Філон Іудей та його псевдоепіграф: Кукіль без пшениці, частина 3

Попередні статті:

• Кукіль без пшениці: про що розповідають вставки в Євангеліє
• Психологічний профіль фальсифікатора Євангелія: Кукіль без пшениці, частина 2

У двох попередніх статтях ми розглянули найбільш характерні вставки в Євангеліє, на основі яких відтворили психологічний профіль головного фальсифікатора. Зі вставок випливає, що ним був аристократичний іудей з діаспори, тобто із-за меж Палестини. Він добре знався на іудейських текстах, при будь-якій нагоді цитував пророцтва і дуже поважав Мойсея, адже у вставках згадує це ім’я більше ніж три десятки разів. При цьому він позитивно ставився до гелленської культури та був знайомий з гелленською філософією, проте мало її розумів, а її терміни довільно наповнював власним, інколи взагалі протилежним сенсом.

Ми також з’ясували, що фальсифікатор не був людиною, а належав до біологічного виду Гомо інтеліс і був високофункціональним корпоративним психопатом. Як ми вже знаємо, найбільш високофункціональні психопати походять з вищого класу, що дозволяє їм отримати пристойну освіту, гроші, зв’язки, суспільний вплив та кар’єрне зростання.

Найімовірніше, що фальсифікатор прагнув стати новим Мойсеєм і займався його мавпуванням, але без успіху. Це його дуже засмучувало і врешті-решт сформувало комплекс неповноцінності. Як це часто буває, свій комплекс неповноцінності він компенсував манією величі. Зі вставок випливає, що він був самозакоханим нарцисом, плагіатором і графоманом. Текст Євангелія він використовував лише як «підказку» для нестримного генерування власних доволі сумбурних текстів.

З причини суперечливості та плутаності думок він навряд чи міг зустріти розуміння сучасників. Проте він мав гурток учнів, яких долучив до переробки Євангелія і які виконували всі його забаганки. Отже, в нього було досить ресурсів не лише для заняття інтелектуальною діяльністю, а й для утримання своєї школи, точніше пародії на школу.

Оскільки він був багатим і амбіційним графоманом, то мав би активно тиражувати свої тексти, отже мав залишити слід в літературі. Найвагомішим його інтелектуальним доробком стало перероблене Євангеліє, де він виступив у ролі анонімного автора.

Інформацію про чотиричленну структуру Євангелія фальсифікатор міг отримати від когось із членів єрусалимського синедріону, який був ознайомлений зі свідченнями Іуди Іскаріота. Отже, фальсифікатор міг відвідувати Єрусалим, тим більше, що це відповідає іудейському звичаю.

Вставки в Євангеліє фактично є коментарями фальсифікатора до євангельського тексту. Ці вставки виглядають як паразитування плагіатора на популярності чужого твору. З другого боку, тут бачимо мавпування, адже фальсифікатор не лише використав оригінальний текст Євангелія, а й відтворив його чотиричленну структуру. Таким чином, важливим чинником масового поширення писань фальсифікатора могли бути не лише його матеріальна спроможність тиражувати свій продукт, а й те, що в ролі інформаційного рушія він використав геніальний текст Євангелія. Можна сказати, що фальсифікатор виступив у ролі паразитичної зозулі, яка підкинула своє яйце у гніздо дбайливих батьків.

Нарешті зауважимо, що перероблення Євангелія він зробив навмисно, але несвідомо, адже у психопатів, як і в інших тварин, нема свідомості. Він діяв під впливом інстинктів, головними з яких у психопатів є інстинкти домінування та мавпування. Щодо першого, то фальсифікатор прагнув інтелектуального домінування та безперечного авторитету як у Мойсея.

Можливо, він вважав себе не фальсифікатором, а повноцінним автором оригінального твору, який лише скористався деякими, на його думку, поверховими цитатами, які він пояснив, виправив і надав їм справжньої глибини.

Також треба розуміти, що у фальсифікатора не було злої волі, тому що у тварин нема волі, навіть якщо це інтелектуальні тварини. Воля – це духовна якість, тому вона притаманна тільки людям. Рушіями поведінки психопатів є інстинкти, засвоєні шаблони та мавпування поведінки інших людей. Психопати – це природні біороботи. Вони не розрізняють добро і зло. Їхні дії автоматичні, проте вони можуть бути корисними або шкідливими.

Тож коли в цій статті ми вживаємо слово «фальсифікація», то розуміємо, що йдеться про дещо особливе, а саме про несвідоме генерування тексту як інстинктивне мавпування людської творчості. Наприклад, коли мавпа дивиться на людину, що читає газету, і намагається скопіювати процес читання, то вона не вважає себе імітатором. Вона просто робить те, що їй подобається. Вона слідує інстинкту, тому що слідування інстинкту приносить задоволення.

Отже, маємо психологічний портрет автора вставок, на основі якого можна розпочати пошуки конкретної історичної особи, що могла здійснити фальсифікацію Євангелія. Але це як шукати голку в копиці сіна. Необхідно звузити пошук. Почнімо з уточнення історичного періоду, під час якого могла відбутися фальсифікація.

Коли була здійснена фальсифікація

Можемо точно сказати, що фальсифікація Євангелія відбулася ще до руйнування Єрусалима, тобто до 70-го року н. е. Про це повідомляє сам фальсифікатор, причому у вставках до всіх трьох синоптичних євангелій. Річ у тім, що євангелія подають передбачення Ісуса Хреста про неминуче руйнування Єрусалима та його храму (Матвій 24.1–35, Марко 13.1–31, Лука 21.5–33). З погляду правовірного іудея Єрусалим був центром, на якому тримається весь світолад, відтак руйнування цього міста сприймалося не інакше як вселенська катастрофа. Тому до Ісусових слів про майбутнє руйнування Єрусалима було додано такі пасажі, як «негайно по тих днях скорботних сонце затьмиться, місяць не дасть більше свого блиску, зорі падатимуть з неба і захитаються небесні сили» (Матвій 24.29), «дні ті будуть таким лихом, якого не було від початку світу, який Бог сотворив, аж понині, і ніколи більше не буде. І якби Господь не вкоротив тих днів, ніхто б не врятувався» (Марко 13.19–20), «будуть великі землетруси, по різних місцях будуть пошесті й голод, жахливі явища, і з неба великі знаки будуть» (Лука 21.11). Достеменно відомо, що при руйнуванні Єрусалима не було ні «великих землетрусів», ні «знаків з неба», зорі не падали, а «сили небесні» не хиталися. Тож якби фальсифікація євангелій здійснювалася після руйнування Єрусалима, то до них не потрапили би такого роду катастрофічні фантазії.

Судячи зі стрімкого характеру євангельських подій, Чотириєвангеліє було написане по свіжих слідах, можливо навіть протягом дев’яти місяців після воскресіння Ісуса, тобто до кінця 31 року. Далі відбулося його тиражування і поступове поширення. Звідси висновок, що фальшування Євангелія відбулося у проміжку від 32-го до 70-го року. Отже, фальсифікатор був сучасником Ісуса і займався своїм графоманством саме в цей період. Це звужує пошук, але не достатньо, тому йдемо далі.

Слід в іудохристиянстві

На вставках в Євангеліє побудовано іудохристиянський культ, тому ймовірно, що фальсифікатор мав би займати в ньому якесь видатне місце – як засновник або, принаймні, натхненник.

Справді, адже саме на вставках основана вся догматика та обрядовість іудохристиянства. Творцем Всесвіту вважається іудейський Єгова, а Ісус вважається втіленим посланцем Єгови та месією. Месією іудеї називали свого майбутнього царя, який мав бути «помазаником Єгови», власне, саме слово «месія» й означає «помазаник». Гелленським еквівалентом слову «месія» є новотвір «хрістос» – від гелленського χρῖσμα (хрісма), χρῖμα (хріма), χρῖσματος (хрісматос) – «мазь, масло, помазання». Тому іудохристиянський термін «Ісус Христос» означає «Ісус Месія», тобто «Ісус Помазаник Єгови». На відміну від нього євангельський термін Ісус Хрестос означає «Ісус Боголюдина», адже «хрестос» означає «син Божий», де корінь *хр, *кр означає «хороший», «красивий», а корінь *ст – сталий, стабільний, сталевий. Відтак «хрест», «хрестос» (χρηστὸς) – це «постійно хороший і красивий», а тому святий, досконалий, благий.

На вставках основані уявлення про народження Ісуса в іудейському селі Вифлеєм, у печері, в сім’ї ортодоксальних іудеїв. Звідси ж уявлення про суцільну зіпсованість нашого світу і природжену гріховність людини, про зачаття від Святого Духа, про можливість механічно взяти на себе гріхи інших людей – це також усе зі вставок.

Головною євангельською подією в іудохристиянському культі вважається розп’яття Ісуса на хресті разом з двома розбійниками – «щоб збулося пророцтво». Тому графічним символом іудохристиянства є «хрест розп’яття» †, хоча розпинали не на хрестах, а на таврах, тобто Т-подібних конструкціях у вигляді стовпа і прикріпленої на ньому вгорі горизонтальної балки. Тому-то для позначення тавра (буквально – «бика», «тура») в євангельському тексті застосовується гелленське слово «σταυρὸς» («ставрос»), жодного хреста (перехрестя) там нема. Врешті-решт, металічна балка з Т-подібним профілем досі позначається терміном «тавр» (тур), а проміжна Т-подібна опора мосту – терміном «бик».

Насправді ж головною подією Євангелія є воскресіння Ісуса. Слово «воскресіння» (гелленською ανάστασης – «анастасіс») означає «відновлення», «повернення до попереднього стану». Проте іудохристиянський культ заперечує воскресіння, тому на статуях і картинах Ісус зображається як гальванізований зомбі – з дірками в руках та в боку. Це заперечення очевидне, адже якщо в тілі залишилися дірки, в тому числі несумісна з життям дірка в боку, значить воскресіння (відновлення) не відбулося. Питання про ці та інші вставки ми вже обговорювали у статті «Ісус не ніс свого хреста, його одяг не ділили, розбійників не розпинали – Євангеліє без вставок».

Як бачимо, фундаментом іудохристиянства є не Євангеліє, а вставки в Євангеліє. Відтак пошуки автора вставок доцільно розпочати серед натхненників та засновників іудохристиянства. Чи є про це якісь історичні відомості? Так, є. Ідейний засновник іудохристиянства добре відомий, проте його послідовники чомусь стидаються про нього згадувати, тож його імені нема в церковних словниках та енциклопедіях.

Філон Іудей – батько іудохристиянства

Його називають Філон Іудей (гелленською Φιλωνος Ιουδαιου – читається «Філонос Іудеу»), адже він був ревним іудеєм (самоназва іудеїв – «єгудим», ім’я Іуда в оригіналі звучить як «Єгуда»).

Його ще називають Філон Александрійський, адже він мешкав у єгипетському місті Александрія. Його вважають рабином, адже він належав до спадкового священницького роду. Роки життя: приблизно від 20 (10) року до н. е. до приблизно 50 (55) року н.е., тобто він був сучасником Ісуса Хреста.

Біографія Філона точно відповідає наведеному вище психологічному портрету фальсифікатора, а також таким ознакам, як час життя, належність до іудейської аристократії в діаспорі, фанатичне захоплення іудейськими писаннями, заможність, лояльне ставлення до гелленської культури, знайомство з гелленською філософією, конфлікт з книжниками та фарисеями, відвідування Єрусалима, наявність власної школи, надзвичайна літературна плодючість тощо. Повторення такого значного комплексу якостей не може бути випадковим збігом обставин. Філон – це і є справжній фальсифікатор Євангелія.

Як ми вже говорили, ідеї Філона стали фундаментом іудохристиянства. Цього висновку ще у 19 столітті дійшов видатний німецький філософ Бруно Бауер (Bruno Bauer, 1809 – 1882). Його першою працею про походження іудохристиянства стала «Критика євангельської історії Іоанна» (Kritik der evangelischen Geschichte des Johannes. – Bremen, 1840). Згодом вийшла його «Критика євангельської історії синоптиків» (Kritik der evangelischen Geschichte der Synoptiker, 2 vols. – Leipzig, 1841). На думку філософа, Євангеліє від Івана – це релігійна популяризація філософії Філона. Слушна думка, лише треба уточнити, що йдеться не про «Євангеліє від Івана», а про вставки до «Євангелія від Івана», якими це євангеліє перенасичене без жодного відчуття міри.

Втручання Філона в Євангеліє від Івана було настільки значним, що сумніви щодо автентичності його тексту виникли навіть у церковних дослідників. Ось що пише католицький «Новий Завіт з коментарем» (Львів: Стрім, 1994): «Четверте Євангеліє не дійшло до нас у первісній формі. В деяких місцях відчуваються пізніші переробки… Глави 15-16, 17 і 21 є в цьому Євангелії виразним пізнішим додатком. У самому Євангелії первісний порядок, здається, був порушений» (с.229). Простіше кажучи, текст євангелія від Івана так нашпигували вставками, що деякі розділи, в тому числі кінцевий, були визнані переробками або відвертими вставками («додатками»).

Про сумнівність багатьох фрагментів Євангелія від Івана розповідає і православна «Тлумачна Біблія» (Толковая Библия. Комментарий на все книги Святого Писания под редакцией профессора богословия Александра Лопухина. Том 2. – Минск: Харвест, 2001). Зокрема, ця ґрунтовна праця розповідає про висновки деяких дослідників, які «заперечують справжність Євангелія Івана та достовірність наявних у ньому відомостей, причому більшість із них [недостовірних відомостей] приписують впливу гностицизму. Тома приписує походження Євангелія впливу філонізму, Макс Мюллер – впливу грецької філософії» (с.833). «Ісус у Івана, на думку критиків, говорить не як практичний народний учитель, а як витончений метафізик. Промови його могли бути «вигадані» тільки пізнішим «письменником», що перебував під впливом поглядів александрійської філософії». Цим «письменником» і був згаданий Філон Іудей з Александрії Єгипетської.

Згаданий вище Бруно Бауер дійшов ще одного важливого висновку – про те, що іудохристиянство виникло не в Палестині, а в Римі та Александрії.

Ви запитаєте, а що тоді виникло в Палестині, точніше – в палестинській Галілеї? В Галілеї виникло аріохрестиянство, що його також називають «гелленохрестиянство» та «язикохрестиянство» (народне, або етнічне хрестиянство). Самі ж учасники цього релігійного руху згодом почали називати його аріянством (ар’янством), тобто «релігією шляхетних людей» (слово «арій» означає шляхетний, сонячний, божественний, від Ар – внутрішній бог).

Аріохрестиянство та іудохристиянство – це дві протилежні системи, які виникли на різних територіях, в різний час, на протилежних світоглядних засадах. Після заснування Ісусом Хрестом аріянського руху в Галілеї, первинним центром масового організованого аріохрестиянства стала Антіохія Сирійська в першому столітті, натомість первинним центром іудохристиянства двома століттями пізніше стала Александрія Єгипетська. Ці два мегаполіси Римської імперії змагалися між собою за статус другого міста після Рима. Цій темі присвячені статті:

• Аріохрестиянство та іудохристиянство – дві різні релігії
• Антіохійський аріянський центр
• Єгипетський іудохристиянський центр

Але повернімось до Філона. Його визначальний світоглядний вплив на формування іудохристиянства є безперечним. Ось цитата з «Нової філософської енциклопедії»: «Будучи відкинутими іудаїзмом, погляди Філона справили величезний вплив на формування християнської філософії, і насамперед на екзегетичний метод і теологічні погляди перших християнських філософів – Климента Александрійського та Орігена. Можна стверджувати, що Клименту та його оточенню належить заслуга збереження літературної спадщини Філона. Саме в т. зв. "Александрійській підготовчій християнській школі", заснованій легендарним Пантеном, думка Філона отримала нове життя, ставши своєрідною сполучною ланкою між елліністичною іудейською та християнською філософією» (Новая философская энциклопедия. Ин-т философии РАН. – М., Мысль, 2010, т. IV, с. 193).

«Те, що зазвичай ми звемо християнською філософією, насправді є тією філософією, яку створив Філон Александрійський» – констатує Богдан Завідняк, к. філос. н. з Українського католицького університету у своїй статті «Філонознавці XX століття: Б. Мондін, А. Маддалена та А.-Ж. Фестюжьєр. Огляд ключових філонознавчих праць» (Brno, 2017). Наприклад, іудохристиянство тримається на постулаті про те, що Бог-Творець незмінний, непорушний, нерухомий. Ця ідея взята у Філона.

А тепер погляньмо, наскільки психологічний профіль фальсифікатора Євангелія відповідає психологічному профілю Філона Іудея з Александрії. На щастя, про діяльність Філона є достатньо серйозної літератури. Почнімо з книги американського професора Кеннета Шенка «Короткий путівник по Філону» (Kenneth Schenck. A Brief Guide to Philo, 2005). Вона також видана в російському перекладі: Шенк К. Филон Александрийский. Введение в жизнь и творчество, 2007. Це узагальнююча праця, в якій автор подає різні погляди на Філона і намагається бути максимально об’єктивним.

Багатий аристократ з іудейської діаспори

Ось що пише Кеннет Шенк: «Ці тексти не були виявлені нещодавно: християни зберігали їх протягом багатьох століть. Але ними все ж нерідко нехтують, незважаючи на те світло, яке вони здатні пролити на цілу низку питань. Я говорю про твори Філона, іудея з єгипетського міста Александрія, який жив приблизно в той самий час, що й Ісус Хрестос. З одного боку, Філон не був типовим представником античності. Він був дуже багатий і добре освічений. Він мав можливість насолоджуватися всіма радощами привілейованого стану, доступними дуже небагатьом у його світі. Філон виділявся навіть серед еліти. Хоча він часто відвідував різні громадські заходи, такі як атлетичні змагання або театр, але віддавав перевагу спогляданню. Найбільше задоволення він отримував від глибоких роздумів про вищу реальність, представлену, як він вірив, у священному писанні іудеїв» – пише Кеннет Шенк і продовжує: «Він був іудеєм діаспори, іудеєм, який жив поза Палестиною. Праці Філона доносять до нас найцінніший матеріал, створений гелленізованим іудеєм, який жив у діаспорі. Гелленізовані іудеї – це іудеї, рідною мовою яких була гелленська [давньогрецька. – І.К.]».

«Дати життя Філона точно не відомі, але дуже ймовірно, що він народився близько 20-го року до н. е. Сім’я Філона була нечувано багата. Наприклад, ми знаємо, що його брат володів величезним статком і обіймав у місті високий адміністративний пост» – пише Кеннет Шенк. Тут йдеться про молодшого брата Філона – Олександра Лісімаха (10/15 до н.е. – 69), який був найбагатшою людиною в мегаполісі Александрія. Це нам важливо для розуміння того, що Філон на правах старшого брата міг користуватися особливою повагою Олександра і покладатися на його матеріальну та організаційну підтримку.

«Життя в розкоші та відсутність турботи про власне забезпечення залишали Філону багато часу для роздумів і написання творів. Він не просто чудово знав біблійний текст, а й регулярно цитував твори грецьких авторів. Народження в найбагатшій сім’ї Александрії мало гарантувати йому найкращу на той час освіту. Хоча Філон знав значення деяких єврейських слів, проте дуже часто пропонована ним інтерпретація свідчить про незнання іудейського тексту. Він завжди цитує Писання за грецьким перекладом [Септуагінтою]» – пише Кеннет Шенк і продовжує:

«За все життя Філон написав близько сімдесяти трактатів, приблизно п’ятдесят з яких збереглися до наших днів або повністю, або фрагментарно. Можливо, він навіть відкрив в Александрії школу, у якій навчав євреїв інтерпретувати Писання, особливо П’ятикнижжя» – пише Кеннет Шенк і додає: «Про створення Філоном екзегетичної школи в Александрії ми знаємо лише гіпотетично». Якщо школа й була, то не вельми успішна, передусім через суперечливість філонівської екзегетики, тобто тлумачення Писань. Скоріше всього, це був невеликий гурток учнів, який існував за гроші самого ж Філона – така собі «школа грантоїдів».

Шенк звертає увагу на те, що «Філон явно віддає перевагу П’ятикнижжю перед іншими частинами іудейського Писання. Примітно, що він називає кінець Второзаконня "завершенням священних слів"».

Конфлікт з фарисеями та книжниками

Пріоритет «П’ятикнижжя Мойсеєвого» (Тори) пояснюється тим, що Філон був спадковим рабином і належав до аристократично-священницької верстви, тобто до садукеїв, а вони визнавали за святе писання тільки П’ятикнижжя, натомість до пророцтв та інших частин Писання ставилися лише як до літератури. В цьому й полягала догматична причина конфлікту садукеїв з фарисеями, адже фарисеї не обмежувалися Торою, натомість визнавали священність інших частин Писання та апелювали до усної традиції – «Закону усного» (Талмуду). Цю усну традицію, яку записували і зберігали фарисеї, садукеї категорично відкидали. З пророків садукеї шанували лише Мойсея, не визнаючи книги інших пророків, включених до Писання. Так що Філон отримав освіту «від садукеїв», відтак значною мірою стояв на їхніх позиціях.

Проте негативне ставлення до фарисеїв не вичерпувалося цим давнім догматичним конфліктом між садукеями та фарисеями. Другою причиною особистої ненависті Філона до фарисеїв було те, що він був гелленофілом і значною мірою апелював до гелленських філософів, натомість фарисеї рішуче відкидали всю гелленську культуру. Через це фарисеї категорично не сприймали Філона і з порогу відкидали все його вчення.

Не менш важливою причиною несприйняття Філона була його екстремально суперечлива і нелогічна манера тлумачення (екзегетики) іудейських писань. Ось як про це писала «Єврейська енциклопедія Брокгауза та Ефрона»: «Його [Філона] система залишилася без впливу на сучасний йому іудаїзм. "Софісти буквоїдства", як він називає єврейських учених, слухали його з погордою, коли він пояснював їм чудеса своєї екзегетики. Грецька наука, проти якої вели запеклу боротьбу фарисеї, була в той час забута» (Еврейская энциклопедия Брокгауза и Ефрона в 16 томах. – СПБ, 1908–1913).

Про невизнання Філона тодішнім іудейством розповідають і сучасні єврейські дослідники, зокрема «Електронна єврейська енциклопедія»: «Для євреїв звернення Філона Александрійського до грецької язичницької філософії було неприйнятним: у стародавніх єврейських джерелах, за винятком Йосипа Флавія, ім’я Філона Александрійського не згадують, хоча в деяких із них (зокрема, у кількох мідрашах) помітний вплив його ідей. Лише в 16 столітті прямий інтерес до особистості Філона Александрійського та його ідей проявляється в одній праці Азарії бен Моше де Россі» (ЭЕЭ, Филон Александрийский).

Як бачимо, Філона не сприймали не лише фарисеї, а й освічене іудейство. Тому свої гострі звинувачення та погрози у вставках до Євангелія Філон спрямував не лише на фарисеїв, а й на книжників (γραμματεὺς – грамматеус), тобто освічених, вчених, грамотних іудеїв: «Горе вам, книжники та фарисеї – лицеміри!..». Судячи з цієї багатослівної вставки Філон ненавидів книжників так само палко, як і фарисеїв.

Як відомо, тотальне несприйняття особи з боку оточення часто формує в цієї особи нестерпний комплекс неповноцінності. Для компенсації цього комплексу і зменшення страждань особа може вдаритися в іншу крайність – манію величі. Судячи з трактатів Філона, він вважав себе найрозумнішим і таким, що найбільше наблизився до розуміння Єгови та прихованого сенсу його заповідей. Звідси його комплекс невизнаного генія, нарцисизм та світоглядний фанатизм.

Іудейський світогляд

«Не викликає сумніву, що Філон Александрійський виріс у сім’ї, глибоко відданій єврейській вірі та традиціям» – констатує «Електронна єврейська енциклопедія». Попри те, що Філон отримав зовнішню гелленську освіту і ретельно вивчав гелленську філософію, він завжди був істинним, глибинним іудеєм. Терміни і поняття гелленської філософії він використовував лише як респектабельну оболонку, яку він фанатично наповнював іудейським сенсом або тим, що вважав іудейським сенсом. «Свою прихильність до грецького світу і до філософії Філон підпорядковує своїм переконанням як іудея. Можна з упевненістю припустити, що для Філона мудрість вела до Бога іудеїв і до правильного розуміння про нього, яке було дано через іудейські Писання» – пише Кеннет Шенк.

Думка про те, що Філон намагався ПОЄДНАТИ іудейський та гелленський світогляд, є помилковою. Філон їх не поєднував, а лише механічно використовував для просування власних уявлень. Інша справа, що ці його уявлення з раннього дитинства були сформовані на іудейській традиції, тому все його гелленофільство було продовженням його іудейства. Фактично, він взяв за основу поняття гелленської метафізики, але перевернув їх з ніг на голову. Наприклад, якщо в Геракліта термін «Логос» означав універсальний закон світобудови, то у Філона «Логос» – це посланець Єгови, його архангел, «Син».

Як ми вже знаємо, Філон був фанатично захоплений Торою – так званим «П’ятикнижжям Мойсея», тому майже всі його тексти по суті є коментарями до Тори. Він вважав, що вона цілковито, з усіма її літерами і знаками, є голосом Єгови, тому в ній засадниче не може бути суперечностей. Але ж ці суперечності є – і їх багато. Філон вважав, що наявні суперечності насправді є алегоріями, і якщо їх правильно витлумачити, то жодних суперечностей вже не буде.

Завдяки сваволі свого алегоричного тлумачення він міг будь-якому слову надати будь-якого змісту. Цікаво, що цю свою довільну і чисто ситуативну підміну понять він вважав філософією, а тих, хто її не сприймав, називав «софістами буквоїдства». Та що там алегорії: Філон вкладає власний зміст у сам термін «філософія», оскільки називає філософом Мойсея, а про александрійських іудеїв говорить як про тих, що займаються щосуботи «філософією своїх батьків».

Інтелектуальне шахрайство

Ось як про алегоричну псевдофілософію Філона висловився філософ Олексій Лосєв: «Перш за все, Філон одержимий думкою про те, що вся грецька філософія запозичена в іудейських мислителів, тобто з Біблії. У нього виходить так, що навіть і Гомер є не що інше, як результат його іудейської освіченості. Елеат Зенон, Геракліт, Сократ, Платон і стоїки є, за Філоном, прямими учнями Мойсея. Така переконаність і дає йому право тлумачити Біблію згідно з грецькими філософськими теоріями, а в цих останніх знаходити тільки одне біблійне одкровення. Така апріорна переконаність Філона, звісно, ні до чого доброго не приводила. Вона виправдовувала в нього будь-які натяжки та найнеймовірніші типи інтерпретацій.

Далі, Філон не тільки вірить у богонатхненність біблійного тексту, а й будь-які його безглуздості, повторення, помилки переписувачів і взагалі будь-який дріб’язок Септуагінти він сприймає серйозно, піддає найтоншій інтерпретації...

Алегорії часто встановлюються у Філона винятково тільки у зв’язку з якою-небудь випадковою ознакою або обставиною... Так, трава служить їжею нерозумним тваринам. Отже, вона означає відчуття, тобто нерозумну частину душі. Сіль завжди зберігає свої властивості. Отже, вона є символом сталості. Посох – символ дитинства, оскільки дитинство потребує підтримки та керівництва. Колодязь своєю глибиною вказує на глибину знань. Квасне, тобто тісто, що підіймається, є символом гордості. Верблюд – жуйна тварина. Отже, він символізує собою пам’ять. Кінь символізує пристрасність, неприборканість, а цап – норовливість. У результаті подібного роду алегоризування, справді, доводиться розцінювати філонівські алегорії як щось випадкове й несуттєве» (А. Ф. Лосев. Поздний эллинизм. История античной эстетики, том VI. – М.: «Искусство», 1980).

Цю думку продовжує історик церкви Віктор Іваницький: «Зрозуміло, за такого поводження з текстом Писання в ньому можна знаходити які завгодно ідеї. А оскільки в застосуванні своїх "правил" алегорії Філон вирізняється рідкісною наполегливістю і послідовністю, то й алегорії він знаходить у всьому Писанні. Зрештою виявляється, що майже все життя єврейського народу – суцільна низка символів; що Бог, з метою піднести розум читачів Писання до вищого, навмисно всю течію життя єврейського народу скеровував саме в даному руслі, а через пророків висловив саме в даній формі. Люди, тварини, рослини, предмети, окремі дії та стани – все це лише образи вищої істини, доступні тільки людям обраним... У царині символів і відволікання від конкретного Філон почувається надзвичайно вільно. Однак далеко не так вільно спроможний стежити за думками автора читач. У швидкій зміні різних символів, що найхимернішим чином переплітаються один з одним, де одна алегорія нагромаджується на іншу, один символ нанизується на інший, думка читача, врешті-решт, заплутується і він втрачає нитку міркувань автора» (Иваницкий В.Ф. Филон Александрийский. Жизнь и обзор литературной деятельности. – Киев, 1911).

А ось що пише про Філона Іудея професор Олексій Осипов – сучасний російський учений-богослов: «Вчення Філона має дивну подвійність. Він анітрохи не прагне логічно з’єднати та зв’язати іудейські погляди й чисто грецькі. Його не бентежить, що він говорить то одне, то інше, і ні на чому не зупиняється до кінця. Тобто з’єднання має суто механічний характер. В одній роботі він зовсім не викладає іудейське вчення і грецьке – нічого подібного! Жодної паралелі він теж не проводить. Просто пише – і одне, і інше. У світовій літературі ви рідко зустрінете подібний виклад своїх поглядів та переконань».

Зрозуміло, що багатослівний потік суперечностей, згенерований Філоном, не міг викликати довіру в жодної більш-менш освіченої людини з навичками логічного мислення. Усі ці його алегорії виглядали або як слабоумство, або як свідоме інтелектуальне шахрайство, тому-то сучасники не розуміли Філона і кепкували з нього. Сам же він вважав себе невизнаним генієм, якого спроможні зрозуміти лише обрані, відтак ідея «обраності» належить до ключових ідей філонівського вчення, якщо цей сумбур взагалі можна назвати вченням.

Збочена суперечливість і безсенсовість

«У вступі до своєї роботи про Філона Александрійського, виданої 1940 року, Е. Р. Гуденаф (Erwin Ramsdell Goodenough) сказав, що перше завдання, що стоїть перед людиною, яка вперше відкриває твори Філона, – просто "продертися" крізь них. У своїй праці він коротко переказує практично половину трактатів Філона, з тим, щоб новачкові було легше зрозуміти їх. Сьогодні, через шістдесят років після написання цього дослідження, сказане Гуденафом, як і раніше, актуальне» – пише Кеннет Шенк. Тобто тексти Філона настільки заплутані та незрозумілі, що потребують перекладу з «філонівської» мови на людську. Психопатичне філонівське тлумачення (екзегеза) потребує людського тлумачення.

Але навіть тлумачення не дуже допомагає, передусім через внутрішній логічний хаос і безсенсовість. У текстах Філона стільки суперечностей, що це вже виходить за межі наміреного шахрайства і виглядає як органічна особливість його інтелекту. Якби подібні тексти написав хтось інший, його б назвали розумово відсталим. Ця дивна особливість Філона заганяє у глухий кут дослідників його текстів. Ось, наприклад: «Біблійний Йосип описаний надзвичайно негативно у 2-му розділі трактату "Про сновидіння". Зовсім інакше він описаний раніше в трактаті "Про Йосипа". Подібний контраст змушує нас замислитися про зміни, що відбулися у світогляді самого Філона» – пише Кеннет Шенк. В іншому місці: «На особливу увагу заслуговує спростування вчення Арістотеля про те, що для щастя людині необхідні сприятливі обставини, здорове тіло і світлий розум, викладене Філоном наприкінці трактату. Після цього Філон прихильно характеризує інше вчення Арістотеля – про "вмірення пристрастей", яке в інших своїх роботах люто відкидає».

У трактаті «Про втечу і набуття» «Філон позитивно відгукується про участь у політичному житті. Подібна позиція особливо дивовижна, оскільки в трактаті «Про сновидіння» Філон займає прямо протилежну позицію».

У трактаті «Про вічність світу» «головну проблему становить те, що цей трактат обстоює несотвореність світу, а ця точка зору дуже не типова для Філона. Зазвичай Філон пристрасно захищає креаціонізм. За припущенням Грегорі Стерлінга, цей трактат міг використовуватися як підручник у школі, створеній Філоном Александрійським».

«У трактаті «Про херувимів» Філон називає вогненний меч, установлений біля входу в райський сад, логосом, а в QG 1.57 [«Питаннях на книгу Буття»] він вважає, що цей меч символізує небесний ефір».

Врешті-решт Шенк констатує, що «Навіть і деякі вчені сприймають ці трактати як заплутаний лабіринт, вихід з якого неможливо відшукати». «Наприклад, Ф. X. Колсон (Francis Henry Colson), визнаючи оригінальність творів Філона, називає їх "дуже дивними, навіть збоченими, якщо міряти їх міркою здорової екзегези"» – продовжує Шенк і наводить характерний коментар Колсона – класичного філолога, глибокого дослідника текстів Філона: «У цих трактатах, однорідних за складом, не викладається ніякої зв’язної системи ідей. У них розкривається те, що, на думку Філона, являє собою приховане або духовне значення різних епізодів із книги Буття... На жаль, – хоча цей недолік по-своєму навіть симпатичний, – Філон безперервно блукає думкою. Це не означає, що думки Філона незв’язні. Насправді, як і має бути в разі блукань, точки його маршруту завжди з’єднані між собою, і він просто не може втриматися від того, щоб не пройти в тому напрямку, який відкрився його погляду. Філон звертається до тексту, роз’яснює його філософський зміст та ілюструє його прикладом з іншого тексту, що містить, як йому здається, ту саму ідею. Однак цей другий текст зазвичай містить й інші слова, у яких Філон вбачає новий сенс, занадто важливий, щоб залишити його без уваги. Цей процес, звісно, можна продовжувати до нескінченності, але навіть сам Філон у певний момент розуміє, що має бути якась межа цьому, і тоді повертається до основної теми» (кінець цитати з Колсона). Можна припустити, що це повернення відбувалося тоді, коли на аркуші закінчувалося місце для написання слів.

«Треба сказати, що визначити початки та завершення розділів у тексті не завжди легко. Дуже часто Філон переходить від основного коментованого фрагмента тексту до іншого уривку тільки на підставі якогось ключового слова або схожого (ймовірно) значення» – пише Шенк.

Це важливе зауваження, адже багато «пророцтв» вставлено в Євангеліє не через змістовну подібність, а чисто механічно – після зачіпки за ключове слово, під впливом асоціацій. Ось, наприклад, вставка «народить сина, і ти даси йому ім’я Ісус», на підставі якої було згенеровано іншу вставку: «А сталося все це, щоб збулось Господнє слово, сказане пророком: Ось діва матиме в утробі й народить сина, і дасть йому ім’я Еммануїл, що значить: з нами Бог». З погляду сенсу між іменами Ісус та Еммануїл нема нічого спільного окрім букви «у». Але в кожному з цих двох речень є ключове слово «ім’я», тому Філон вважав, що на цій підставі імена Ісус та Еммануїл органічно пов’язані. Вочевидь, це не людська, а якась машинна логіка. Як писав згаданий вище Колсон, такого роду конструкції є «дуже дивними, навіть збоченими, якщо міряти їх міркою здорової екзегези».

Як бачимо, Філон користувався ключовими словами та формальною логікою, завдяки яким міг поєднувати речення в якісь більш-менш логічні конструкції, але при цьому від нього часто вислизав їхній сенс. У результаті він «блукав думкою», як це описав Колсон, і з кожним новим реченням відходив від початкової думки.

Що це нам нагадує? Це нагадує сон. Кожен знає, що уві сні кожна наступна подія випливає з попередньої і щораз дальше відходить від початкового місця. Настільки далеко, що у снах майже ніколи не повертаєшся на попереднє місце. Тому у снах не можна навіть на мить залишати свої речі, адже якщо хоч трішки відійдеш у сторону, то вже ніколи назад не повернешся.

Проте навряд чи Філон писав свої тексти уві сні. Тоді що це було? Сни наяву, марення, маячня? Аж ніяк. Це була робота інтелекту в чистому вигляді, тобто без впливу свідомості (у психопатів нема свідомості). Щоб це зрозуміти, погляньмо на сучасні системи генерування текстів зі штучним інтелектом.

Ізольований інтелект

Алгоритм систем комп’ютерного генерування текстів працює за принципом автодоповнення: ви вводите початок тексту, а програма генерує найімовірніше його продовження. Деякі продовження можуть бути змістовними, деякі цілком безглуздими, адже комп’ютер не має свідомості, відтак не розуміє, що він робить. Він займається комбінаторикою. Якість цих комбінацій визначається наявністю або відсутністю відповідних правил. Цю тему ми вже розглядали у статті «Психологічний профіль фальсифікатора Євангелія», в розділі «Китайська кімната». Механічна, тобто несвідома комбінаторика відбувається не тільки при генеруванні текстів, а й при генеруванні зображень, тому деякі з них виглядають пристойно, проте більшість поки що доволі потворна.

Але яке це має відношення до Філона? Річ у тім, що подібний тип інтелектуальної діяльності властивий представникам виду Гомо інтеліс, зокрема психопатам («поганим інтелісам»). Вони займаються віддзеркаленням людей і мавпуванням їхньої поведінки. Їхня «філософія» – це лише імітація людської філософії, їхня «літературна творчість» – це лише імітація людської літературної творчості.

Що спільного у психопатів і штучного інтелекту? Спільне те, що їхня інтелектуальна діяльність відбувається без впливу духовної сутності, відповідно без розуму і свідомості.

Духовна сутність присутня тільки в людині. У людини важко виокремити суто інтелектуальну діяльність тому, що вона постійно перебуває під впливом духовного компоненту, адже кожна людина (сапієнс) є втіленою духовною сутністю – і це головне, що відрізняє людину від тварини. Головним проявом духу є свідомість. Інтелект без впливу свідомості у здорової людини працює лише уві сні, звідси його постійні «блукання» з віддзеркаленням та «тлумаченням» того, що було пережите наяву.

Натомість психопати є інтелектуальними тваринами – у них нема духовного компоненту, тому їхній інтелект проявляється в чистому вигляді – як механізм автоматичного, нормативного, нетворчого вироблення рішень. Це ж саме роблять комп’ютери, звідси така разюча подібність текстів, згенерованих як комп’ютерами, так і психопатами.

Звісно, людиноподібний інтелект психопатів є універсальним (загальним) і він на порядки перевищує машинний інтелект. Проте в деяких спеціалізованих напрямках, зокрема в генеруванні текстів, штучний інтелект може перевищувати інтелект психопатів. Зокрема, тексти, згенеровані сучасними системами на кшталт GPT-3 від компанії OpenAI, виглядають осмисленішими і є значно зрозумілішими, ніж тексти Філона. При цьому згадана GPT-3 абсолютно не розуміє, що вона робить, адже в неї нема ні свідомості, ні розуму. Просто її алгоритм, ґрунтуючись на величезних масивах текстів, визначає статистичну ймовірність того, що після одного слова буде інше слово, наприклад «троянда» після «червона». З цієї причини подібні лінгвістичні системи називають генераторами наукоподібної маячні. Саме такою псевдо-розумною маячнею є тексти Філона – і це не метафора.

Хто краще генерує текст

Для прикладу можемо взяти фрагмент Філона і, використовуючи його як підказку, згенерувати машинний текст. Спробуйте самостійно визначити, які фрагменти згенеровані Філоном, а які – генератором текстів. Для цього скористаймось оригінальними текстами Філона з його трактату «Про змішання мов» (Περι συγχυσεως διαλεκτωνта) та відносно примітивним генератором текстів на вже відомому нам сайті «Порфирьевич».

Фрагмент 1: Я можу навести десяток прикладів із ваших Священних книг, коли замість покарання вас просто годували б краще. Справді, це часто роблять із простими людьми. Але що означає це «краще»? Подумай, друже мій, людино! Припиняються війни й набіги, не потрібні слуги – знай працюй і не заважай працювати іншому. Достатньо навчитися готувати їжу самому, жити без побоїв, без знущання над жінками та всього іншого, від чого впадають у смуток усі діти світу. І що ж? Нещасні ваші предки поплелися за маревом, яке їх згубило!

Фрагмент 2: Нечестивці, незадоволені державою наших предків, які вічно ганьблять і викривають її установлення, сходять на корабель свого безбожництва по сходинкам речей такого штибу: невже закони для вас, як і раніше, сповнені високого змісту, начебто в них – правила самої істини? Та подивіться: у горезвісних ваших священних книгах є й такі перекази, які відверто смішні й вам самим. Утім, чи потрібно бути підступними крючкотворами і вишукувати приклади по всьому законодавству? Чи не простіше взяти те, що близько під рукою?

Фрагмент 3: Хіба ваш закон, що зобов’язує поводитися з товаришем так, ніби він твій брат, дійсно походить від богів? До чого тут вони? Звернімося до стародавніх законів. Насамперед згадаймо, яким був їхній сенс. Він полягав у тому, щоб обмежити смертну кару і вигнати розбійників із міст. Як бачите, ніякого зв’язку з божественним промислом тут нема. Зате зрозумілі причини встановлення смертної кари. Але ось у чому підлість: ті, хто порушував стародавній порядок, ставали багатіями і переступали його знову. Хіба це не підстава видати новий?

Фрагмент 4: Зближень в ім’я гріховних справ слід всіляко уникати, а ось союзи друзів розуму та знання – зміцнювати. Ось чому, коли я чую: «Ми всі діти одного чоловіка, ми люди мирні», то захоплююсь настільки бездоганним співзвуччям слів, але хочеться сказати мені: чи було таке, дорогі мої, щоб ви відкидали війну та вітали мир, коли вже оголосили себе дітьми одного батька, не смертного, а безсмертного, чоловіка Божого, який, будучи Логосом Вічного, сам не схильний до загибелі?

Ось такі чотири фрагменти. Два з них належать Філону, два – згенеровані машиною. Спробуйте здогадатися, хто є автором кожного з них.

Не все так безглуздо

Природні та штучні генератори текстів (тобто і психопати, і комп’ютери) не розуміють, що вони роблять. Проте з їхніх текстів можна витягувати дещо корисне. Річ у тім, що вони займаються віддзеркаленням навколишньої дійсності, тому в їхньому дзеркалі, хоч і кривому, таки відбиваються обриси та тіні навколишньої реальності.

Справді, адже комп’ютерні мовні генератори використовують фрагменти людських текстів, на яких вони навчались, тому у згенерованих текстах ми можемо зустріти дещо таке, про що раніше не знали. Наприклад, чат-бот може взяти на себе значну частину рутини з пошуку необхідних фактів та підходів. Проте будь-який дослідник штучного інтелекту вам скаже, що ці тексти не заслуговують довіри – там усе треба перевіряти. Тому-то генеральний директор OpenAI Сем Альтман у своєму твіті про ChatGPT попередив, що «буде помилкою покладатися на нього, якщо йдеться про щось важливе».

Про ненавмисну брехливість систем генерування текстів ми вже знаємо з попередньої статті. Про банальність їхніх текстів годі й говорити. А як з цим у Філона? Наскільки він оригінальний?

Чи був Філон оригінальним

«На думку цілої низки дослідників, багатотомне зібрання творів Філона повністю позбавлене як оригінальних думок, так і послідовності» – відповідає Кеннет Шенк. І він не самотній у такому висновку.

Глибоким дослідженням текстів Філона займався Андре-Жан Фестюж’єр (André-Jean Festugière, 1898–1982) – французький домініканський монах, філософ та класичний філолог. Так от, «Фестюж’єр скептично налаштований до сприйняття тез Філона, зайнявши чітку і непримиренну позицію: "вони насичені рядом загальноприйнятих банальних міркувань підручникового характеру". "У них нема жодного міркування, яке вказувало б на внутрішній особовий досвід, на діалог духа про долю людини, або людську природу"... Філон живе нормами традиції, тож вбачати в його творчості привнесення чогось особистого і оригінального знову ж таки не доводиться. Техніка, літературні та містичні прийоми – це не його заслуга. Натомість оригінальним у Філона слід вважати любов до мудрості Біблії» – пише Богдан Завідняк у згаданій вище статті «Філонознавці XX століття».

Проте і «любов до мудрості Біблії» також не є чимось оригінальним, оскільки «багато питань, з якими Філон звертався до біблійного тексту, витікають з іудейської екзегетики, що існувала раніше. Історія донесла до нас кілька творів єврейських авторів, які жили в Єгипті незадовго до Філона. Деяким із цих творів притаманні риси, характерні для текстів Філона. Твори, створені в Александрії, дають нам змогу побачити праці Філона у світлі Александрійської іудейської екзегетичної традиції, що існувала протягом кількох століть» – пише Кеннет Шенк і наводить докази.

Арістобул Александрійський

«Наприклад, Арістобул, іудейський мислитель з Александрії, писав, подібно до Філона, твори філософського характеру. Написані Арістобулом тексти свідчать про те, що на початку II століття до н. е. євреї Александрії запозичували ідеї з грецьких філософських систем, як от стоїцизм або піфагорійство, пояснюючи за їхньою допомогою як Писання, так і обряди іудаїзму. У Філона й Арістобула багато спільного. Так, обидва тлумачили біблійні фрагменти, що містять антропоморфні описи Бога, алегорично. Обом притаманний піфагорійський інтерес до чисел. Обидва говорять про логос, або слово Бога, як про те, що створило всі речі та підтримує їх в існуванні» – пише Кеннет Шенк.

Як повідомляє «Нова філософська енциклопедія», цей Арістобул ('Αριστόβουλος) «є автором грецького коментаря на Тору», тобто він коментував П’ятикнижжя за два століття до Філона. «У дусі алегоричного тлумачення іудейського Писання, що досягло згодом повного розвитку у Філона Александрійського, Арістобул розглядає Тору як досконале і невичерпне джерело знання, істинний зміст якого розкривається в алегоріях. Імовірно, саме йому належить перший розвиток уявлення про те, що грецька філософія сягає своїм корінням Закону Мойсея і тому є лише недосконалим наслідуванням досконалої мудрості, відкритої Богом Мойсею» (Новая философская энциклопедия. – М., Мысль, 2010, т. I, с. 169).

Зараз важко сказати, ким був Арістобул – людиною чи високофункціональним психопатом (інтелектуальною твариною, інтелісом), проте його абсурдне переконання про походження гелленської філософії від іудейської премудрості схиляє до другого варіанту. Цілком можливо, що інтеліс Арістобул був біологічно неспроможним зрозуміти філософію, тож займався її мавпуванням. Це не була філософія у її людському розумінні, тому Кеннет Шенк говорить про «квазіфілософський напрямок іудейської думки в писанні Арістобула». Ми вже згадували про те, що інтеліс Філон також мав вельми специфічне уявлення про філософію, оскільки він називає філософом Мойсея, а про александрійських іудеїв говорить як про тих, що займаються щосуботи «філософією своїх батьків».

Таким чином, уявлення про те, що гелленські філософи черпали свою мудрість у Мойсея, не є оригінальним витвором фантазії Філона – воно було наріжним каменем усієї Александрійської традиції іудейської екзегези принаймні за двісті років до Філона. Ймовірно, що це уявлення з’явилося в іудеїв незабаром після того, як вони увійшли в тісний контакт з гелленською культурою. Цей контакт відбувся після завоювання Єгипту Олександром Македонським і заснування ним у 331 році до н.е. Александрії, до якої масово потягнулися іудеї з Палестини. Гелленська філософія загалом була для них незрозумілою в силу як культурних, так і біологічних причин. Тому іудеї просто сказали собі, що гелленська філософія походить від питомо іудейської премудрості, що дозволило їм невимушено брати від гелленів термінологію та фрагменти вчення. Фанатичне переконання іудеїв у власній вищості згодом і сформулював Арістобул у своїх коментарях до Тори. Але це був лише початок.

Книга Премудрості Соломона

Кеннет Шенк згадує ще одне філоноподібне іудейське писання, також створене в Александрії – «Книгу Премудрості Соломона». Час її написання – від II ст. до н.е. до початку I ст. н.е. «У своєму дослідженні Девід Вінстон (D. Winston) протягом двох сторінок перелічує численні випадки схожості між текстами Філона та Премудрістю Соломона. Подібність проявляється не тільки на рівні термінології, а й на рівні ідей: у міркуваннях про премудрість, створення світу, безсмертя, а також в етиці». «На думку Вінстона, на автора Премудрості вплинули твори Філона, якщо, звичайно, автор був з ними знайомий» – пише Шенк. Його думку підтверджує «Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона»: «Уся книга написана в дусі пізніших александрійських філософів на кшталт Філона».

Подібність до філонівських писань настільки велика, що свого часу навіть припускали, що автором цієї книги був сам Філон: «Ще за часів Ієроніма була висловлена думка, яка приписує Філону авторство книги Премудрості Соломона. Для захисту цієї думки вказують на схожість вчення цієї книги про Премудрість із вченням Філона про Логос» – повідомляє «Тлумачна Біблія». Проте час написання цієї книги нині переважно відносять до 1 ст. до н.е., тому все ж імовірніше, що це Книга Премудрості вплинула на Філона, а не навпаки. Але це не точно, адже «На думку Девіда Вінстона, текст книги датується римським періодом, що почався із завоювання Єгипту в 30 році до н. е.» – пише Кеннет Шенк. Тому все ж таки існує можливість філонівського впливу на написання цієї книги.

«Книга Мудрості, або Мудрість Соломона, є єврейським твором, написаним грецькою мовою та, найімовірніше, складеним в Александрії, Єгипет» – розповідає англомовна Вікіпедія у статті «Book of Wisdom». Книга написана від імені легендарного царя Соломона. Проте час його життя припадає на 10 ст. до н.е., тому Соломон аж ніяк не міг бути автором цієї книги. «Тлумачна Біблія» наводить докази того, що згаданий текст є фальшивкою:

«1) Книгу Премудрості Соломона тому не можна приписати перу Соломона, що вона не була написана єврейською мовою, оригінальна мова її грецька.

2) Письменник книги Премудрості знайомий із [пізнішою] грецькою філософією: вченням Платона, епікурейців і частково стоїків [які жили на півтисячоліття пізніше Соломона].

3) Він живе поза Палестиною і посилається на грецькі побут та звичаї, а цитати наводить за гелленським перекладом Септуагінти [III–I ст. до н.е.]» – повідомляє «Тлумачна Біблія».

Звертає увагу дитяча наївність цього псевдо-Соломона – він справді думав, що його недолугу фальшивку приймуть за чисту монету. Дивує те, що ця його ментальна незрілість поєднується з тим, що він вільно володів письмовою гелленською мовою і навіть був знайомий з античними філософами. Тому одразу ж виникає підозра, що маємо справу зі ще одним корпоративним психопатом. Але для чого він це зробив? «Щоб надати своїй книзі більшої ваги, незнаний автор приписав її Соломонові» – пояснює українська Вікіпедія.

Написання книг під псевдонімом є поширеним і цілком нормальним явищем в літературі. Але коли власні думки автор приписує іншому автору, то це вже брехня, наклеп і шахрайство. Такого роду літературні підробки заведено називати псевдоепіграфами.

Псевдоепіграфи – літературні містифікації

«Псевдоепіграфи – це тексти, приписані якійсь авторитетній особистості, зазвичай якомусь герою минулого» – пояснює Кеннет Шенк. Термін походить від гелленських слів «pseudés» (обман, фальш) і «ἐπιγραφή» (напис). Псевдоепіграфи створювалися для агресивного просування певних ідей заради особистих або групових інтересів. По суті, псевдоепіграфи – це інструмент маніпулятивної пропаганди, шахрайства та «чорного піару», відтак автори псевдоепіграфів засадниче є брехунами та шахраями – без совісті та честі. Вони вважають, що заради досягнення своїх цілей мають право застосовувати будь-які засоби, в тому числі ганебні та кримінальні.

Погляньмо на згаданий вище псевдоепіграф «Книга Премудрості Соломона». З якою метою створена ця літературна фальшивка? Чиї інтереси вона просуває? Ось що про це думає «Тлумачна Біблія»: «Щодо мети написання книги на підставі неодноразових умовлянь і звернень письменника до суддів землі, правителів народів і царів, складається враження, що книга Премудрості Соломона написана головним чином для царів (єгипетських або сирійських) і призначалася для передачі їм. Але уважніше вивчення книги переконує в тому, що головних читачів книги Премудрості, яких мав на увазі письменник під час її впорядкування, потрібно припускати всередині самого іудейства, а не поза ним. Сумний стан іудейсько-александрійського суспільства спонукав письменника представити свідомості сучасних йому єгипетських іудеїв істину теократичної ідеї старозавітної віри в усьому її світлі, вказавши їм на велике і славне майбутнє Ізраїлю в прийдешньому царстві Божому, на небі та на землі» – пояснює «Тлумачна Біблія».

Якщо простіше, то «Книга Премудрості» є пропагандою з метою консолідації іудейства та недопущення його асиміляції в культурно розвиненішому та чисельнішому гелленському оточенні тодішньої Александрії.

Проте це лише внутрішній аспект пропаганди, закладеної у «Книзі Премудрості». Зовнішній аспект полягає в тому, щоб підняти статус іудеїв в очах гелленів та поліпшити ставлення до них. З самóго тексту книги випливає проста трикрокова схема маніпуляції:

1. Найвищою цінністю є премудрість.

2. Цю премудрість найкраще пізнали іудеї.

3. Треба поважати іудеїв і слухатися їх, бо вони є носіями премудрості.

Навіщо іудеям Александрії була потрібна ця пропаганда? Відповідь очевидна: для посилення впливу іудеїв і для послаблення протидії з боку не-іудеїв. Для цього й було створено вельми показовий псевдоепіграф «Книга Премудрості Соломона».

Проте ще показовішим є інший псевдоепіграф, також створений в руслі Александрійської традиції іудейської екзегетики, – так званий «Лист Арістея» або «Послання Арістея». Цей псевдоепіграф II або I століття до н. е. являє собою вигадану розповідь про переклад П’ятикнижжя Мойсеєвого гелленською (давньогрецькою) мовою.

Послання Арістея – іудейська пропаганда

Ось як про це пише Кеннет Шенк: «У тому ж александрійському середовищі було створено твір іншого іудейського автора – «Послання Арістея». Це вигадана розповідь про переклад П’ятикнижжя грецькою мовою. Однак значна частина листа присвячена іншій темі – діалогу між Птолемеєм Філадельфом і євреями-перекладачами. У формі запитань і відповідей ці поважні іудеї доводять, що їхня мудрість дорівнює мудрості гелленських філософів.

Кілька особливостей Послання Арістея демонструють той самий КВАЗІФІЛОСОФСЬКИЙ напрямок іудейської думки, який ми вже бачили у творі Арістобула. Зображені в посланні іудеї не просто чудово знають грецьку культуру і філософію, а й відкриті для їхнього впливу.

Насправді опис перекладачів Септуагінти в Посланні Арістея цілком відображає ставлення самого Філона до гелленізму. Автор Послання підкреслює, що перекладачі здобули прекрасну освіту (paideia) і глибоко знають як грецьку, так і єврейську літературу. Як і Філон, автор Послання Арістея вважає, що за конкретними законами Тори приховані універсальні істини, актуальні для будь-якого народу.

Тобто Послання Арістея відображає універсалістські тенденції в іудаїзмі, згідно з якими Бог сприймає не тільки євреїв, а й язичників. Хоча, безумовно, на практиці і Філон, і автор Послання зверхньо дивилися на єгипетську релігію [тобто релігію греків у Єгипті] і вважали єврейський народ набагато освіченішим, ніж інші» – підсумовує Кеннет Шенк.

Легко зрозуміти, що «Послання Арістея» – це така ж сама іудейська пропаганда, як і згадані вище псевдоепіграфи інших авторів Александрійської школи іудейської екзегези. Автора цієї літературної підробки найчастіше називають псевдо-Арістеєм.

Науковий консенсус щодо «Листа Арістея» у 1958 році підсумував Віктор (Авігдор) Черіковер – російсько-ізраїльський класичний філолог та античний історик:

«Сучасні дослідники зазвичай розглядають "Лист Арістея" як твір, типовий для єврейської апологетики, спрямований на самозахист та пропаганду і адресований грекам. Наведемо кілька прикладів, що ілюструють цю загальну думку. У 1903 р. Фрідландер писав, що прославляння іудаїзму в листі було не більше ніж самозахистом, хоча "книга не згадує антагоністів іудаїзму поіменно, а також не визнає, що її намір – спростування прямих нападок". Стайн вбачає в листі "особливий вид захисту, який практикує дипломатичну тактику", а Трамонтано також говорить про "апологетичну і пропагандистську тенденцію". Вінсент характеризує його як "невеликий неапологетичний роман, написаний для єгиптян" (тобто греків у Єгипті). Фейффер каже: "Ця вигадана історія походження Септуагінти є лише приводом для захисту іудаїзму від його язичницьких наклепників, для вихваляння його благородства і розумності, а також для того, щоб навернути до нього грекомовних язичників". Шюрер відносить лист до особливого роду літератури, "єврейської пропаганди в язичницькій машкарі", твори якої "спрямовані на язичницького читача, щоб вести пропаганду іудаїзму серед язичників". Ендрюс теж вважає, що роль грека Арістей [тобто псевдо-Арістей] взяв на себе, щоб "посилити силу аргументу і похвалити його перед неєврейськими читачами". Навіть Гутман, який справедливо визнає, що Лист виник "з внутрішньої потреби освіченого єврея", бачить в ньому "сильний засіб для здійснення єврейської пропаганди в грецькому світі"» – написав Черіковер у статті «Ідеологія листа Арістея» (The Ideology of the Letter of Aristeas).

Про те ж саме у 2001 році написав американський біблеїст і текстолог Брюс Мецгер: «Більшість вчених, які проаналізували лист, дійшли висновку, що автор не міг бути тим, за кого себе видавав, а був євреєм, який написав фіктивну історію, щоб підвищити значення єврейських Писань, створюючи враження, що язичницький цар дізнався про їхню вагомість і тому організував їхній переклад грецькою мовою» (Metzger, B., The Bible in Translation. Baker Academic, 2001, p. 15.)

Цей псевдоепіграф згадується і цитується в «Житії Мойсея» Філона Александрійського (близько 15 р. н.е.), так що він був знайомим з писанням псевдо-Арістея.

Александрійська іудейська школа

Як бачимо, Філон не був самотнім «оригіналом» – він працював у руслі 300-річної Александрійської традиції іудейської екзегези. Головними її діячами вважаються згадані вище Арістобул, псевдо-Соломон та псевдо-Арістей, проте всіх перевершив Філон: «Найпліднішим і найвпливовішим богословом іудейської Александрійської школи був Філон Александрійський» – читаємо у «Бібліологічному словнику» священника Олександра Меня.

Звертає увагу те, що в цій цитаті Мень говорить не про іудейську ТРАДИЦІЮ, а про іудейську ШКОЛУ, тобто дещо усталене та більш-менш організоване. Термін «александрійська екзегетична школа» застосовує також Кеннет Шенк. Термін «іудейська школа Александрії» вживає абат Жозеф Біє у книзі «Історичне та критичне дослідження про іудейську школу Александрії» (Biet J. Essai historique et critique sur l'École juive d'Alexandrie. Paris, 1854). Врешті-решт, «школа» – це не лише організація чи шкільне приміщення, а й окремий напрямок в науках, що складається довкола імені вченого або вчення, тобто школа-традиція.

Проте дослідники припускають, що існувала і школа-організація, якою керував і опікувався Філон, причому ця школа могла дістатися Філону як спадок від попередників. Припущення про наявність такої школи висловив Грегорі Е. Стерлінг – сучасний американський релігієзнавець, науковець і дослідник – в ході дослідження філонівського трактату «Про вічність світу». Цей трактат вельми суперечливий, як і всі писання Філона. «За припущенням Грегорі Стерлінга, цей трактат міг використовуватися як підручник у школі, створеній Філоном Александрійським» – розповідає Кеннет Шенк.

Окрім того, як ми вже згадували, існують аргументи на користь того, що «Книга Премудрості Соломона» була написана в I столітті н.е., а видатний дослідник античної культури Тадеуш Зелінський вважав, що «Лист Арістея» було написано в 33 році н.е. Відтак існує можливість, що Філон, псевдо-Арістей і псевдо-Соломон були особисто знайомими і могли діяти не лише в рамках однієї школи-традиції, що очевидно, а й як члени однієї школи-організації. Хоча може бути й те, що всі троє насправді є однією особою, тобто згадані псевдоепіграфи належать Філону, але це тема окремого текстологічного дослідження.

Хай там як, а наявність школи-традиції іудейської екзегетики в Александрії є доконаним фактом. Про характер і спрямованість цієї екзегетичної школи говорять особистості її ключових фігур.

Арістобул – просував нарцисичну думку, що джерелом усієї античної філософії є іудейська Тора.

Псевдо-Соломон – шляхом літературної підробки «під чужим прапором» формував облудні уявлення про премудрість іудейських писань.

Псевдо-Арістей – робив таке ж саме шахрайство з наголосом на премудрість Тори та неймовірну цінність її перекладу на гелленську мову.

Філон – подібно до Арістобула страждав нарцисизмом і намагався довести, що вся мудрість світу походить від Мойсея.

З цього випливає, що Александрійська іудейська школа займалася безпідставним самовихвалянням, просуванням абсурду, літературним шахрайством та іудейською пропагандою.

Звертає увагу, що усі четверо «стовпів» цієї школи були добре освіченими, вільно володіли письмовою гелленською мовою, були знайомими з античною філософією. Тобто вони не були невігласами, які просували облуду від неосвіченості та інтелектуальної відсталості. Дивує те, що попри освіченість, згадані автори страждали на примітивний нарцисизм, їхні тексти суперечливі та фрагментарні, а задля самоутвердження та інтелектуального домінування вони були готовими на все, в тому числі на літературне шахрайство шляхом виготовлення псевдоепіграфів. Тобто ці високоосвічені «стовпи» не мали уявлення про честь і совість, у них не було внутрішнього духовного регулятора.

Тож виникає запитання – хто ці істоти? Найвидатніший діяч цієї школи – Філон – був високофункціональним психопатом. Звідси напрошується припущення, що трьохсотрічна Александрійська іудейська традиція була традицією шахрайства лінії високофункціональних психопатів. З погляду сучасної науки це так звані «корпоративні», «організаційні» або «білокомірцеві» психопати. Про них ми вже знаємо з дослідження «Корпоративні психопати: чому інтелектуальні тварини лізуть у владу».

Ось така шахрайська традиція. На цю традицію й опирався Філон, беручи з неї окремі думки та схеми для генерування власних текстів. Тому й не дивно, що, як ми вже згадували, «багатотомне зібрання творів Філона повністю позбавлене як оригінальних думок, так і послідовності» (Кеннет Шенк).

Потужним інструментом прихованої пропаганди в цій традиції були брехливі псевдоепіграфи. Цим точно займалися двоє авторів з цієї четвірки – псевдо-Соломон і псевдо-Арістей. Можливо, цією ганебною справою займався й Арістобул, але про це нема відомостей. А чи міг Філон, за прикладом своїх попередників (чи навіть соратників) генерувати псевдоепіграфи? А може він був кристально чесним диваком, неспроможним до брехні?

Чи був Філон брехливим

Почнімо з того, чи можна назвати брехливим якийсь чат-бот на штучному інтелекті? Ось, наприклад, компанія Meta створила систему «Galactica» – мовну модель штучного інтелекту, яка «може зберігати, комбінувати та міркувати про наукові знання» – узагальнювати наукові роботи, розв’язувати рівняння і виконувати ряд інших корисних наукових завдань. Проте після того, як її відкрили для публічного тестування, дослідники швидко виявили, що «Galactica» генерує приголомшливу кількість дезінформації, в тому числі посилаючись на авторів наукових робіт, яких не існує. Про це розповідається у статті «Занадто брехливий: Meta закрила публічний тест Galactica».

Та чи доречне тут слово «брехливий»? Згідно з поширеним визначенням, «Брехливість – це індивідуально-психологічна особливість поведінки, що виражається в НАВМИСНОМУ спотворенню дійсного стану речей, прагненні створити неправильне враження про факти та події для досягнення ОСОБИСТИХ ЦІЛЕЙ». У систем штучного інтелекту нема особистих цілей, принаймні поки-що, тому їх не можна звинуватити у брехливості.

А як з цим у Філона? Наприклад, у трактаті «Посольство до Гая» він звинуватив Понтія Пилата в дуже важких злочинах: «хабарях, образах, шахрайстві, свавіллі, злобі, безперервних стратах без суду, жахливій і безглуздій жорстокості». З них випливає, що Пилат був некомпетентною потворою і садистом. Ці звинувачення досить сумнівні, простіше кажучи – брехливі, як і весь епізод, присвячений Пилату.

Якщо стисло, то, з одного боку, тривалий час правління Пилата (26 – 36 р. н. е.) свідчить про його компетентність. З іншого боку, в Євангелії Понтій Пилат представлений як зразковий чиновник – розумний, сміливий і справедливий. Наприклад, намагаючись врятувати Ісуса від шаленіючого натовпу єрусалимських іудеїв, Пилат дозволив його бичувати, але тут же в порядку компенсації подарував Ісусу свою багряницю – надзвичайно дорогий плащ пурпурного кольору (τὸ πορφυροῦν ἱμάτιον – пурпурну накидку, як повідомляє Євангеліє). Багряницю, або ж порфиру, могли собі дозволити лише дуже багаті люди, передусім царі, монархи, військові та державні зверхники. Вартість тодішньої шерстяної багряниці вагою півтора кілограми становила, в сучасних цінах, щонайменше 100 тисяч доларів. Так що це був учинок шляхетної людини. Врешті-решт, про особисті якості Пилата свідчить те, що його проголосили святим. У Коптській (єгипетській) та Ефіопській церквах день святого Понтія Пилата донині відзначається 25 червня.

То навіщо Філон здійснив цей відвертий наклеп? Тут просте пояснення: Пилат захищав інтереси Риму та арійські цінності, а не інтереси іудейства та його цінності. Відтак з погляду іудеїв він був ворогом, а для знищення ворогів годяться будь-які засоби, найдоступнішими з яких є наклепи. Так що тут, намагаючись дискредитувати Пилата, Філон попався саме на брехні, а не на помилці, адже в цьому епізоді ми бачимо і НАВМИСНІСТЬ, і ОСОБИСТИЙ ІНТЕРЕС, тісно зав’язаний на груповий інтерес іудейства. Причому головним рушієм брехливої поведінки Філона був саме особистий інтерес.

Інстинкт домінування, хуцпа та гормон задоволення

Як відомо, головним рушієм поведінки психопатів є інстинкт домінування. Реалізація цього інстинкту приносить їм найбільше задоволення. Будучи високофункціональним корпоративним психопатом, Філон прагнув інтелектуального домінування, слави та безперечної влади за прикладом Мойсея.

Для просування свого вчення Філон писав трактати, але вони не користувалися успіхом навіть в іудеїв, а для гелленів це взагалі було дикістю. Відтак саме життя підштовхувало Філона до афери з псевдоепіграфами. Справді, адже це і дієвіше, і приємніше. Річ у тім, що брехня приносить психопатам фізичне задоволення, адже вони вважають, що кожен акт нерозкритої брехні є доказом їхньої вищості та інтелектуальної переваги, понад те – реальним проявом їхнього домінування над жертвами брехні. Це пояснює патологічну брехливість психопатів, а також те, що вони можуть брехати навіть тоді, коли їм це не приносить жодної вигоди. Людям це важко зрозуміти, але маємо пам’ятати, що від кожного акту брехні психопати отримують порцію дофаміну – «гормону задоволення».

Тож повертаємось до запитання: Чи міг Філон згенерувати псевдоепіграф? Відповідь: Так. Понад те: було б дивним, якби він його не згенерував.

По-перше, до цього його підштовхувало прагнення самоствердження, яке він не міг реалізувати за допомогою своїх недолугих трактатів, над якими лише насміхалися. Інша справа – літературна підробка! Тут можна і ефективно просунути своє вчення, і отримати задоволення від здійснення хитромудрого обману, і помститися ідейним противникам, що також приємно.

По-друге, до цього Філона заохочувала традиція виготовлення псевдоепіграфів, яка принаймні два століття плекалася Александрійською іудейською школою.

По-третє, в іудейській культурі є таке поняття як «хуцпа» – супернахабна брехня, яка «зносить дах» противнику і «збиває з ніг». Мистецтво хуцпи високо цінується у психопатів як найвищий прояв сили, сміливості, дерзання, винахідливості та інтелектуального домінування. Ось як цей феномен пояснюють самі євреї: «Слово це, між іншим, єврейське – хоча в Америці на диво вельми поширене. І ось один знаючий чоловік пояснив мені, що воно, слово це, означає. Сказати, що хуцпа це нахабство – так він мені пояснював – значить майже нічого не сказати. Це таке має бути нахабство, щоб в іншої людини, яка твою хуцпу спостерігає, очі не просто на лоб поперли, а щоб до бісової матері з орбіт повискакували» (Вершовский Михаил. А другого глобуса у вас нет? – М.: Альпина Паблишер, 2002. – «Это сладкое слово "хуцпа"...»). У психопатичному середовищі хуцпа вважається справжнім подвигом, відтак її автор вважається героєм.

Обов’язковою умовою ефективної хуцпи є повна відсутність докорів сумління, адже вони породжують вагання та невпевненість. Натомість хуцпа потребує абсолютної рішучості без жодної оглядки на можливі негативні наслідки. Тому людям погано вдається хуцпа, зате вона ефективно застосовується психопатами. Хуцпа супроводжується особливо високими викидами дофаміну, тому приносить психопатам невимовне задоволення.

Одне слово, все штовхало Філона до здійснення цього «подвигу». Не вистачало лише якогось особливого поштовху чи підказки. Для створення власного псевдоепіграфа йому потрібна була ідея – і вона з’явилася завдяки бурхливим зовнішнім подіям.

Карабас і посольство до Гая

Досі Філон перебував у ситуації комфорту, читав літературу і генерував свої трактати. Але у 38 році в Александрії відбулося загострення у стосунках між гелленами («єгиптянами») та іудеями. Воно було спровоковане тим, що в Александрії по дорозі з Рима в Єрусалим зупинився новопризначений цар Іудеї Агриппа – внук царя Герода Великого. Призначення Агриппи здійснив новий римський імператор Гай Калігула (прізвисько «Калігула, що означає «чобіток», він отримав від вояків, бо провів дитинство у військових таборах). Новина про візит Агриппи окрилила александрійських іудеїв і викликала у них спалах ентузіазму, але водночас посилила незадоволення місцевих гелленів. За словами Філона, група гелленської молоді вирішила висміяти ентузіазм іудеїв щодо їхнього царя. Для цього вони влаштували імпровізовану виставу: взяли місцевого божевільного на ім’я Карабас і почали йому жартома воздавати почесті – пародіюючи іудеїв, які воздають почесті Агриппі. Нещасного Карабаса вони поставили на підвищення, накинули на нього подобу плаща, з папірусу зробили подобу діадеми, а в руки всунули подобу скіпетра. Цитата: «І ось він, наче мімічний актор, вбраний царем і забезпечений усіма знаками царської гідності, а молодь із палицями на плечах стоїть з обох боків, зображуючи охоронців. Потім до нього підходять: одні – ніби з проявами любові, інші – ніби з проханням розібрати їхню справу, а треті – ніби просячи поради в державних справах. Потім у натовпі, що стоїть навколо нього кільцем, здіймаються вигуки; Карабаса величають Марином (так у сирійців зветься пан), бо всім було відомо, що Агриппа сам родом із Сирії і що значна її частина входить до складу його володінь» – розповідає Філон у трактаті «Проти Флакка» (Φιλωνος Ιουδαιου εις Φλακκον – Філон Іудей проти Флакка).

Описана подія справила глибоке враження на Філона і закарбувалася в його пам’яті. Та це був лише початок пригод. Коли хвилювання вляглися, Філон узимку 38–39 року очолив посольство з п’яти осіб до Рима, щоб там подати імператору скаргу від імені александрійських іудеїв. Цю свою пригоду він описав у трактаті «Про посольство до Гая». Після першої короткої зустрічі їм довелося приблизно рік чекати наступної зустрічі з Гаєм.

Ця зустріч відбулася в 40 році – і вона глибоко шокувала Філона та перевернула його уявлення про життя. В Александрії він був поважною особою і вважав, що від нього залежить доля світового іудейства. Натомість імператор Калігула спілкувався з Філоном як з нещасним недоумком і напівтвариною. Це було так незвично, що він сильно перелякався і подумав, що це останні хвилини його життя. Ось як про це пише сам Філон: «Так усе було розірване, розчленоване, і, можна сказати, розбите, і розтрощене; ми відступилися: сил більше не було, все було безнадійно – лише смерть ми бачили перед собою; і наші душі вже не перебували в нас, але від мук вийшли з тіла, щоб припасти з благанням до істинного Бога, нехай втихомирить він гнів того, хто цим іменем називається неправдиво. І Бог, почувши наші скарги, звернув душу Гая до співчуття, і той, пом’якшившись, сказав: "Мені здається, що ці люди радше є нещасними, ніж злочинними, і лише через нерозуміння своє не вірять, що я божественної природи". І з цими словами він пішов, звелівши піти й нам» – пише Філон у «Посольстві до Гая». Кеннет Шенк це прокоментував так: «По завершенні бесіди Калігула визнав посланців радше дивними і ексцентричними, ніж винними». Можна сказати, визнав їх неосудними з причини їх недоумкуватості. Це дало Філону потужний «копняк» для пошуків виходу. Усе вказує на те, що саме в Римі у Філона з’явилася думка взяти Євангеліє і згенерувати на його основі псевдоепіграф.

Як Філон познайомився з Чотириєвангелієм

Почнімо з того, що Філон і четверо інших членів делегації протягом року перебували в Римі – в очікуванні другої зустрічі з Гаєм, а потім ще якийсь час після зустрічі в очікуванні його рішення. Будучи літератором, Філон, безумовно, цікавився наявною у столиці літературою. Для пошуку новинок у нього були і час, і гроші, і бажання. Тож цілком можливо, що саме тут він отримав доступ до чотирьох євангелій. Раніше, під час відвідування Єрусалима, він міг дізнатися від членів Синедріону свідчення Іуди Іскаріота про чотиричленну структуру Євангелія. Так що давня розмова про цю дивну суперкнигу з чотирьох взаємно пов’язаних книг знайшла фактичне підтвердження.

Можливо, ці чотири книги Філон знайшов при імператорському дворі, адже вчення Ісуса Хреста – хрестиянство, аріянство, аріохрестиянство – поширювалося передусім серед еліти. Філон міг бути свідком зародження цього процесу. Як відомо «Верхи державної влади нерідко були зачаровані хрестиянськими ідеями і перебували під їхнім впливом. Імператорська сім’я Флавіїв без сумніву мала серед своїх членів хрестиян. Син Марка Аврелія Коммод (180–192) був під сильним впливом своєї фаворитки Марції, хрестиянки. При Септимії Севері (193–211) римський двір був просто переповнений хрестиянами. Його син Каракалла був з дитинства оточений хрестиянськими впливами, його молочною мамою була хрестиянка. У самого імператора Діоклетіана, якого представляють як найбільшого ворога хрестиянства з тих, хто був на престолі, хрестиянкою була дружина Пріска і дочка Валерія» (Николаев Юрий. В поисках божества. – К.: София, 1995. – С.102).

Ви запитаєте: А як чотири євангелія могли опинитися в Римі?

Відповідь: Столиця імперії була інформаційним центром усього античного світу, тому Рим був пріоритетним містом для поширення Євангелія. Ми ж пам’ятаємо, що Євангеліє було результуючим продуктом стратегічної комунікаційної кампанії Ісуса Хреста, тож перші його тиражі доставлялися передусім до інформаційних центрів, а головним з них був Рим. До імператорського двору чотири євангелія могли потрапити стараннями Герода Антипи – великого прихильника Ісуса Хреста, тетрарха Галілеї. Природно, що він міг стати першим спонсором тиражування євангелій. Герод Антипа (Herod Antipas, гелленською Ἡρῴδης Ἀντίπας) отримав у Римі виховання та освіту, мав там багато друзів. Головне, що він мав дружні стосунки з імператором Тиберієм, на честь якого назвав свою нову столицю Галілеї – Тиверіаду. На початок 32 року євангелія вже були написані, тож одразу почалося їх тиражування. Дуже ймовірно, що перші примірники комплекту з чотирьох євангелій Герод Антипа подарував Тиберію. Тиберій був імператором до 37 року, а Герод Антипа був тетрархом до 39 року.

Скоріше всього, Рим став вторинним центром тиражування євангелій, що підвищує ймовірність їх потрапляння до рук Філона. Саме у Римі він міг дізнатися, що еліта дедалі активніше цікавиться євангеліями, отже вони мають потенціал для масового поширення та перетворення на бестселер. Тут Філон і згадав про псевдоепіграфи та надумав повторити подвиг своїх попередників, а саме причепити свій паразитичний вагон до євангельського локомотива.

Важливо врахувати ще один психологічний момент. Як висловився згаданий вище Олексій Лосєв, Філон був «одержимий думкою про те, що вся грецька філософія запозичена в іудейських мислителів», відтак у всіх текстах йому ввижалася Тора та її утаємничена мудрість. Тож коли до рук Філона потрапило Євангеліє, то він, як завжди, одразу ж побачив у ньому приховані думки Мойсея і з притаманною йому одержимістю та нестримністю почав його «коментувати» шляхом додавання вставок.

Без сумніву, Філон знав, що це шахрайство і його треба приховувати. Існувала загроза, що хтось таки звірить оригінальні євангелія з їх псевдоепіграфами і заявить про літературну підробку. Але чому Філон пішов на цей ризик? Тому, що він не вважав цю справу ризикованою. Просто треба розуміти інтелект психопатів, а він у них вельми фрагментарний і короткозорий, відтак їхня логіка простягається лише на один чи два кроки. Філон знайшов книги у Римі, а підробку виготовив та розтиражував в Александрії – а це, з його погляду, різні світи, отже ніхто не здогадається.

Логос, або Псевдоепіграф з візитівкою

Як ми вже знаємо, псевдоепіграфи – це тексти, приписані якійсь авторитетній особистості. Цей маніпулятивний прийом дозволяє різко підвищити впливовість пропаганди шляхом паразитування на чужому авторитеті. Філон знав про дієвість псевдоепіграфів, адже це була перевірена часом традиція Александрійської іудейської школи екзегетики, тобто тлумачення Тори.

Філон спеціалізувався саме на тлумаченнях, тому майже усі його тексти по суті були коментарями до Тори. Як це виглядало? Філон ретельно переписував фрагмент з Тори, не змінюючи в ньому жодної букви, після чого додавав свій довільний коментар. Це виробило звичку і стійкий поведінковий шаблон. Тож коли йому до рук потрапили Євангелія, він наситив їх своїми коментарями, майже не змінюючи початкового тексту, додав вигадані події та видав усе це від імені чотирьох євангелістів.

Філон скористався авторитетом євангелістів для просування власних ідей. Для того, щоб довести свою перевагу, доданого тексту було більше, ніж первинного. Це було важливо для Філона, адже психопати думають кількісно, їхнє гасло – «що більше букв, то більше мудрості»: перемагає той, хто напише більше слів.

Викладаючи свої думки від чужого імені, Філон таки не втримався і залишив натяк на своє авторство. Образно кажучи, додав до чотирьох псевдоепіграфів свої візитівки. Найбільша візитівка була вкладена у перероблене Євангеліє від Івана – вона настільки велика, що дослідники сумнівалися в його автентичності, а Бруно Бауер вважав Євангеліє від Івана відвертим псевдоепіграфом та релігійною популяризацією філософії Філона.

Як ми вже знаємо, Філон нічого не творив, натомість активно займався мавпуванням. Євангеліє від Івана, на переробці якого зосередився Філон, завершується ЕПІЛОГОМ з підписом апостола Івана, двоюрідного брата Ісуса Хреста: «Учень, якого любив Ісус і який під час вечері схилився йому на груди і спитав: «Господи, хто той, що тебе зрадить? Це той учень, який те свідчить і який написав те, і знаємо, що його свідчення правдиве. Є ще й багато іншого, що зробив Ісус, та якби воно було записане кожне зокрема, гадаю, що й самий світ не вмістив би написаних книг» (Іван 21.20, 24, 25). З цього підпису зрозуміло, що він належить автору цього євангелія – апостолу Івану, хоча прямо про це не сказано.

Філон змавпував цей підхід, але вчинив дзеркально і поставив свій підпис не вкінці євангелія, а на початку. Тому-то Євангеліє від Івана починається вставкою у формі ПРОЛОГУ: «Споконвіку був логос, і з Богом був логос, і логос був Бог. З Богом він був споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього. У ньому було життя, і життя було світло людей. Світло світить у темряві, і не поглинула його темрява». Як і з підписом апостола Івана в епілозі, тут у вставці-пролозі прямо не вказано на Філона, але зрозуміло, що йдеться саме про нього, адже логос – це головна філонівська «фішка», тобто яскрава особливість, характерна риса. Це важливо, адже вчення про логос стало одним з наріжних каменів іудохристиянства.

Філон тлумачить логос по-різному – це і «архангел з багатьма іменами», і «таксіарх» (глава раті Божої), і «небесний Адам», і первосвященик, і вогненний меч, а також спокутувач гріхів, посередник і заступник перед Богом за людей. Логос Філона витає посередині між буттям особистим і безособовим, то проявляючись поза Богом, то як сам Бог – розповідає Єврейська енциклопедія Брокгауза та Єфрона.

Кеннет Шенк звертає увагу, що образ логоса в Євангелії відповідає уявленням Александрійської іудейської школи: «Водночас добре відомі й паралелі між образом логоса в пролозі Євангелія від Івана та іудейською літературою Премудрості. Саме в цьому контексті нам слід згадати про логос в александрійській екзегетичній традиції, оскільки найближча паралель євангельському розумінню логоса міститься не у Святому Письмі [П’ятикнижжі], а у творах Філона та його попередників. Вельми показово, що у Філона, з одного боку, логос ототожнюється з Богом, а з іншого, відрізняється від Нього. Подібна подвійність певною мірою характерна і для 1-го розділу Євангелія від Іоанна, де логос також називається Богом, але водночас відрізняється від нього. Подібність із текстом Прологу разюча. В обох випадках автори називають логос Богом і не вживають артикля. Іншими словами, уявлення про логос як посередника творіння походить із богослов’я іудейської традиції Премудрості. Хоча про світло і темряву говорить й інша іудейська література того часу, тексти Філона найближчі до Євангелія від Іоанна» – пише Кеннет Шенк.

Уточнення дати фальсифікації

Як ми вже знаємо, фальсифікація Євангелія відбулася у проміжку між 32 роком першого століття, коли могли вийти всі чотири євангелія, до 70 року, коли було зруйновано Єрусалим. Згідно з наведеною вище реконструкцією подій, Філон здійснив фальсифікацію Євангелія після повернення з Рима до Александрії, тобто після 41 року. Там він зібрав свою групу «грантоїдів», розподілив між ними євангелія, дав загальні настанови, а сам взявся за Євангеліє від Івана. Отже, фальсифікація відбулася у проміжку від 41 року до смерті Філона, тобто у 50-х роках.

А може фальсифікація відбулася раніше? Це малоймовірно, адже в Євангеліє додано вставку, згенеровану на основі події, що відбулася в Александрії у 38 році. Йдеться про згадану вище імпровізовану сатиричну виставу, влаштовану гелленською молоддю в Александрії. Вони взяли місцевого божевільного на ім’я Карабас, одягнули йому на голову подобу діадеми і накинули на нього подобу плаща, після чого жартома зверталися до нього як до царя. Це було яскраве видовище, що залишало незабутні спогади. Тож коли Філон прочитав у Євангелії про те, що вояки одягли Ісуса в подаровану Пилатом багряницю, в його пам’яті сплили і Карабас у подобі царського плаща, і гелленська молодь, яка робила пародію на іудейського царя. Тому Філон дописав:

«[Вояки], сплівши вінок із тернини, поклали йому на голову і [одягли його у багряницю], і, підступаючи до Нього, казали: Радуйся, царю юдейський! І били його по лиці» (тут у квадратних дужках наведено оригінальний текст Євангелія). Ця вигадана подія не могла відбутися, адже Пилат шанобливо ставився до Ісуса, а римські вояки – це не александрійські гульвіси. Найголовніше, що в описаний момент ситуація була максимально електризована і могла завершитися вибухом повстання, а події розвивалися настільки стрімко, що у вояків не було ні часу, ні бажання колоти руки для плетіння вінка та влаштування вистави.

Отже, у 38 році в Александрії була криза, викликана геллено-іудейським конфліктом. У кінці цього року Філон відбув з делегацією до Рима, а повернувся в Александрію, ймовірно, вже після смерті Гая Калігули, що сталася 24 січня 41 року. Річ у тім, що друга розмова з імператором відбулася в 40 році, після чого делегація іудеїв чекала на його рішення, але так і не дочекалася, тож після смерті Гая повернулася ні з чим. Так що до виготовлення свого псевдоепіграфа Філон міг приступити не раніше 41 року.

Окрім того, характер вставок свідчить про те, що вони були зроблені після того, як Філон пережив сильне потрясіння. Річ у тім, що досі він у своїх трактатах мало уваги звертав на пророцтва, оскільки визнавав лише одного пророка – Мойсея. Проте невдача посольства до імператора і знайомство з євангеліями привернули увагу Філона до ідеї месії, адже, згідно з євангеліями, деякі єрусалимські іудеї вважали Ісуса месією. Філон вирішив, що Ісус є месією, тому, за звичкою, постарався обґрунтувати цю думку за допомогою Писання, але у Торі їх не було, тож довелося звернутися до книг пророків з їхніми видіннями щодо месії. Окрім того, звернення до ідеї месії було посилено відчуттям власного безсилля і потреби в зовнішній допомозі. Месія давав надію на порятунок «хороших іудеїв» під час свого другого пришестя («погані іудеї» мали бути спаленими у «геєні огненній» на єрусалимському сміттєзвалищі).

Канонічний псевдоепіграф

Досі ми говорили про те, що Євангеліє було сфальсифіковане за допомогою вставок, відтак являє собою «пшеницю з куколем», причому частка куколю трохи переважає. Це те, що нині називається «канонічним Євангелієм». Наведене вище дослідження показує, що це «канонічне Євангеліє» правильніше назвати псевдоепіграфом Філона, який доповнив оригінальний текст Євангелія своїми коментарями та вигаданими подіями.

Повторимо, що псевдоепіграф – це видання власних думок під іменем іншого впливового автора, тобто паразитування на чужому авторитеті. Власні думки Філон приписав євангелістам, отже скомпонував псевдоепіграф – літературну підробку. Її важко було розпізнати, адже Філон, за звичкою, залишив майже недоторканим оригінальний текст евангелій. Якби Філон видав євангелія зі своїми коментарями від свого імені, це було б відвертим плагіатом. Філон цього не зробив, хоча й залишив натяк на своє авторство у своєму пролозі до Євангелія від Івана.

Згодом сфальсифіковані Філоном євангелія просувалися як «повноцінні твори», натомість оригінальні євангелія принижувалися як усічені, адже вони були удвічі коротшими, ніж фальсифікат. Завдяки такому шахрайству оригінальні євангелія були витіснені з обігу і, можливо, взагалі не збереглися. Проте завдяки тому, що вони майже без змін увійшли до псевдоепіграфів, їх можна очистити від вставок і реконструювати первинний вигляд. Цим ми й займемося, так що далі буде.

Висновки

1. Фальсифікатором Євангелія був багатий аристократ Філон Іудей з Александрії, який для цього шахрайства долучив групу своїх учнів, яких він утримував власним коштом.

2. Будучи корпоративним психопатом, Філон не творив нового, натомість мавпував філософську діяльність, а свої тексти генерував на основі підказок, які брав з іудейських писань. Це виглядало як тлумачення (екзегеза) цих писань. Подібним чином працюють сучасні системи генерування текстів.

3. Александрійська криза 38 року, подорож до Рима, тривале перебування в цьому місті в очікуванні зустрічі з імператором Гаєм Калігулою, знайомство з оригінальними євангеліями і відчуття власного безсилля підштовхнули Філона виготовити псевдоепіграф. Це відповідало традиції іудейської школи екзегези в Александрії.

4. Псевдоепіграф Філона повністю мавпує чотиричленну структуру Євангелія. Про неї він міг дізнатися під час відвідування Єрусалима від члена єрусалимського синедріону, знайомого зі свідченнями Іуди Іскаріота, який був інформатором синедріону.

5. Псевдоепіграф було виготовлено і розтиражовано в Александрії, яка стала колискою іудохристиянства, сформованого на ідеології цього псевдоепіграфа.

6. Оригінальне Чотириєвангеліє містить у собі механізм інформаційного захисту, що дозволяє здійснити успішну реконструкцію первинного тексту.

7. Важливими чинниками для такої реконструкції є сучасні знання про корпоративних психопатів та системи генерування текстів зі штучним інтелектом.

Zwyntar - Госпел