Олександр Македонський та його арієзація світу – ключ до таємної релігії Арістотеля
Про Олександра Македонського написано десятки, якщо не сотні книг, тисячі наукових статей, знято кілька фільмів та мультфільм. Це була грандіозна історична особистість, яка для свого, та й нашого часу, за короткий проміжок часу змогла здійснити фантастичні звершення. Автори більшості досліджень про Олександра Великого, однак, спрямовують увагу на історичні, політичні, воєнні сторони його діяльності. В даній праці ми спробуємо, окрім даних аспектів, дослідити метафізичну складову життєвого шляху македонського царя, його арієзацію світу, і знайти ключ до таємної релігії Арістотеля, який протягом кількох років був його основним наставником.
Питання Олександра та відповідь індійського мудреця
Олександр Македонський, відомий також як Олександр Великий, ще за свого життя став живою легендою. У 16 років батько призначив його управляти Македонським царством на час свого походу; у 18 років він керував лівим крилом македонського війська у битві при Херонеї та розбив непереможний на той час «Священний загін» фіванців; у 20 років став правителем Македонії; а у 25 – володарем Перської імперії.
За десять років, починаючи із 334 р. до н.е., коли він розпочав на чолі греко-македонської армії похід на Схід, він зумів створити одну із найбільших імперій за всі часи. Масштаби його діяльності не просто дивують, вони вражають, але що змушувало Олександра безупинно рухатися вперед, якою була головна ціль його походів?
1. Гіперборія – Україна часів Трипілля та народження арійського простору
Якщо перефразувати Френка Герберта, автора роману «Дюна», можна стверджувати, що Україна – це місце, де розгадуються всі таємниці. Якщо поглянути на нашу історію, вона постійно сповнена війнами та боротьбою за власну незалежність та ідентичність. Логічно поставити питання: чи воюють геополітичні гравці за землі, які не мають цінності? Звісно ні. Постійні війни на землях України підтверджують, що це Гартленд – серцевинна земля. Хто нею володіє, той володіє світом.
Україна часів Трипільської культури (сер. VI – сер. III тис. до н.е.) носила назву Гіперборія. Саме так її землі та мешканців називали античні автори. Про Гіпеборію ми детальніше говорили у попередній статті. Варто зазначити, що початково гіперборійський народ був елітарною групою. Це була спільнота людей, а у метафізичних термінах, дуже ймовірно, універсальних людей, на чолі якої стояв богочоловік Ной, відомий також як Купало, Аполлон, Гермес та під іншими іменами.
Саме ця група, по мірі збільшення гіперборійського населення та ареалу його розселення після потопу 5508 р. до н.е., часу сотворення світу за традиційним українським літочисленням, здійснила структурування нового народу на варни брахманів, кшатріїв, вайш’їв та шудрів. І на стартовому етапі займалася опікою та спрямуванням їх, так би мовити, у правильному річищі.
В міру збільшення населення здійснювалися міграції в інші регіони світу. У середині третього тисячоліття на Захід відправилася група людей, відомих з історії як пелазги. Саме вони стали першими жителями Пелопоннеського півострова, від них виводили походження давні греки.
Гіперборійські жреці створили Дельфійське святилище та започаткували античну філософію. Арістотель, наставник Олександра Македонського, був знайомим із вченням Гіперборійської церкви, знання в якій передавалися усно від учителя до учня. Він дізнався про нього через таємне передання учнів Піфагора, а можливо, і від самого їхнього наставника, який, згідно із нашим попереднім дослідженням, цілком міг бути ельфом – людиною четвертого рівня розвитку, який здійснив палінгенезію й осягнув режим керованої молодості.
Безсумнівно, Арістотель розповідав молодому царевичу про Гіперборію та аріїв. В сучасному розумінні арії – це люди, які усвідомлюють себе втіленими духовно-божественними сутностями, мають стійкий зв’язок із власним духом. Проявами його є голос совісті, емпатія, відповідальність, любов та інші чесноти. В арійській традиції базові духовні чесноти відомі як нідги. Сім головних духовних чеснот подані боголюдиною Ісусом Хрестом в Євангелії, яке на сучасному етапі практично очищене від ворожих вставок (робота над очищенням ще триває) і дозволяє краще розуміти та практично реалізовувати вчення боголюдини для перетворення аріїв на ельфів (лебедів, елбедів, ганса).
Ймовірно, саме завдяки науці Арістотеля Олександр дійсно вірив у свою божественну природу. Тому діяв настільки сміливо, рішуче, впевнено. Якщо прочитати твори античних письменників, вражає, наскільки хоробрим був македонський цар. Часто він в перших рядах своєї армії, показуючи особистий приклад, йшов в атаку на опонентів. Багато разів був поранений, але завдяки сталевій волі та характеру відновлювався, адже знав, що його чекають великі справи, які за нього не зробить ніхто.
2. Наслідування Аполлона та практика реалізації базових духовних чеснот – нідг
При знайомстві із життєвим шляхом Олександра привертає на себе увагу той факт, що у великій мірі македонський цар намагався у своїй діяльності із побудови нового світу наслідувати Аполлона. В цьому нема нічого дивного, адже діяння боголюдини – це найкращий приклад. Що ми знаємо про практичну діяльність Аполлона Гіперборійського?
«Був покровителем вищих знань (паравіди, правди), науки, магії, красномовства, гармонії та порядку, справедливих законів, містобудування, архітектури, будівництва, яснобачення, пророцтва, цілительства та усіх мистецтв, передусім музики, танцю, пісень та поезії. Був покровителем переселенців-колоністів, засновником громад і полісів. Був винахідником музичних інструментів. Захищав людей як вправний стрілець з лука, тому головним магічним атрибутом Аполлона була стріла. Воював на стороні троянців проти греків. На функцію захисту вказує саме ім’я «Гапóлло», яке походить від «Куппáло» і означає «захисник народу». Сукупність широкого спектра описаних вище якостей – від носія вищих знань до засновника полісів та захисника людей і домашніх тварин – відповідає ролі основоположника нової цивілізації».
Досліджуючи Олександра, звернемо увагу, наскільки цар намагався наслідувати Аполлона. Але якщо узагальнити, Олександр безсумнівно був носієм вищих знань, повсюди засновував міста, в більшості випадків, із назвою Олександрія, був справедливим правителем. Для прикладу наведемо одну із історій. У Плутарха читаємо:
«Олександр, мабуть, не тільки засвоїв вчення про моральність і державу, а й долучився і до таємних, глибших знанням, які філософи називали «усними» і «прихованими», і яким не надавали широкого розголосу. Перебуваючи вже в Азії, Олександр довідався, що Арістотель деякі з цих знань оприлюднив у книгах, і написав йому відвертого листа на захист філософії, текст якого свідчить: «Олександр Арістотелю бажає благополуччя! Ти вчинив неправильно, оприлюднивши вчення, призначені тільки для усного викладання. Чим же будемо ми відрізнятися від інших людей, якщо ті самі вчення, на яких ми були виховані, стануть загальним надбанням? Я хотів би перевершувати інших не стільки могутністю, скільки знаннями про вищі предмети. Будь здоровий». Заспокоюючи уражене честолюбство Олександра, Арістотель виправдовується, стверджуючи, що ці вчення хоча й оприлюднені, але водночас нібито й не оприлюднені» (10). Іншими словами, без спеціального пояснення чи відповідного рівня розвитку свідомості вони не можуть бути протрактовані правильно.
В часи Арістотеля та Олександра ще не було Євангелія, але зважаючи на знайомство наставника та учня із Гіперборійською традицією, схоже, що в своїй діяльності македонський цар на практиці реалізовував викладені уже пізніше в «Добрій Новині» духовні чесноти. Ісус подав їх та роз’яснив своїм найближчим учням в Нагірні проповіді. Тому читаючи про Олександра, цікаво поглянути на його діяння у відповідності до засвоєння та практикування цих нідг. Завдяки дослідженням Ігора Каганця та сприяння спільноти «Народний оглядач» маємо можливість сприймати у всій чіткості сім духовних чеснот, які в термінах Євангеліє також називаються блаженствами (ми подаємо їх у відповідності до очищеного тексту Євангелія):
1. Скромність
2. Приязність
3. Реалізм
4. Відкритість до знань
5. Милосердність (неупередженість)
6. Духовна чистота (святість)
7. Творення цивілізації (світотворчість).
Ось як вони звучать в Євангелії:
1. Щасливі скромні, бо їхнє Царство Боже.
2. Щасливі приязні, бо вони успадкують землю.
3. Щасливі засмучені, бо вони отримають допомогу.
4. Щасливі голодні та спраглі праведності, бо вони наситяться.
5. Щасливі милосердні, бо вони зазнають милосердя.
6. Щасливі чисті серцем, бо вони побачать Бога.
7.Щасливі миротворці, бо вони синами Божими стануть.
А тепер погляньмо на роз’яснення щодо них:
1. Скромність – звичка позбуватися всього зайвого і здобувати тільки необхідне. Скромність робить людину легкою й динамічною. Але найголовніше в тому, що ця нідга вводить до Царства божого: «Щасливі скромні, бо їхнє Царство боже». Зверніть увагу: скромні вже – тут і тепер – мають Царство боже, а не колись у майбутньому.
Без скромності Царство боже неможливе. Річ у тім, що в цьому просторі подій нема зовнішніх обмежень, тож для керування собою людина має увімкнути обмеження внутрішні. Якщо їх нема, то для блага самої ж людини всесвіт застосовує обмеження зовнішні. Але як тільки людина бере у свої руки керування власними апетитами та спокусами, то всесвіт знімає зовнішні обмеження і відкриває людині Царство боже. Скромність – це самообмеження, здійснюване духом людини, а не зовнішніми обставинами (звідси конструкція «убогі духом» гелленською мовою). Тому ця чеснота є обов’язковою для переходу у простір Царства божого.
З другого боку, скромність є фундаментальною чеснотою шляхетної людини (реалізованої людини, арія). Фактично, це показник досягнення людиною третього рівня розвитку, тому згадане вище «блаженство» можна перекласти так: «Щасливі шляхетні, бо їхнє Царство боже». Брама до Царства божого відкривається тільки шляхетним.
2. Приязність – звичка дружньої взаємодії з собі подібними. Це обов’язкова умова творення арійських організацій (організацій аріїв), головними з яких є арійські варни – «брахмани», «кшатрії», «господарі».
3. Реалізм – звичка розглядати життя в усій складності, з усіма плюсами та мінусами. Відповідне «блаженство» сучасною мовою звучить так: «Щасливі реалісти, бо вони отримають допомогу».
4. Праведність – звичка знаходити й застосовувати вишні (найвищі, метафізичні) знання, правду – від давньоукраїнського і санскритського «паравіда» – найвищі знання (пара – найвищий, віда – знання). Праведні прагнуть необмеженого доступу до правди.
5. Милосердя – звичка до відкритого, спокійного, неупередженого ставлення до будь-яких джерел знань. Милосердя дає співчуття до будь-якого джерела, а відтак і спроможність витягувати з нього вишні знання – будь-якими мовами, у будь-якій формі.
6. Святість – звичка підтримувати «чистоту серця», тобто чистоту своєї духовно-психічної структури. Кристальна чистота й повна прозорість «серця» відкривають перспективу побачити свого внутрішнього бога: «Щасливі чисті серцем, бо вони бога побачать». Слово «побачать» вказує на те, що наразі святі ще не бачать бога. Вони його побачать тоді, коли зроблять ще один крок і здобудуть наступну, сьому нідгу – чесноту миротворчості.
7. Миротворчість – готовність та компетентність творити новий лад – нові світи, нові цивілізації. Оскільки на досягнення цієї мети може піти кілька століть, то для творення нового миру (нової рівноваги) треба здобути біологічне безсмертя – «вічне життя». Тому миротворці – це вічно молоді «лебеді». Миротворчість – це не миролюбність і лагідність, а рішучість та спроможність творити нові світи.
Знайомство із змістом семи блаженств дозволить нам прослідкувати, чи практикував їх Олександр у своїй світотворчій діяльності.
1. Скромність
Відправляючись в похід на схід, схоже, що Олександр не збирався повертатися. Він роздав усе своє майно, по суті, спалив мости. На запитання: «А що ти залишиш собі?» Олександр відповів: «Надію».
Таким же спаленням мостів із минулим було символічне спалення Олександром та його сподвижниками палацу царя в Персеполі. Це виглядало як акт очищення за нанесені в минулому образи грекам та іншим підвладним народам.
Після смерті Дарія «цар був далекий від гордині багатьох тріумфаторів: його не п'янила ідея безмежної помсти, знущання через безправ'я переможених...
В Олександрі особливо захоплює його дивовижна здатність, незважаючи на владолюбство, пристосовуватися в разі потреби до будь-яких обставин і витягувати зі свого досвіду все нове і корисне» (8).
2. Приязність
«Придворні утікали від Дарія і чекали Олександра, щоб здатися йому. Усім було відомо про великодушність Македонянина і його вміння прощати...
«Золота молодь» захоплено сприймала успіхи царя. Усе це сприяло тому, що «улюбленця богів» оточував своєрідний ореол. Сподвижники вважали Олександра відзначеним божественною рукою, і цар із задоволенням дослухався до всього цього...» (8).
«Прагнучи завоювати повагу греків, Олександр написав їм, що владу тиранів має бути всюди знищено, і всі держави стають вільними і незалежними» (10).
Він шкодував тих, хто здавався, і був безжальним із тими, хто зрадив довіру.
3. Реалізм
«На думку Александра, державний апарат мав мати не лише військові та організаційні функції, а й культурні та культурно-політичні. У Єгипті Александр виступав як цар-визволитель і фараон. У питаннях релігії та управління він підтримував національні традиції. Щось подібне вже було в Лідії, Карії та інших країнах. Місцеві релігії та жерці користувалися особливим заступництвом царя, але Олександр поєднував свою терпимість до місцевих культів із поширенням грецької цивілізації. Саме це керувало царем під час заснування Александрії в Єгипті» (8).
4. Праведність
«Весною 334 р. до н.е. перед початком походу Олександр оточив себе духовно багатими людьми, щоб мати можливість навіть під час воєнних дій розвиватися духовно. Був утворений придворний воєнний табір» (8).
5. Милосердя
В сім років батько дозволив юному Олександру бути присутнім під час відвідин Македонії перськими послами. Царевич запитував гостей про шляхи сполучення, кількість військ, торгові маршрути та ставив інші зовсім не дитячі питання. Таким чином, це видається фантастичним, але уже в цьому віці Олександр збирав інформацію про сусідні землі і можливих ворогів.
Також віднести до практики милосердя можна епізод із Філотою – воєначальником Олександра. Коли він почав безсоромно ображати та скаржитися на Олександра перед своєю дружиною, про що цар прекрасно знав, він не поспішав карати свого підлеглого, а терпляче сподівався що той опам’ятається. Або ж з’являться більш значні докази вини Філоти.
6. Святість
«Олександр по особливому ставився до всього возвишеного і великого [тут мається на увазі що споглядання всього красивого та величного приносило йому естетичну насолоду і нагадувало ким він є – А.Г.]…
Його серце було сповнене любові та вдячності; воно було закрите для того, хто вимагав, і легко відкривалося тому, хто просив» (8).
У липні 330 р. до н.е. Олександр накрив своїм плащем тіло мертвого Дарія, таким чином вчинивши символічний акт примирення: «коли він схилив коліна перед тілом свого супротивника і так дбайливо вкрив покійного плащем, не було ще жодних запитань і жодних проблем, був створений тільки образ любові й добра в його всеохоплюючій широті» (8).
7. Світотворчість
«Ентузіазм, з яким Олександр прагнув до своїх нових цілей. Він ніби не помічав, як при цьому руйнується старе, діючи так, немов минуле позбавлене будь-якої цінності. І це був не тверезий розрахунок, заснований на необхідності, а захоплення, пристрасна любов до стихії. Не Македонія, а світ, не національна вузькість, а вселюдська широта, не Македонське царство, а безумовна самодержавність становили основоположну стихію Олександра.
Цар не міг діяти по-іншому: його змушувала чинити так внутрішня таємнича сила, тому що його світогляд за своєю природою протистоїть усьому традиційному і примирити їх неможливо» (8).
Для того, щоб відновити зв’язок з внутрішнім богом, необхідно перейти до практики заснування нової цивілізації – стати миротворцями. Як ми вже знаємо, заснування починається з формування варни «Лебідь» («Ганса») – організації людей четвертого рівня – «лебедів», універсальних людей. Тому «лебеді» – це і є миротворці. Для творення нового ладу (миро-творення) необхідна керована молодість, а вона досягається на четвертому рівні розвитку. Тобто щоб бути світотворцем, Олександр повинен був уже бути лебедем?
Олександр прагнув заснувати новий світ, але в цій справі він досягнув лише часткового успіху. Він не став лебедем і не заснував новий світ, хоча й був світотворцем. Світотворчість – це обов'язкова умова, але не достатня.
Наприклад піфагорійці також займалися світотворенням. Але фокус в тому, що новий світ можна заснувати лише тоді, коли старий світ вичерпує себе, руйнується і не чинить опір творенню нового світу. Те, що робили філософи та Олександр, було підготовкою до майбутнього перетворення. Нині цей час настав. Головна ознака – депопуляція білої раси. У часи Олександра популяція білої раси стрімко зростала.
3. Олександр Великий, князь Аттила, Святослав Хоробрий – поширення арійської ідентичності та цінностей
Як би дивно це не звучало, але щоб зрозуміти хоча б у певній мірі діяння Олександра, варто звернути увагу на таких історичних постатей, як князь Аттила та Святослав Хоробрий. Аттилу зазвичай зображають в джерелах як потворного монголоїда, кровожерливість та жага влади якого не знали меж. Ось так працює пропаганда. Століттями (а подекуди й досі в наших підручниках подається перевернена з ніг на голову інформація) їй вірили, однак, коли світ познайомився із записами секретаря візантійського посольства до Аттили – Пріска Паннійського, перед нами постала зовсім інша людина: шляхетна, могутня, розумна та красива. В оповіді Пріск, який зображує все побачене чесно та об’єктивно, малює пейзажі та життєві картини, які є дуже близькими та знайомими українцям. Бажаючі ознайомитися із цією дуже цікавою працею, можуть скористатися дослідженням Анатолія Кіндратенка у статті «Гуни – предки українців».
Імперія Аттили простягалася від Балтійського до Чорного моря. Це була грандіозна держава, більшу частину населення якої складали слов’янські племена. Аттила стримував потужну Римську імперію, постійно тримаючи свої табори на кордоні держав біля Дунаю. Із оповіді Пріска ми дізнаємося, що римляни платили данину Аттилі. «У 5 ст. н.е. гуни здебільшого говорили «скіфською» мовою, у якій, зокрема, очевидець записав українські слова «мед» і «страва»... Гунські царі вважали себе спадкоємцями царів Великої Скіфії. Їхню країну продовжували називати Скіфією...З кінця 4 ст. Римська імперія почала платити гунам данину. До 442 р. ця данина становила 114 кг золота щороку, а згодом сягнула 687 кг.» (1). На той час слов’янська держава була однією із наймогутніших імперій, яка управлялася добрим і справедливим королем.
Ймовірно саме тому Святослав Хоробрий постійно здійснював походи на Дунай, відновлюючи історичні кордони імперії свого славного предка. Ніхто не стане сперечатися, що Святослав був слов’янином, а тому – арійцем. Коли терпіти вплив Хозарського каганату було вже не сила, він пішов на нього війною і знищив. При цьому, здійснюючи походи, Святослав завжди попереджав своїх суперників висловом «Іду на ви», а не діяв таємно чи підступно. В цьому проявлялася шляхетність, властива аріям.
Як Аттила та Святослав боронили свої землю і опісля несли на інші землі арійські цінності, так і Олександр, якому Арістотель передав свої знання про Гіперборію та аріїв, поширював світло знань іншим народам, зокрема, персам, які також були арійського сімені, але спотворили або забули арійську традицію та цінності, зійшли з еволюційного шляху і почали деградувати.
4. Звідки ми знаємо про Олександра Великого?
Ми намітили головні акценти, на які будемо звертати увагу в цій праці. Варто розуміти, що Олександра ми розглядаємо тут як носія вищих знань, людину, яка прагнула оновити арійську традицію, збудувати новий світ на основах Гіперборійської традиції, де в епіцентрі стоїть людина як втілена духовно-божественна сутність.
З точку зору аріїв наш Всесвіт влаштовано святим Творцем, він досконалий і доброзичливий до людей. Людина з латинської означає «гравець». Арії розуміють, що наше життя – це гра. А тому її треба сприймати із радістю. Саме тому арії вітаються між собою «Радіймо».
В той же час, багато хто одразу поставить запитання: як поєднати творення нового світу на арійських основах із загибеллю тисяч людей у кривавому танці війни? Однак варто звернути увагу, ті ж грецькі поліси постійно воювали між собою. З одного боку це вбивства та лихоліття. З іншого, за висловом Фріца Шахермаєра, про якого ми будемо говорити: «Конкуренція між полісами сприяла розвитку творчого духу греків». Війни тривали впродовж усієї історії людства. Як ми знаємо, військові дії є генератором технічного прогресу. Схоже, Олександр обрав той шлях поширення світла знань іншим народам, який вважав в конкретній ситуації найбільш сприятливим.
Звідки ми дізнаємося про діяння батька та сина, героїв цієї праці? «Історії Філіппа (і Олександра) або їхньої епохи вийшли з-під пера кількох істориків, які або жили в один і той самий період, або належали до сусідніх поколінь. Їхні твори дійшли до нас лише у фрагментах, цитованих пізнішими письменниками. З авторів першоджерел слід назвати насамперед Феопомпа Хіоського, Ефора Кімського, Каллісфена Олінфського і Анаксимена із Лампсака.
На щастя, до нас дійшло багато фрагментів (понад двісті) з величезного твору Феопомпа Хіоського (учня афінського оратора Ісократа), який наприкінці 330-х або на початку 320-х років [до нашої ери – А.Г.] написав «Філіппіку» («Історію Філіппа») у 58 книгах.
Велику важливість має і фрагмент із життєпису Філіппа, складеного письменником-перипатетиком Сатиром у IV столітті до н. е
Перший послідовний опис царювання Філіппа належить Діодору Сицилійському, який жив і працював у Римі з 30 до 8 року до н. е. Його «Історична бібліотека» складалася з 40 книжок (до нас дійшли лише 15) та охоплювала період від міфологічних часів до галльського походу Юлія Цезаря 54 року до н. е. Епоху Філіпа описано в книзі 16...
Твір Юстина (2-4 ст. н.е.) являє собою епітому Історії Філіппа, написаної більш раннім автором Помпеєм Трогом у I столітті до н.е., яка не дійшла до нас.
Головними нашими джерелами, створеними в епоху Філіппа, є промови низки афінських ораторів: Демосфена, Ісократа, Есхіна та інших...
Уривчасті відомості про Філіпа наводяться і в інших джерелах, наприклад, у «Географії» Страбона (I ст. до н. е. - I ст. н. е.), у Полібія (II ст. до н. е.) та в Арріана (I ст. н. е.), який написав найбільш достовірну біографію Олександра й, поряд із Квінт Курцій Руфом (I ст. н. е.), чия праця вважається менш надійною, наводить промову Александра в Опіді, у якій викладено досягнення Філіппа» (7).
В той же час потрібно розуміти, що для приховування величних звершень, які здійснював Олександр із арієзації світу, твори його сучасників активно знищувалися або спотворювалися. «Праця Олександрового літописця Онесікріта зникла. З «Історії Олександра Великого Македонського» Квінта Курція Руфа, що складалася із десяти книг, дві перші, кінець п’ятої та початок шостої книг дивним чином втрачені, а в десятій існує пропуск. Тобто, зникли саме ті книг, де описувалося дитинство і юність Олександра, та ті частини, які могли викрити фальсифікаторів історії» (3).
На основі цих праць і творчого доопрацювання про Олександра знято декілька фільмів: «Іскандер» 1941 р., «Олександр Великий» 1956 р., «Олександр Великий» 1963 р., «Олександр» 2004 р. І мультфільм «Олександра Великий» 2006 року.
Праці античних письменників взяті за основу багатьох досліджень науковців 19-21 століть. На фоні інших виділяється праця австрійського історика Фріца Шахермаєра (1895-1987 рр.) «Олександр Македонський». Це один з великих нацистських істориків. Впродовж 1949-1973 років вийшло три видання цієї книги. На час публікації останньої це була фундаментальна праця, яка включила практично всі доступні джерела про епоху Олександра Македонського. Шахермаєр сам у 80 років відвідав місця, де проходило військо Олександра. Саме на неї у великій мірі ми будемо орієнтуватися.
Також варто звернути увагу на оригінальну та маловідому книгу Алекса Роусона «Молодий Олександр» 2006 року видання. В ній автор підходить до опису життя царя, беручи за основу сучасні археологічні дослідження, а також, як видно із назви книги, концентруючись на його молодих роках. Наприклад із неї ми дізнаємося, що уже в ті далекі часи юності Олександра про знаменитого полководця складалися відверто фантастичні історії, які були основою сюжету літературних романів, що їх охоче читали. «Белетризований роман про Олександра, який приписують анонімному автору, відомому як Псевдо-Каллісфен, пропонує фантастичну версію, в якій Олександр є сином останнього єгипетського фараона і чаклуна Нектанеба II. Рятуючись від перського вторгнення, Нектанеб залишає Єгипет і оселяється в Пеллі, де йому вдається спокусити царицю, дружину Філіпа Олімпіаду, видаючи себе за лівійського бога Аммона» (12).
«Плутарх, Арріан, Квінт Курцій Руф користувалися, звісно, працями, що були написані значно раніше – ймовірно, сучасниками або навіть знайомими Олександра, але не завжди ми можемо зрозуміти, що було точно передано пізнішими дослідниками, а що ними ж додумано» (11). Тому при читанні та аналізі античних джерел важливо вміти застосовувати критичне мислення і бачити картину в цілому. Так, якщо ми притримуємося думки, що Олександр був арієм, який постійно утримував зв'язок із власним духом і поширював арійські цінності, ситуації, в яких він діяв у протиріччі із цими поняттями, вкрай важливо оцінювати із різних сторін і намагатися докопатися їх суті. І виявити сенс цих протирічь.
5. Цар Філіпп та дочка молосського царя Олімпіада – батько й матір Олександра Великого
Олександр народився в родині македонського царя та епірської цариці. Тобто належав до найвищого кола аристократії. Це відкривало грандіозні можливості для розвитку внутрішнього потенціалу. По батьківській лінії він був нащадком Геракла; по матері – Ахілла.
Батько Олександра – Філіпп ІІ Македонський (383 – 336 рр. до н.е.) був видатною особистістю свого часу. «Помпей Трог написав про нього аж 44 книги під загальною назвою «Філіпова історія», але вони були знищені» (2). Він зумів перетворити маленьке та слабке македонське царство у сильну та багату державу, яка здобула контроль практично на всьому Пелопоннеському півострові (за винятком Спарти).
Філіпп заклав фундамент для подальших звершень Олександра.
Згадок про епірську царицю Олімпіаду (375 – 316 рр. до н.е.), яка була дочкою молосського царя Неоптолема та матір’ю Олександра, до нашого часу збереглося небагато. Вона була четвертою дружиною Філіппа, однак зуміла подарувати йому спадкоємця (у Філіппа був ще один син, старший за Олександра – Арідей, однак, він був несповна розуму), слава якого затьмарила його власну. Однак чи сталося б це, якби не батько Олександра?
«Він залишив Александру у спадок найкраще військо в грецькому світі, імперію, централізовану монархію, якій не загрожували жодні зовнішні сили, стабільну економіку, яка зростала, загальне процвітання і спокій.
Олександр створив імперію, що набагато перевершувала всі досягнення його батька. І все ж, якби не було Філіпа, Олександр просто не зміг би здійснити свої великі діяння.
Без Філіпа, який багато зробив для політичного, військового, економічного, соціального і культурного розвитку країни, Олександр не зміг би досягти висот своєї величі. Історичні особи багатьом зобов'язані своїм попередникам. Утім, вивчаючи правління і досягнення Філіпа, ми виявляємо, що він теж був великим царем, але через убогість історичних свідчень, які дійшли до нас, він довгий час перебував у тіні свого прославленого сина, про якого збереглося набагато більше відомостей» (7).
Філіпп був яскравим національним лідером, який прагнув «...піднести свою країну і зміцнити її становище в грецькому світі» (7). В наш час слово націоналізм, якщо коректно, неоднозначне трактування. Насправді в ньому нема нічого страшного. Націоналізм – це теорія і практика перетворення народу з аморфного етносу на структуровану націю з власною народною державою.
Батько Олександра був розумною, хороброю та хитрою (зараз би сказали, з високим рівнем інтелекту) людиною. «Він досягав своїх цілей завдяки поєднанню дипломатії, військової сили та мистецтва, швидкості, нещадності та відсутності педантичності, особливо помітної в тих випадках, коли він обманював і супротивників, і союзників, якщо того вимагали його задуми... Він домігся таких успіхів, уміло використовуючи дипломатичні прийоми, зокрема обман, підкуп і політичний шлюб, а також вражаючи супротивників блискавичною швидкістю своїх дій. Це поєднання і надалі неодноразово ставитиме в глухий кут його ворогів» (7).
Цікавою деталлю його юності є той факт, що в 13 років він потрапив як заручник у Фіви. Тут він виховувався згідно піфагорійського способу життя.
В 359 р. до н.е. вступив на престол і зумів за три роки правління здійснити справжнє чудо: об’єднати Македонію, забезпечити безпеку її кордонів і створити нову потужну армію, яка думала не лише про захист, а й про розширення володінь.
Варто зазначити, що саме за владарювання Філіппа було утворено перший синедріон. Це було зібрання, представницький орган грецьких полісів, утворений для контролю за збереженням миру в грецьких полісах. А іудеї лише змавпували його назву та призначення.
В Греції утворилося дві коаліації: «Лідером промакедонської партії в Афінах був Ісократ, лідером антимакедонської - знаменитий оратор Демосфен» (11). Тобто не всі в Гелладі виступали проти входження в склад Македонської держави. Були і прихильники цього вектору розвитку.
5.1. Релігія македонян
Головним богом македонян був Зевс. Македонські царі саме від нього вели свій родовід. «Усі боги, яких шанували македоняни, входили до грецького пантеону, зокрема Зевс, Афіна (у ролі покровительки стад), батько Геракл (предок царського роду), Артеміда, Гермес, Посейдон, Плутон, Персефона й Аполлон» (7).
5.2. Філіппейон – символ могутності та родинного кола
Античні автори повідомляють, що після двох років палкого кохання між Філіппом та Олімпіадою, стосунки між ними ставали дедалі холоднішими. Батько Олександра постійно перебував в походах, не маючи змоги приділяти достатньо часу сину та дружині. Можливо в цьому крилася причина, з якої Олімпіада злилася на чоловіка. Однак на те, що Філіпп і досі вельми шанував свою четверту дружина і матір спадкоємця престолу свідчить грандіозна будівля, відома як Філіппейон. «Наочним символом могутності, якої досяг Філіпп, став розкішний Філіппейон, що його, за словами Павсанія, цар вирішив збудувати у святилищі Зевса в Олімпії після битви під Херонеєю. Це була велика кругла будівля (tholos), яку зовні було обнесено 18 іонічними колонами, а всередині стояли дев'ять доричних. У ньому були поміщені статуї Філіппа, його батька і матері (Амінти й Еврідіки), його сина Олександра та Олімпіади... Статуя Філіппа стояла в центрі. Філіппейон побудував один з найкращих скульпторів і архітекторів того часу афінянин Леохар, який працював раніше на будівництві галікарнаського Мавсолея» (7).
Битва при Херонеї
Важливо зазначити, що у битві при Херонеї 338 р. до н.е. «Філіп організував військо так, щоб він і його син Олександр самі керували всіма ключовими позиціями: Філіп віддавав накази правому крилу, Олександр - кавалерії на лівому фланзі. Центром, що складався з фессалійців і етолійців, керував полководець Антіпатр» (11). Тобто цар сповна довіряв сину і був впевнений у його силах і можливостях.
5.3. Під опікою Аполлона
Філіпп активно використовував у воєнних діях метафізичні компоненти. Так, в битві 352 р. до н.е. «...вступивши у Фессалію, Філіпп наказав своїм воїнам надіти перед боєм лаврові вінки, начебто вони воювали «під проводом самого бога». Цей символ мав означати, що Філіпп б'ється не просто з бажання помститися за себе й захистити своїх фессалійських союзників, а й те, що він воює з релігійних почуттів, захищаючи самого Аполлона. У цьому сенсі македонську армію вів у бій справді сам бог. Хоча ми не можемо сумніватися в благочесті Філіппа, головна причина його повернення полягала зовсім в іншому – у розширенні македонської сфери впливу» (7).
5.4. Філіпп і скіфи
«Знявши облогу з Візантія, на початку весни 339 року він повів свою армію на північ проти скіфів...Відбулася лише одна битва, в якій загинув Атей [у віці 90 років – А.Г.]. Більше про скіфський похід нам нічого не відомо: він закінчився до початку літа. Таким чином, Філіпп приєднав до своєї держави царство Атея, що простягалося від Дунаю до Азовського моря» (7). Якщо так, виникають питання: чому скіфи не платили данину македонянам? Чому скіфи не служили у війську Філіппа? Яким чином в декілька разів більша за територією і населенням Скіфія могла так легко підкоритися Філіппу, якщо в 512 р. до н.е. її не зміг захопити із багатотисячним військом перський цар Дарій?
Логічним поясненням виглядає твердження, що відбувся локальний конфлікт, за результатами якого сторони заключили мир на взаємовигідних умовах.
5.5. Яке вино пили в ті часи?
Античні автори вказують на сильну прив'язаність до вина Філіппа та Олександра. Але ці твердження явно перебільшені. Адже якби вони часто впивалися, вони б не могли здійснити усіх тих діянь, завдяки яким відомі в історії. Крім того: «Греки розбавляли вино водою (холодною або теплою), змішуючи їх у великих чашах - кратерах, тоді як македоняни пили нерозбавлене вино (akratos), подібно до таких «варварських» народів, як скіфи та фракійці... Філіпп (та Олександр) не були алкоголіками у тому сенсі, що їх завжди тягнуло випити, і без спиртного вони страждали від абстинентного синдрому» (7).
5.6. Щодо ймовірних вигадок про нетрадиційну любов Філіппа та Олександра
В античних авторів ми знаходимо натяки на можливість встановлення нетрадиційних зв’язків у Філліпа та Олександра. Особливо активно ця тема просувається в уже згаданому нами фільмі «Олександр» режисерства Олівера Стоуна 2004 року. Як було насправді зараз важко сказати, однак: «Філіпп охоче користувався сексуальними послугами як жінок, так і чоловіків (його вбивця був його колишнім коханцем). Утім, ці відомості про його схильність до хлопчиків цілком можуть бути наслідком ворожої літературної традиції, підвалини якої заклав Феопомп, котрий критикував моральні підвалини царя загалом, і яку продовжили Юстин і Помпей Трог [швидше за все, це були ворожі вставки в їхні твори з метою принизити арійського царя – А.Г.]» (7).
Однозначно негативним є ставлення до цього питання й Олександра.
«Одного разу Філоксен, який командував військом, що стояло на березі моря, написав Олександру, що в нього перебуває такий собі тарентинець Феодор, який бажає продати двох хлопчиків чудової краси, і цікавився в царя, чи не хоче він їх купити. Олександр був украй обурений листом і не раз скаржився друзям, запитуючи, невже Філоксен так погано думає про нього, що пропонує йому цю гидоту. Самого Філоксена він жорстко вилаяв у листі й велів йому прогнати геть Феодора разом із його товаром. Не менш різко висварив він і Гагнона, який написав, що збирається купити і привезти йому знаменитого в Коринфі хлопчика Кробіла» (10).
«Син Філіппа виховувався разом з дітьми інших придворних, багато з яких стали згодом його соратниками, наприклад Гефестіон, якого Олександр любив як брата» (11). Це ще один факт щодо спростування нетрадиційних сексуальних поглядів царя.
5.7. Македонська гегемонія принесла Греції процвітання
«Загалом Греції македонська гегемонія принесла процвітання, хоча це зовсім не означає, що греки були задоволені таким станом справ» (7).
6. Олександр ІІІ Великий і його звершення на шляху арієзації
Дослідники вказують кілька різних дат народження Олександра. «Не випадково також, як свідчив Тарас Шевченко, саме проти ночі на Маковія гайдамаки святили ножі на ворога, бо це був день народження нашого великого предка, володаря світу Олександра Македонського Третього, нащадка пера Діка та Олександра Другого. Діди гайдамаків знали, що Олександр Великий народився в ніч з 31 липня на 1 серпня 356 р. до н.е. (за старим стилем)» (2).
«Олександр народився 22 липня 356 року до нашої ери (за іншими даними - у жовтні того ж року)» (11).
«З боку батька він вів свій рід від Геракла через Карана, а з боку матері – від Еака через Неоптолема» (10). Каран – засновник Македонсього царства, вважався нащадком Геракла в 16 коліні. Еак – дід Ахілла і прадід Неоптолема.
«Першого вихователя синові Олімпіада...підібрала сама. Ним став її одноплемінник Леонід, який дотримувався спартанських методів у педагогіці – жодних ніжностей, «найкращий сніданок – нічний похід, найкраща вечеря – мізерний сніданок»... Плутарх передає спогади Олександра про те, як Леонід перевертав його підстилку на ліжку, щоб переконатися, що мати не підклала синові що-небудь смачненьке. Щоправда, набагато частіше зі спадкоємцем возився підлеглий Леоніда – простакуватий Лісимах...
Олександр був хлопчиком примхливим і великодушним, водночас, вчителі то скаржилися на впертість, буйний характер, запальність спадкоємця, то хвалили його за хороші здібності, щедрість, чутливість. Щедрість залишилася щедрістю на все життя, а ось дитяча впертість стала залізною волею, невблаганністю і відвагою воєначальника, жорстокістю підкорювача народів...
Іншим захопленням юного македонського принца було мистецтво, тонким поціновувачем якого він залишився на все життя. Ще хлопчиком він умів грати на лірі, виявляв інтерес до театру» (11).
6.1. Олександр і Скіфія: очевидні паралелі
Олександра Македонського та землі України, які в ті часи йменували Скіфією, виявляється, більше, ніж може комусь здаватися. Перш за все варто згадати, що своє походження цар виводив від Геракла по лінії батька та від Ахілла (Ахіллеса) – по лінії матері. Ці історичні постаті потребують значно глибшого дослідження, адже є всі підстави припускати, що вони були людьми четвертого рівня розвитку, в сучасних термінах – ельфами (лебедями, елбедями, ганса).
Що стосується Геракла (в римському трактуванні – Геркулеса): «[Він] дуже знакова персона в нашій історії. Він батько засновників Скитії – Агатирса, Гелона і Скита, тобто, по суті, наш Праотець. Відомий польський дослідник мітології Ян Парандовський писав, що Геракл – це уособлення творця і захисника: Він «будував міста, знищував потвор, а розбійників вішав на гілляках... Він став символом роботящого і страждального людства, символом праці й незламної витривалості... Він шанував Богів і, де міг, споруджував храми й жертовники» (3).
Боги дарували Гераклу безсмертя завдяки виконанню ним дванадцяти подвигів.
«Характерно, що значна частина цих Гераклових подвигів пов’язана саме з Північним Причорномор’ям...» (6).
Олександр в образі Геракла на давній монеті (обидва зображення – джерело 5).
Якщо вести мову про Ахілла: «Римлянин Арріан (ІІ ст.), за словами візантійського історика Лева Диякона, теж стверджував, що Ахілл був скитом...Лев Диякон...уточнює, що Ахілл походив із царського скитського роду, чиї володіння включали озера Меотиду (Азовське море)» (3).
«Не менш популярний у Північному Причорномор’ї був і герой Трояснької війни, засновник багатьох царських династій і головна дійова особа Гомерової «Іліади» Ахілл – цар мірмідонян...Міф називає Ахілла сином царя мірмідонян Пелея і морської богині Фетиди. Мати, аби зробити сина безсмертним, як боги, гартувала його в полум’ї, натирала амброзією, купала у водах підземної річки Стікс, тримаючи за п’ятку: саме вона і стала вразливим місцем Ахілла...Наприкінці облоги Трої стріла Паріса втрапила у п’ятку героя, і рана виявилася смертельною. Тоді Фетида велінням Зевса переносить душу загиблого Ахілла на острів Левку («Білий»), де той оживає і стає людям добрим генієм, захисником від бід і лихоліть. Нині це маленький український острівець Зміїний у гирлі Дунаю, де на початку ХІХ ст. було знайдено руїни давнього храму й інші старожитності...
Прикметно, що на відміну від еллінів, для скіфів Ахілл був не лише епічним героєм, а й богом... Ахілл за походження скіф із містечка Мірмекіон біля Меотійського озера [Азовського моря – А.Г.]. Не випадково цей герой був блакитноокий, русявий, запальний і відважний у битвах. Усе це, навіть крій його плаща з пряжкою, вважалися суто скіфськими. Прикметно, що Лев Диякон згадав Ахілла у зв’язку з дунайськими походами київського князя Святослава Ігоревича...
З Північним Причорномор’ям, а саме з Кримом, колись Таврикою, тісно пов’язана й доля Іфігенії, нареченої Ахілла і доньки мікенського царя Агамемнона, що очолив похід грецького війська на Трою» (6). Можливо саме на прохання нареченої Ахілл виступив в Троянській війні на боці греків.
Що стосується інших точок дотику Олександра та скіфських земель, зазначимо: «На території городища Дівич-гора поблизу с.Сахнівка на Черкащині, між іншим, у 1990 р. було знайдено діадему, на якій, як припускається, зображено Олександра Македонського, що сидить на двох грифонах – божествах скитського періоду нашої історії. Її відносять до XII ст...
Як повідомляє Плутарх, головною зброєю Олександра був навдивовижу легкий, «прекрасного гарту» китський (скитський) меч» (2).
«Збереглися свідчення Діодора Сицилійського про те, що Олександр ІІІ походив із роду пелазгів, а Земля пелазгів, як ми вже знаємо, була там, де нині знаходиться Україна. Матір’ю Олександра була Олімпіада Молоська (донька молоського царя Неоптолема), а Земля Молоська, за Есхілом, це скитська (українська) земля. Плутарх писав, що Олександр вів свій рід від Геракла, отже він був нащадком котрогось із синів, що народила дружина Геракла – мітична напівжінка-напівзмія, тобто та, що мала за свій оберіг і тотем змію. Як відомо, жила вона в печері на правому березі Дніпра. Про матір Олександра Олімпіаду той самий Плутарх зауважував, що вона теж дуже близько зналася зі зміями» (3).
Якщо підсумувати наведений вище фрагмент, можна зазначити, що походження від пелазгів пояснюється цілком раціонально, адже в 3 тис. до н.е. пізні трипільці саме так і називалися – «пелазги». Тобто македоняни (якщо не всі, то хоча б частина еліти) цілком слушно могли бути нащадками пелазгів. Як і Молоська Земля. Можливо, це був топонім, який був принесений із давньоукраїнської землі на терени Балканського півострова.
«Вичерпну інформацію про походження Олександра містить його заповіт своїм престолонаступникам. За свідченням польського історика О.Гваньїні, його слово в слово польські хроністи переписали із чеських хронік. У цьому листі теж є деякі підміни, але ми зупинимося на головному. Олександр називає себе тут переможцем «мідійських, перських, грецьких, сирійських і вавилонських королівств» і передає право «панувати й керувати світом» «освіченому роду венетському (або слов’янському). Це є однозначним свідченням, що Олександр Македонський був слов’янином і ніхто не має права називати його греком» (3).
Зважаючи на вищевикладене, цікаво проаналізувати напис, який є епітафією Олександру Македонському в Ольвії. Він є свідченням, що про великого царя і полководця говорили не лише в барвистих тонах. Швидше за все вона була складена так би мовити прихильниками опозиційного крила до діяльності македонського царя. Щоб зрозуміти, хто був автором цих рядків, доцільно ближче ознайомитися із діяльністю оратора Демосфена, який був сучасником Філіппа ІІ та всіляко намагався протистояти йому.
Отже ось що вказується на Ольвійському написі:
«Царським скитам, писцям, тускам, елінам. Аполлон для збереження імперії від грабежу голіафа, сина Філіпа, загарбника наших храмів і територій – Іліону, Стону, Полонії, умертвив безславною смертю тріумфатора Олександра на славу Ольвіону» (4).
Можна також припустити, що цей напис було зроблена невдовзі після невдалого походу на Ольвію полководця Олександра – Зопіріона. До речі, як стверджують дослідники, це був самовільний вчинок підлеглого македонського царя, який здійснив його, ймовірно, з ціллю наживи. Олександр на це своєї волі не давав.
6.2. Що таке гелленізація
Якщо коротко подати суть гелленізації македонян, вона буде звучати так: «Вони [македонці] взяли від греків усі дари їхніх муз, усе, що було породжене їхнім розумом і практицизмом, і залишили осторонь усі досягнення, що могли похитнути підвалини македонської держави» (8).
В більш широкому понятті це поширення грецького способу життя на інші території, де їм віддавався пріоритет серед еліти, однак, при цьому, місцеві звичаї і традиції продовжували культивуватися і до них ставилися із повагою.
Гелленізація була спробою повторення першої арійської хвилі 3-го тис. до н.е., коли гіперборійські пелазги розширили арійський світ і, серед іншого, заснували Гелладу з культом Аполлона Гіперборійського. Відтак гелленізація мала релігійну та світотворчу основу. Тому-то Олександр не лише відчував себе втіленим богом, а й відкрито про це повідомляв. Наступну хвилю – аріянську – здійснили готи. Нині настає час третьої хвилі. Слід розуміти також, що кожна хвиля переселенців з Гіперборії приносила з собою систему знань Гіперборійської церкви – Храму Аполлона.
6.3. Причини походу Олександра на Схід
Уже Філіпп будував плани щодо здійснення східного походу на персів. Відкритих декларованих підстав для цього було декілька:
1. Помста грекам за нанесені образи та святотатства еллінам та їх полісам під час греко-перських війн початку V ст. до н.е.
2. Звільнення грецьких міст західного узбережжя Малої Азії від тиранічного панування.
3. Внутрішня деградація Перської знаті, відхід від арійського еволюційного шляху та слідування традиціям, які мали своє коріння в Гіперіборії. «Влада, яка спочатку ставила собі за мету благополуччя підданих і пам'ятала про свою відповідальність, перероджувалася в неприкрите свавілля. Ситне життя необмеженої деспотії, її розкіш і пишність, відсутність критики з боку підданих призвели до поступового виродження царської влади, двору, сатрапів і всієї системи загалом. До влади прийшли євнухи, почалися гаремні інтриги... Приблизно через півтораста років після заснування імперія стала буквально тріщати по всіх швах» (8).
Також були й не відкриті, але, є всі пдстави вважати, також важливі причини:
1. «Майнове розшарування, обезземелення, справжні громадянські війни, чвари між полісами, поширення найманства - це далеко не повний перелік характерних для того часу явищ, які змушували передових суспільних діячів замислитися над можливістю експансії на схід» (11).
2. «Війна спрямовувала енергію мас на боротьбу із зовнішнім ворогом, видаляла з Еллади деструктивні елементи, давала нові землі, розширювала сферу економічного впливу торговців, давала змогу біднякам розплатитися з боргами, а багатіям набирати рабів не зі співгромадян, а з «варварів»» (11).
Тим не менше, були й приховані причини, що спонукали до походу. І одна з головних – потреба в грошах. Саме тому Філіпп звернув увагу в першу чергу на багатства Персії. Важливо зазначити, що «Сирія і Єгипет шукали культурного зближення із Заходом» (8). Саме тому, ймовірно, вони не чинили спротиву війську Олександра.
Це були традиційні версії дослідників про причини походу Олександра. Однак мало хто звертає увагу на ще один цікавий аспект східного походу: «Перси довго не полишали мрій про світове панування. Однак Олександр Великий припинив всілякі їхні зазіхання. Він не тільки знищив Перську імперію, а й здійснив те, про що мріяли перські владоможці. Олександр відновив імперію Кия від Скитії до Індійського океану, від Карпат до Алтаю. З нагоди цього навіть була викарбувана пам’ятна монета. На одній стороні її зображено Олександра із символом влади – рогами Овена, а на іншій – дерево із кроною на три рівні та написом «KIYI IPA» - Кий Ора. Нижня крона дерева означала, що Олександр, як і Кий, є володарем нижнього світу – від Індії до Єгипту, середня – Персії, верхня – Скитії. А на одному рельєфі якийсь давній скульптор навіть виліпив його в скитському капелюсі в образі поборника темноти і зла» (2).
(Зображення взято із джерела 2)
Звернувши увагу на дерево із кроною на три рівні, зазначимо, що схожі зображення ми знаходимо серед символів Трипільської культури. Одним із пояснень що це чи хто це, може слугувати «Рігведа». В ній вказується, що «ім'я цього загадкового велета: Пуруша - символ безкінечності, символ всезростаючого життя, першолюдина, першооснова і концепт Всесвіту, а також сам Всесвіт» (13).
Якщо поглянути на цей символ з метафізичної точки зору, він зображує перехід людина від Гомо сімплекс (людини простої), до Гомо триплекс (людини потрійної, яка встановила зв'язок із своїм внутрішнім богом і стала спочатку лебедем, а потім боголюдиною-спасом). Це ще раз підтверджує думку, що Олександр знав корінні аспекти Гіперборійської традиції і рухався по шляху боголюдського перетворення.
(Джерело 3)
Як ми знаємо, одним із іменем Аполлона (Ноя, Купала, Гермеса) також було ім’я Рама (боголюдина). В наведемо вище фрагменті ми бачимо, що Олександр зображується із рогами Овена, і це неспроста. Цим він показував, що своєю діяльністю наслідує свого покровителя і йде шляхом боголюдської реалізації.
«Відомий французький дослідник світових релігій ХІХ ст. Е. Шуре в книжці «Великі втаємничені» серед найпосвяченіших (або втаємничених) особистостей історії людства ставить на перше місце саме Раму, називаючи його Першосвятителем і творчем цивілізованого світу. Народився Рама на території нинішньої України. Е. Шуре пише, що Рама це: «перший Творець орійської релігії, який виступав з лісів древньої Скитії в подвійній тіарі завойовника і Посвяченого, що ніс в руці містичний вогонь, той священний вогонь, від якого загориться духовне світло всіх орійських народів...
Жив Рама, на думку Шуре, приблизно п’ять тисяч років до нашої ери. Ще за життя його вважали напівбогом. Він дав людям необхідні знання для виживання, за допомогою омели врятував білу расу від чуми, яка прийшла від людей чорної раси – вічного їхнього суперника за домінування у світі, скасував поширене на той час людське жертвоприношення, звільнив жінку від рабства чоловічого, навчив народи обробляти землю, склав перший календар і багато чого іншого. По суті, Рама це той, хто зробив із двоногої істоти людину, хто дав людству душу...
Кожне біле плем’я – писав Шуре, - мало свій особливий знак в образі тварини, яка уособлювала якість, найбіль цінну для племені... Улюбленим прапором Скитів був бик, якого вони називали Тур, уособлення тваринної сили та жорстокості. Рама, в протилежність бику, взяв інший символ – Овен, хоробрий і миролюбний...Це прапор, піднятий у центрі Скитії, став сигналом для загального піднесення і викликав справжню революцію в усіх умах. Білі народи розділилися на два табори. У душі білої раси стався розкол, завдяки прагненню звільнитися від грубої тваринності і піднятися на першу сходинку невидимої святині, яка веде до боголюдства...Жахлива війна була неминуча...
Рама не міг допустити, щоб споріднені племена воювали...Він закликав своїх прихильників покинути Скитію...Він вирушив в Індію...Він поніс світло свого розуму і знань народам Індії, де, завдяки своїй духовній силі, генію і доброті, за свідченнями древніх книг Сходу, зробився розпорядником Індії і духовним царем (Отцем) землі. Жреці, королі і народи схилялися перед ним, як перед небесним посланцем. Під прапором Овна – символу Першосвятителя – учні Рами широко розповсюджували орійські закони, які проголошували рівність переможців і переможених, повагу до жінки, культ предків і утвердження домашнього вогню, як видимого символу невидимого Бога, відмову від людських жертвоприношень та рабства...
Учні Рами ширили вчення Вчителя в усі кінці світу, в т.ч. в Єгипті, де згодом появиться культ бога Ра, прообразом якого і став Рама...
В індуській епопеї «Рамаяна» Рама виступає в образі індуського короля: « Він оточений близском великої цивілізації, але при цьому ясно зберігає обидві свої характеристики: завойовника, що створює нове суспільство, і Втаємниченого. В єгипетських переказах епоха Рами позначається як царство Озіріса, владики світу, яке передувало царству Ізіди, цариці містерій...
Видатний індійський історик, коментатор «Бгагавадгіти» Балгангадхар Тілак справедливо вважав, що основи найдавнішої із відомих культур – ведійської – започатковувалися саме в Україні. Світло орійської віри подарував народам Індії скит Рама.
Завдяки своєму організаційному таланту, - зауважував Е.Шуре, - великий засновник орійських культур створив у центрі Азії, в Ірані народ, суспільство, вихор буття, який повинен був світити світові в усіх сенсах. Колонії первічних орійців поширилися в Азії і в Європі, приносячи з собою свої звичаї, свої культи і своїх богів» (3).
Можна не сумніватися, Олександр слідував прикладу свого першопредка – Рами (Аполлона). І цілком вірогідно, таємною рушійною силою його східного походу було відновлення забутих знань серед арійських народів і створення великої єдиної держави білої раси.
6.4. Темні сторони біографії
Олександр хоча й був арієм, все ж не володів божественної свідомістю, а тому йому були в рідкісних випадках характерні людські вади. Саме внаслідок них в історії залишилися деякі епізоди із життя македонського царя, які викликають запитання. Одним із таких, наприклад, може стати справа Філоти. Цей чоловік був сином одного із найкращих полководців Олександра – Парменіона. Філота також був чудовим воїном, він навіть керував загоном гетайрів – тобто елітної кавалерії, які ще йменувалися «друзями царя». В багатьох джерелах увага акцентується на вбивстві Філоти. Але мало хто розповідає, що передувало цьому. «Перед своєю дружиною він обмовляв та обзивав Олександра. Цар про це знав, але спокійно терпів. Згодом виникла змова проти царя. Хлопець на ім'я Кебалін двічі попереджав про це Філоту, але він не доповідав Олександру. Згодом Філоту схопили і допитували» (10). Цей епізод в певній мірі характеризує ставлення Олександра до подібних справ.
Іншим відомим епізодом, який не красить Олександра, є вбивство ним свого полководця Кліта. Ця історія є доволі темною та неоднозначною. Вона потребує глибшого занурення в неї, адже на перший погляд в ній Олександр змальований безумцем, який внаслідок сп’яніння здатен обірвати життя навіть найближчої людини.
Також в літературі про Олександра згадується винищенням царем косеїв після смерті Гефестіона. Що буцім-то щоб виплеснути свою негативну енергію від втрати найкращого друга, він нещадно винищував інший народ. Однак не всі знають, що згідно відомостей у Плутарха, косеї були розбійниками і, ймовірно, заслуговували цього.
В творах античних авторів звертається увага на жорстокості Олександра та його раптових спалахах гніву. Але виявляється, що в окремих випадках вони були спровоковані безсовісними діями його підлеглих. «За час між 326 і 324 роками до н. е. цар змістив понад третину своїх сатрапів і шістьох віддав смерті. У Мідії трьох воєначальників, серед них і Клеандра, брата Кена, який помер трохи раніше, звинуватили у вимаганні та стратили. Навесні Олександр прибув у Сузи, де виявив, що Гарпал, обвинувачений у казнокрадстві, втік до Греції з шістьма тисячами найманців і п'ятьма тисячами талантів» (11). Тобто причиною такої реакції була корупція та казнокрадство.
6.5. Цікаві історії із біографії царя
Крізь нашарування зловорожих дописів в античних джерелах перед нами постає істинний образ Олександра, який як найкраще змальовує нам його людські риси. Це був шляхетний лицар, кшатрій арійського роду, який діяв у відповідності до голосу свого духу.
«Він лагідно докоряв своїм наближеним: сон людини солодший, коли вона сама себе втомить, ніж коли її втомлять інші. Хіба не бачать вони, що нема нічого більш рабського, ніж розкіш, і більш царського, ніж праця» (10).
Благородне ставлення до родини Дарія
Після перемоги Олександра над Дарієм біля Ісси в 333 р. до н.е. він взяв у полон матір, дружину та дітей перського царя. При цьому, він поступив із ними благородно. Відносився як до своєї родини, що в подальшому викликало справжній захват у Дарія. «Олександр, який, мабуть, вважав, що здатність володіти собою для царя важливіша, ніж навіть уміння перемагати ворогів, не зачепив полонянок; взагалі до свого одруження він не знав, окрім Барсини, жодної жінки» (10).
«За наказом переможця полоненим було повернуто їхнє майно та прислугу. Олександр навіть узяв на себе клопоти щодо заміжжя дочок і виховання сина переможеного... Доля полонених македонянами членів царської родини, ймовірно, свідчить про те, що Олександр хотів показати - він не бореться з персами як з народом, він хоче перемоги над Дарієм, а потім єднання і миру» (11).
Харчування і ставлення до вина
«Олександр вирізнявся також крайньою стриманістю в їжі, чому він дав безліч ясних доказів; одним з таких доказів були його слова, звернені до Ади, яку він назвав своєю матір'ю і зробив царицею Карії. На знак любові Ада щодня надсилала йому вишукані страви та печива, а потім відправила до нього своїх наймайстерніших кухарів і пекарів. Цар наказав передати Аді, що він не потребує нікого і нічого подібного, оскільки його вихователь Леонід дав йому найкращих кухарів: для сніданку – нічний перехід, а для обіду – мізерний сніданок. «Мій вихователь, – сказав він, – мав звичай обнишпорювати мою постіль і одяг, розшукуючи, чи не сховала мені туди мати якихось ласощів чи чогось понад належне...
І до вина Олександр був прихильний менше, ніж це зазвичай вважали: думали ж так тому, що він довго засиджувався за бенкетним столом. Але насправді Олександр більше розмовляв, ніж пив, і кожен кубок супроводжував довгою промовою. Та й бенкетував він тільки тоді, коли в нього було багато вільного часу. Якщо ж доходило до справи, Олександра не могли втримати, як це не раз бувало з іншими полководцями, ні вино, ні сон, ні розваги, ні жінки, ні цікаві видовища» (10).
Шанування хоробрості та шляхетності в інших
Цар після битви при Гавгамелах вшанував Фаїлла із Кротона: «Частину військової здобичі цар послав в Італію жителям Кротона, бажаючи вшанувати доблесть і ревність атлета Фаїлла, який під час перських війн, незважаючи на те, що всі інші італійці вже зневірилися в перемозі греків, спорядив за власний кошт корабель і поплив до Саламіну, бажаючи розділити небезпеку з усіма. Так цінував Олександр доблесть, так старанно зберігав він вдячну пам'ять про славні діяння» (10).
Шана місцевим звичаям
«З Гірканії Олександр виступив з військами в Парфію, і в цій країні, відпочиваючи від праці, він уперше вдягнув варварське вбрання, чи то тому, що навмисне наслідував місцеві звичаї, добре розуміючи, наскільки підкуповує людей усе звичне й рідне, чи то, готуючись заснувати поклоніння власній особі, він хотів у такий спосіб поступово привчити македонян до нових звичаїв. Але все ж він не побажав одягатися повністю в мідійське вбрання, що було надто вже варварським і незвичним, не вдягнув ані шароварів, ані кандія, ані тіари, а вибрав таке вбрання, у якому вдало поєднувалося дещо від мідійського вбрання та дещо від перського: скромніше за перше, воно було пишніше за друге» (10).
Олександр карав своїх воїнів за жорстокість
[Після битви біля Ісси] «Македоняни увірвалися в табір ворога. Олександр застав своїх воїнів, які вбивають і ґвалтують жінок. Прихильні до царя історики повідомляють, що він ніколи не схвалював подібного розгулу жорстокості, наказував страчувати садистів і мародерів, які найбільш «відзначилися» (11).
6.6. Воєнна доблесть Олександра
«У Олександра, згідно з Плутархом, було 30-40 тисяч піхотинців і 4-5 тисяч вершників. Діодор повідомляє про 30 тисяч піхотинців, з яких 12 тисяч були македонянами, 7 тисяч - союзниками (імовірно, греками), 5 тисяч - найманцями, 5 тисяч - одрісами, трибалами та іллірійцями і ще тисяча - лучниками. За даними того ж джерела, в армії було чотири з половиною тисячі вершників...
Крім військових, у штабі Олександра перебували великі вчені, дипломати, літератори, історики (з яких особливо слід відзначити Каллісфена). Канцелярією завідував Євмен. Усі стадії походу мали ретельно документуватися і закарбовуватися в художньому вигляді» (11).
В біографії Олександра було багато битв. Однак найголовнішими можна назвати чотири: біля Граніка (334 р. до н.е.); Ісси (333 р. до н.е.); Гавгамелах (331 р. до н.е.); Гідаспа (326 р. до н.е.).
«Однією із особливостей воєнної стратегії Олександра була несподіваність. Він часто вибирав шляхи наступу, які вважалися практично неможливими, чим деморалізовував суперника...
Після Ісса Олександр виступає частіше як грецький меценат, ніж гегемон. Все більше починає він використовувати еллінів для управління імперією. У відносинах з людьми Сходу Олександр особливо підкреслює свою роль визволителя і законного наступника місцевих правителів. У цій ролі він намагається виступати навіть стосовно перебіжчиків-персів. Зароджується і його майбутній принцип, виражений формулою: не повинно бути ні переможених, ні переможців [згадаймо Раму і тотожні даному його принципи – А.Г.]. Уже тепер були визволителі й переможці, але не було переможених, а тільки звільнені...
За півтора роки Олександр завоював Ближній Схід - від Тавра до Єгипту» (8).
[В Єгипті]: «Македонського царя зустрічали як визволителя... Олександр всіляко підкреслював повагу до місцевих традицій... Згодом у будь-якій із завойованих ним країн він дотримувався політики віротерпимості та особливих стосунків із духівництвом - чи то вавилонські халдеї, чи то іранські маги. Проте, не забув він і про традиції свого світу, влаштувавши в стародавній столиці Єгипту гімнасичні та мусичні ігри. Тенденція до зближення культур Сходу і Заходу в діях Олександра проглядалася все виразніше» (11).
З весни 332 р. до н.е. Олександр був повноправним володарем також і на морі.
«Опис чотиримісячного походу від Тіра до Гавгамелів розвінчує загальновизнану думку, що Олександр завоював своє царство в постійних битвах з ворогом. Він здобув його в основному на марші, а не в боях. Завдяки його чудовій стратегії вся армія рідко вступала в бій Найчастіше в битві брали участь тільки вершники, легкоозброєні воїни і гіпаспісти, фаланга ж досі провела лише один серйозний бій - під Іссом, і то тривав лише близько двох годин. Під час взяття іонійських і фракійських міст вона більше окопувалася, ніж билася, а при Граніку взагалі не брала участі в битві...
Між битвою при Іссі [листопад 333 р. до н.е.] і битвою при Гавгамелах [вересень 331 р. до н.е.] минуло близько двох років.» (8).
Вавилон і Сузи здалися без бою. У Сузах була скарбниця Дарія. Ці завоювання дозволили Олександру отримати фантастичні багатства. І навіть якщо вони перебільшені в рази, суми вражають: «Для Суз ці дані коливаються між 40000 і 50000 талантів, Персеполь, за відомостями Клітарха, дав навіть 120 000, Пасаргади – 6000. У Гарпала в Екбатанах накопичилося 180000» (8).
[У Вавилоні і Сузах] «Скарбниця ж була винятковою - в руках Олександра виявилося, крім різноманітних царських скарбів, близько 50 тисяч талантів срібла (1310 тонн)... [У Персеполі] Олександр захопив у місті скарбницю, багатство якої перевершувало все те, що вже потрапляло до рук македонців, - тут було 120 тисяч талантів, і щоб вивезти їх, довелося використовувати десятки тисяч мулів і верблюдів» (11).
Вельми вірогідно, що Олександр дуже любив символічні жести. «Перед тим, як перейти Геллеспонт та ступити на малоазійський берег, він метнув перед собою спис, тим самим показуючи, що ця земля буде належати йому за правом переможця» (9). Це був початок його походу.
Після завоювання Перської імперії також був вчинений символічний жест. Це відбулося в Персеполі. Саме тут було влаштовано підпал царського палацу. Частина античних авторів повідомляє, що це відбулося Олександром та його оточенням в стані алкогольного сп’яніння, цілком спонтанно. Однак дані археології свідчать про інше: «Сучасні археологи виявили сліди цієї пожежі. Усе палацове начиння було, однак, заздалегідь прибране, і можна підозрювати, що підпал був заздалегідь запланований і лише одягнений у форму імпровізованого буйства...
Запланована ця пожежа заздалегідь чи виникла спонтанно, у всякому разі вона була грандіозною, майже символічною і завершила собою цілу епоху. Цим актом Олександр мстився не тільки за греків, а й за єгиптян, вавилонян, за всі підвладні персам народи і навіть за самих іранців. Цей епізод ніби підвів підсумкову риску під усім минулим» (8).
«Оточили царський палац, сюди ж з великою радістю збіглися, несучи в руках смолоскипи, й інші македоняни, які дізналися про те, що сталося. Вони сподівалися, що, якщо Олександр хоче підпалити і знищити царський палац, значить він думає про повернення на батьківщину і не має наміру жити серед варварів. Так розповідають про це деякі, інші ж стверджують, ніби підпал палацу був розсудливо обдуманий заздалегідь. Але всі сходяться в одному: Олександр незабаром одумався і наказав загасити вогонь» (10).
Першочергово ціллю походу була помста за образи персів і спалення Афін. А також панеллінська ідея. Але після смерті Дарія подальшою метою походу буо покарання Бесса за його злочин перед великим царем (Дарієм). Літом 329 р. до н.е. Олександр прийшов у Бактрію.
Перед подальшим просування в Індію, він здійснив реформу армії. Приблизно в цей же час він намагався увести звичай згинати коліна перед царем, що було звичною практикою для людей Сходу, але викликало негативну реакцію з боку македонян та гелленів. Звичай цей мав назву «проскінеза».
В 324 р. до н.е. Олександр разом із своїм двором повернувся в Передню Азію.
«Повернувшись на Захід, цар виношував нові плани завоювання Середземномор'я аж до Атлантики, плани походу вздовж південних берегів Азії, підкорення скіфів і області Каспійського моря. Але ніколи вже не йшлося про повторення Індійського походу і про завершення розпочатих там завоювань» (8). Чи дійсно були такі плани, ми звичайно вже не дізнаємося. Цілком можливо, що були, а можливо – це фантазії авторів.
«Воїни Олександра були не тільки підкорювачами земель, вони були першопрохідцями. Антична наука завдяки походам Олександра Великого отримала чимало абсолютно нових даних. Це не тільки дані географічні, а й біологічні, і метеорологічні» (11).
6.7. Арій, який прагнув перетворення на лебедя
Олександр мав стійкий зв’язок із власним духом. На це вказують характеристики, які приписують його характеру: скромність, любов, щедрість, відповідальність, хоробрість, совість, емпатія. Безсумнівно, він був шляхетною людиною, арієм. Однак він не зміг досягти четвертого рівня розвитку і стати ельфом (лебедем) – людиною, що осягнула божественну свідомість. Йому були притаманні слабкості, характерні для людей, а саме, рідкісні спалаху гніву, втрата контролю над собою. «Олександр був бог у творчих діяннях, але якщо він натрапляв на опір, то пристрасний темперамент вів його дуже далеко від божественного спокою небожителів» (8).
Тим не менше «усі вчинки царя були пов'язані з його відчуттям безмежності власних сил. Він відчував себе богом. [Саме тим, хто] вирішив створити новий світ... Із Суз було послано до Греції гінців, які принесли еллінам ще одну несподіванку: вимогу царя надавати йому почесті як богу... жага визнання своєї божественної сутності в Олександра зростала в міру того, як дозрівали його плани панування над світом. Йому вже недостатньо було називатися сином бога, він відчував богом себе. Крім того, інтереси імперії теж вимагали, щоб володар світу користувався абсолютним божественним авторитетом, і негайно, а не після його смерті, як це сталося з Гераклом. Таким чином, бажання Олександра викликалося не тільки особистими мотивами. Як це не раз бувало, ірраціональні устремління царя поєднувалися з цілком раціональною необхідністю» (8).
Схоже, що Олександр вийшов на прямий зв'язок зі своїм духом, але через неточну термінологію вважав це зв'язком зі своїм богом.
Також можна припустити, що це саме той випадок, коли втаємничені знання були подані Олександром занадто революційно, тому непідготовлене до цього населення Батьківщини та підвладних народів не сповна розуміли, що він має на увазі.
Чи міг Олександр все ж здійснити палінгенезію? Античні автори повідомляють, що серце царя перестало битися 13 червня 323 р. до н.е. Він помер від лихоманки, ран і виснаження. «За час своїх походів він був поранений десятки разів, наприклад, глибокий шрам залишився на його лобі після битви на Граніку, на Яксарті стріла пробила стегно царя. Усе це не могло не позначитися на його здоров'ї» (11). Як бачимо, процеси відновлення в нього були на рівні людини, а не на рівні ельфа.
Чого йому не вистачила для «другого народження»? Можемо припустити, що знань, підтримки, сприятливих обставин. Палінгенезія стає можливою під час кризового переходу від старої до нової цивілізації. Тоді не було такої кризи. Ще палінгенезія можлива під керівництвом боголюдини, як це було з церквою Ісуса в Галілеї. Але Олександр не контактував з боголюдиною. Найвірогіднішою причиною його невдачі щодо «другого народження» виглядає відсутність цих двох умов палінгенезії.
6.8. Олександр та його арієзація світу: плоди світотворчої діяльності
Після завоювання Близького Сходу цар почав реалізовувати свої плани щодо створення умов для функціонування імперії згідно із його баченням нової цивілізаторської моделі у відповідності до арійської традиції. «У результаті всіх цих заходів Олександра було закладено основу для вільного спілкування між окремими регіонами Середземного моря. Починала здійснюватися та грандіозна цивілізаторська ідея імперії, яка набувала в уяві царя дедалі виразніших форм» (8).
Олександр створював умови для поєднання культур. Наприклад, після підкорення Єгипту та оголошення його фараоном «Олександр у Мемфісі «приніс жертви Апісу та іншим богам і влаштував гімнастичні та мусичні змагання». Принесення жертв священному бику Апісу навмисне протиставляли вчинку Камбіза або Артаксеркса III, які блюзнірськи закололи Апіса. Одночасно Олександр приніс царське жертвопринесення. Він не залишився в боргу і перед Птахом та Амоном. Саме вони, ймовірно, поряд із грецькими божествами і малися на увазі під «іншими богами» (8).
Бачимо яскравий приклад, що цар не вивищував одних, та не принижував інших богів. Він віддав почесті як національним богам нових народів, так і залишався вірним рідним вищим силам.
«Влаштування змагань свідчить про те, що Олександр і в Єгипті продовжував заохочувати грецьку культуру. Тепер обидва духовні устрої повинні були співіснувати. Швидше за все він не збирався об'єднувати їх, проте спроби перекинути місток від грецької релігії до єгипетських культів мали місце» (8).
Ще раз цитуємо Шахермаєра:
«Таким був Єгипет Олександра. Частина країни входила в середземноморські землі, але при цьому зберігала свою самобутність. Цар прагнув не порушувати цієї двоїстості, зберігаючи місцеву культуру та управління і водночас заохочуючи все грецьке».
На прикладі Олександрії Єгипетської ми бачимо, яким малював собі Олександра грецький поліс та його структуру із врахуванням особливостей східного способу життя: «Олександрія мала стати прикладом грецького міського укладу з його зрілою культурою і всіма досягненнями еллінської цивілізації. За думкою Олександра, громадянами нового поліса стануть македоняни і греки – як ті, що походили з єгипетської діаспори, так і ті, що приїхали з Еллади. Пізніше розшарування міського населення почалося, можливо, ще за Олександра.
Поряд з європейцями в місті могли селитися і місцеві жителі, але вони не отримували прав громадян міста, а створювали власні громади вільних поселенців. Здебільшого це були єгиптяни із сусідніх областей, а також іудеї та сирійці, які проживали в Єгипті. У нас нема ніяких даних про те, що Олександр прагнув до змішування цих настільки різних етнічних елементів. Однак, мабуть, він був зацікавлений у тісних дружніх зв'язках нових поселенців...
[Після перемоги в Гавгамелах] Як гегемон і стратег-автократор, він скасував в Елладі всі тиранії, які доти підтримував Антипатр» (8).
«Адміністративний поділ Персії було загалом збережено, але сатрап був не цілком незалежний у своїх діях - стратеги, які командували гарнізонами великих міст, підпорядковувалися безпосередньо Александру. Нагадаємо також, що македонський цар створив централізовану організацію зі збирачами податків, ймовірно, незалежну від місцевих сатрапів. Випуск нової монети з певним фіксованим вмістом срібла, що ґрунтувався на афінському стандарті, замість старої біметалевої системи, розповсюдженої в Македонії та Персії, сприяв розвитку торгівлі та всієї економіки Середземноморського регіону» (11).
У великій мірі на формування світогляду Олександра здійснив вплив Арістотель.
Тему виховання та навчання Арістотелем молодого Олександра ми частково розкрили у попередній статті про арійську філософію. Завдяки діяльності Олександра з організації нової держави ми дізнаємося, чому саме його навчав Арістотель. «У молодості Олександр дізнався від Аристотеля, якою має бути ідеальна держава. Олександр не був подібний до монгольських ханів, які захоплювали нові землі заради самих завоювань. Він мріяв про створення такої держави, яка об'єднала б світ. Грецька культура мала стати основою цього майбутнього об'єднання, але кожній окремій частині належало внести в нього свою лепту.
Однак Олександру було чуже одностороннє сприяння всьому східному. Він не хотів протегувати кому б то не було, а прагнув органічного злиття Заходу і Сходу. Ойкумена мала стати не східним царством, а світовою державою. Для цього всі її складові частини повинні були внести в загальну справу найкраще, що вони мали в своєму розпорядженні. Виходячи з цих міркувань, Олександр вважав себе вправі надавати перевагу македонянам, грекам та іранцям.
Олександр вважав себе благодійником, бо звільняв народи від шор національних забобонів і нетерпимості, приносив їм мир, безпеку, добробут і вільний культурний та економічний обмін. Олександр мріяв залучити місцевих жителів на свій бік добром, не вдаючись до насильства.
Всюди на Сході цар залишав чинними місцеві східні правові норми і традиції.
Олександр прагнув до створення благополучної всесвітньої держави» (8).
В процесі практичної реалізації теоретичної складової цар зрозумів, що теоретичне вчення Арістотеля потребувало уточнення. При цьому варто розуміти, що теорія і практика є цілісним процесом. До того ж Олександр познайомився з культурою Персії, яка в деяких аспектах перевищувала гелленську культуру. І тому була достойна того, щоб в ній запозичувати певні аспекти.
На практиці він прагнув до злиття культур Заходу та Сходу. «Відтоді він почав дедалі більше пристосовувати свій спосіб життя до місцевих звичаїв, водночас зближуючи їх з македонськими, бо вважав, що завдяки такому змішуванню і зближенню він добром, а не силою зміцнить свою владу на той випадок, якщо вирушить у далекий похід» (10).
«Своє надзавдання Олександр, як і раніше, бачив у перетворенні різноплемінного народу держави на єдину націю. У рамках розв'язання цієї проблеми в Сузах було відсвятковано грандіозне масове весілля 10 тисяч знатних македонян із перськими та жінками інших народностей...
Результатом його багаторічного східного походу став розвиток торгівлі та економіки (світової економіки!) загалом, формування так званої елліністичної культури – своєрідного сплаву європейських і азіатських традицій. Було дано поштовх розвитку науки про Землю і людину, переглянуто філософські та політичні концепції. Правителі і полководці майбутнього отримували унікальний ідеальний зразок, певне мірило, на яке належало орієнтуватися ще багатьом поколінням державних мужів і громадських діячів як в античності, так і в більш віддалений час» (11).
Олександр Македонський не нав'язував арієзацію іншим народам, а пробуджував у них арійське ядро як спільну основу для об'єднання в глобальну арійську сім'ю народів. Він просував поліси, тобто відтворював лад Гіперборії з її містами-державами. У попередніх перських та правителів, так би мовити, арійського кореня відбулось розмивання первинних понять. Олександр повернув чіткість та ясність. Там, де раніше поліси в державах були чимось вторинним, Олександр поставив їх на перше місце. Республіка (народна держава) – це братерство полісів.
7. Діяння Олександра – ключ до таємної релігії Арістотеля
Дослідження діяльності Олександра дозволяє скласти враження про втаємничене передання, яке в усній формі Арістотель передав внутрішньому колу учнів, на чолі із юним царевич. Виявляється, окрім Олександра, в Німфеумі (палаці, що побудували спеціально для навчання), окрім Олександра навчалися також його однолітки – діти македонської знаті. Це був, зокрема, найближчий друг Олександра – Гефестіон, а також декілька інших майбутніх його соратників. «Арістотель і його учень оселилися не в Пеллі, а поблизу невеликого селища Мієза, у гаю з відокремленими стежками і затишними куточками. Тут же жили і деякі інші знатні македонські юнаки - Гефестіон, Марсій, Ніканор, Леоннат...
Олександр дуже багато дізнався від свого вчителя і дуже багато чого навчився, завдяки йому він долучився до еллінської культури. Аристотель займався з ним географією (і найбільше учня заворожували білі плями на карті), природничими науками і, звісно ж, філософією та етикою. Навчився Олександр і медицини і, будучи на вершині могутності, міг узятися за лікування соратників відомими йому травами і дієтою. Аристотель навчав принца цінувати красу, читати й розуміти грецьку літературу. На все життя Олександр закохався в гомерівську «Іліаду», подароване Аристотелем видання якої він завжди возив із собою. Крім того, у походах полководця супроводжували вчені, які описували географію підкорених країн і звичаї місцевих жителів.
У 340 році до н. е. Філіп став залучати сина до управління державою, але і після цього контакт між Аристотелем і Олександром не був втрачений. Ставши царем, Олександр наказав усім рибалкам, мисливцям і лісничим Македонії допомагати дослідникові у збиранні наукового матеріалу; отримував Арістотель і відомості від учених, які працювали в обозі македонської армії. З початком походу македонського царя на схід філософ переселився до Афін, куди Олександр відправив велику суму грошей із захоплених перських скарбів. Деякі історики вважають, що саме впливом Арістотеля слід пояснювати те вміння бачити світ у цілому, що вирізняло молодого македонського царя» (11). Саме Арістотель повідоми царевичу езотеричні знання про Гіперборійську традицію і зумів допомогти повірити Олександру, що він дійсно є втіленим богом.
Уже після підкорення Єгипту та відвідин оракула в оазисі Сива Олександр почав відкрито виявляти свою божественну сутність. Усвідомлення істинності отриманого від філософа метафізичного вчення з плином часу та новими військовими успіхами лише посилювалося. Коли Олександр став правителем Персії, він спробував впровадити звичай «проскінези» - падання ницьма на коліна перед царем, що прирівнювалося до віддання йому божественних почестей.
Однак якщо до цього «дивні» бажання царя ще спокійно сприймалися з боку македонських та грецьких соратників царя, то пряме обожествлення було занадто сміливим кроком. Оточуючі не розуміли, що має на увазі цар, адже не володіли таємним знанням, на відміну від їхнього правителя.
Схоже в цьому й була помилка Олександра. Він занадто революційним способом прагнув долучити до вищих знань не підготовлених заздалегідь людей.
В той же час, на основі цих діянь ми можемо сміливо припускати, що таємна релігія Арістотеля своїм корінням торкалася боголюдського вчення Аполлона Гіперборійського. Складовою його є сприйняття людини як втіленої духовно-божественної сутності. Метою життя людини на Землі є перетворення шляхом палінгенезії спочатку на лебедя, із осягненням режиму керованої молодості, а потім на боголюдину. «За словами Квінта Курція Руфа: «Цар не тільки дозволив називати себе сином Юпітера, але навіть віддав про це наказ; він хотів цим звеличити славу своїх подвигів, але на ділі підірвав її. І македоняни, звичні до царської влади, але все ж таки з більшою свободою, ніж в інших народів, відвернулися від свого царя, який домагався безсмертя з наполегливістю, що бентежила їх самих і не личила цареві» (11).
Відновити зв’язок із внутрішнім богом дозволяє релігія. Саме цьому навчав в першу чергу Олександра Арістотель. Організація держави, яка б сприяла досягненню головної мети релігії – це наступний складник науки Арістотеля. Таємна релігія Арістотеля сприяла укріпленню віри Олександра, що він дійсно є втіленим богом і спроможний на великі діяння, зокрема, в аспекті світотворчості на фундаменті Гіперборійської традиції.
8. Список використаної літератури
1. Палій Олександр. КОРОТКИЙ КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018, вид. 3-т. – 464 с., іл.
2. Піддубний С.В. Великий код України-Русі. – Київ, ФОП Стебеляк, 2020. – с. 544.
3. Піддубний С.В. Історія прадавньої України. – Київ, ФОП Стебеляк, 2023. – с. 224.
4. Довгич В. Космос древньої України: Трипілля – Троянь: Мітологія. Філософія. Етногенез: VI тис. до н.е. – І тис. н.е. [текст] / Довгич В. – Київ: Центр учбової літератури, 2019. – 304 с.
6. Наливайко Серій. Етнічна історія Давньої України / С. Наливайко. – К.: Євшан-зілля, 2007. – 624 с.
7. Уортінгтон Є. Філіпп II Македонський»: Євразія; СПб, М; 2014 (Оригінальна назва: Уортинтон Й. Филипп ІІ Македонский, Евразия; СПб, М; 2014).
8. Фріц Шахермаєр. Олександр Македонський. – Ростов на Дону, Видавництво "Фенікс". – 1996.
9. Відеолекція: Олександр Македонський (повна версія). Як стати легендою в 33 роки... / лекція по історії (Оригінальна назва: «Александр Македонский (полная версия). Как стать легендой в 33 года... /лекция по истории /»). – Ютуб-канал: «MARINA ROMANOVA HISTORY». – Інтернет-посилання: https://youtu.be/wG2y8f2_UnU?si=OlNBvTz-k-p9V6bn.
10. Плутарх «Порівняльні життєписи». - Видавництво Академії наук СССР. - М.: 1961.
Технологія здійснення палінгенезії зводиться до того, щоб максимально глибоко засвоїти сенс євангельського послання і зробити його ядром своєї свідомості. Для цього треба сформувати словник Сенсара,...
Олександр Македонський та його арієзація світу – ключ до таємної релігії Арістотеля
Про Олександра Македонського написано десятки, якщо не сотні книг, тисячі наукових статей, знято кілька фільмів та мультфільм. Це була грандіозна історична особистість, яка для свого, та й нашого часу, за короткий проміжок часу змогла здійснити фантастичні звершення. Автори більшості досліджень про Олександра Великого, однак, спрямовують увагу на історичні, політичні, воєнні сторони його діяльності. В даній праці ми спробуємо, окрім даних аспектів, дослідити метафізичну складову життєвого шляху македонського царя, його арієзацію світу, і знайти ключ до таємної релігії Арістотеля, який протягом кількох років був його основним наставником.
alexander-great-and-aristotle-1.jpg
Зміст
– «Що потрібно, щоб стати богом?»
– «Робити те, шо не може робити звичайна людина».
Питання Олександра та відповідь індійського мудреця
Олександр Македонський, відомий також як Олександр Великий, ще за свого життя став живою легендою. У 16 років батько призначив його управляти Македонським царством на час свого походу; у 18 років він керував лівим крилом македонського війська у битві при Херонеї та розбив непереможний на той час «Священний загін» фіванців; у 20 років став правителем Македонії; а у 25 – володарем Перської імперії.
За десять років, починаючи із 334 р. до н.е., коли він розпочав на чолі греко-македонської армії похід на Схід, він зумів створити одну із найбільших імперій за всі часи. Масштаби його діяльності не просто дивують, вони вражають, але що змушувало Олександра безупинно рухатися вперед, якою була головна ціль його походів?
1. Гіперборія – Україна часів Трипілля та народження арійського простору
Якщо перефразувати Френка Герберта, автора роману «Дюна», можна стверджувати, що Україна – це місце, де розгадуються всі таємниці. Якщо поглянути на нашу історію, вона постійно сповнена війнами та боротьбою за власну незалежність та ідентичність. Логічно поставити питання: чи воюють геополітичні гравці за землі, які не мають цінності? Звісно ні. Постійні війни на землях України підтверджують, що це Гартленд – серцевинна земля. Хто нею володіє, той володіє світом.
Україна часів Трипільської культури (сер. VI – сер. III тис. до н.е.) носила назву Гіперборія. Саме так її землі та мешканців називали античні автори. Про Гіпеборію ми детальніше говорили у попередній статті. Варто зазначити, що початково гіперборійський народ був елітарною групою. Це була спільнота людей, а у метафізичних термінах, дуже ймовірно, універсальних людей, на чолі якої стояв богочоловік Ной, відомий також як Купало, Аполлон, Гермес та під іншими іменами.
Саме ця група, по мірі збільшення гіперборійського населення та ареалу його розселення після потопу 5508 р. до н.е., часу сотворення світу за традиційним українським літочисленням, здійснила структурування нового народу на варни брахманів, кшатріїв, вайш’їв та шудрів. І на стартовому етапі займалася опікою та спрямуванням їх, так би мовити, у правильному річищі.
В міру збільшення населення здійснювалися міграції в інші регіони світу. У середині третього тисячоліття на Захід відправилася група людей, відомих з історії як пелазги. Саме вони стали першими жителями Пелопоннеського півострова, від них виводили походження давні греки.
Гіперборійські жреці створили Дельфійське святилище та започаткували античну філософію. Арістотель, наставник Олександра Македонського, був знайомим із вченням Гіперборійської церкви, знання в якій передавалися усно від учителя до учня. Він дізнався про нього через таємне передання учнів Піфагора, а можливо, і від самого їхнього наставника, який, згідно із нашим попереднім дослідженням, цілком міг бути ельфом – людиною четвертого рівня розвитку, який здійснив палінгенезію й осягнув режим керованої молодості.
Безсумнівно, Арістотель розповідав молодому царевичу про Гіперборію та аріїв. В сучасному розумінні арії – це люди, які усвідомлюють себе втіленими духовно-божественними сутностями, мають стійкий зв’язок із власним духом. Проявами його є голос совісті, емпатія, відповідальність, любов та інші чесноти. В арійській традиції базові духовні чесноти відомі як нідги. Сім головних духовних чеснот подані боголюдиною Ісусом Хрестом в Євангелії, яке на сучасному етапі практично очищене від ворожих вставок (робота над очищенням ще триває) і дозволяє краще розуміти та практично реалізовувати вчення боголюдини для перетворення аріїв на ельфів (лебедів, елбедів, ганса).
Ймовірно, саме завдяки науці Арістотеля Олександр дійсно вірив у свою божественну природу. Тому діяв настільки сміливо, рішуче, впевнено. Якщо прочитати твори античних письменників, вражає, наскільки хоробрим був македонський цар. Часто він в перших рядах своєї армії, показуючи особистий приклад, йшов в атаку на опонентів. Багато разів був поранений, але завдяки сталевій волі та характеру відновлювався, адже знав, що його чекають великі справи, які за нього не зробить ніхто.
2. Наслідування Аполлона та практика реалізації базових духовних чеснот – нідг
При знайомстві із життєвим шляхом Олександра привертає на себе увагу той факт, що у великій мірі македонський цар намагався у своїй діяльності із побудови нового світу наслідувати Аполлона. В цьому нема нічого дивного, адже діяння боголюдини – це найкращий приклад. Що ми знаємо про практичну діяльність Аполлона Гіперборійського?
У статті Ігора Каганця «Засновник Гіперборії вічно юний Купало – Аполлон – Гермес – Ной: реконструкція міфу про перенародження світу» читаємо про Купала:
«Був покровителем вищих знань (паравіди, правди), науки, магії, красномовства, гармонії та порядку, справедливих законів, містобудування, архітектури, будівництва, яснобачення, пророцтва, цілительства та усіх мистецтв, передусім музики, танцю, пісень та поезії. Був покровителем переселенців-колоністів, засновником громад і полісів. Був винахідником музичних інструментів. Захищав людей як вправний стрілець з лука, тому головним магічним атрибутом Аполлона була стріла. Воював на стороні троянців проти греків. На функцію захисту вказує саме ім’я «Гапóлло», яке походить від «Куппáло» і означає «захисник народу». Сукупність широкого спектра описаних вище якостей – від носія вищих знань до засновника полісів та захисника людей і домашніх тварин – відповідає ролі основоположника нової цивілізації».
Досліджуючи Олександра, звернемо увагу, наскільки цар намагався наслідувати Аполлона. Але якщо узагальнити, Олександр безсумнівно був носієм вищих знань, повсюди засновував міста, в більшості випадків, із назвою Олександрія, був справедливим правителем. Для прикладу наведемо одну із історій. У Плутарха читаємо:
«Олександр, мабуть, не тільки засвоїв вчення про моральність і державу, а й долучився і до таємних, глибших знанням, які філософи називали «усними» і «прихованими», і яким не надавали широкого розголосу. Перебуваючи вже в Азії, Олександр довідався, що Арістотель деякі з цих знань оприлюднив у книгах, і написав йому відвертого листа на захист філософії, текст якого свідчить: «Олександр Арістотелю бажає благополуччя! Ти вчинив неправильно, оприлюднивши вчення, призначені тільки для усного викладання. Чим же будемо ми відрізнятися від інших людей, якщо ті самі вчення, на яких ми були виховані, стануть загальним надбанням? Я хотів би перевершувати інших не стільки могутністю, скільки знаннями про вищі предмети. Будь здоровий». Заспокоюючи уражене честолюбство Олександра, Арістотель виправдовується, стверджуючи, що ці вчення хоча й оприлюднені, але водночас нібито й не оприлюднені» (10). Іншими словами, без спеціального пояснення чи відповідного рівня розвитку свідомості вони не можуть бути протрактовані правильно.
В часи Арістотеля та Олександра ще не було Євангелія, але зважаючи на знайомство наставника та учня із Гіперборійською традицією, схоже, що в своїй діяльності македонський цар на практиці реалізовував викладені уже пізніше в «Добрій Новині» духовні чесноти. Ісус подав їх та роз’яснив своїм найближчим учням в Нагірні проповіді. Тому читаючи про Олександра, цікаво поглянути на його діяння у відповідності до засвоєння та практикування цих нідг. Завдяки дослідженням Ігора Каганця та сприяння спільноти «Народний оглядач» маємо можливість сприймати у всій чіткості сім духовних чеснот, які в термінах Євангеліє також називаються блаженствами (ми подаємо їх у відповідності до очищеного тексту Євангелія):
1. Скромність
2. Приязність
3. Реалізм
4. Відкритість до знань
5. Милосердність (неупередженість)
6. Духовна чистота (святість)
7. Творення цивілізації (світотворчість).
Ось як вони звучать в Євангелії:
1. Щасливі скромні, бо їхнє Царство Боже.
2. Щасливі приязні, бо вони успадкують землю.
3. Щасливі засмучені, бо вони отримають допомогу.
4. Щасливі голодні та спраглі праведності, бо вони наситяться.
5. Щасливі милосердні, бо вони зазнають милосердя.
6. Щасливі чисті серцем, бо вони побачать Бога.
7.Щасливі миротворці, бо вони синами Божими стануть.
А тепер погляньмо на роз’яснення щодо них:
1. Скромність – звичка позбуватися всього зайвого і здобувати тільки необхідне. Скромність робить людину легкою й динамічною. Але найголовніше в тому, що ця нідга вводить до Царства божого: «Щасливі скромні, бо їхнє Царство боже». Зверніть увагу: скромні вже – тут і тепер – мають Царство боже, а не колись у майбутньому.
Без скромності Царство боже неможливе. Річ у тім, що в цьому просторі подій нема зовнішніх обмежень, тож для керування собою людина має увімкнути обмеження внутрішні. Якщо їх нема, то для блага самої ж людини всесвіт застосовує обмеження зовнішні. Але як тільки людина бере у свої руки керування власними апетитами та спокусами, то всесвіт знімає зовнішні обмеження і відкриває людині Царство боже. Скромність – це самообмеження, здійснюване духом людини, а не зовнішніми обставинами (звідси конструкція «убогі духом» гелленською мовою). Тому ця чеснота є обов’язковою для переходу у простір Царства божого.
З другого боку, скромність є фундаментальною чеснотою шляхетної людини (реалізованої людини, арія). Фактично, це показник досягнення людиною третього рівня розвитку, тому згадане вище «блаженство» можна перекласти так: «Щасливі шляхетні, бо їхнє Царство боже». Брама до Царства божого відкривається тільки шляхетним.
2. Приязність – звичка дружньої взаємодії з собі подібними. Це обов’язкова умова творення арійських організацій (організацій аріїв), головними з яких є арійські варни – «брахмани», «кшатрії», «господарі».
3. Реалізм – звичка розглядати життя в усій складності, з усіма плюсами та мінусами. Відповідне «блаженство» сучасною мовою звучить так: «Щасливі реалісти, бо вони отримають допомогу».
4. Праведність – звичка знаходити й застосовувати вишні (найвищі, метафізичні) знання, правду – від давньоукраїнського і санскритського «паравіда» – найвищі знання (пара – найвищий, віда – знання). Праведні прагнуть необмеженого доступу до правди.
5. Милосердя – звичка до відкритого, спокійного, неупередженого ставлення до будь-яких джерел знань. Милосердя дає співчуття до будь-якого джерела, а відтак і спроможність витягувати з нього вишні знання – будь-якими мовами, у будь-якій формі.
6. Святість – звичка підтримувати «чистоту серця», тобто чистоту своєї духовно-психічної структури. Кристальна чистота й повна прозорість «серця» відкривають перспективу побачити свого внутрішнього бога: «Щасливі чисті серцем, бо вони бога побачать». Слово «побачать» вказує на те, що наразі святі ще не бачать бога. Вони його побачать тоді, коли зроблять ще один крок і здобудуть наступну, сьому нідгу – чесноту миротворчості.
7. Миротворчість – готовність та компетентність творити новий лад – нові світи, нові цивілізації. Оскільки на досягнення цієї мети може піти кілька століть, то для творення нового миру (нової рівноваги) треба здобути біологічне безсмертя – «вічне життя». Тому миротворці – це вічно молоді «лебеді». Миротворчість – це не миролюбність і лагідність, а рішучість та спроможність творити нові світи.
Знайомство із змістом семи блаженств дозволить нам прослідкувати, чи практикував їх Олександр у своїй світотворчій діяльності.
1. Скромність
Відправляючись в похід на схід, схоже, що Олександр не збирався повертатися. Він роздав усе своє майно, по суті, спалив мости. На запитання: «А що ти залишиш собі?» Олександр відповів: «Надію».
Таким же спаленням мостів із минулим було символічне спалення Олександром та його сподвижниками палацу царя в Персеполі. Це виглядало як акт очищення за нанесені в минулому образи грекам та іншим підвладним народам.
Після смерті Дарія «цар був далекий від гордині багатьох тріумфаторів: його не п'янила ідея безмежної помсти, знущання через безправ'я переможених...
В Олександрі особливо захоплює його дивовижна здатність, незважаючи на владолюбство, пристосовуватися в разі потреби до будь-яких обставин і витягувати зі свого досвіду все нове і корисне» (8).
2. Приязність
«Придворні утікали від Дарія і чекали Олександра, щоб здатися йому. Усім було відомо про великодушність Македонянина і його вміння прощати...
«Золота молодь» захоплено сприймала успіхи царя. Усе це сприяло тому, що «улюбленця богів» оточував своєрідний ореол. Сподвижники вважали Олександра відзначеним божественною рукою, і цар із задоволенням дослухався до всього цього...» (8).
«Прагнучи завоювати повагу греків, Олександр написав їм, що владу тиранів має бути всюди знищено, і всі держави стають вільними і незалежними» (10).
Він шкодував тих, хто здавався, і був безжальним із тими, хто зрадив довіру.
3. Реалізм
«На думку Александра, державний апарат мав мати не лише військові та організаційні функції, а й культурні та культурно-політичні. У Єгипті Александр виступав як цар-визволитель і фараон. У питаннях релігії та управління він підтримував національні традиції. Щось подібне вже було в Лідії, Карії та інших країнах. Місцеві релігії та жерці користувалися особливим заступництвом царя, але Олександр поєднував свою терпимість до місцевих культів із поширенням грецької цивілізації. Саме це керувало царем під час заснування Александрії в Єгипті» (8).
4. Праведність
«Весною 334 р. до н.е. перед початком походу Олександр оточив себе духовно багатими людьми, щоб мати можливість навіть під час воєнних дій розвиватися духовно. Був утворений придворний воєнний табір» (8).
5. Милосердя
В сім років батько дозволив юному Олександру бути присутнім під час відвідин Македонії перськими послами. Царевич запитував гостей про шляхи сполучення, кількість військ, торгові маршрути та ставив інші зовсім не дитячі питання. Таким чином, це видається фантастичним, але уже в цьому віці Олександр збирав інформацію про сусідні землі і можливих ворогів.
Також віднести до практики милосердя можна епізод із Філотою – воєначальником Олександра. Коли він почав безсоромно ображати та скаржитися на Олександра перед своєю дружиною, про що цар прекрасно знав, він не поспішав карати свого підлеглого, а терпляче сподівався що той опам’ятається. Або ж з’являться більш значні докази вини Філоти.
6. Святість
«Олександр по особливому ставився до всього возвишеного і великого [тут мається на увазі що споглядання всього красивого та величного приносило йому естетичну насолоду і нагадувало ким він є – А.Г.]…
Його серце було сповнене любові та вдячності; воно було закрите для того, хто вимагав, і легко відкривалося тому, хто просив» (8).
У липні 330 р. до н.е. Олександр накрив своїм плащем тіло мертвого Дарія, таким чином вчинивши символічний акт примирення: «коли він схилив коліна перед тілом свого супротивника і так дбайливо вкрив покійного плащем, не було ще жодних запитань і жодних проблем, був створений тільки образ любові й добра в його всеохоплюючій широті» (8).
7. Світотворчість
«Ентузіазм, з яким Олександр прагнув до своїх нових цілей. Він ніби не помічав, як при цьому руйнується старе, діючи так, немов минуле позбавлене будь-якої цінності. І це був не тверезий розрахунок, заснований на необхідності, а захоплення, пристрасна любов до стихії. Не Македонія, а світ, не національна вузькість, а вселюдська широта, не Македонське царство, а безумовна самодержавність становили основоположну стихію Олександра.
Цар не міг діяти по-іншому: його змушувала чинити так внутрішня таємнича сила, тому що його світогляд за своєю природою протистоїть усьому традиційному і примирити їх неможливо» (8).
Для того, щоб відновити зв’язок з внутрішнім богом, необхідно перейти до практики заснування нової цивілізації – стати миротворцями. Як ми вже знаємо, заснування починається з формування варни «Лебідь» («Ганса») – організації людей четвертого рівня – «лебедів», універсальних людей. Тому «лебеді» – це і є миротворці. Для творення нового ладу (миро-творення) необхідна керована молодість, а вона досягається на четвертому рівні розвитку. Тобто щоб бути світотворцем, Олександр повинен був уже бути лебедем?
Олександр прагнув заснувати новий світ, але в цій справі він досягнув лише часткового успіху. Він не став лебедем і не заснував новий світ, хоча й був світотворцем. Світотворчість – це обов'язкова умова, але не достатня.
Наприклад піфагорійці також займалися світотворенням. Але фокус в тому, що новий світ можна заснувати лише тоді, коли старий світ вичерпує себе, руйнується і не чинить опір творенню нового світу. Те, що робили філософи та Олександр, було підготовкою до майбутнього перетворення. Нині цей час настав. Головна ознака – депопуляція білої раси. У часи Олександра популяція білої раси стрімко зростала.
3. Олександр Великий, князь Аттила, Святослав Хоробрий – поширення арійської ідентичності та цінностей
Як би дивно це не звучало, але щоб зрозуміти хоча б у певній мірі діяння Олександра, варто звернути увагу на таких історичних постатей, як князь Аттила та Святослав Хоробрий. Аттилу зазвичай зображають в джерелах як потворного монголоїда, кровожерливість та жага влади якого не знали меж. Ось так працює пропаганда. Століттями (а подекуди й досі в наших підручниках подається перевернена з ніг на голову інформація) їй вірили, однак, коли світ познайомився із записами секретаря візантійського посольства до Аттили – Пріска Паннійського, перед нами постала зовсім інша людина: шляхетна, могутня, розумна та красива. В оповіді Пріск, який зображує все побачене чесно та об’єктивно, малює пейзажі та життєві картини, які є дуже близькими та знайомими українцям. Бажаючі ознайомитися із цією дуже цікавою працею, можуть скористатися дослідженням Анатолія Кіндратенка у статті «Гуни – предки українців».
Імперія Аттили простягалася від Балтійського до Чорного моря. Це була грандіозна держава, більшу частину населення якої складали слов’янські племена. Аттила стримував потужну Римську імперію, постійно тримаючи свої табори на кордоні держав біля Дунаю. Із оповіді Пріска ми дізнаємося, що римляни платили данину Аттилі. «У 5 ст. н.е. гуни здебільшого говорили «скіфською» мовою, у якій, зокрема, очевидець записав українські слова «мед» і «страва»... Гунські царі вважали себе спадкоємцями царів Великої Скіфії. Їхню країну продовжували називати Скіфією...З кінця 4 ст. Римська імперія почала платити гунам данину. До 442 р. ця данина становила 114 кг золота щороку, а згодом сягнула 687 кг.» (1). На той час слов’янська держава була однією із наймогутніших імперій, яка управлялася добрим і справедливим королем.
Ймовірно саме тому Святослав Хоробрий постійно здійснював походи на Дунай, відновлюючи історичні кордони імперії свого славного предка. Ніхто не стане сперечатися, що Святослав був слов’янином, а тому – арійцем. Коли терпіти вплив Хозарського каганату було вже не сила, він пішов на нього війною і знищив. При цьому, здійснюючи походи, Святослав завжди попереджав своїх суперників висловом «Іду на ви», а не діяв таємно чи підступно. В цьому проявлялася шляхетність, властива аріям.
Як Аттила та Святослав боронили свої землю і опісля несли на інші землі арійські цінності, так і Олександр, якому Арістотель передав свої знання про Гіперборію та аріїв, поширював світло знань іншим народам, зокрема, персам, які також були арійського сімені, але спотворили або забули арійську традицію та цінності, зійшли з еволюційного шляху і почали деградувати.
4. Звідки ми знаємо про Олександра Великого?
Ми намітили головні акценти, на які будемо звертати увагу в цій праці. Варто розуміти, що Олександра ми розглядаємо тут як носія вищих знань, людину, яка прагнула оновити арійську традицію, збудувати новий світ на основах Гіперборійської традиції, де в епіцентрі стоїть людина як втілена духовно-божественна сутність.
З точку зору аріїв наш Всесвіт влаштовано святим Творцем, він досконалий і доброзичливий до людей. Людина з латинської означає «гравець». Арії розуміють, що наше життя – це гра. А тому її треба сприймати із радістю. Саме тому арії вітаються між собою «Радіймо».
В той же час, багато хто одразу поставить запитання: як поєднати творення нового світу на арійських основах із загибеллю тисяч людей у кривавому танці війни? Однак варто звернути увагу, ті ж грецькі поліси постійно воювали між собою. З одного боку це вбивства та лихоліття. З іншого, за висловом Фріца Шахермаєра, про якого ми будемо говорити: «Конкуренція між полісами сприяла розвитку творчого духу греків». Війни тривали впродовж усієї історії людства. Як ми знаємо, військові дії є генератором технічного прогресу. Схоже, Олександр обрав той шлях поширення світла знань іншим народам, який вважав в конкретній ситуації найбільш сприятливим.
Звідки ми дізнаємося про діяння батька та сина, героїв цієї праці? «Історії Філіппа (і Олександра) або їхньої епохи вийшли з-під пера кількох істориків, які або жили в один і той самий період, або належали до сусідніх поколінь. Їхні твори дійшли до нас лише у фрагментах, цитованих пізнішими письменниками. З авторів першоджерел слід назвати насамперед Феопомпа Хіоського, Ефора Кімського, Каллісфена Олінфського і Анаксимена із Лампсака.
На щастя, до нас дійшло багато фрагментів (понад двісті) з величезного твору Феопомпа Хіоського (учня афінського оратора Ісократа), який наприкінці 330-х або на початку 320-х років [до нашої ери – А.Г.] написав «Філіппіку» («Історію Філіппа») у 58 книгах.
Велику важливість має і фрагмент із життєпису Філіппа, складеного письменником-перипатетиком Сатиром у IV столітті до н. е
Перший послідовний опис царювання Філіппа належить Діодору Сицилійському, який жив і працював у Римі з 30 до 8 року до н. е. Його «Історична бібліотека» складалася з 40 книжок (до нас дійшли лише 15) та охоплювала період від міфологічних часів до галльського походу Юлія Цезаря 54 року до н. е. Епоху Філіпа описано в книзі 16...
Твір Юстина (2-4 ст. н.е.) являє собою епітому Історії Філіппа, написаної більш раннім автором Помпеєм Трогом у I столітті до н.е., яка не дійшла до нас.
Головними нашими джерелами, створеними в епоху Філіппа, є промови низки афінських ораторів: Демосфена, Ісократа, Есхіна та інших...
Уривчасті відомості про Філіпа наводяться і в інших джерелах, наприклад, у «Географії» Страбона (I ст. до н. е. - I ст. н. е.), у Полібія (II ст. до н. е.) та в Арріана (I ст. н. е.), який написав найбільш достовірну біографію Олександра й, поряд із Квінт Курцій Руфом (I ст. н. е.), чия праця вважається менш надійною, наводить промову Александра в Опіді, у якій викладено досягнення Філіппа» (7).
В той же час потрібно розуміти, що для приховування величних звершень, які здійснював Олександр із арієзації світу, твори його сучасників активно знищувалися або спотворювалися. «Праця Олександрового літописця Онесікріта зникла. З «Історії Олександра Великого Македонського» Квінта Курція Руфа, що складалася із десяти книг, дві перші, кінець п’ятої та початок шостої книг дивним чином втрачені, а в десятій існує пропуск. Тобто, зникли саме ті книг, де описувалося дитинство і юність Олександра, та ті частини, які могли викрити фальсифікаторів історії» (3).
На основі цих праць і творчого доопрацювання про Олександра знято декілька фільмів: «Іскандер» 1941 р., «Олександр Великий» 1956 р., «Олександр Великий» 1963 р., «Олександр» 2004 р. І мультфільм «Олександра Великий» 2006 року.
Праці античних письменників взяті за основу багатьох досліджень науковців 19-21 століть. На фоні інших виділяється праця австрійського історика Фріца Шахермаєра (1895-1987 рр.) «Олександр Македонський». Це один з великих нацистських істориків. Впродовж 1949-1973 років вийшло три видання цієї книги. На час публікації останньої це була фундаментальна праця, яка включила практично всі доступні джерела про епоху Олександра Македонського. Шахермаєр сам у 80 років відвідав місця, де проходило військо Олександра. Саме на неї у великій мірі ми будемо орієнтуватися.
Також варто звернути увагу на оригінальну та маловідому книгу Алекса Роусона «Молодий Олександр» 2006 року видання. В ній автор підходить до опису життя царя, беручи за основу сучасні археологічні дослідження, а також, як видно із назви книги, концентруючись на його молодих роках. Наприклад із неї ми дізнаємося, що уже в ті далекі часи юності Олександра про знаменитого полководця складалися відверто фантастичні історії, які були основою сюжету літературних романів, що їх охоче читали. «Белетризований роман про Олександра, який приписують анонімному автору, відомому як Псевдо-Каллісфен, пропонує фантастичну версію, в якій Олександр є сином останнього єгипетського фараона і чаклуна Нектанеба II. Рятуючись від перського вторгнення, Нектанеб залишає Єгипет і оселяється в Пеллі, де йому вдається спокусити царицю, дружину Філіпа Олімпіаду, видаючи себе за лівійського бога Аммона» (12).
«Плутарх, Арріан, Квінт Курцій Руф користувалися, звісно, працями, що були написані значно раніше – ймовірно, сучасниками або навіть знайомими Олександра, але не завжди ми можемо зрозуміти, що було точно передано пізнішими дослідниками, а що ними ж додумано» (11). Тому при читанні та аналізі античних джерел важливо вміти застосовувати критичне мислення і бачити картину в цілому. Так, якщо ми притримуємося думки, що Олександр був арієм, який постійно утримував зв'язок із власним духом і поширював арійські цінності, ситуації, в яких він діяв у протиріччі із цими поняттями, вкрай важливо оцінювати із різних сторін і намагатися докопатися їх суті. І виявити сенс цих протирічь.
5. Цар Філіпп та дочка молосського царя Олімпіада – батько й матір Олександра Великого
Олександр народився в родині македонського царя та епірської цариці. Тобто належав до найвищого кола аристократії. Це відкривало грандіозні можливості для розвитку внутрішнього потенціалу. По батьківській лінії він був нащадком Геракла; по матері – Ахілла.
Батько Олександра – Філіпп ІІ Македонський (383 – 336 рр. до н.е.) був видатною особистістю свого часу. «Помпей Трог написав про нього аж 44 книги під загальною назвою «Філіпова історія», але вони були знищені» (2). Він зумів перетворити маленьке та слабке македонське царство у сильну та багату державу, яка здобула контроль практично на всьому Пелопоннеському півострові (за винятком Спарти).
Згадок про епірську царицю Олімпіаду (375 – 316 рр. до н.е.), яка була дочкою молосського царя Неоптолема та матір’ю Олександра, до нашого часу збереглося небагато. Вона була четвертою дружиною Філіппа, однак зуміла подарувати йому спадкоємця (у Філіппа був ще один син, старший за Олександра – Арідей, однак, він був несповна розуму), слава якого затьмарила його власну. Однак чи сталося б це, якби не батько Олександра?
«Він залишив Александру у спадок найкраще військо в грецькому світі, імперію, централізовану монархію, якій не загрожували жодні зовнішні сили, стабільну економіку, яка зростала, загальне процвітання і спокій.
Олександр створив імперію, що набагато перевершувала всі досягнення його батька. І все ж, якби не було Філіпа, Олександр просто не зміг би здійснити свої великі діяння.
Без Філіпа, який багато зробив для політичного, військового, економічного, соціального і культурного розвитку країни, Олександр не зміг би досягти висот своєї величі. Історичні особи багатьом зобов'язані своїм попередникам. Утім, вивчаючи правління і досягнення Філіпа, ми виявляємо, що він теж був великим царем, але через убогість історичних свідчень, які дійшли до нас, він довгий час перебував у тіні свого прославленого сина, про якого збереглося набагато більше відомостей» (7).
Філіпп був яскравим національним лідером, який прагнув «...піднести свою країну і зміцнити її становище в грецькому світі» (7). В наш час слово націоналізм, якщо коректно, неоднозначне трактування. Насправді в ньому нема нічого страшного. Націоналізм – це теорія і практика перетворення народу з аморфного етносу на структуровану націю з власною народною державою.
Батько Олександра був розумною, хороброю та хитрою (зараз би сказали, з високим рівнем інтелекту) людиною. «Він досягав своїх цілей завдяки поєднанню дипломатії, військової сили та мистецтва, швидкості, нещадності та відсутності педантичності, особливо помітної в тих випадках, коли він обманював і супротивників, і союзників, якщо того вимагали його задуми... Він домігся таких успіхів, уміло використовуючи дипломатичні прийоми, зокрема обман, підкуп і політичний шлюб, а також вражаючи супротивників блискавичною швидкістю своїх дій. Це поєднання і надалі неодноразово ставитиме в глухий кут його ворогів» (7).
Цікавою деталлю його юності є той факт, що в 13 років він потрапив як заручник у Фіви. Тут він виховувався згідно піфагорійського способу життя.
В 359 р. до н.е. вступив на престол і зумів за три роки правління здійснити справжнє чудо: об’єднати Македонію, забезпечити безпеку її кордонів і створити нову потужну армію, яка думала не лише про захист, а й про розширення володінь.
Варто зазначити, що саме за владарювання Філіппа було утворено перший синедріон. Це було зібрання, представницький орган грецьких полісів, утворений для контролю за збереженням миру в грецьких полісах. А іудеї лише змавпували його назву та призначення.
В Греції утворилося дві коаліації: «Лідером промакедонської партії в Афінах був Ісократ, лідером антимакедонської - знаменитий оратор Демосфен» (11). Тобто не всі в Гелладі виступали проти входження в склад Македонської держави. Були і прихильники цього вектору розвитку.
5.1. Релігія македонян
Головним богом македонян був Зевс. Македонські царі саме від нього вели свій родовід. «Усі боги, яких шанували македоняни, входили до грецького пантеону, зокрема Зевс, Афіна (у ролі покровительки стад), батько Геракл (предок царського роду), Артеміда, Гермес, Посейдон, Плутон, Персефона й Аполлон» (7).
5.2. Філіппейон – символ могутності та родинного кола
Античні автори повідомляють, що після двох років палкого кохання між Філіппом та Олімпіадою, стосунки між ними ставали дедалі холоднішими. Батько Олександра постійно перебував в походах, не маючи змоги приділяти достатньо часу сину та дружині. Можливо в цьому крилася причина, з якої Олімпіада злилася на чоловіка. Однак на те, що Філіпп і досі вельми шанував свою четверту дружина і матір спадкоємця престолу свідчить грандіозна будівля, відома як Філіппейон. «Наочним символом могутності, якої досяг Філіпп, став розкішний Філіппейон, що його, за словами Павсанія, цар вирішив збудувати у святилищі Зевса в Олімпії після битви під Херонеєю. Це була велика кругла будівля (tholos), яку зовні було обнесено 18 іонічними колонами, а всередині стояли дев'ять доричних. У ньому були поміщені статуї Філіппа, його батька і матері (Амінти й Еврідіки), його сина Олександра та Олімпіади... Статуя Філіппа стояла в центрі. Філіппейон побудував один з найкращих скульпторів і архітекторів того часу афінянин Леохар, який працював раніше на будівництві галікарнаського Мавсолея» (7).
Битва при Херонеї
Важливо зазначити, що у битві при Херонеї 338 р. до н.е. «Філіп організував військо так, щоб він і його син Олександр самі керували всіма ключовими позиціями: Філіп віддавав накази правому крилу, Олександр - кавалерії на лівому фланзі. Центром, що складався з фессалійців і етолійців, керував полководець Антіпатр» (11). Тобто цар сповна довіряв сину і був впевнений у його силах і можливостях.
5.3. Під опікою Аполлона
Філіпп активно використовував у воєнних діях метафізичні компоненти. Так, в битві 352 р. до н.е. «...вступивши у Фессалію, Філіпп наказав своїм воїнам надіти перед боєм лаврові вінки, начебто вони воювали «під проводом самого бога». Цей символ мав означати, що Філіпп б'ється не просто з бажання помститися за себе й захистити своїх фессалійських союзників, а й те, що він воює з релігійних почуттів, захищаючи самого Аполлона. У цьому сенсі македонську армію вів у бій справді сам бог. Хоча ми не можемо сумніватися в благочесті Філіппа, головна причина його повернення полягала зовсім в іншому – у розширенні македонської сфери впливу» (7).
5.4. Філіпп і скіфи
«Знявши облогу з Візантія, на початку весни 339 року він повів свою армію на північ проти скіфів...Відбулася лише одна битва, в якій загинув Атей [у віці 90 років – А.Г.]. Більше про скіфський похід нам нічого не відомо: він закінчився до початку літа. Таким чином, Філіпп приєднав до своєї держави царство Атея, що простягалося від Дунаю до Азовського моря» (7). Якщо так, виникають питання: чому скіфи не платили данину македонянам? Чому скіфи не служили у війську Філіппа? Яким чином в декілька разів більша за територією і населенням Скіфія могла так легко підкоритися Філіппу, якщо в 512 р. до н.е. її не зміг захопити із багатотисячним військом перський цар Дарій?
Логічним поясненням виглядає твердження, що відбувся локальний конфлікт, за результатами якого сторони заключили мир на взаємовигідних умовах.
5.5. Яке вино пили в ті часи?
Античні автори вказують на сильну прив'язаність до вина Філіппа та Олександра. Але ці твердження явно перебільшені. Адже якби вони часто впивалися, вони б не могли здійснити усіх тих діянь, завдяки яким відомі в історії. Крім того: «Греки розбавляли вино водою (холодною або теплою), змішуючи їх у великих чашах - кратерах, тоді як македоняни пили нерозбавлене вино (akratos), подібно до таких «варварських» народів, як скіфи та фракійці... Філіпп (та Олександр) не були алкоголіками у тому сенсі, що їх завжди тягнуло випити, і без спиртного вони страждали від абстинентного синдрому» (7).
5.6. Щодо ймовірних вигадок про нетрадиційну любов Філіппа та Олександра
В античних авторів ми знаходимо натяки на можливість встановлення нетрадиційних зв’язків у Філліпа та Олександра. Особливо активно ця тема просувається в уже згаданому нами фільмі «Олександр» режисерства Олівера Стоуна 2004 року. Як було насправді зараз важко сказати, однак: «Філіпп охоче користувався сексуальними послугами як жінок, так і чоловіків (його вбивця був його колишнім коханцем). Утім, ці відомості про його схильність до хлопчиків цілком можуть бути наслідком ворожої літературної традиції, підвалини якої заклав Феопомп, котрий критикував моральні підвалини царя загалом, і яку продовжили Юстин і Помпей Трог [швидше за все, це були ворожі вставки в їхні твори з метою принизити арійського царя – А.Г.]» (7).
«Одного разу Філоксен, який командував військом, що стояло на березі моря, написав Олександру, що в нього перебуває такий собі тарентинець Феодор, який бажає продати двох хлопчиків чудової краси, і цікавився в царя, чи не хоче він їх купити. Олександр був украй обурений листом і не раз скаржився друзям, запитуючи, невже Філоксен так погано думає про нього, що пропонує йому цю гидоту. Самого Філоксена він жорстко вилаяв у листі й велів йому прогнати геть Феодора разом із його товаром. Не менш різко висварив він і Гагнона, який написав, що збирається купити і привезти йому знаменитого в Коринфі хлопчика Кробіла» (10).
«Син Філіппа виховувався разом з дітьми інших придворних, багато з яких стали згодом його соратниками, наприклад Гефестіон, якого Олександр любив як брата» (11). Це ще один факт щодо спростування нетрадиційних сексуальних поглядів царя.
5.7. Македонська гегемонія принесла Греції процвітання
«Загалом Греції македонська гегемонія принесла процвітання, хоча це зовсім не означає, що греки були задоволені таким станом справ» (7).
6. Олександр ІІІ Великий і його звершення на шляху арієзації
Дослідники вказують кілька різних дат народження Олександра. «Не випадково також, як свідчив Тарас Шевченко, саме проти ночі на Маковія гайдамаки святили ножі на ворога, бо це був день народження нашого великого предка, володаря світу Олександра Македонського Третього, нащадка пера Діка та Олександра Другого. Діди гайдамаків знали, що Олександр Великий народився в ніч з 31 липня на 1 серпня 356 р. до н.е. (за старим стилем)» (2).
«Олександр народився 22 липня 356 року до нашої ери (за іншими даними - у жовтні того ж року)» (11).
«З боку батька він вів свій рід від Геракла через Карана, а з боку матері – від Еака через Неоптолема» (10). Каран – засновник Македонсього царства, вважався нащадком Геракла в 16 коліні. Еак – дід Ахілла і прадід Неоптолема.
«Першого вихователя синові Олімпіада...підібрала сама. Ним став її одноплемінник Леонід, який дотримувався спартанських методів у педагогіці – жодних ніжностей, «найкращий сніданок – нічний похід, найкраща вечеря – мізерний сніданок»... Плутарх передає спогади Олександра про те, як Леонід перевертав його підстилку на ліжку, щоб переконатися, що мати не підклала синові що-небудь смачненьке. Щоправда, набагато частіше зі спадкоємцем возився підлеглий Леоніда – простакуватий Лісимах...
Олександр був хлопчиком примхливим і великодушним, водночас, вчителі то скаржилися на впертість, буйний характер, запальність спадкоємця, то хвалили його за хороші здібності, щедрість, чутливість. Щедрість залишилася щедрістю на все життя, а ось дитяча впертість стала залізною волею, невблаганністю і відвагою воєначальника, жорстокістю підкорювача народів...
Іншим захопленням юного македонського принца було мистецтво, тонким поціновувачем якого він залишився на все життя. Ще хлопчиком він умів грати на лірі, виявляв інтерес до театру» (11).
6.1. Олександр і Скіфія: очевидні паралелі
Олександра Македонського та землі України, які в ті часи йменували Скіфією, виявляється, більше, ніж може комусь здаватися. Перш за все варто згадати, що своє походження цар виводив від Геракла по лінії батька та від Ахілла (Ахіллеса) – по лінії матері. Ці історичні постаті потребують значно глибшого дослідження, адже є всі підстави припускати, що вони були людьми четвертого рівня розвитку, в сучасних термінах – ельфами (лебедями, елбедями, ганса).
Що стосується Геракла (в римському трактуванні – Геркулеса): «[Він] дуже знакова персона в нашій історії. Він батько засновників Скитії – Агатирса, Гелона і Скита, тобто, по суті, наш Праотець. Відомий польський дослідник мітології Ян Парандовський писав, що Геракл – це уособлення творця і захисника: Він «будував міста, знищував потвор, а розбійників вішав на гілляках... Він став символом роботящого і страждального людства, символом праці й незламної витривалості... Він шанував Богів і, де міг, споруджував храми й жертовники» (3).
«Характерно, що значна частина цих Гераклових подвигів пов’язана саме з Північним Причорномор’ям...» (6).
Олександр в образі Геракла на давній монеті (обидва зображення – джерело 5).
Якщо вести мову про Ахілла: «Римлянин Арріан (ІІ ст.), за словами візантійського історика Лева Диякона, теж стверджував, що Ахілл був скитом...Лев Диякон...уточнює, що Ахілл походив із царського скитського роду, чиї володіння включали озера Меотиду (Азовське море)» (3).
«Не менш популярний у Північному Причорномор’ї був і герой Трояснької війни, засновник багатьох царських династій і головна дійова особа Гомерової «Іліади» Ахілл – цар мірмідонян...Міф називає Ахілла сином царя мірмідонян Пелея і морської богині Фетиди. Мати, аби зробити сина безсмертним, як боги, гартувала його в полум’ї, натирала амброзією, купала у водах підземної річки Стікс, тримаючи за п’ятку: саме вона і стала вразливим місцем Ахілла...Наприкінці облоги Трої стріла Паріса втрапила у п’ятку героя, і рана виявилася смертельною. Тоді Фетида велінням Зевса переносить душу загиблого Ахілла на острів Левку («Білий»), де той оживає і стає людям добрим генієм, захисником від бід і лихоліть. Нині це маленький український острівець Зміїний у гирлі Дунаю, де на початку ХІХ ст. було знайдено руїни давнього храму й інші старожитності...
Прикметно, що на відміну від еллінів, для скіфів Ахілл був не лише епічним героєм, а й богом... Ахілл за походження скіф із містечка Мірмекіон біля Меотійського озера [Азовського моря – А.Г.]. Не випадково цей герой був блакитноокий, русявий, запальний і відважний у битвах. Усе це, навіть крій його плаща з пряжкою, вважалися суто скіфськими. Прикметно, що Лев Диякон згадав Ахілла у зв’язку з дунайськими походами київського князя Святослава Ігоревича...
З Північним Причорномор’ям, а саме з Кримом, колись Таврикою, тісно пов’язана й доля Іфігенії, нареченої Ахілла і доньки мікенського царя Агамемнона, що очолив похід грецького війська на Трою» (6). Можливо саме на прохання нареченої Ахілл виступив в Троянській війні на боці греків.
Що стосується інших точок дотику Олександра та скіфських земель, зазначимо: «На території городища Дівич-гора поблизу с.Сахнівка на Черкащині, між іншим, у 1990 р. було знайдено діадему, на якій, як припускається, зображено Олександра Македонського, що сидить на двох грифонах – божествах скитського періоду нашої історії. Її відносять до XII ст...
Як повідомляє Плутарх, головною зброєю Олександра був навдивовижу легкий, «прекрасного гарту» китський (скитський) меч» (2).
«Збереглися свідчення Діодора Сицилійського про те, що Олександр ІІІ походив із роду пелазгів, а Земля пелазгів, як ми вже знаємо, була там, де нині знаходиться Україна. Матір’ю Олександра була Олімпіада Молоська (донька молоського царя Неоптолема), а Земля Молоська, за Есхілом, це скитська (українська) земля. Плутарх писав, що Олександр вів свій рід від Геракла, отже він був нащадком котрогось із синів, що народила дружина Геракла – мітична напівжінка-напівзмія, тобто та, що мала за свій оберіг і тотем змію. Як відомо, жила вона в печері на правому березі Дніпра. Про матір Олександра Олімпіаду той самий Плутарх зауважував, що вона теж дуже близько зналася зі зміями» (3).
Якщо підсумувати наведений вище фрагмент, можна зазначити, що походження від пелазгів пояснюється цілком раціонально, адже в 3 тис. до н.е. пізні трипільці саме так і називалися – «пелазги». Тобто македоняни (якщо не всі, то хоча б частина еліти) цілком слушно могли бути нащадками пелазгів. Як і Молоська Земля. Можливо, це був топонім, який був принесений із давньоукраїнської землі на терени Балканського півострова.
«Вичерпну інформацію про походження Олександра містить його заповіт своїм престолонаступникам. За свідченням польського історика О.Гваньїні, його слово в слово польські хроністи переписали із чеських хронік. У цьому листі теж є деякі підміни, але ми зупинимося на головному. Олександр називає себе тут переможцем «мідійських, перських, грецьких, сирійських і вавилонських королівств» і передає право «панувати й керувати світом» «освіченому роду венетському (або слов’янському). Це є однозначним свідченням, що Олександр Македонський був слов’янином і ніхто не має права називати його греком» (3).
Зважаючи на вищевикладене, цікаво проаналізувати напис, який є епітафією Олександру Македонському в Ольвії. Він є свідченням, що про великого царя і полководця говорили не лише в барвистих тонах. Швидше за все вона була складена так би мовити прихильниками опозиційного крила до діяльності македонського царя. Щоб зрозуміти, хто був автором цих рядків, доцільно ближче ознайомитися із діяльністю оратора Демосфена, який був сучасником Філіппа ІІ та всіляко намагався протистояти йому.
Отже ось що вказується на Ольвійському написі:
«Царським скитам, писцям, тускам, елінам. Аполлон для збереження імперії від грабежу голіафа, сина Філіпа, загарбника наших храмів і територій – Іліону, Стону, Полонії, умертвив безславною смертю тріумфатора Олександра на славу Ольвіону» (4).
Можна також припустити, що цей напис було зроблена невдовзі після невдалого походу на Ольвію полководця Олександра – Зопіріона. До речі, як стверджують дослідники, це був самовільний вчинок підлеглого македонського царя, який здійснив його, ймовірно, з ціллю наживи. Олександр на це своєї волі не давав.
6.2. Що таке гелленізація
Якщо коротко подати суть гелленізації македонян, вона буде звучати так: «Вони [македонці] взяли від греків усі дари їхніх муз, усе, що було породжене їхнім розумом і практицизмом, і залишили осторонь усі досягнення, що могли похитнути підвалини македонської держави» (8).
В більш широкому понятті це поширення грецького способу життя на інші території, де їм віддавався пріоритет серед еліти, однак, при цьому, місцеві звичаї і традиції продовжували культивуватися і до них ставилися із повагою.
Гелленізація була спробою повторення першої арійської хвилі 3-го тис. до н.е., коли гіперборійські пелазги розширили арійський світ і, серед іншого, заснували Гелладу з культом Аполлона Гіперборійського. Відтак гелленізація мала релігійну та світотворчу основу. Тому-то Олександр не лише відчував себе втіленим богом, а й відкрито про це повідомляв. Наступну хвилю – аріянську – здійснили готи. Нині настає час третьої хвилі. Слід розуміти також, що кожна хвиля переселенців з Гіперборії приносила з собою систему знань Гіперборійської церкви – Храму Аполлона.
6.3. Причини походу Олександра на Схід
Уже Філіпп будував плани щодо здійснення східного походу на персів. Відкритих декларованих підстав для цього було декілька:
1. Помста грекам за нанесені образи та святотатства еллінам та їх полісам під час греко-перських війн початку V ст. до н.е.
2. Звільнення грецьких міст західного узбережжя Малої Азії від тиранічного панування.
3. Внутрішня деградація Перської знаті, відхід від арійського еволюційного шляху та слідування традиціям, які мали своє коріння в Гіперіборії. «Влада, яка спочатку ставила собі за мету благополуччя підданих і пам'ятала про свою відповідальність, перероджувалася в неприкрите свавілля. Ситне життя необмеженої деспотії, її розкіш і пишність, відсутність критики з боку підданих призвели до поступового виродження царської влади, двору, сатрапів і всієї системи загалом. До влади прийшли євнухи, почалися гаремні інтриги... Приблизно через півтораста років після заснування імперія стала буквально тріщати по всіх швах» (8).
Також були й не відкриті, але, є всі пдстави вважати, також важливі причини:
1. «Майнове розшарування, обезземелення, справжні громадянські війни, чвари між полісами, поширення найманства - це далеко не повний перелік характерних для того часу явищ, які змушували передових суспільних діячів замислитися над можливістю експансії на схід» (11).
2. «Війна спрямовувала енергію мас на боротьбу із зовнішнім ворогом, видаляла з Еллади деструктивні елементи, давала нові землі, розширювала сферу економічного впливу торговців, давала змогу біднякам розплатитися з боргами, а багатіям набирати рабів не зі співгромадян, а з «варварів»» (11).
Тим не менше, були й приховані причини, що спонукали до походу. І одна з головних – потреба в грошах. Саме тому Філіпп звернув увагу в першу чергу на багатства Персії. Важливо зазначити, що «Сирія і Єгипет шукали культурного зближення із Заходом» (8). Саме тому, ймовірно, вони не чинили спротиву війську Олександра.
Це були традиційні версії дослідників про причини походу Олександра. Однак мало хто звертає увагу на ще один цікавий аспект східного походу: «Перси довго не полишали мрій про світове панування. Однак Олександр Великий припинив всілякі їхні зазіхання. Він не тільки знищив Перську імперію, а й здійснив те, про що мріяли перські владоможці. Олександр відновив імперію Кия від Скитії до Індійського океану, від Карпат до Алтаю. З нагоди цього навіть була викарбувана пам’ятна монета. На одній стороні її зображено Олександра із символом влади – рогами Овена, а на іншій – дерево із кроною на три рівні та написом «KIYI IPA» - Кий Ора. Нижня крона дерева означала, що Олександр, як і Кий, є володарем нижнього світу – від Індії до Єгипту, середня – Персії, верхня – Скитії. А на одному рельєфі якийсь давній скульптор навіть виліпив його в скитському капелюсі в образі поборника темноти і зла» (2).
(Зображення взято із джерела 2)
Звернувши увагу на дерево із кроною на три рівні, зазначимо, що схожі зображення ми знаходимо серед символів Трипільської культури. Одним із пояснень що це чи хто це, може слугувати «Рігведа». В ній вказується, що «ім'я цього загадкового велета: Пуруша - символ безкінечності, символ всезростаючого життя, першолюдина, першооснова і концепт Всесвіту, а також сам Всесвіт» (13).
Якщо поглянути на цей символ з метафізичної точки зору, він зображує перехід людина від Гомо сімплекс (людини простої), до Гомо триплекс (людини потрійної, яка встановила зв'язок із своїм внутрішнім богом і стала спочатку лебедем, а потім боголюдиною-спасом). Це ще раз підтверджує думку, що Олександр знав корінні аспекти Гіперборійської традиції і рухався по шляху боголюдського перетворення.
(Джерело 3)
Як ми знаємо, одним із іменем Аполлона (Ноя, Купала, Гермеса) також було ім’я Рама (боголюдина). В наведемо вище фрагменті ми бачимо, що Олександр зображується із рогами Овена, і це неспроста. Цим він показував, що своєю діяльністю наслідує свого покровителя і йде шляхом боголюдської реалізації.
«Відомий французький дослідник світових релігій ХІХ ст. Е. Шуре в книжці «Великі втаємничені» серед найпосвяченіших (або втаємничених) особистостей історії людства ставить на перше місце саме Раму, називаючи його Першосвятителем і творчем цивілізованого світу. Народився Рама на території нинішньої України. Е. Шуре пише, що Рама це: «перший Творець орійської релігії, який виступав з лісів древньої Скитії в подвійній тіарі завойовника і Посвяченого, що ніс в руці містичний вогонь, той священний вогонь, від якого загориться духовне світло всіх орійських народів...
Жив Рама, на думку Шуре, приблизно п’ять тисяч років до нашої ери. Ще за життя його вважали напівбогом. Він дав людям необхідні знання для виживання, за допомогою омели врятував білу расу від чуми, яка прийшла від людей чорної раси – вічного їхнього суперника за домінування у світі, скасував поширене на той час людське жертвоприношення, звільнив жінку від рабства чоловічого, навчив народи обробляти землю, склав перший календар і багато чого іншого. По суті, Рама це той, хто зробив із двоногої істоти людину, хто дав людству душу...
Кожне біле плем’я – писав Шуре, - мало свій особливий знак в образі тварини, яка уособлювала якість, найбіль цінну для племені... Улюбленим прапором Скитів був бик, якого вони називали Тур, уособлення тваринної сили та жорстокості. Рама, в протилежність бику, взяв інший символ – Овен, хоробрий і миролюбний...Це прапор, піднятий у центрі Скитії, став сигналом для загального піднесення і викликав справжню революцію в усіх умах. Білі народи розділилися на два табори. У душі білої раси стався розкол, завдяки прагненню звільнитися від грубої тваринності і піднятися на першу сходинку невидимої святині, яка веде до боголюдства...Жахлива війна була неминуча...
Рама не міг допустити, щоб споріднені племена воювали...Він закликав своїх прихильників покинути Скитію...Він вирушив в Індію...Він поніс світло свого розуму і знань народам Індії, де, завдяки своїй духовній силі, генію і доброті, за свідченнями древніх книг Сходу, зробився розпорядником Індії і духовним царем (Отцем) землі. Жреці, королі і народи схилялися перед ним, як перед небесним посланцем. Під прапором Овна – символу Першосвятителя – учні Рами широко розповсюджували орійські закони, які проголошували рівність переможців і переможених, повагу до жінки, культ предків і утвердження домашнього вогню, як видимого символу невидимого Бога, відмову від людських жертвоприношень та рабства...
Учні Рами ширили вчення Вчителя в усі кінці світу, в т.ч. в Єгипті, де згодом появиться культ бога Ра, прообразом якого і став Рама...
В індуській епопеї «Рамаяна» Рама виступає в образі індуського короля: « Він оточений близском великої цивілізації, але при цьому ясно зберігає обидві свої характеристики: завойовника, що створює нове суспільство, і Втаємниченого. В єгипетських переказах епоха Рами позначається як царство Озіріса, владики світу, яке передувало царству Ізіди, цариці містерій...
Видатний індійський історик, коментатор «Бгагавадгіти» Балгангадхар Тілак справедливо вважав, що основи найдавнішої із відомих культур – ведійської – започатковувалися саме в Україні. Світло орійської віри подарував народам Індії скит Рама.
Завдяки своєму організаційному таланту, - зауважував Е.Шуре, - великий засновник орійських культур створив у центрі Азії, в Ірані народ, суспільство, вихор буття, який повинен був світити світові в усіх сенсах. Колонії первічних орійців поширилися в Азії і в Європі, приносячи з собою свої звичаї, свої культи і своїх богів» (3).
Можна не сумніватися, Олександр слідував прикладу свого першопредка – Рами (Аполлона). І цілком вірогідно, таємною рушійною силою його східного походу було відновлення забутих знань серед арійських народів і створення великої єдиної держави білої раси.
6.4. Темні сторони біографії
Олександр хоча й був арієм, все ж не володів божественної свідомістю, а тому йому були в рідкісних випадках характерні людські вади. Саме внаслідок них в історії залишилися деякі епізоди із життя македонського царя, які викликають запитання. Одним із таких, наприклад, може стати справа Філоти. Цей чоловік був сином одного із найкращих полководців Олександра – Парменіона. Філота також був чудовим воїном, він навіть керував загоном гетайрів – тобто елітної кавалерії, які ще йменувалися «друзями царя». В багатьох джерелах увага акцентується на вбивстві Філоти. Але мало хто розповідає, що передувало цьому. «Перед своєю дружиною він обмовляв та обзивав Олександра. Цар про це знав, але спокійно терпів. Згодом виникла змова проти царя. Хлопець на ім'я Кебалін двічі попереджав про це Філоту, але він не доповідав Олександру. Згодом Філоту схопили і допитували» (10). Цей епізод в певній мірі характеризує ставлення Олександра до подібних справ.
Іншим відомим епізодом, який не красить Олександра, є вбивство ним свого полководця Кліта. Ця історія є доволі темною та неоднозначною. Вона потребує глибшого занурення в неї, адже на перший погляд в ній Олександр змальований безумцем, який внаслідок сп’яніння здатен обірвати життя навіть найближчої людини.
Також в літературі про Олександра згадується винищенням царем косеїв після смерті Гефестіона. Що буцім-то щоб виплеснути свою негативну енергію від втрати найкращого друга, він нещадно винищував інший народ. Однак не всі знають, що згідно відомостей у Плутарха, косеї були розбійниками і, ймовірно, заслуговували цього.
В творах античних авторів звертається увага на жорстокості Олександра та його раптових спалахах гніву. Але виявляється, що в окремих випадках вони були спровоковані безсовісними діями його підлеглих. «За час між 326 і 324 роками до н. е. цар змістив понад третину своїх сатрапів і шістьох віддав смерті. У Мідії трьох воєначальників, серед них і Клеандра, брата Кена, який помер трохи раніше, звинуватили у вимаганні та стратили. Навесні Олександр прибув у Сузи, де виявив, що Гарпал, обвинувачений у казнокрадстві, втік до Греції з шістьма тисячами найманців і п'ятьма тисячами талантів» (11). Тобто причиною такої реакції була корупція та казнокрадство.
6.5. Цікаві історії із біографії царя
Крізь нашарування зловорожих дописів в античних джерелах перед нами постає істинний образ Олександра, який як найкраще змальовує нам його людські риси. Це був шляхетний лицар, кшатрій арійського роду, який діяв у відповідності до голосу свого духу.
«Він лагідно докоряв своїм наближеним: сон людини солодший, коли вона сама себе втомить, ніж коли її втомлять інші. Хіба не бачать вони, що нема нічого більш рабського, ніж розкіш, і більш царського, ніж праця» (10).
Благородне ставлення до родини Дарія
Після перемоги Олександра над Дарієм біля Ісси в 333 р. до н.е. він взяв у полон матір, дружину та дітей перського царя. При цьому, він поступив із ними благородно. Відносився як до своєї родини, що в подальшому викликало справжній захват у Дарія. «Олександр, який, мабуть, вважав, що здатність володіти собою для царя важливіша, ніж навіть уміння перемагати ворогів, не зачепив полонянок; взагалі до свого одруження він не знав, окрім Барсини, жодної жінки» (10).
«За наказом переможця полоненим було повернуто їхнє майно та прислугу. Олександр навіть узяв на себе клопоти щодо заміжжя дочок і виховання сина переможеного... Доля полонених македонянами членів царської родини, ймовірно, свідчить про те, що Олександр хотів показати - він не бореться з персами як з народом, він хоче перемоги над Дарієм, а потім єднання і миру» (11).
Харчування і ставлення до вина
«Олександр вирізнявся також крайньою стриманістю в їжі, чому він дав безліч ясних доказів; одним з таких доказів були його слова, звернені до Ади, яку він назвав своєю матір'ю і зробив царицею Карії. На знак любові Ада щодня надсилала йому вишукані страви та печива, а потім відправила до нього своїх наймайстерніших кухарів і пекарів. Цар наказав передати Аді, що він не потребує нікого і нічого подібного, оскільки його вихователь Леонід дав йому найкращих кухарів: для сніданку – нічний перехід, а для обіду – мізерний сніданок. «Мій вихователь, – сказав він, – мав звичай обнишпорювати мою постіль і одяг, розшукуючи, чи не сховала мені туди мати якихось ласощів чи чогось понад належне...
І до вина Олександр був прихильний менше, ніж це зазвичай вважали: думали ж так тому, що він довго засиджувався за бенкетним столом. Але насправді Олександр більше розмовляв, ніж пив, і кожен кубок супроводжував довгою промовою. Та й бенкетував він тільки тоді, коли в нього було багато вільного часу. Якщо ж доходило до справи, Олександра не могли втримати, як це не раз бувало з іншими полководцями, ні вино, ні сон, ні розваги, ні жінки, ні цікаві видовища» (10).
Шанування хоробрості та шляхетності в інших
Цар після битви при Гавгамелах вшанував Фаїлла із Кротона: «Частину військової здобичі цар послав в Італію жителям Кротона, бажаючи вшанувати доблесть і ревність атлета Фаїлла, який під час перських війн, незважаючи на те, що всі інші італійці вже зневірилися в перемозі греків, спорядив за власний кошт корабель і поплив до Саламіну, бажаючи розділити небезпеку з усіма. Так цінував Олександр доблесть, так старанно зберігав він вдячну пам'ять про славні діяння» (10).
Шана місцевим звичаям
«З Гірканії Олександр виступив з військами в Парфію, і в цій країні, відпочиваючи від праці, він уперше вдягнув варварське вбрання, чи то тому, що навмисне наслідував місцеві звичаї, добре розуміючи, наскільки підкуповує людей усе звичне й рідне, чи то, готуючись заснувати поклоніння власній особі, він хотів у такий спосіб поступово привчити македонян до нових звичаїв. Але все ж він не побажав одягатися повністю в мідійське вбрання, що було надто вже варварським і незвичним, не вдягнув ані шароварів, ані кандія, ані тіари, а вибрав таке вбрання, у якому вдало поєднувалося дещо від мідійського вбрання та дещо від перського: скромніше за перше, воно було пишніше за друге» (10).
Олександр карав своїх воїнів за жорстокість
[Після битви біля Ісси] «Македоняни увірвалися в табір ворога. Олександр застав своїх воїнів, які вбивають і ґвалтують жінок. Прихильні до царя історики повідомляють, що він ніколи не схвалював подібного розгулу жорстокості, наказував страчувати садистів і мародерів, які найбільш «відзначилися» (11).
6.6. Воєнна доблесть Олександра
«У Олександра, згідно з Плутархом, було 30-40 тисяч піхотинців і 4-5 тисяч вершників. Діодор повідомляє про 30 тисяч піхотинців, з яких 12 тисяч були македонянами, 7 тисяч - союзниками (імовірно, греками), 5 тисяч - найманцями, 5 тисяч - одрісами, трибалами та іллірійцями і ще тисяча - лучниками. За даними того ж джерела, в армії було чотири з половиною тисячі вершників...
Крім військових, у штабі Олександра перебували великі вчені, дипломати, літератори, історики (з яких особливо слід відзначити Каллісфена). Канцелярією завідував Євмен. Усі стадії походу мали ретельно документуватися і закарбовуватися в художньому вигляді» (11).
В біографії Олександра було багато битв. Однак найголовнішими можна назвати чотири: біля Граніка (334 р. до н.е.); Ісси (333 р. до н.е.); Гавгамелах (331 р. до н.е.); Гідаспа (326 р. до н.е.).
«Однією із особливостей воєнної стратегії Олександра була несподіваність. Він часто вибирав шляхи наступу, які вважалися практично неможливими, чим деморалізовував суперника...
Після Ісса Олександр виступає частіше як грецький меценат, ніж гегемон. Все більше починає він використовувати еллінів для управління імперією. У відносинах з людьми Сходу Олександр особливо підкреслює свою роль визволителя і законного наступника місцевих правителів. У цій ролі він намагається виступати навіть стосовно перебіжчиків-персів. Зароджується і його майбутній принцип, виражений формулою: не повинно бути ні переможених, ні переможців [згадаймо Раму і тотожні даному його принципи – А.Г.]. Уже тепер були визволителі й переможці, але не було переможених, а тільки звільнені...
За півтора роки Олександр завоював Ближній Схід - від Тавра до Єгипту» (8).
[В Єгипті]: «Македонського царя зустрічали як визволителя... Олександр всіляко підкреслював повагу до місцевих традицій... Згодом у будь-якій із завойованих ним країн він дотримувався політики віротерпимості та особливих стосунків із духівництвом - чи то вавилонські халдеї, чи то іранські маги. Проте, не забув він і про традиції свого світу, влаштувавши в стародавній столиці Єгипту гімнасичні та мусичні ігри. Тенденція до зближення культур Сходу і Заходу в діях Олександра проглядалася все виразніше» (11).
З весни 332 р. до н.е. Олександр був повноправним володарем також і на морі.
«Опис чотиримісячного походу від Тіра до Гавгамелів розвінчує загальновизнану думку, що Олександр завоював своє царство в постійних битвах з ворогом. Він здобув його в основному на марші, а не в боях. Завдяки його чудовій стратегії вся армія рідко вступала в бій Найчастіше в битві брали участь тільки вершники, легкоозброєні воїни і гіпаспісти, фаланга ж досі провела лише один серйозний бій - під Іссом, і то тривав лише близько двох годин. Під час взяття іонійських і фракійських міст вона більше окопувалася, ніж билася, а при Граніку взагалі не брала участі в битві...
Між битвою при Іссі [листопад 333 р. до н.е.] і битвою при Гавгамелах [вересень 331 р. до н.е.] минуло близько двох років.» (8).
Вавилон і Сузи здалися без бою. У Сузах була скарбниця Дарія. Ці завоювання дозволили Олександру отримати фантастичні багатства. І навіть якщо вони перебільшені в рази, суми вражають: «Для Суз ці дані коливаються між 40000 і 50000 талантів, Персеполь, за відомостями Клітарха, дав навіть 120 000, Пасаргади – 6000. У Гарпала в Екбатанах накопичилося 180000» (8).
[У Вавилоні і Сузах] «Скарбниця ж була винятковою - в руках Олександра виявилося, крім різноманітних царських скарбів, близько 50 тисяч талантів срібла (1310 тонн)... [У Персеполі] Олександр захопив у місті скарбницю, багатство якої перевершувало все те, що вже потрапляло до рук македонців, - тут було 120 тисяч талантів, і щоб вивезти їх, довелося використовувати десятки тисяч мулів і верблюдів» (11).
Вельми вірогідно, що Олександр дуже любив символічні жести. «Перед тим, як перейти Геллеспонт та ступити на малоазійський берег, він метнув перед собою спис, тим самим показуючи, що ця земля буде належати йому за правом переможця» (9). Це був початок його походу.
Після завоювання Перської імперії також був вчинений символічний жест. Це відбулося в Персеполі. Саме тут було влаштовано підпал царського палацу. Частина античних авторів повідомляє, що це відбулося Олександром та його оточенням в стані алкогольного сп’яніння, цілком спонтанно. Однак дані археології свідчать про інше: «Сучасні археологи виявили сліди цієї пожежі. Усе палацове начиння було, однак, заздалегідь прибране, і можна підозрювати, що підпал був заздалегідь запланований і лише одягнений у форму імпровізованого буйства...
Запланована ця пожежа заздалегідь чи виникла спонтанно, у всякому разі вона була грандіозною, майже символічною і завершила собою цілу епоху. Цим актом Олександр мстився не тільки за греків, а й за єгиптян, вавилонян, за всі підвладні персам народи і навіть за самих іранців. Цей епізод ніби підвів підсумкову риску під усім минулим» (8).
«Оточили царський палац, сюди ж з великою радістю збіглися, несучи в руках смолоскипи, й інші македоняни, які дізналися про те, що сталося. Вони сподівалися, що, якщо Олександр хоче підпалити і знищити царський палац, значить він думає про повернення на батьківщину і не має наміру жити серед варварів. Так розповідають про це деякі, інші ж стверджують, ніби підпал палацу був розсудливо обдуманий заздалегідь. Але всі сходяться в одному: Олександр незабаром одумався і наказав загасити вогонь» (10).
Першочергово ціллю походу була помста за образи персів і спалення Афін. А також панеллінська ідея. Але після смерті Дарія подальшою метою походу буо покарання Бесса за його злочин перед великим царем (Дарієм). Літом 329 р. до н.е. Олександр прийшов у Бактрію.
Перед подальшим просування в Індію, він здійснив реформу армії. Приблизно в цей же час він намагався увести звичай згинати коліна перед царем, що було звичною практикою для людей Сходу, але викликало негативну реакцію з боку македонян та гелленів. Звичай цей мав назву «проскінеза».
В 324 р. до н.е. Олександр разом із своїм двором повернувся в Передню Азію.
«Повернувшись на Захід, цар виношував нові плани завоювання Середземномор'я аж до Атлантики, плани походу вздовж південних берегів Азії, підкорення скіфів і області Каспійського моря. Але ніколи вже не йшлося про повторення Індійського походу і про завершення розпочатих там завоювань» (8). Чи дійсно були такі плани, ми звичайно вже не дізнаємося. Цілком можливо, що були, а можливо – це фантазії авторів.
«Воїни Олександра були не тільки підкорювачами земель, вони були першопрохідцями. Антична наука завдяки походам Олександра Великого отримала чимало абсолютно нових даних. Це не тільки дані географічні, а й біологічні, і метеорологічні» (11).
6.7. Арій, який прагнув перетворення на лебедя
Олександр мав стійкий зв’язок із власним духом. На це вказують характеристики, які приписують його характеру: скромність, любов, щедрість, відповідальність, хоробрість, совість, емпатія. Безсумнівно, він був шляхетною людиною, арієм. Однак він не зміг досягти четвертого рівня розвитку і стати ельфом (лебедем) – людиною, що осягнула божественну свідомість. Йому були притаманні слабкості, характерні для людей, а саме, рідкісні спалаху гніву, втрата контролю над собою. «Олександр був бог у творчих діяннях, але якщо він натрапляв на опір, то пристрасний темперамент вів його дуже далеко від божественного спокою небожителів» (8).
Тим не менше «усі вчинки царя були пов'язані з його відчуттям безмежності власних сил. Він відчував себе богом. [Саме тим, хто] вирішив створити новий світ... Із Суз було послано до Греції гінців, які принесли еллінам ще одну несподіванку: вимогу царя надавати йому почесті як богу... жага визнання своєї божественної сутності в Олександра зростала в міру того, як дозрівали його плани панування над світом. Йому вже недостатньо було називатися сином бога, він відчував богом себе. Крім того, інтереси імперії теж вимагали, щоб володар світу користувався абсолютним божественним авторитетом, і негайно, а не після його смерті, як це сталося з Гераклом. Таким чином, бажання Олександра викликалося не тільки особистими мотивами. Як це не раз бувало, ірраціональні устремління царя поєднувалися з цілком раціональною необхідністю» (8).
Також можна припустити, що це саме той випадок, коли втаємничені знання були подані Олександром занадто революційно, тому непідготовлене до цього населення Батьківщини та підвладних народів не сповна розуміли, що він має на увазі.
Чи міг Олександр все ж здійснити палінгенезію? Античні автори повідомляють, що серце царя перестало битися 13 червня 323 р. до н.е. Він помер від лихоманки, ран і виснаження. «За час своїх походів він був поранений десятки разів, наприклад, глибокий шрам залишився на його лобі після битви на Граніку, на Яксарті стріла пробила стегно царя. Усе це не могло не позначитися на його здоров'ї» (11). Як бачимо, процеси відновлення в нього були на рівні людини, а не на рівні ельфа.
Чого йому не вистачила для «другого народження»? Можемо припустити, що знань, підтримки, сприятливих обставин. Палінгенезія стає можливою під час кризового переходу від старої до нової цивілізації. Тоді не було такої кризи. Ще палінгенезія можлива під керівництвом боголюдини, як це було з церквою Ісуса в Галілеї. Але Олександр не контактував з боголюдиною. Найвірогіднішою причиною його невдачі щодо «другого народження» виглядає відсутність цих двох умов палінгенезії.
6.8. Олександр та його арієзація світу: плоди світотворчої діяльності
Після завоювання Близького Сходу цар почав реалізовувати свої плани щодо створення умов для функціонування імперії згідно із його баченням нової цивілізаторської моделі у відповідності до арійської традиції. «У результаті всіх цих заходів Олександра було закладено основу для вільного спілкування між окремими регіонами Середземного моря. Починала здійснюватися та грандіозна цивілізаторська ідея імперії, яка набувала в уяві царя дедалі виразніших форм» (8).
Олександр створював умови для поєднання культур. Наприклад, після підкорення Єгипту та оголошення його фараоном «Олександр у Мемфісі «приніс жертви Апісу та іншим богам і влаштував гімнастичні та мусичні змагання». Принесення жертв священному бику Апісу навмисне протиставляли вчинку Камбіза або Артаксеркса III, які блюзнірськи закололи Апіса. Одночасно Олександр приніс царське жертвопринесення. Він не залишився в боргу і перед Птахом та Амоном. Саме вони, ймовірно, поряд із грецькими божествами і малися на увазі під «іншими богами» (8).
Бачимо яскравий приклад, що цар не вивищував одних, та не принижував інших богів. Він віддав почесті як національним богам нових народів, так і залишався вірним рідним вищим силам.
«Влаштування змагань свідчить про те, що Олександр і в Єгипті продовжував заохочувати грецьку культуру. Тепер обидва духовні устрої повинні були співіснувати. Швидше за все він не збирався об'єднувати їх, проте спроби перекинути місток від грецької релігії до єгипетських культів мали місце» (8).
Ще раз цитуємо Шахермаєра:
На прикладі Олександрії Єгипетської ми бачимо, яким малював собі Олександра грецький поліс та його структуру із врахуванням особливостей східного способу життя: «Олександрія мала стати прикладом грецького міського укладу з його зрілою культурою і всіма досягненнями еллінської цивілізації. За думкою Олександра, громадянами нового поліса стануть македоняни і греки – як ті, що походили з єгипетської діаспори, так і ті, що приїхали з Еллади. Пізніше розшарування міського населення почалося, можливо, ще за Олександра.
Поряд з європейцями в місті могли селитися і місцеві жителі, але вони не отримували прав громадян міста, а створювали власні громади вільних поселенців. Здебільшого це були єгиптяни із сусідніх областей, а також іудеї та сирійці, які проживали в Єгипті. У нас нема ніяких даних про те, що Олександр прагнув до змішування цих настільки різних етнічних елементів. Однак, мабуть, він був зацікавлений у тісних дружніх зв'язках нових поселенців...
[Після перемоги в Гавгамелах] Як гегемон і стратег-автократор, він скасував в Елладі всі тиранії, які доти підтримував Антипатр» (8).
«Адміністративний поділ Персії було загалом збережено, але сатрап був не цілком незалежний у своїх діях - стратеги, які командували гарнізонами великих міст, підпорядковувалися безпосередньо Александру. Нагадаємо також, що македонський цар створив централізовану організацію зі збирачами податків, ймовірно, незалежну від місцевих сатрапів. Випуск нової монети з певним фіксованим вмістом срібла, що ґрунтувався на афінському стандарті, замість старої біметалевої системи, розповсюдженої в Македонії та Персії, сприяв розвитку торгівлі та всієї економіки Середземноморського регіону» (11).
Тему виховання та навчання Арістотелем молодого Олександра ми частково розкрили у попередній статті про арійську філософію. Завдяки діяльності Олександра з організації нової держави ми дізнаємося, чому саме його навчав Арістотель. «У молодості Олександр дізнався від Аристотеля, якою має бути ідеальна держава. Олександр не був подібний до монгольських ханів, які захоплювали нові землі заради самих завоювань. Він мріяв про створення такої держави, яка об'єднала б світ. Грецька культура мала стати основою цього майбутнього об'єднання, але кожній окремій частині належало внести в нього свою лепту.
Однак Олександру було чуже одностороннє сприяння всьому східному. Він не хотів протегувати кому б то не було, а прагнув органічного злиття Заходу і Сходу. Ойкумена мала стати не східним царством, а світовою державою. Для цього всі її складові частини повинні були внести в загальну справу найкраще, що вони мали в своєму розпорядженні. Виходячи з цих міркувань, Олександр вважав себе вправі надавати перевагу македонянам, грекам та іранцям.
Всюди на Сході цар залишав чинними місцеві східні правові норми і традиції.
В процесі практичної реалізації теоретичної складової цар зрозумів, що теоретичне вчення Арістотеля потребувало уточнення. При цьому варто розуміти, що теорія і практика є цілісним процесом. До того ж Олександр познайомився з культурою Персії, яка в деяких аспектах перевищувала гелленську культуру. І тому була достойна того, щоб в ній запозичувати певні аспекти.
На практиці він прагнув до злиття культур Заходу та Сходу. «Відтоді він почав дедалі більше пристосовувати свій спосіб життя до місцевих звичаїв, водночас зближуючи їх з македонськими, бо вважав, що завдяки такому змішуванню і зближенню він добром, а не силою зміцнить свою владу на той випадок, якщо вирушить у далекий похід» (10).
«Своє надзавдання Олександр, як і раніше, бачив у перетворенні різноплемінного народу держави на єдину націю. У рамках розв'язання цієї проблеми в Сузах було відсвятковано грандіозне масове весілля 10 тисяч знатних македонян із перськими та жінками інших народностей...
Результатом його багаторічного східного походу став розвиток торгівлі та економіки (світової економіки!) загалом, формування так званої елліністичної культури – своєрідного сплаву європейських і азіатських традицій. Було дано поштовх розвитку науки про Землю і людину, переглянуто філософські та політичні концепції. Правителі і полководці майбутнього отримували унікальний ідеальний зразок, певне мірило, на яке належало орієнтуватися ще багатьом поколінням державних мужів і громадських діячів як в античності, так і в більш віддалений час» (11).
Олександр Македонський не нав'язував арієзацію іншим народам, а пробуджував у них арійське ядро як спільну основу для об'єднання в глобальну арійську сім'ю народів. Він просував поліси, тобто відтворював лад Гіперборії з її містами-державами. У попередніх перських та правителів, так би мовити, арійського кореня відбулось розмивання первинних понять. Олександр повернув чіткість та ясність. Там, де раніше поліси в державах були чимось вторинним, Олександр поставив їх на перше місце. Республіка (народна держава) – це братерство полісів.
7. Діяння Олександра – ключ до таємної релігії Арістотеля
Дослідження діяльності Олександра дозволяє скласти враження про втаємничене передання, яке в усній формі Арістотель передав внутрішньому колу учнів, на чолі із юним царевич. Виявляється, окрім Олександра, в Німфеумі (палаці, що побудували спеціально для навчання), окрім Олександра навчалися також його однолітки – діти македонської знаті. Це був, зокрема, найближчий друг Олександра – Гефестіон, а також декілька інших майбутніх його соратників. «Арістотель і його учень оселилися не в Пеллі, а поблизу невеликого селища Мієза, у гаю з відокремленими стежками і затишними куточками. Тут же жили і деякі інші знатні македонські юнаки - Гефестіон, Марсій, Ніканор, Леоннат...
Олександр дуже багато дізнався від свого вчителя і дуже багато чого навчився, завдяки йому він долучився до еллінської культури. Аристотель займався з ним географією (і найбільше учня заворожували білі плями на карті), природничими науками і, звісно ж, філософією та етикою. Навчився Олександр і медицини і, будучи на вершині могутності, міг узятися за лікування соратників відомими йому травами і дієтою. Аристотель навчав принца цінувати красу, читати й розуміти грецьку літературу. На все життя Олександр закохався в гомерівську «Іліаду», подароване Аристотелем видання якої він завжди возив із собою. Крім того, у походах полководця супроводжували вчені, які описували географію підкорених країн і звичаї місцевих жителів.
У 340 році до н. е. Філіп став залучати сина до управління державою, але і після цього контакт між Аристотелем і Олександром не був втрачений. Ставши царем, Олександр наказав усім рибалкам, мисливцям і лісничим Македонії допомагати дослідникові у збиранні наукового матеріалу; отримував Арістотель і відомості від учених, які працювали в обозі македонської армії. З початком походу македонського царя на схід філософ переселився до Афін, куди Олександр відправив велику суму грошей із захоплених перських скарбів. Деякі історики вважають, що саме впливом Арістотеля слід пояснювати те вміння бачити світ у цілому, що вирізняло молодого македонського царя» (11). Саме Арістотель повідоми царевичу езотеричні знання про Гіперборійську традицію і зумів допомогти повірити Олександру, що він дійсно є втіленим богом.
Уже після підкорення Єгипту та відвідин оракула в оазисі Сива Олександр почав відкрито виявляти свою божественну сутність. Усвідомлення істинності отриманого від філософа метафізичного вчення з плином часу та новими військовими успіхами лише посилювалося. Коли Олександр став правителем Персії, він спробував впровадити звичай «проскінези» - падання ницьма на коліна перед царем, що прирівнювалося до віддання йому божественних почестей.
Однак якщо до цього «дивні» бажання царя ще спокійно сприймалися з боку македонських та грецьких соратників царя, то пряме обожествлення було занадто сміливим кроком. Оточуючі не розуміли, що має на увазі цар, адже не володіли таємним знанням, на відміну від їхнього правителя.
Схоже в цьому й була помилка Олександра. Він занадто революційним способом прагнув долучити до вищих знань не підготовлених заздалегідь людей.
В той же час, на основі цих діянь ми можемо сміливо припускати, що таємна релігія Арістотеля своїм корінням торкалася боголюдського вчення Аполлона Гіперборійського. Складовою його є сприйняття людини як втіленої духовно-божественної сутності. Метою життя людини на Землі є перетворення шляхом палінгенезії спочатку на лебедя, із осягненням режиму керованої молодості, а потім на боголюдину. «За словами Квінта Курція Руфа: «Цар не тільки дозволив називати себе сином Юпітера, але навіть віддав про це наказ; він хотів цим звеличити славу своїх подвигів, але на ділі підірвав її. І македоняни, звичні до царської влади, але все ж таки з більшою свободою, ніж в інших народів, відвернулися від свого царя, який домагався безсмертя з наполегливістю, що бентежила їх самих і не личила цареві» (11).
Відновити зв’язок із внутрішнім богом дозволяє релігія. Саме цьому навчав в першу чергу Олександра Арістотель. Організація держави, яка б сприяла досягненню головної мети релігії – це наступний складник науки Арістотеля. Таємна релігія Арістотеля сприяла укріпленню віри Олександра, що він дійсно є втіленим богом і спроможний на великі діяння, зокрема, в аспекті світотворчості на фундаменті Гіперборійської традиції.
8. Список використаної літератури
1. Палій Олександр. КОРОТКИЙ КУРС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018, вид. 3-т. – 464 с., іл.
2. Піддубний С.В. Великий код України-Русі. – Київ, ФОП Стебеляк, 2020. – с. 544.
3. Піддубний С.В. Історія прадавньої України. – Київ, ФОП Стебеляк, 2023. – с. 224.
4. Довгич В. Космос древньої України: Трипілля – Троянь: Мітологія. Філософія. Етногенез: VI тис. до н.е. – І тис. н.е. [текст] / Довгич В. – Київ: Центр учбової літератури, 2019. – 304 с.
5. Інтернет-стаття: «Чоловік знайшов у своєму саду давньогрецьку монету часів правління Олександра Македонського (Фото). – 22.02.2023. – Посилання: https://lenta.ua/cholovik-znayshov-u-svoemu-sadu-davnogretsku-monetu-chasiv-pravlinnya-oleksandra-makedonskogo-foto-134340/.
6. Наливайко Серій. Етнічна історія Давньої України / С. Наливайко. – К.: Євшан-зілля, 2007. – 624 с.
7. Уортінгтон Є. Філіпп II Македонський»: Євразія; СПб, М; 2014 (Оригінальна назва: Уортинтон Й. Филипп ІІ Македонский, Евразия; СПб, М; 2014).
8. Фріц Шахермаєр. Олександр Македонський. – Ростов на Дону, Видавництво "Фенікс". – 1996.
9. Відеолекція: Олександр Македонський (повна версія). Як стати легендою в 33 роки... / лекція по історії (Оригінальна назва: «Александр Македонский (полная версия). Как стать легендой в 33 года... /лекция по истории /»). – Ютуб-канал: «MARINA ROMANOVA HISTORY». – Інтернет-посилання: https://youtu.be/wG2y8f2_UnU?si=OlNBvTz-k-p9V6bn.
10. Плутарх «Порівняльні життєписи». - Видавництво Академії наук СССР. - М.: 1961.
11. Владислав Карнацевич «Олександр Великий». – Ін-Фоліо. – 2010. – 122 с.
12. Алекс Роусон «Молодий Олександр. Як Олександр Македонський став Великим». – Вид.: МІФ. – 2022 (Оригінальна назва: Алекс Роусон «Молодой Александр. Как Александр Македонский стал Великим». – Вид.: МІФ. – 2022).
13. Інтернет-стаття: «Трипільський Пуруша і бітрикутні фігури. – 07.01.2014. – Посилання: https://spadok.org.ua/trypillya/trypilskyy-purusha.
Практикувати чесноту праведності, досліджувати життя видатних особистостей, які поширювали арійський світогляд.
Зверніть увагу
Апгрейд свідомості: Читайте про ельфів, оновлюйтесь і вірте в Добре Знання, що приносить щастя!