексті ця настанова звернена до всіх його щирих послідовників. Усі, що рухаються до палінгенетичного переходу, відкривають у собі божественне Світло і є його носіями. Це Світло не можна тримати тільки для себе – воно має сяяти для всіх людей планети: «Не може сховатись місто, що стоїть на верху гори. І не запалюють світла і не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті. Так хай світить перед людьми ваше Світло, щоб вони, бачачи ваші добрі вчинки, прославляли вашого Батька, що на небесах». Найкращий спосіб прославляти Небесного Батька полягає в тому, щоб ставати його синами – боголюдьми, синами божими, гомо триплексами. Сім кроків палінгенезії – це і є славний шлях перетворення на синів божих.

Сапієнси та інтеліси

Усе пізнається в порівнянні. Для того, щоб усвідомити високу гідність людини та її спроможності, необхідно її порівняти з іншими істотами. Тому далі Ісус наводить п’ять ключових ознак, за якими люди відрізняються від людиноподібних тварин, яких він називає «археїсами», тобто первозданними, початковими, первинними, примітивними (гелленською ἀρχαίοις – архéїси).

Археїси (або ж Гомо інтеліс) – це окремий біологічний вид, який є перехідною ланкою від тварини до людини. Ці розмовляючі тварини мають людську подобу (homo, тобто оболонку, «дім») і людиноподібний інтелект, проте вони не є втіленими духовними сутностями, тому не мають розуму. Латинською мовою розум позначається словом «sapientia», читається «сап’Єнція»). Звідси й різні назви цих двох біологічних видів: Гомо сапієнс (Homo sapiens, тобто «дім розуму») і Гомо інтеліс (Homo intelis, тобто «дім інтелекту»). Докладніше у статті «Homo intelis: людиноподібні надтварини та їх ідентифікація. Історія Джеймса Феллона – просоціального психопата» (є озвучення).

Володіючи розумом і мудрістю (тобто досвідченим розумом), люди, в порівнянні з інтелісами, мають незрівнянно більшу силу. Проте з цією силою треба поводитись уміло і відповідально. Це питання Ісус розкриває у наступних п’яти пунктах «Навчання на горі» і робить це шляхом порівняння відносно примітивних спроможностей інтелісів та значно вищих спроможностей людей. Кожний пункт цієї частини навчання не є моралізаторством чи поетичною метафорою – це точний опис реальних процесів з причинами та наслідками.

1. Сила емоцій

«Ви чули, що було сказано первозданним: не вбивай; і коли хто уб’є, той підпаде під суд. А я кажу вам [людям], що кожний, хто гнівається на брата свого, підлягає суду».

У інтелісів, яких Ісус називає первозданними, емоційна сфера перебуває в зародковому, нерозвиненому стані, що посилюється суто фізіологічною особливістю – дуже низьким рівнем адреналіну. Тому цих людиноподібних істот порівнюють з холоднокровними рептиліями й називають «рибоголовими», «рептилоїдами», «зміями в костюмах». Знаменита книга авторитетних психологів Пола Баб’яка і Роберта Хаера так і називається «Змії в костюмах: коли психопати йдуть на роботу» (Paul Babiak, Robert D. Hare. Snakes in Suits: When Psychopaths Go to Work, 2006). Психопати – це антисоціальні археїси. Дослідження показали, що єдина виразна емоція, яку вони можуть відчувати у відповідній ситуації, – це злість, а також прагнення помсти.

У реченні «Ви чули, що було сказано первозданним: не вбивай; і коли хто уб’є, той підпаде під суд» слово «суд» вказує на покарання. Вочевидь, тут йдеться про фізичне покарання, здійснене іншими людьми або інтелісами. Про самопокарання чи докори сумління тут не може бути й мови, адже інтеліси беземоційні, а совісті в них засадничо нема.

Протилежна ситуація в людей. На відміну від інтелісів, люди мають дуже розвинену емоційність, що робить їхні душі вкрай чутливими: позитивні емоції окриляють, негативні – пригнічують і навіть убивають. Тож коли люди гніваються одне на одного, тобто дають волю цій дуже потужній негативній емоції, то вони вже карають самі себе, адже емоція гніву руйнує і того, на кого гніваються, і того, хто гнівається. Тому Ісус наголошує: «А я кажу вам [людям], що кожний, хто гнівається на брата свого, підлягає суду», тобто покаранню, причому це самопокарання і воно відбувається автоматично.

Настанову уникати гніву Ісус дав своїм учням, які слухали його на горі. Вони мали стати духовним братством, тому Ісус говорить про гнів «на брата свого». Проте ця настанова стосується всіх людей, адже вони є емоційно чутливими істотами, відтак, піддаючись гніву, вони руйнують і себе, і своїх ближніх.

Ісус говорить про те, що всі люди, які об’єдналися в духовну громаду, є братами й сестрами. Для успішного розвитку і процвітання члени людських громад мають ретельно контролювати свої негативні емоції.

2. Сила уяви

«Ви чули, що було сказано [первозданним]: не чини перелюбу. А я кажу вам [людям], що кожний, хто дивиться на [чужу] жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею у своїм серці».

У інтелісів слабка уява, тому їхня активність зазвичай проявляється лише в конкретних фізичних діях. Натомість людська уява має потужний потенціал для матеріалізації, звідси відомий афоризм: «Будьте обережними з думками – вони схильні здійснюватися».

Принцип відповідального ставлення до власних думок Ісус проілюстрував на прикладі перелюбу, тобто подружньої зради. Вибір цього прикладу не випадковий, адже суспільство тримається на сім’ї, а сім’я – на подружній вірності та взаємній довірі. Зрада в думках руйнує довіру, відтак руйнує сім’ю та громаду, а далі й весь народ.

Ісус наголошує, що думка – це потужний інструмент перетворення реальності, причому в обидві сторони – як на поліпшення, так і на погіршення.

Думки людей мають значно більшу силу, ніж думки інтелісів, тому-то люди спроможні до чудотворення, а людиноподібні тварини – ні.

Отже, заради власного і загального блага, маємо бути обачними щодо своїх думок і ставитися до них відповідально.

3. Сила відповідальності

«Ви чули теж, що було сказано первозданним: не клянись неправдиво і виконуй твої клятви Господові. А я кажу вам [людям] не клястися зовсім. Хай буде ваше слово: так – так; ні – ні. А що більше цього, те від злого».

Первозданні (археїси), тобто людиноподібні тварини, не мають внутрішнього духовного регулятора, відтак у них відсутні голос совісті та відчуття справедливості. Заради власної вигоди чи навіть забаганки вони з легкістю можуть піти на обман та шахрайство. Інтеліси про це добре знають, тому нікому не довіряють, а дотримуються свого слова лише тоді, коли є загроза покарання. Тобто єдиною гарантією чесності у них є страх перед покаранням іззовні – від своїх одноплемінників, держави чи невидимої вищої сили.

З цієї причини головним регулятором життя в іудаїзмі був і залишається зовнішній регулятор, а саме лютий і жорстокий Єгова – колективний іудейський егрегор, астральна сутність психічного (душевного) світу. Відповідно, вважається, що довіряти можна лише тому, хто боїться Єгову, тобто має в собі так званий «страх божий». Якщо нема страху перед покаранням, то поведінка особи, з погляду Тори, є ненадійною і навіть небезпечною. Докладніше про цей феномен розповідається у статті «Фантастика жахів пророка Єзекиїла та його альтернативна історія».

На відміну від інтелісів, люди є втіленими духовними сутностями, тому їхня поведінка регулюється їхнім духом, проявами якого є совість, честь, відповідальність, милосердя, справедливість. Що вищий рівень розвитку людини, то досконаліше керування вона отримує від свого духу. Шляхетні люди – а саме до таких звертався Ісус – не мають потреби присягатися перед зовнішньою силою. Тому-то «А я кажу вам [людям] не клястися зовсім. Хай буде ваше слово: так – так; ні – ні. А що більше цього, те від злого».

Ісус наполягає на тому, що кожне слово людини завжди має бути правдивим і нести точний сенс. Спільнота, яка культивує чесніть, точність та відповідальність за свої слова, отримує величезні переваги, адже тоді люди добре розуміють одне одного, довіряють одне одному й дружно вирішують свої справи – швидко, надійно, без допомоги зовнішніх контролерів (нотаріусів, правників, адвокатів, суддів тощо).

4. Сила совісті

«Ви чули, що було сказано [первозданним]: око за око, зуб за зуб. А я кажу вам [людям]: хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу. Хто хоче взяти з тебе сорочку, лиши йому й накидку. І хто тебе примусить йти милю, іди з ним дві».

Для регулювання конфліктів між інтелісами здавна застосовувалось правило симетричності та співмірності покарання. З одного боку, це обмежувало агресивність нападників, а з другого – стримувало потерпілих від надмірної помсти.

Проте цей метод не зупиняє ворожнечу і не усуває розкручування взаємної ненависті. Тому Ісус пропонує засіб для повного усування конфлікту, але він можливий тільки в людей, оскільки застосовує механізм врегулювання за допомогою совісті. У тварин засадничо нема совісті, тому застосування цього способу щодо інтелісів є марним, шкідливим і навіть небезпечним.

Ще раз нагадаємо, що описані вище настанови Ісус давав своїм учням, які вже знали одне одного – це була новостворена духовна громада, причому її первинне ядро складали давні друзі. Проте, в ширшому сенсі, ці настанови спрямовані на будь-яку дружню людську спільноту.

Ви запитаєте: а хіба в такій дружній спільноті хтось може вдарити іншого в обличчя або захоче взяти в нього сорочку?

Тут усе просто. Для ліпшого сприйняття та запам’ятовування своїх настанов Ісус часто застосовував прості та яскраві метафори, тож так він вчинив і цього разу. У ширшому сенсі вираз «ударити по щоці» означає завдати комусь болю, в тому числі необережним словом, недовірою, зверхністю, байдужістю.

З усім тим, треба визнати, що непорозуміння й конфлікти бувають навіть між друзями й люблячими людьми, особливо якщо вони молоді та швидкі – а саме такими були учні Ісуса. Ми ж пам’ятаємо, як одного разу «Сини блискавки» – апостоли Іван і Яків – у стані обурення мало не спалили одне самарянське село «небесним вогнем», тобто блискавкою.

А тепер погляньмо на те, як працює запропонований Ісусом метод. Ми вже говорили, він оснований на дії совісті. Річ у тім, що коли хтось із ближніх робить нам прикрість, а ми демонстративно відповідаємо йому добром, то це спантеличує і блокує запущену в ньому програму агресивності. Цій програмі нема за що зачепитися і вона не має підживлення. Після того, як нападник зупиняється і заспокоюється, в ньому прокидається голос совісті, який вмикає програму розкаяння. І це природна реакція вдячності людини на зроблене їй добро. Тож коли твій ближній вимагає в тебе умовну сорочку, а ти йому до неї додаєш ще й умовний плащ, то ближній усвідомлює, що перед ним не ворог, а приятель. Агресивність зникає, відтак цей ближній починає реалістично оцінювати ситуацію.

Як бачимо, головне призначення метафоричного підставляння другої щоки полягає в тому, щоб погасити агресивний імпульс, не допустити ескалації конфлікту і створити умови для продуктивного розв’язання проблеми.

Проте, наголосимо, цей спосіб працює тільки серед людей з розвиненим відчуттям совісті. Якщо ж віддати сорочку з накидкою якомусь інтелісу або оскотиненому «сімплексу» («людині простій»), то він не тільки не зупиниться, а й іще сильніше насідатиме. Тож якщо нападник не заспокоюється після умовного «підставляння щоки», то це підстава задуматись про те, з ким маєш справу: що це за людина? і чи це взагалі людина? – з наступними «оргвисновками».

Фактично, «підставляння щоки» – це тест не лише на наявність совісті, а й на приналежність до Гомо дуплекс – духовної істоти (слово «дуплекс», тобто «подвійний», вказує на зв’язок зі своїм другим Я – духовним центром).

А що робити з тими, в кого не виявилося совісті? З такими нема сенсу сперечатися – ними треба командувати та ретельно контролювати виконання команд. Істот без совісті не можна виховувати, адже це справа марна й безглузда – їх треба дресувати.

5. Сила милосердя

«Ви чули, що було сказано [первозданним]: ненавидь ворога свого. А я кажу вам [людям]: милосердіться до ворогів ваших; таким чином станете синами Батька вашого, що на небесах, який велить своєму сонцю сходити на праведних і неправедних».

Якщо попередній пункт – про застосування совісті – стосувався взаємин з друзями, то цей пункт спрямований на правильне ставлення до ворогів.

Річ у тім, що вчення первозданних перенасичене ненавистю та закликами до безжальності, наприклад, «Підіть до міста за мною і рубайте і не щадіть вашими очима і не милосердіться. Старця і молодого і дівчину і немовля і жінок забийте на вигублення...» (Єзекиїл, 9.5–6). Але якщо для інтелісів ненависть до ворогів – це засіб мобілізації, то для людей – це самообмеження та самознищення.

У згаданій вище настанові про силу емоцій Ісус показав, що для людей гнів є руйнівною силою. Проте ще небезпечнішою є ненависть, адже вона, на відміну від гніву, є невибірковою та довготривалою. Ненависть затьмарює розум і висмоктує енергію, а тому в боротьбі з ворогом ослаблює людину – це знає кожен досвідчений воїн.

Але це ще не все: настанова Ісуса про милосердя до ворогів має глибший сенс. На неявне запитання «навіщо милосердитися до ворогів», Ісус дає несподівану відповідь: «Таким чином станете синами Батька вашого, що на небесах, який велить своєму сонцю сходити на праведних і неправедних». З цього слідує, що милосердя сприяє наближенню до стану синів божих, тобто боголюдей – людей п’ятого рівня розвитку. Але яким чином?

Річ у тім, що настанова милосердя до ворогів є продовженням п’ятого блаженства «Щасливі милосердні, бо вони зазнають милосердя». Сенс цього п’ятого кроку до палінгенетичного переходу полягає в тому, щоб бути відкритим до знань, навіть якщо вони йдуть з ворожих джерел. Натомість ненависть перекриває доступ до таких знань – не дає їх побачити, адже саме слово «ненавидіти» означає небажання бачити – «видіти» і небажання знати – «відати». Ненависть блокує доступ до важливих знань.

Таким чином, ненависть – це не лише шкідливий та руйнівний тягар, а й перешкода для досягнення «вічного життя». Тому-то у ставленні до ворогів має бути не засліплююча та саморуйнівна ненависть, а спокійне та раціональне милосердя. Стратегія палінгенезії, сконцентрована в Семи блаженствах, полягає не в тому, щоб поборювати старий світ, а в тому, щоб використовувати його як ресурс для власного розвитку. Ненависть занурює у страждання і веде до поразки, натомість милосердя підіймає вгору, відкриває доступ до знань і наближає перемогу. Милосердя дозволяє вчитися у ворогів і використовувати їх для досягнення своїх цілей.

Звідки взялася вставка «любіть ворогів ваших»

Як ми вже знаємо, автором цієї фальшивої настанови є Філон Іудей з Александрії Єгипетської, який сплагіатив Євангеліє і нашпигував його своїми графоманськими вставками. Нинішнє «канонічне євангеліє» – це псевдоепіграф, тобто текст з фальшивим авторством, згенерований Філоном шляхом доповнення та спотворення первинного тексту чотирьох євангелій. Історія цієї епохальної підробки докладно описана в серії статей, починаючи від статті «Кукіль без пшениці: про що розповідають вставки в Євангеліє» (2022).

Після того, як Філон переробив згаданий вище фрагмент, він виглядає так:

«Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога свого. А я кажу вам: любіть ворогів ваших; таким чином станете синами Батька вашого, що на небесах, який велить своєму сонцю сходити на праведних і неправедних».

Що зробив Філон? Він додав «люби ближнього твого», а слово «милосердіться» замінив на «любіть». В результаті виникла абсурдна конструкція, над якою теологи ламають голову вже два тисячоліття.

Абсурдність очевидна. Ближні – це ті, які роблять тобі добро, а вороги – це ті, які роблять тобі зло. Любити ворогів означає допомагати тим, які хочуть тебе знищити. Тобто любов до ворогів є самознищенням – це проста, очевидна логіка.

З другого боку, якщо ворогам пропонувати любов, то що запропонувати друзям? Це ще один доказ абсурдності згенерованої Філоном словесної конструкції «любіть ворогів ваших».

Абсурдність та протиприродність – це головна ознака вставок у текст Доброї Новини. У первинному тексті все просто і логічно: замість сліпої ненависті до ворогів застосовуй милосердя, тому що ненависть обмежує свободу дій, натомість милосердя залишає відкритим простір варіантів. Ненависть непродуктивна, а тому неправильна й антиеволюційна, натомість милосердя підвищує ефективність і сприяє розвитку.

Тут виникає запитання: Навіщо Філон зліпив цей абсурд? Як він міг таке написати?

Відповідь: Легко! Уся псевдотворчість Філона – це суцільний абсурд. Безглузді «родоводи Ісуса», «колода в оці», «ковтання верблюда», «вирви своє око», «відітни собі правицю» та інші гротескні перебільшення – це його «фірмові» безумства. А все тому, що Філон був людиноподібною твариною, по-науковому – корпоративним психопатом, тому не тямив, що він генерує. Фахівці, які досліджують психопатів, про таких говорять «Він знає ноти, але не відчуває мелодії».

Філон займався мавпуванням форми без розуміння суті, без відчуття міри, без зв’язку з контекстом. Тож коли він прочитав «Ви чули, що було сказано: ненавидь ворога свого. А я кажу вам: милосердіться до ворогів ваших», то це здалося йому якось нецікаво. В цьому не було сенсації, тому він дописав абсурдно-гротескне «любіть ворогів ваших». Так, воно не лізло в жодні ворота, але саме тому вражало уяву і, з погляду Філона, було справжньою літературою.

Філон так легко жонглював поняттями любов і милосердя ще й тому, що не відчував ні одного, ні другого. Любов і милосердя є проявом духу, а тому вони недоступні бездуховним істотам. Це суто людські якості. Філон не був людиною, тому для нього це були лише порожні слова, з якими можна робити що завгодно.

Ось вам і відповідь на запитання про так звану «любов до ворогів». Як це нерідко буває, грандіозна загадка має вкрай просту розгадку. У нашому випадку це ще простіше, адже тут навіть не загадка, а безглузда вставка, згенерована інтелектуальною твариною.

Висновки

1. Метою вчення Ісуса Хреста є перехід людини з третього на четвертий рівень розвитку – від смертного Гомо дуплекс до біологічно безсмертного Гомо триплекс. Для позначення цього переходу до «вічного життя» Ісус застосував термін «палінгенезія», тобто «знову народження».

2. Вчення про «вічне життя» є відтворенням Гіперборійської традиції, яка сягає шостого тисячоліття до н.е., коли народ святого Ноя колективно здійснив палінгенетичний перехід і заснував нову цивілізацію, відому як Гіперборійська, Арійська та Трипільська.

3. Стислий конспект технології палінгенетичного переходу описано в Нагірній проповіді, або ж Навчанні на горі.

4. Метафізичним ядром цієї технології перенародження є сім блаженств.

5. Реалізація технології потребує застосування суто людських якостей. Ці якості засадничо відсутні в людиноподібних тварин, яких Ісус називає археїсами, тобто первозданними. Археїси – це перехідна ланка від тварини до людини.

6. Усе пізнається в порівнянні. На контрасті зі звичаями археїсів, Ісус розповідає про п’ять фундаментальних переваг людини: емоційність, уяву, відповідальність, совість та милосердя.

7. Фраза «любіть ворогів ваших» є графоманською вставкою Філона Іудея, який був археїсом і високопоставленим корпоративним психопатом з Александрії Єгипетської.

8. Сенс п’ятої настанови Ісуса Хреста полягає в тому, що до ворогів треба ставитись не з ненавистю, а з милосердям, тому що ненависть засліплює та різко обмежує свободу дій, натомість милосердя відкриває широкий спектр варіантів майбутнього.

9. П’ята настанова, присвячена милосердю, є доповненням до п’ятого кроку палінгенезії, який полягає у виробленні чесноти милосердя.

10. Якщо четверта настанова описує правильне ставлення до друзів, то п’ята настанова описує правильне ставлення до ворогів.

Руслана – Остання поема