Майже двадцять літ тому доля звела мене з Анатолієм Свідзінським – вченим, що працював у сфері точних наук, до того ж, племінником одного з найкращих українських поетів ХХ століття – Володимира Свідзінського. Пан Анатолій – оригінальна людина. З ним спілкуватися було цікаво. Чомусь мене тоді вразило те, що мій співрозмовник відмовився від перегляду телевізора. Вдома в нього навіть не було того «ящика». Врахуйте, в той час абсолютна більшість наших людей не відала, що таке інтернет.
А комп’ютер, вважайте, був предметом розкоші. «Як же так? – думав я. – Освічена, інтелігентна людина – і відмовляється від важливого джерела інформації». Тепер я розумію пана Анатолія. Навіть визнаю його правоту. Бо нинішнє українське телебачення (якщо, звісно, його можна назвати українським) є не стільки джерелом інформації, як маніпуляції. Тепер я теж уникаю дивитися телевізор – і часу більше, і для психіки корисніше.
«Ідеї» «95-го кварталу»
Але телесвіт (так чи інакше) дає про себе знати. І ось недавно довелося зустрітися з ним. Було це в «дальнобійній» маршрутці, яка прямувала до Чернівців. Водій, аби не було сумно йому й пасажирам, вирішив ввімкнути відеомагнітофон. Років десять тому в таких маршрутках «крутили» переважно американські фільми – правда, далеко не найкращої якості. Потім перейшли на російські, про якість яких взагалі не варто говорити. Їх дешевше можна було придбати, ніж американські. Та й для простого народу вони ближчі й зрозуміліші. Не показувати ж нашим людям оскароносні фільми або ті, які на фестивалі в Каннах «Золоту пальмову гілку» отримали! На цей раз водій вирішив потішити пасажирів вітчизняним продуктом. Ні, не українським фільмом. Взагалі сучасне українське кіно – це щось дуже екзотичне. І водночас – підпільне. Принаймні воно відсутнє в символічному світі пересічного українця. Але водій, шануючи вітчизняне, запустив «серіал» «95-го кварталу». Перед очима мерехтіли нібито наші артисти, а до вух долинали їхні жарти – як на мене, досить примітивні, які іноді межували з цинізмом.
Пропонувати водію «замінити пластинку», попросити, аби він показав щось інше, не варто було – це знаю зі свого гіркого досвіду. Навіть якщо він вас послухає, то нема ніякої гарантії, що на екрані не з’явиться ще щось гірше. Такі смаки в нашого пролетаріату – і на те нема ради. Хоча не тільки в пролетаріату… Але про це пізніше. Тому вирішив не змінювати те, що змінити не в силах. І споглядати популярне дійство, роблячи для себе певні висновки.
По-перше, мова дійства. Звісно, вона була «общєпонятна», тобто російська. Хоча та сама російська теж може бути різною. Признаюся, давно не бував у російських столицях, Москві й Петербурзі, колишньому Ленінграді. І, чесно кажучи, не тягне туди. Але за радянських часів доводилося бувати. Так ось тоді запримітив, що мова ленінградців і москвичів – не одне й те саме. Звісно, лексикон був приблизно однаковий. Але ж його можна по-різному передавати. Мова ленінградців була витонченішою, рафінованішою. Навіть скажемо так – інтелігентна. Щодо Москви, то мова радянської столиці видавалася більш примітивною, «народною». Схоже, давалися взнаки і короткочасність московської столичності (бо ж повернула вона собі ту столичність лише за радянської влади), і наплив «ліміти» – як високопоставленої, так і пролетарської. А була ще (та і залишилася) російська мова Києва. Мова провінційно-неповноцінна. Мова такого собі селюха, який хоче стати «городським» і «общатися» «городською мовою», яку він до ладу не знає. Але при цьому його розпирає гордість, що він цвенькає «язиком». Так ось мова «95-го кварталу» видалась мені якраз таким «язиком» – примітивним і зарозумілим. Та справа не лише в цьому «язиці». Хай би вже ним цвенькали, тішачи своє самолюбство. Але ж ні. Треба було час від часу понасміхатися з «мови», звісно, зі своєї, української. Направду, виглядало це гидко.
По-друге, мистецька складова. Вона, як і мова дійства, розрахована на невибагливу публіку. Перед очима мерехтіли російські чи російськомовні поп-звьозди – часто до непристойності «блискучі», наче яскраві брязкальця, якими забавляють дитину. А талант цих звьозд часто зводиться до вміння себе «розкручувати». Певно, про мистецьку складову не варто більше й говорити – занадто багато для неї честі.
Нарешті, по-третє, політична складова. «Затійники» «95-го кварталу» ніби дуже сміливі хлопці. Вони ладні «рознести» нашу політичну еліту в пух і прах, сиріч висміяти. Правда, годі шукати в цьому висміюванні якогось конструктиву. Українські «високі» політики постають в образі примітивних і недалекоглядних персонажів, які не заслуговують ні на увагу, а тим більше – на повагу.
Звісно, режисери «95-го кварталу» – не простачки. Більше того – люди талановиті; вони знають, як впливати на нашу публіку. Інша річ – на що спрямований цей талант. Як на мене, то дійства «95-го кварталу» доносять своїм глядачам такі «ідеї»: Українська держава – це несерйозно (подивіться, хто править нею!), несерйозною є й державна мова, а української культури взагалі немає – натомість є «блискуча» російська культура (насправді – російська попса).
Реакція публіки
Мені також було цікаво глянути, а як публіка реагує на «95-й квартал». Вона реагувала «правильно»: сміялася, точніше реготала, сприймаючи позитивно це дійство. Але чого хотіти від простолюду. На екрані, коли демонстрували пересмішників із «95-го кварталу», камера часом показувала зал, при цьому спеціально вихоплювала VIP-персон із нього. Так ось серед них були відомі політики – як із табору провладного, так і з табору опозиційного. І вони так само заходилися сміхом, як і пасажири «моєї» маршрутки. Воістину – народ і партія, сиріч влада, єдині.
Сумно. Хіба ні?
Звісно, «95-й квартал» не просто так з’явився на нашому екрані. Як і багато інших медійних продуктів такого штибу. Не просто так його розкручували й розкручують. Бо ведеться жорстка інформаційна війна проти Української держави. Це не дуже розуміє простий люд, бо в нього інший клопіт – він, здебільшого, переймається тим, як вижити. Але ж державна еліта мусила б це розуміти. Бо інакше вона ризикує втратити державу, яка її ж годує.
Стратегія палінгенезії полягає не в тому, щоб поборювати старий світ, а в тому, щоб використовувати його як ресурс для власного розвитку. Чеснота милосердя дозволяє вчитися у ворогів і...
«95-й квартал»: модель України без українців?
В статті аналізується шкідливість гумористичних шоу.
kvartal95_2.jpg
Table of Contents
Майже двадцять літ тому доля звела мене з Анатолієм Свідзінським – вченим, що працював у сфері точних наук, до того ж, племінником одного з найкращих українських поетів ХХ століття – Володимира Свідзінського. Пан Анатолій – оригінальна людина. З ним спілкуватися було цікаво. Чомусь мене тоді вразило те, що мій співрозмовник відмовився від перегляду телевізора. Вдома в нього навіть не було того «ящика». Врахуйте, в той час абсолютна більшість наших людей не відала, що таке інтернет.
А комп’ютер, вважайте, був предметом розкоші. «Як же так? – думав я. – Освічена, інтелігентна людина – і відмовляється від важливого джерела інформації». Тепер я розумію пана Анатолія. Навіть визнаю його правоту. Бо нинішнє українське телебачення (якщо, звісно, його можна назвати українським) є не стільки джерелом інформації, як маніпуляції. Тепер я теж уникаю дивитися телевізор – і часу більше, і для психіки корисніше.
«Ідеї» «95-го кварталу»
Але телесвіт (так чи інакше) дає про себе знати. І ось недавно довелося зустрітися з ним. Було це в «дальнобійній» маршрутці, яка прямувала до Чернівців. Водій, аби не було сумно йому й пасажирам, вирішив ввімкнути відеомагнітофон. Років десять тому в таких маршрутках «крутили» переважно американські фільми – правда, далеко не найкращої якості. Потім перейшли на російські, про якість яких взагалі не варто говорити. Їх дешевше можна було придбати, ніж американські. Та й для простого народу вони ближчі й зрозуміліші. Не показувати ж нашим людям оскароносні фільми або ті, які на фестивалі в Каннах «Золоту пальмову гілку» отримали! На цей раз водій вирішив потішити пасажирів вітчизняним продуктом. Ні, не українським фільмом. Взагалі сучасне українське кіно – це щось дуже екзотичне. І водночас – підпільне. Принаймні воно відсутнє в символічному світі пересічного українця. Але водій, шануючи вітчизняне, запустив «серіал» «95-го кварталу». Перед очима мерехтіли нібито наші артисти, а до вух долинали їхні жарти – як на мене, досить примітивні, які іноді межували з цинізмом.
Пропонувати водію «замінити пластинку», попросити, аби він показав щось інше, не варто було – це знаю зі свого гіркого досвіду. Навіть якщо він вас послухає, то нема ніякої гарантії, що на екрані не з’явиться ще щось гірше. Такі смаки в нашого пролетаріату – і на те нема ради. Хоча не тільки в пролетаріату… Але про це пізніше. Тому вирішив не змінювати те, що змінити не в силах. І споглядати популярне дійство, роблячи для себе певні висновки.
По-перше, мова дійства. Звісно, вона була «общєпонятна», тобто російська. Хоча та сама російська теж може бути різною. Признаюся, давно не бував у російських столицях, Москві й Петербурзі, колишньому Ленінграді. І, чесно кажучи, не тягне туди. Але за радянських часів доводилося бувати. Так ось тоді запримітив, що мова ленінградців і москвичів – не одне й те саме. Звісно, лексикон був приблизно однаковий. Але ж його можна по-різному передавати. Мова ленінградців була витонченішою, рафінованішою. Навіть скажемо так – інтелігентна. Щодо Москви, то мова радянської столиці видавалася більш примітивною, «народною». Схоже, давалися взнаки і короткочасність московської столичності (бо ж повернула вона собі ту столичність лише за радянської влади), і наплив «ліміти» – як високопоставленої, так і пролетарської. А була ще (та і залишилася) російська мова Києва. Мова провінційно-неповноцінна. Мова такого собі селюха, який хоче стати «городським» і «общатися» «городською мовою», яку він до ладу не знає. Але при цьому його розпирає гордість, що він цвенькає «язиком». Так ось мова «95-го кварталу» видалась мені якраз таким «язиком» – примітивним і зарозумілим. Та справа не лише в цьому «язиці». Хай би вже ним цвенькали, тішачи своє самолюбство. Але ж ні. Треба було час від часу понасміхатися з «мови», звісно, зі своєї, української. Направду, виглядало це гидко.
По-друге, мистецька складова. Вона, як і мова дійства, розрахована на невибагливу публіку. Перед очима мерехтіли російські чи російськомовні поп-звьозди – часто до непристойності «блискучі», наче яскраві брязкальця, якими забавляють дитину. А талант цих звьозд часто зводиться до вміння себе «розкручувати». Певно, про мистецьку складову не варто більше й говорити – занадто багато для неї честі.
Нарешті, по-третє, політична складова. «Затійники» «95-го кварталу» ніби дуже сміливі хлопці. Вони ладні «рознести» нашу політичну еліту в пух і прах, сиріч висміяти. Правда, годі шукати в цьому висміюванні якогось конструктиву. Українські «високі» політики постають в образі примітивних і недалекоглядних персонажів, які не заслуговують ні на увагу, а тим більше – на повагу.
Звісно, режисери «95-го кварталу» – не простачки. Більше того – люди талановиті; вони знають, як впливати на нашу публіку. Інша річ – на що спрямований цей талант. Як на мене, то дійства «95-го кварталу» доносять своїм глядачам такі «ідеї»: Українська держава – це несерйозно (подивіться, хто править нею!), несерйозною є й державна мова, а української культури взагалі немає – натомість є «блискуча» російська культура (насправді – російська попса).
Реакція публіки
Мені також було цікаво глянути, а як публіка реагує на «95-й квартал». Вона реагувала «правильно»: сміялася, точніше реготала, сприймаючи позитивно це дійство. Але чого хотіти від простолюду. На екрані, коли демонстрували пересмішників із «95-го кварталу», камера часом показувала зал, при цьому спеціально вихоплювала VIP-персон із нього. Так ось серед них були відомі політики – як із табору провладного, так і з табору опозиційного. І вони так само заходилися сміхом, як і пасажири «моєї» маршрутки. Воістину – народ і партія, сиріч влада, єдині.
Сумно. Хіба ні?
Звісно, «95-й квартал» не просто так з’явився на нашому екрані. Як і багато інших медійних продуктів такого штибу. Не просто так його розкручували й розкручують. Бо ведеться жорстка інформаційна війна проти Української держави. Це не дуже розуміє простий люд, бо в нього інший клопіт – він, здебільшого, переймається тим, як вижити. Але ж державна еліта мусила б це розуміти. Бо інакше вона ризикує втратити державу, яка її ж годує.
Зверніть увагу
Чи треба любити ворогів, або 5 проявів сили, що відрізняють людину від людиноподібної тварини – Нагірна проповідь