За олігарха в Україні вважається не просто мільярдер у вимірі американськими грішми, а такий мільярдер, який крім монопольного володіння виробничими потужностями однієї, або кількох галузей народного господарства, ще й має змогу формувати у власних інтересах законодавчу базу, розставляти своїх людей у виконавчій владі, судах, прокуратурі, міліції та навіть у спецслужбах та армії.
Тому українські скоробагатьки з часів Леоніда Кучми щойно наближали вартість своїх активів до заповітного "ярда", одразу бралися за політику. Починали зі скуповування або створення ЗМІ, формування власних фракцій у Верховній Раді, участі у президентських кампаніях на боці того кандидата, який видавався їм фаворитом.
Так створювалося конкурентне середовище олігархічних партійних проектів, де конкурували не концепти суспільного розвитку, а технології політичного маркетингу. Партійні бренди викидалися на електоральний ринок та борюкалися одне з одним, використовуючи за головний інструмент маніпуляцію громадською свідомістю. У цій грі залюбки брали участь і російські інтересанти українського економічного ресурсу.
Ці ж технології перемогли на щойно завершених виборах, надто – у Києві.
Попри два революційних Майдани, український виборець ще залишається легко маніпульованим. Для партійних проектів, утворюваних "з гори", під інтереси олігархів, або їхніх консорціумів, така ситуація є ідеальною з точки зору відтворення системи політичних взаємин часів Кучми-Ющенка-Януковича.
Проте, ця система не життєздатна. Вона просто неспроможна генерувати політики тієї якості, що відповідає суспільним потребам. Саме проти неї поставали обидва Майдани.
Майбутнє за партіями, створеними "знизу", – мережевими організаціями. Однією з важливих їхніх рис є прозоре фінансування. На етапі боротьби за місця у представницькій владі партії вже мають змогу отримувати пожертви від громадян. Для партій, які пройшли до парламенту слід передбачити за зразком, наприклад, Німеччини фінансування з Державного бюджету.
Закон сьогодні дозволяє державі витрачати кошти на підтримку, зокрема, молодіжних, культурологічних та інших громадських організацій. Чому ж не передбачити фінансування для суб'єктів, які виступають генераторами політики?
Громадяни переважно не довіряють партіям. Багатьом не сподобається ідея фінансувати парламентські партії коштом платників податків. Однак, якщо партії створюються знизу, прозоро звітують про використання коштів, підлягають контролю Рахункової палати, то це краще ніж, коли вони фінансуються олігархами у їхніх – олігархів, а не суспільства інтересах.
Колись я знав Костянтина по Київському обласному Руху.
Комментарии
Колись я знав Костянтина по Київському обласному Руху.