Фантастика жахів пророка Єзекиїла та його альтернативна історія

Попередні статті:

• «Щасливі приязні, бо вони успадкують Землю» – 5 настанов Доброї Новини для проходження крізь «пляшкове горло»
• Діти Божі та діти диявола, або Хто такі фарисеї, психопати, рибоголові та рептилоїди згідно з Євангелієм
• Чому відбулося руйнування Єрусалима і як його зміг передбачити Ісус Хрестос

Як ми вже з’ясували, в євангельські часи в Єрусалимі остаточно відбулося психопатичне переродження влади. В сучасній науці для позначення цього явища застосовують термін «патократія». Йдеться про систему влади, в якій значну роль відіграють особи з психопатичними характеристиками особистості – психопати та соціопати. Активним і домінуючим ядром патократії завжди є психопати.

Фарисейська закваска

Нагадаємо, що психопати – це та частина людиноподібних інтелектуальних тварин (надтварин, Homo intelis), що внаслідок специфічного виховання налаштована проти людей (Homo sapiens). Для позначення іншої – соціалізованої частини інтелісів – нині застосовується термін «просоціальні психопати». Тобто психопатія має генетичні причини – це не хвороба, а природний стан іншого, нелюдського біологічного виду.

Натомість соціопати – це не надтварини, а люди, що виховані у психопатичному середовищі, через що в цілому поводяться як психопати. Відрізнити психопата від соціопата може досвідчений психіатр, але найбільш надійні результати дають сканування головного мозку та гормональні тести, адже у психопатів нелюдський мозок і нелюдська фізіологія.

Головним мотором єрусалимської патократії була партія фарисеїв. Характерні особливості фарисеїв, описані в Євангелії, цілком відповідають сучасним описам психопатії, включаючи опитувальник PCL-R Роберта Хаера, про що ми вже говорили у статті «Діти Божі та діти диявола, або Хто такі психопати, рибоголові та рептилоїди».

Активне проникнення психопатів у владу відбулося завдяки просуванню ними специфічного ВЧЕННЯ. Ісус Хрестос називав його «фарисейською закваскою» і навчав триматися від нього подалі: «Остерігайтесь фарисейської закваски» (Лука 12.1). Це спонукає нас приглянутися до цього вчення і дослідити його походження.

Основу згаданої «закваски» було замішано у 6 ст. до н.е. у Вавилоні, де тоді перебувала в полоні іудейська еліта. Її головним конструктором був іудейський священник і пророк Єзекиїл, за що його справедливо вважають «батьком іудаїзму». Слово «конструктор» доречне тому, що Єзекиїл зібрав цей світогляд з окремих фрагментів, доступних йому з сумерських, а також ханаанських (ізраїльських) та семітських джерел. Інтелектуальний продукт Єзекиїла дійшов до нас у вигляді «Книги Єзекиїла» та комплекту з 5 книг, які позначаються словом «Тора» («Вчення»), або «П’ятикнижжя Мойсеєве».

Книга жахів Єзекиїла та воскресіння мертвих

«Книга Єзекиїла» написана у відомому здавна літературному жанрі «видіння» – це коли сюжет будується на пригодах благодійного персонажа, що переживає уві сні чи в галюцинаціях деякі чудесні події. Саме з цієї книги фарисеї взяли ідею «воскресіння мертвих» та приходу месії – раба Єгови.

Видіння Єзекиїла, або Апокаліпсис (одкровення) – це жахливий сон, хворобливі марення, маячня. З літературної точки зору це фантастика жахів, горор (англ. horror fiction) – художня література, спрямована на те, щоб створити моторошну атмосферу й налякати читачів, викликаючи почуття жаху й терору, відрази й ненависті.

Це марення Єзекиїла можна умовно розділити на чотири частини: 1) вступ, 2) контакт з дияволом, 3) прокляття, різанина та руйнування, 4) воскресіння мертвих і новий порядок.

У вступі розповідається про час і місце події: «І сталося тридцятого року, четвертого місяця, п'ятого дня місяця, коли я був серед полоне́них над річкою Кева́р, відкри́лося небо, і побачив я Божі виді́ння. П'ятого дня місяця, – це п'ятий рік поло́ну царя Єгояки́ма, – сталося слово Єгови до Єзекіїла, сина Бузі́, священника, у халдейському кра́ї над річкою Кева́р, і була там над ним рука Єгови» (Єз 1.1–3).

Єгова – це ім’я астральної сутності (егрегора, психоенергетичного банку), яка вступила у зв’язок з Єзекиїлом. В оригінальному тексті Біблії це ім’я згадується близько 7 тисяч разів, проте в іудохристиянських перекладах замість нього зазвичай вживаються слова «господь» і «бог». Згадану астральну сутність ще називають дияволом або сатаною.

Для встановлення надійного контакту диявол спочатку запропонував Єзекиїлу з’їсти рукопис: «І було на ньому написано пісні плачу́, стогін та горе» (Єз 2.10). «І я з'їв. І був він в устах моїх солодкий, як мед» (Єз 3.2). Тобто пророку це сподобалось.

Після цього диявол запропонував Єзекиїлу спекти ячмінний хліб на власному калі та прилюдно його з’їсти: «І їстимеш це, як ячмінного калача, і будеш пекти це на кавалках людського калу, перед їхніми очима» (Єз 4.12). Пророк сказав, що він до такого не готовий. Тоді диявол дозволив йому з’їсти хліб на тваринному калі: «І сказав Він до мене: Дивися, Я дав тобі товарячий гній замість людського калу, і ти зроби на ньому свій хліб!» (Єз 4.12–15).

У третій частині цієї книги жахів описуються моторошні сцени геноциду, голоду, терору, руйнувань, різанини, страшних проклять тощо. Лють диявола спрямована на народ, який він вважає своїм – «Ізраїлів дім». Цей терор здійснюється для того, «щоб вони ходили за уставами Моїми, і додержували Мої постанови та виконували їх. І вони стануть Мені народом, а Я буду їм Богом!» (Єз 11.20).

Але «не все так погано». У четвертій частині розповідається, що колись у майбутньому на заклик пророка будуть відновлені тіла всіх померлих іудеїв: «І зня́вся шум, коли я пророкува́в, і ось гу́ркіт, а ко́сті зближа́лися, кістка до кістки своєї. І побачив я, аж ось на них жи́ли, і виросло тіло, і була натя́гнена на них шкіра зве́рху... і ввійшла в них душа, і вони ожили́, і постава́ли на ноги свої, — ві́йсько дуже-дуже велике! ... Так говорить Господь Бог: Ось Я повідчиня́ю ваші гроби́, і позво́джу вас із ваших гробі́в, мій наро́де, і введу́ вас до Ізраїлевої землі!» (Єз 37.1–14). Це і є «воскресіння мертвих», яке згодом стало особливою «фішкою» вчення фарисеїв і важливим чинником їх популярності серед іудеїв.

«Воскресіння мертвих» не визнавали садукеї, про що є згадка в Євангелії: «Прийшли до нього садукеї, які кажуть, що нема воскресіння, і питають його...» (Марко 12.18). Проте воно увійшло до іудохристиянського вчення і зафіксоване в їхньому «Символі віри»: «Очікую воскресіння мертвих».

Опанування Ізраїлевої землі мало відбутися під царюванням месії (тобто «помазаника») – раба Єгови: «А раб Мій Давид буде царем над ними, і один па́стир буде для всіх них, і постановами Моїми вони будуть ходити, а устави Мої будуть стерегти́ й вико́нувати їх» (Єз 37.24). Далі описуються надзвичайно детальні настанови для проведення жертвопринесень і розподілу чужої землі між «дванадцятьма Ізраїлевими племе́нами». Так що у фіналі Єзекиїлового «видіння» жанр фантастики жахів невимушено переходить у жанр соціальної утопії.

Хай там як, а «Книга Єзекиїла» формулює проблему і ескізно намічає спосіб її розв’язання. Все дуже просто. Причиною страждань вважається те, що народ не слухає Єгову, відтак розв’язання проблеми полягає в абсолютному виконанні його наказів. Конкретизацію необхідних дій дає Тора, або ж «П’ятикнижжя Мойсеєве».

Тора, тобто Вчення

Протягом тривалого часу ця праця доповнювалася і редагувалася, проте її початковий фундамент належить Єзекиїлу. Саме він задав напрямок, в руслі якого надалі діяла неперервна лінія його послідовників. Найпослідовнішими виразниками цієї лінії Єзекиїла й були фарисеї – як у часи Ісуса Хреста, так і після руйнування Єрусалиму і аж до наших днів.

«Тора» («Вчення») написана в дещо іншому літературному жанрі – у порівнянні з «Книгою Єзекиїла» тут менше жахів, зате більше конкретики. Спочатку навіть здавалося, що це історія іудеїв, проте згодом з’ясувалося, що вона не має під собою ні історичних, ні археологічних підстав. Наприклад, достеменно відомо, що тодішні іудеї ніколи не були в Єгипті, а оповідання про народження Мойсея майже дослівно передерте з оповідання про народження сумерського Саргона, що жив тисячоліттям раніше.

Свого часу цю тему зачепив Іван Франко в дослідженні «Сотворення світу», зробленому в кінці 1904 року. А ось що про все це написав сучасний єврейський письменник і наукознавець Айзек Азімов (Isaac Asimov): «Під керівництвом Єзекиїла вчені люди з єврейських вигнанців почали перекладати єврейські легенди та історичні спогади в письмову форму відповідно до тієї схеми історії, яка, на думку Єзекиїла й інших впливових людей, була правильною. Так народилися у своїй нинішній формі ранні книги Біблії... Перелік десяти допотопних патріархів і сам Потоп прийшли, ймовірно, прямо з древніх сумерських записів, збережених вавілонськими жрецями до днів Навуходоносора... Всі ці легенди євреї привласнили собі. Вони узяли вавілонський календар і теж його привласнили... В історії, як ми її маємо тепер в Книзі Буття, говориться, що Авраам і його сім’я прибули в Харран з Ура халдеїв. Можливо, ця легенда відображає фактичну еміграцію з Сумера до Ханаану. Але можливо також, що книжники, які полірували і редагували єврейські легенди, не могли втриматися від того, аби продовжити своє походження аж до початку величної вавілонської цивілізації і дорівнятися в походженні й давнині зі своїми завойовниками» (Азимов А. «Ближний Восток. История десяти тысячелетий». – М., Центрполиграф, 2006).

Отже, Тора – це не історія. А може це жанр альтернативної історії, тобто історична фантастика?

Не зовсім. Цей жанр передбачає велику увагу до деталей, правдоподібність та внутрішню логічну цілісність, натомість Тора повна помилок та внутрішніх суперечностей. Їх настільки багато, що це вже неможливо пояснити пізнішими редагуваннями чи помилками переписувачів.

Наприклад, у книзі «Буття» – першій книзі Тори – з самого початку упереміш подається дві протилежні версії сотворення людини. Це виглядає так, наче двоє співрозмовників говорять одночасно і не слухають одне одного. Справді, адже один розповідає про те, що людина сотворена за образом і подобою Божою, а другий – що вона сотворена з праху земного. Один розповідає, що Бог створив прекрасний світ, в якому є все для того, щоб людина плодилася і розмножувалася. Інший стверджує, що земля була пустелею без жодної рослини, тому що Бог не давав дощу.

Нині ми вже розуміємо, що Єзекиїл просто взяв якийсь давній текст з вавилонської бібліотеки і рясно нашпигував його своїми вставками. Тому й сталося так, що речення тексту, які стояли поряд, заперечували одне одного, але Єзекиїл, вочевидь, цим не переймався. Але чому?

Психологічний портрет Єзекиїла

І тут ми переходимо до особистості самого Єзекиїла. Його праці можуть не відповідати реальності, зате вони є віддзеркаленням його психіки. Отже, досліджуючи Книгу Єзекиїла і Тору, ми можемо отримати уявлення про автора та його систему цінностей.

Інтелектуальна суперечливість

Перше, що одразу впадає в око, це вже згадана вище велика кількість внутрішніх суперечностей. З цього факту випливає, що для Єзекиїла не властива цілісність мислення. У таких випадках говорять, що автор знає ноти, але не відчуває мелодії.

Безсоромність

Деякі «святі писання» цього пророка шокують своєю відвертістю. Ми вже згадували про те, як він прилюдно поїдав хліб, спечений на тваринячому калі. Єзекиїл про це написав спокійно, як про щось буденне. Якби йому сказали, що про такі речі не варто було писати, він би не зрозумів про що йдеться, мовляв, а що тут такого. Звідси висновок, що у нього не було відчуття сорому, а також відчуття краси та смаку.

Брехливість

Вигадана історія – це нормально для історичної фантастики. На цій підставі не можна звинувачувати автора у брехні. Привертає увагу інше, а саме – оспівування брехні. Описані ним герої з легкістю брешуть і дурять одне одного. Погляньмо, що він написав про трьох патріархів «народу Єгови».

Згідно з «альтернативною історією» Єзекиїла, перший патріарх Авраам став дуже багатим завдяки тому, що обманув єгипетського фараона і підсунув йому свою дружину під виглядом своєї незайманої сестри.

Син Авраама – Ісаак – діяв за перевіреним шаблоном: він також видавав свою дружину за сестру і також дивним чином розбагатів, але вже не в Єгипті, а серед филистимлян.

Проте всіх перевершив молодший син Ісаака – Яаков, який вважається третім праотцем-патріархом єврейського народу. Самé ім’я Яаков означає «хитрун», «обманщик». Так от, спочатку Яаков обдурив свого батька Ісаака, через що той мимоволі віддав благословіння не старшому сину Ісаву, а хитруну Яакову.

Рятуючись від помсти Ісава, Яаков утік до свого дядька Лавана. Цей Лаван пообіцяв Яакову свою молодшу доньку-красуню Рахілю, якщо той відслужить йому сім років. Але коли прийшов час, Лаван обдурив Яакова – підсунув йому свою підсліпувату старшу дочку Лію: «І сказав Яаков Лаванові: „Дай мені жінку мою, бо виповнилися мої дні, і нехай я до неї ввійду́!“ І зібрав Лаван усіх людей тієї місцевості, і справив гостину. І сталося ввечері, – і взяв він дочку свою Лію, і до нього впровадив її. І Яаков із нею зійшовся. А вранці виявилося, що то була Лія! І промовив Яаков до Лавана: „Що́ це ти вчинив мені? Хіба не за Рахіль працював я в тебе? На́що ж обманув ти мене?» (Буття 29.21-25). Тобто після бенкету цей Яаков, на п’яну голову, переспав з хворою на очі Лією. Лаван його заспокоїв, мовляв, буде тобі й Рахіля, але за неї ти мені відслужи ще сім років. «І прийшов він також до Рахілі, і покохав також Рахіль, більше як Лію. І працював у нього ще сім літ других» (Буття 29.30).

І жив Яаков з двома жінками. При цьому некохана Лія народила йому четверо синів, а кохана Рахіля виявилася безплідною. Тоді Рахіля дала йому свою невільницю, і вона народила Яакову сина. Після цього Лія, діючи за цим же шаблоном, також дала Яакову свою невільницю, і вона також народила йому сина. Ну і так далі... Нарешті Яаков провернув аферу з вівцями Лавана і втік від нього разом з його дочками та худобою. При цьому Рахіля викрала у батька його «домових божків», тобто ідолів.

Віроломство

Далі розповідається, як одне місцеве плем’я, що жило не в шатрах, як кочовики, а в місті, захотіло породичатися з племенем Яакова. Сини Яакова погодилися, але при умові, що ті місцеві чоловіки обріжуться. «І були обрізані всі чоловічої статі, усі, хто виходив з брами міста його. І сталося третього дня, коли вони хворі були, то два сини Яакова взяли кожен меча свого, і безпечно напали на місто, і повбивали всіх чоловіків і пограбували місто... Забрали дрібну й велику худобу їх, і осли їх, і що було в місті, і що на полі, і ввесь маєток їхній, і всіх їхніх дітей, і їхніх жінок забрали в неволю, і пограбували все, що́ де в домі було» (Буття 34.25–29). У Яакова цей злочин не викликав ні відчуття провини, ні співчуття – він лише стривожився, що коли місцеві жителі про це дізнаються, то можуть його ліквідувати разом з усім його домом.

Шаблонність

Усі описані вище пригоди патріархів є неправдоподібними вигадками, до того ж нудними й бездарними. Але вони пропонують певні поведінкові шаблони, які Єзекиїл вважав корисними для нащадків. Наприклад, у його писаннях знаходимо нехитру схему перетворення вільних людей на рабів: для цього спочатку треба організувати масовий голод і вилучити в голодних людей срібло та золото в обмін на хліб, потім відібрати в них землю, після чого здати цю землю їм же в оренду при умові, що вони віддаватимуть владі 20% від зібраного урожаю (Буття, 47).

Суперечливість писань Єзекиїла і відсутність у нього відчуття цілісності проявляється при його роботі з подібними шаблонами. Коли він застосовує старі шаблони в деяких нових ситуаціях, то це виглядає просто кумедно.

Наприклад, ми пам’ятаємо дивне оповідання про те, як Авраам, перебуваючи в Єгипті, підсунув фараону свою дружину Сарру, і фараон взяв її собі за дружину. Сарра була на 10 років молодшою за Авраама (Буття 17.17) і була його єдинокровною сестрою – у неї з Авраамом був спільний батько, але різні матері (якщо ж спільна матір, але різні батьки, то такі брат і сестра називаються єдиноутробними). Завдяки одруженню Сарри з фараоном Авраам дуже розбагатів.

Коли ж вони вийшли з Єгипту і прийшли в Ханаан, Авраам знову приховав, що Сарра є його дружиною, тож її взяв до свого гарему місцевий цар Авімелех (Буття 20.2). Здавалось би, Авраам просто успішно повторив той самий «єгипетський шаблон», але нюанс в тому, що Сарі в цей час уже було 90 років (!). Ця дика ситуація приводить іудохристиянських коментаторів у ступор. Так, «Тлумачна Біблія» (під редакцією Олександра Лопухіна), не знаходячи більш-менш пристойного пояснення, висловлює припущення, що филистимлянський цар взяв до свого гарему 90-річну бабу для того, щоб подружитися з багатим кочівником Авраамом. Насправді ж усе простіше: Єзекиїл, коли вигадав цю подію, просто випустив з уваги вік Сарри. Це яскравий приклад вже згаданого вище фрагментарного мислення – без цілісного бачення ситуації.

Жорстокість

Наступні після «Буття» чотири книги Тори, продовжуючи стиль «Книги Єзекиїла», переповнені сценами жорстокості й насильства, прокляттями та погрозами, інцестом та канібалізмом. Особлива ненависть спрямована на арійські народи Ханаану: «І коли дасть їх Єгова тобі, то ти їх понищиш: конче учиниш їх закляттям, – не складеш із ними заповіту, і не будеш до них милосердний... жертовники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дере́ва постинаєте, а бовванів їхніх попалите в огні... І ти винищиш всі ті народи, що Єгова дає тобі, – не змилосе́рдиться око твоє над ними» (Второзаконня 7.1–16).

Чого нема в цих «святих писаннях», то це згадок про совість. Поняття совісті там відсутнє, – про це свідчать єврейські дослідники, що спеціалізуються на дослідженні іудаїзму.

Відсутність поняття «совість»

Ось сайт «Я-Тора», який досліджує «Танах» – іудейську Біблію. Сайт пояснює, що в європейській (арійській) культурі совість (гелленською «συνείδησις» – «синейдесіс») розглядається не лише як внутрішній голос, а як певна високодуховна істота, що живе в людині й вимагає від неї праведної поведінки, виконуючи функції бездоганно справедливого внутрішнього судді.

«А що ж у євреїв? У біблійній картині світу внутрішніми суддями є відомі всім матеріальні органи – серце та нирки» – читаємо на сайті «Я-Тора».

А може слово «серце» якраз і позначає совість? Аж ніяк, адже, згідно з Танахом, серце може бути як «непорочним», так і «злим», як «чистим», так і «буйним і непокірним». Тобто під «серцем» розуміється психіка людини, її душа. «Внутрішньої істоти під назвою «совість» у Танасі нема... Замість внутрішнього судді – зовнішній: Танах виступає проти автономної антропології, заснованої на внутрішньому самоаналізі. Тільки Бог відкриває істину». Адже «хіба не з уст Всевишнього виходить зло та добро?». Недарма слово συνείδησις вживається у Філона не як «совість», а як визнання істини, відкритої в Торі... Тільки в XIX столітті письменники, що пишуть на івриті, ввели в обіг поняття «совість», використавши для його передачі рідкісне біблійне слово «мацпун»» (Арье Ольман. «Без зазрения совести»).

Іншими словами, в первинному іудаїзмі не існує внутрішнього судді, натомість є зовнішній суддя – Єгова. Згідно з цією концепцією, істинний іудей не має совісті в європейському розумінні цього поняття: совістю іудея є його «бог».

А може совістю є «нирки»? Ні, нирки також не позначають совість. «В іудаїзмі небезпідставно поширена думка, згідно з якою кожна частина людського тіла крім фізіологічного навантаження виконує духовну (мається на увазі душевну, тобто психічну. – І.К.) функцію. Талмуд із цього приводу констатує, що духовна місія нирок полягає в тому, щоб указувати людині найкоротший шлях до мети» – пояснює головний раббай Імануел Шимонов. Тобто іудеєм рухає не якась «ефемерна совість», а внутрішня доцільність і зовнішній егрегор Єгова.

Зауважимо, що в сучасному іудаїзмі все ж таки визнається наявність совісті, проте цей внутрішній регулятор вважається відверто слабким і ненадійним. «Недостатньо у всіх справах керуватися голосом совісті, адже її так легко «вбити» чи «обдурити». Людина, яка хоче йти прямим шляхом, повинна прислухатися до голосу Творця [тобто Єгови], який каже йому, які дії є добром, а які злом. І «почути» його можна лише за допомогою вивчення Тори» (Рав Реувен Куклин. Возможно ли убить совесть?).

«Страх божий»

Отже, головним регулятором життя в іудаїзмі був і залишається зовнішній «бог» Єгова – колективний іудейський егрегор, тобто спільний психоенергетичний банк, астральна сутність, колективна психіка.

Але й цього мало. Для того, щоб цей зовнішній голос сприймався іудеями серйозно, він має бути підкріплений загрозою жорсткого покарання – «страхом божим». Якщо нема цієї загрози, то поведінка людини, з погляду Тори, є ненадійною і навіть небезпечною.

Про це чітко сказано у книзі Буття – першій книзі Тори. Як ми вже говорили, коли Авраам, перебуваючи на півдні Ханаану, прийшов у володіння филистимлянського царя Авімелеха, то він, згідно з уже перевіреним у Єгипті шаблоном, знову представив свою дружину Сарру своєю сестрою. Коли обман розкрився, спантеличений Авімелех запитав Авраама, навіщо той його обманув. Авімелех, будучи арійцем, абсолютно не розумів мотивації Авраама. «І сказав Авімелех Авраамові: Що ти мав на увазі, що вчинив таку річ? І сказав Авраам: Бо подумав я: Нема ж страху Божого в місцевості цій, тому вб’ють мене за жінку мою» (Буття, 20.10-11).

Річ у тім, що арійські народи звично керувалися голосом совісті, який походить від внутрішнього бога, відтак у них не було страху перед «зовнішнім богом». Натомість Авраам взагалі не знав, що таке внутрішній бог, тому відсутність у місцевого арійського народу «страху божого» його відверто налякала. Він вважав, що без зовнішнього жорсткого наглядача люди поводяться гірше хижих звірів.

Матеріалізм

Як винагороду за безумовне виконання зовнішніх наказів правовірним іудеям обіцяються виключно матеріальні винагороди: побиття і підкорення іноземців (тобто домінування), раби, жінки, здобич, землі, імперія.

Відособленість

Ідея цілковитої неподібності на інші народи та відокремленості від них є засадничою ідеєю вчення Єзекиїла. Це те, що одразу ж впадає в око при дослідженні теорії та практики іудаїзму. Ось як про це пише видатний іудейський історик доктор Йосиф Кастейн (Josef Kastein, 1890–1946) у фундаментальній праці «Історія та доля євреїв» (History and destiny of the Jews, 1933, 464 стор.): «Вони вирішили, що їм призначено стати особливою расою... що їхній спосіб життя має бути цілком іншим, ніж у навколишніх народів. Обов’язкова відмінність не допускала навіть думки про їх злиття з сусідами. Вони хотіли бути відособленими, абсолютно відмінними від усіх... Іудейство вимагало ізоляції, повної несхожості» (цитується за книгою: Дуглас Рид. Спор о Сионе. – Москва: «Твердь», 1993. – С. 13).

Про згадане прагнення до несхожості відомо дуже давно. Так, Гекатей із Абдери, який писав наприкінці IV сторіччя до н.е., засуджував євреїв за ненормальний спосіб життя, називаючи його «негостинною і нелюдяною формою життя» – пише Пол Джонсон. «У 133 році до Р.Х. селевкідському управителю Антіоху Сідету його радники радили зруйнувати Єрусалим, а єврейський народ винищити, оскільки євреї, мовляв, єдиний на світі народ, що відмовляється спілкуватися з рештою людства» (Пол Джонсон. Історія євреїв, с. 157).

Ідея відособлення, закладена Єзекиїлом, збереглася у самоназві його найпослідовніших прихильників, адже слово «фарисеї» означає «відособлені». Так що радикальна відмінність іудеїв від усіх інших – це справді найголовніша прикмета іудаїзму.

Психопатичний профіль

На основі сказаного вище можна скласти список особливостей вчення Єзекиїла. Наведемо його в порядку важливості:

• 1. Глибинна відособленість від людства.
• 2. Відсутність совісті – внутрішнього регулятора.
• 3. Необхідність жорсткого зовнішнього регулятора.
• 4. Брехливість, оспівування шахрайства та брехні.
• 5. Віроломство.
• 6. Агресивність, жорстокість, безсердечність, немилосердність.
• 7. Фрагментарність – відсутність цілісного мислення.
• 8. Залежність від наявних шаблонів поведінки.
• 9. Безсоромність.
• 10. Відсутність відчуття краси та смаку.
• 11. Негативне ставлення до людства.
• 12. Плагіат.
• 13. Манія величі, нереалістичні плани, гігантоманія.
• 14. Матеріалізм.

Перелічені властивості очікувано відповідають характеристиці фарисеїв, наведеній у Євангелії, а також «Переліку психопатичних рис» (Psychopathy Checklist – Revised, PCL-R), на основі якого сучасні психіатри визначають наявність психопатії.

«Батько іудаїзму» – людина чи інтеліс?

Повторимо, що «Книга Єзекиїла» і «Тора» не є записом реальних історичних подій – це однозначно вигадки Єзекиїла та його послідовників. Проте вони несуть дуже цінну інформацію, але не історичного, а психологічного характеру. Ці книги є віддзеркаленням світогляду Єзекиїла та проекцією його інтелекту. Тому дослідження іудаїзму – це не дослідження історії, а дослідження ментальності Єзекиїла та його послідовників.

Які ж висновки можна зробити на основі цих досліджень? Генеральний висновок полягає в тому, що Єзекиїл був психопатом. Тобто він був не людиною, а інтелісом, причому антисоціальним, тобто вороже налаштованим до людського соціуму.

Це дозволяє багато чого зрозуміти з його інтелектуального доробку. Наприклад, його суперечливий виклад подій цілком характерний для психопатів. Ось як про це пише Роберт Хаер: «Незважаючи на те, що психопати багато брешуть, їх не можна віднести до майстерних брехунів. Їхня мова сповнена нелогічних і взаємно суперечливих заяв».

Єзекиїлу належать величезні шматки тексту з описами нищення, руйнування, убивств, блуду, ґвалтувань, садизму, різанини, кровозмішень, канібалізму... Цю багаторазово повторювану нудоту неможливо читати, але ж Єзекиїл доклав чималих зусиль для того, щоб усе це записати. Значить, йому це подобалося, він отримував від цього задоволення. Такого роду садизм є характерним для психопатів – вони отримують насолоду, коли принижують людей або спостерігають за їхніми стражданнями: експериментально встановлено, що в цей час у них виділяється дофамін – гормон задоволення.

Психопати відчувають себе особливою, вищою породою і дистанціюються від людей, яких водночас зневажають, ненавидять і бояться. Це відчуття окремішності у психопатів з’являється з молодих років. «Вони вчаться розпізнавати один одного в натовпі вже в дитинстві, і вони розвивають відчуття існування індивідуумів, подібних їм. Вони також відчувають, що вони відрізняються від світу більшості людей, що оточують їх. Вони розглядають нас з певної відстані, як інший підвид» – писав про них Анджей Лобачевський.

Будучи тваринами, хоча й інтелектуальними, вони не є носіями духу, тому не знають, що таке совість, відповідальність, честь, краса, творчість, сором та інші духовні якості. У них свій погляд на навколишній світ, який докорінно відрізняється від людського.

Їм сняться інші сни: згідно з науковими дослідженнями 2018 року, у психопатів були виявлені підвищені показники як агресивних, так і сексуальних снобачень. Відтак «Книгу Єзекиїла» можна розглядати як ідеологічно відредагований запис послідовності його моторошних снів, такий собі горор-серіал.

– Але хіба можуть інтелектуальні тварини писати більш-менш зв’язні тексти?

Писати інтелектуальні тексти можуть навіть комп’ютери. Наприклад, програмний комплекс GPT-3 спроможний генерувати настільки якісний текст, що його складно відрізнити від написаного людиною. Подібні тексти спроможні генерувати й інтеліси. Найвідомішими з них є професор-нейролог Джеймс Феллон (автор книги «Психопат зсередини», 2013) і професор права Джеймі Лунд (авторка книги «Сповідь соціопата», 2013). У своїх книгах та інтерв’ю вони досить відверто розповідають про свій внутрішній світ та фізіологічні особливості психопатів, наприклад, «Як виглядає мозок психопата – інтерв'ю з інтелісом професором Джеймсом Феллоном».

Отже, пророк Єзекиїл був інтелісом-психопатом. Цей факт пояснює нелюдяність згенерованого ним учення та його разючу відмінність від учень, створених людьми.

Але при цьому виникають нові, дуже важливі запитання:

• Якою була мотивація Єзекиїла?
• Звідки він черпав знання?
• Чому в його вченні забороняється гомосексуалізм, але схвалюється і навіть ставиться за приклад інцест, тобто статевий зв’язок між близькими родичами – батьками й дітьми, братами й сестрами?
• У чому сенс категоричної заборони на змішування іудеїв з неіудеями?

Про це ми поговоримо у статті Стратегія пророка Єзекиїла: 13 заповідей для організованих психопатів