Грушевський проти Франка

Навпаки, М. Грушевський, загарбавши в свої руки всю видавничу роботу, перетворився в справжнього експлуататора, що відбирав сили І. Франка, відтягував його від творчої праці, заставляв вести чорнову редакторську роботу в „Українсько-руській видавничій спілці" та „Літературно-науковому віснику”.

Мене так використовують, — жалівся І. Франко А. Чайковському, — що вже і жити не хочеться. Я змушений вести коректу чужих праць, справляти переклади на німецьку мову таких перекладачів, що й до белетристики не годяться, не то научних діл. Я мушу слухатися, бо моє існуваинія загрожене. З тої праці я осліп і оглух".

За таку непосильну працю Франко одержував від Грушевського мізерні гроші, які не давали можливості утримувати родину, і поетові доводилось зароб¬ляти в російській та німецькій пресі. „Бувши мало що не 10 літ головним співробітником, а потім головним редактором „Літературно-наукового вісника", — писав про себе Франко, — я можу сказати, що не пропустив не то одної статті, але навіть одного рядка, не прочитавши його вперед у рукописі і не виправивши, де треба"

Одначе „Вісник" підписував поруч з Франком і Грушевський, як редактор. Коли ж Франко вибув із редакції ,,Літературно-наукового вісника", Грушевський, замість вдячності письменникові за його працю, ховаючись під лицемірною машкарою доброзичливого ставлення до Франка, спрямовував проти нього своїх прибічників. Різні євшани, єфремови та дорошенки почали в своїх статтях про українську літературу або зовсім ігнорувати діяльність Франка, або перекручувати та принижувати її.

З яким болем писав не раз про це на схилі свого віку І. Франко. Так, в. 1912 р., коли Франкові стало відомо про вихід в Москві його оповідання „До світла" разом, з біографією, він з гіркотою писав, що „,з наших галичан досі ніхто не здобувся навіть на таку характеристику". Більш того, в курсах історії української літератури, як каже Франко, „ані про мої найвизначніші твори, ані про мою наукову та публіцистичну діяльність нема навіть згадки".

Коли ж Франко видавав свій „Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.", Грушевський та інші ... „патріоти” відкрили відверте і підле гоніння проти хворого письменника. „Останніми часами, — писав про це Франко, — я мав досить сумний досвід із рецензентами мойого „Нарису"... Один Дорошенко в київській „Раді", а другий у „ЛНВ" зробили собі приємність, кажучи вульгарно, „попицькати мою працю".

Франко спробував спростувати думки наклепників-патріотів, але і тут на перешкоді став Грушевський, „Грушевський заявив мені, — продовжує Франко, — що редактор не має права вчити рецензента, як має що писати, а на мою просьбу помістити в „ЛНВ" декілька розділів мойого нарису, щоб дати публіці, особливо російській, поняття, як він зписаний, дав рішучу відмовну відповідь... Се й спонукало мене відсунутися від співробітництва в „Л.-Н. Віснику", який також, на мою думку, перестав бути органом громадським, а зробився особистим органом теперішнього його редактора" (тобто Грушевського).


Подано у скороченні. Джерело: Дей О. Шурат С. Боротьба Івана Франка... // Наукові записки Інституту суспільних наук АН УРСР.— К., 1953.—Т. І. С. 49-69.

Повний текст статті