Перед тим, як братися за огляд політологічних спекуляцій на тему виборів-2006, варто спершу визначити, де, на якому етапі так званої розбудови Української держави ми перебуваємо.
З офіційним стартом парламентської виборчої кампанії 2006 року українське суспільство знов, як і торік під час президентських перегонів, мовби опинилося на черговому перевалі своєї історії. Яке обличчя матиме наступна Верховна Рада, що сформує новий коаліційний уряд? Яким шляхом розвиватиметься Україна далі під керівництвом цих двох гілок влади? Такі запитання постають перед людьми, яким не байдуже до долі України як самостійної держави. Однак перед тим, як братися за огляд тих чи інших політологічних спекуляцій на цю тему чи то пак, передбачень, якими вже рясніють мас-медійні випуски, мабуть, варто спершу визначити, де, на якому етапі так званої розбудови Української держави ми перебуваємо. І якщо підійти до цієї теми з серйозних аналітичних позицій, то можна з’ясувати чимало несподіваного... Пропонуємо у цьому ключі роздуми відомого футуролога з Києва головного редактора журналу «Перехід-IV» та директора Інституту метафізичних досліджень Ігора КАГАНЦЯ.
Гучні корупційні скандали осені 2005 року викликали в Україні велике здивування і розчарування. Раптом з’ясувалося, що нова, «післяреволюційна» влада вчорашніх народних улюбленців мало чим відрізняється від попередньої. А може, річ не в персоналіях, а в суспільно-політичному устрої, що так швидко псує добрих людей? Утім, які можуть бути претензії до устрою, що його безапеляційно назвали демократичним і найбільш досконалим витвором людства в ході його історичного розвитку. Проте ще давні мудреці казали: коли щось вважають незаперечним, час приглянутися до нього якомога пильніше.
Народовладдя як мудре ґаздування
Отже, розглянемо, що ж таке демократія. Згідно з етимологією (від «етимон» — істина), з багатьох значень того чи іншого слова істинне лиш одне — первинне. Тож дозволимо собі звернутися до самої суті слова «демократія». Буквально воно означає «народовладдя» в тому розумінні, що народ («демос») як духовно й організаційно сконсолідована спільнота сам керує всіма своїми справами. Іншими словами, саме він — джерело влади, а не одна особа (монарх) чи група людей (аристократія).
Проте для професійного державного управління народ наймає на визначений термін кваліфікованих добровольців, тобто виступає в ролі господаря, який керує найманими працівниками. За яких же умов можливе повноцінне керування?
Передусім господар, котрий найняв працівника, мусить сформулювати перед ним мету, задля якої його й запросив до роботи, наперед визначити винагороду за працю та інші «правила гри», які надалі можуть змінюватися лише за взаємною згодою. Якщо ж цього не зроблено, не передбачено в тому числі й покарання за недотримання домовленості, тоді годі сподіватися від найманця відповідальності за її виконання.
Зауважимо також, що господареві необхідно відразу наймати не будь-кого, а саме відповідального за своїми характеристиками добровольця, тобто обирати в ході конкурсу (виборів) з-поміж його учасників. Безвідповідального ж працівника взагалі немає сенсу брати на роботу (він може розкрасти майно і втекти). А принципова особливість такої відповідальності — та, що її не можна покладати на двох чи кількох осіб. Бо де за виконання чогось відповідає більше однієї людини, там, по суті, не відповідає ніхто. Цю істину підтвердить будь-який керівник. Тому завжди має бути так: людина, яка зголосилась на роботу, персонально відповідає за її виконання.
З другого ж боку, господар має здійснювати поточний контроль за діями найманого працівника. інакше, за його відсутності, можливі значні відхилення від мети, які вдасться виявити лише тоді, коли вже буде пізно щось виправляти. Господар також дає оцінку кінцевим результатам, що дозволяє визначитися з нагородою чи санкціями, і сам же відзначає чи карає працівника згідно з плодами його діяльності. Якщо ж того не робити, то це означатиме, що управління незакінчене, отже, неповноцінне, тобто таке, яке розкладає мотивацію до добросовісної праці і руйнує саме господарство. Господар оприлюднює інформацію про результати й отриману за них винагороду чи покарання. У такий спосіб він навчає майбутніх працівників і формує в них мотивацію до чесної й відповідальної праці.
Та сама схема стосунків має діяти за демократичного устрою: тут в ролі господаря виступає народ, а як наймані працівники — державні службовці («слуги народу»). Народ формулює через свою духовно-інтелектуальну еліту конституцію (основи національного способу життя), де виписує згадані принципи повноцінного народовладдя — демократії.
Українське «безголов’я»
Та чи є в Україні демократія? Для відповіді на це запитання достатньо проаналізувати чи є в нашій державі описані вище обов’язкові умови здійснення народовладдя. Так, в Україні є народ, який дедалі більше усвідомлює себе господарем рідної землі і хоче вільно обирати своїх «слуг». Конституція теж є, проте вона не передбачає відповідальності влади за плоди правління. Це означає, що Основний Закон не є демократичним. А відтак нинішня владна верхівка цілковито безвідповідальна, бо, повторимо, коли за щось відповідає більше однієї людини, то не відповідає ніхто.
За своєю природою влада не ділиться в принципі, натомість в Україні вона розділена на «гілки»: Президент, Верховна Рада, уряд, суд. У парламенті панує поголовна безвідповідальність: за якість законів ніхто не відповідає, оскільки «влада» розподілена аж між 450 особами, які переймаються переважно своїми бізнес-інтересами. Цих людей не можна назвати і найманими працівниками, яким народ платить за їхню роботу, оскільки, за повідомленнями ЗМі, дві третини депутатського корпусу — мільйонери, а для входження до ВР треба викласти суму, яка багатократно перевищує офіційну зарплату, що її отримує такий «слуга народу» за всі чотири роки депутатства разом узяті. Що ж до виконавчого апарату, то подейкують уже не про одну, а про кілька його «гілок», кожна з яких нерідко проводить власну внутрішню і зовнішню політику. Таким чином, нинішня владна верхівка не має жодних ознак відповідального найманого працівника. А найгірша влада — безвідповідальна. Ми ж маємо саме таку.
Народ надзвичайно погано поінформований про стан справ у країні, бо політику роблять кулуарно, держава не контролює власний інформаційний простір, ЗМІ назагал залишаються засобами масової дезінформації. Це дозволяє Президентові одного дня говорити про те, який чудовий уряд з його видатними успіхами, а через два тижні — який він поганий і бездарний. Іншим «слугам» це дозволяє безкарно розкрадати народне господарство, що перебуває в стані некерованості.
Жодної оцінки діяльності попередньої влади на офіційному рівні так і не зроблено. Мабуть, тому, що нинішня влада значною мірою є продовженням попередньої. За роки правління двох Леонідів українців стало менше на п’ять мільйонів, але ситуацію змальовують так, наче вони до цього абсолютно непричетні. З другого боку, з попередніх президентів немає чого запитати, оскільки вони не володіли всією повнотою влади, а ділили її з іншими «гілками», тому й не можуть персонально відповідати за кінцевий результат. Отже, ні про винагороду за добре правління, ні про покарання за погане керування навіть не йдеться.
Єдине, в чому народ пересвідчився, то це в черговій ротації владної верхівки та в її безкарності. На основі цих міркувань приходимо до однозначного висновку: політичний устрій в Україні не має нічого спільного з демократією.
Маємо не те, що потрібно
Маємо те, що колись ще Арістотель назвав «охлократією» на означення влади непостійного, примхливого натовпу. Та зрозуміло, що через притаманні такому збіговиську некритичність мислення і низький рівень колективного інтелекту він за жодних умов не може здійснювати владні функції. Тому, наприклад, В’ячеслав Липинський називав тим терміном не владу юрби, а владу над нею.
Отже, охлократія (чи по-українськи радше «хохлократія») — це влада над натовпом. Її здійснюють тіньові центри сили шляхом прихованих маніпуляцій і відвертого терору. Перед тим же чи й рівнобіжно докладають системних зусиль, спрямованих на моральний розклад, організаційне розчленування народу, опускання його до рівня натовпу (охлосу). Для самозбереження і власного відтворення така система послідовно перетворює людей на бездумне і безвольне бидло, яке не здатне їй протистояти. Очевидно ж, що в Україні панує саме така влада. Причому її деструктивні дії охоплюють усі рівні буття народу.
Наразі український народ беззахисний, його культура самооборони зруйнована разом із системою загальнодоступних спортивних гуртків, військової підготовки і патріотичного виховання. Щороку населення скорочується на 400 тисяч, найбільш активних громадян система витісняє за межі країни.
Наш народ послідовно перетворюють на донора для внутрішніх і зовнішніх паразитів, рівень життя нації не відповідає її духовно-психічному потенціалові і багатству української землі. Охлократія дотримується гасла «Добрий українець — злиденний українець», адже чим бідніша людина, тим менше здатна до самозахисту.
Набирає обертів політика руйнування генофонду нації, її здоров’я шляхом активного просування в суспільство алкоголю, тютюнових виробів, недоброякісних і шкідливих продуктів харчування та медикаментів. Це ніщо інше як своєрідний геноцид. Тіньові сили систематично підривають і здатність народу до самоорганізації, розчленовують його за територіальними і мовними ознаками, блокують можливість фінансування громадських структур шляхом благодійних пожертв. З другого боку, маємо ліберальне ставлення до іноземних фірм, що ведуть в Україні підривну діяльність. Державні кордони прозорі для нелегальних мігрантів і наркотрафіку.
В інформпросторі держави домінує продукція не українська. Вітчизняні ЗМІ здебільшого належать олігархам чужинецького походження, тож є провідниками ментального забруднення, бо пропагують агресію, насильство, розпусту, егоїзм, тваринні інстинкти, паразитизм. Справді важливу інформацію заглушує інформсміття. Українську ж культуру відкинуто на периферію медіа-простору. Наприклад, телеканал «Культура» транслює передачі з 3-ї до 6-ї години ночі, коли всі сплять... Тоді як панівні інформпотоки спрямовані на знищення українця як людини розумної. Водночас триває систематичне знищення народної пам’яті, руйнування пам’яток культури, фальсифікація української історії. Досягнення нашого народу, його внесок у становлення сучасної цивілізації — починаючи від трипільського піднесення 55 століття до н. е. й до ракетно-космічної і комп’ютерної ери — всіляко замовчуються. Мета ж цієї хронологічної війни — знищення героїчної енергетики його минулого, яка може підживлювати опір охлократичній системі.
Триває насадження спотворених уявлень про природу людини. Її представляють як тварину, котра живе лише раз на цьому світі, тож, мовляв, має прагнути взяти якомога більше від життя, попри те, яку пустелю залишить після себе. Тому в державі бракує грошей на екологію чи культуру. Давні ж уявлення про людину як духовно-божественну сутність, котра розвивається через численні земні втілення (в оригіналах Євангелій цю еволюцію позначено терміном «палінгенезії»), вважають шкідливими, бо відкривають перспективи, спонукають особу дбати про довкілля та належне виховання дітей. Натомість, аби людина не змогла реалізувати свій потенціал, охлократія намагається тримати її в страху, духовному бруді, алкогольному отупінні, щоб вона ще могла виконувати рутинну роботу, та вже не була здатна до вольових і творчих дій.
Покращити життя українського народу за такого суспільно-політичного устрою неможливо. Чим довше існуватиме охлократія, тим більш її жорна перемелюватимуть народ на охлос. Необхідна кардинально інша система управління в Україні. Однак реальні зміни тут можливі лише після демонтажу охлократії й переходу до справді демократичного політичного устрою.
На перший погляд, це недосяжна мета. Проте Ісус закликає без вагань братися до справи й негайно розпочинати стратегію «успадкування Землі», адже правильна стратегія сама згенерує необхідні ресурси...
(Х)ОХЛОКРАТІЯ. Система влади в Україні не має нічого спільного з демократією?
Світ:
06013101e.jpg
Гучні корупційні скандали осені 2005 року викликали в Україні велике здивування і розчарування. Раптом з’ясувалося, що нова, «післяреволюційна» влада вчорашніх народних улюбленців мало чим відрізняється від попередньої. А може, річ не в персоналіях, а в суспільно-політичному устрої, що так швидко псує добрих людей? Утім, які можуть бути претензії до устрою, що його безапеляційно назвали демократичним і найбільш досконалим витвором людства в ході його історичного розвитку. Проте ще давні мудреці казали: коли щось вважають незаперечним, час приглянутися до нього якомога пильніше.
Народовладдя як мудре ґаздування
Отже, розглянемо, що ж таке демократія. Згідно з етимологією (від «етимон» — істина), з багатьох значень того чи іншого слова істинне лиш одне — первинне. Тож дозволимо собі звернутися до самої суті слова «демократія». Буквально воно означає «народовладдя» в тому розумінні, що народ («демос») як духовно й організаційно сконсолідована спільнота сам керує всіма своїми справами. Іншими словами, саме він — джерело влади, а не одна особа (монарх) чи група людей (аристократія).
Проте для професійного державного управління народ наймає на визначений термін кваліфікованих добровольців, тобто виступає в ролі господаря, який керує найманими працівниками. За яких же умов можливе повноцінне керування?
Передусім господар, котрий найняв працівника, мусить сформулювати перед ним мету, задля якої його й запросив до роботи, наперед визначити винагороду за працю та інші «правила гри», які надалі можуть змінюватися лише за взаємною згодою. Якщо ж цього не зроблено, не передбачено в тому числі й покарання за недотримання домовленості, тоді годі сподіватися від найманця відповідальності за її виконання.
Зауважимо також, що господареві необхідно відразу наймати не будь-кого, а саме відповідального за своїми характеристиками добровольця, тобто обирати в ході конкурсу (виборів) з-поміж його учасників. Безвідповідального ж працівника взагалі немає сенсу брати на роботу (він може розкрасти майно і втекти). А принципова особливість такої відповідальності — та, що її не можна покладати на двох чи кількох осіб. Бо де за виконання чогось відповідає більше однієї людини, там, по суті, не відповідає ніхто. Цю істину підтвердить будь-який керівник. Тому завжди має бути так: людина, яка зголосилась на роботу, персонально відповідає за її виконання.
З другого ж боку, господар має здійснювати поточний контроль за діями найманого працівника. інакше, за його відсутності, можливі значні відхилення від мети, які вдасться виявити лише тоді, коли вже буде пізно щось виправляти. Господар також дає оцінку кінцевим результатам, що дозволяє визначитися з нагородою чи санкціями, і сам же відзначає чи карає працівника згідно з плодами його діяльності. Якщо ж того не робити, то це означатиме, що управління незакінчене, отже, неповноцінне, тобто таке, яке розкладає мотивацію до добросовісної праці і руйнує саме господарство. Господар оприлюднює інформацію про результати й отриману за них винагороду чи покарання. У такий спосіб він навчає майбутніх працівників і формує в них мотивацію до чесної й відповідальної праці.
Та сама схема стосунків має діяти за демократичного устрою: тут в ролі господаря виступає народ, а як наймані працівники — державні службовці («слуги народу»). Народ формулює через свою духовно-інтелектуальну еліту конституцію (основи національного способу життя), де виписує згадані принципи повноцінного народовладдя — демократії.
Українське «безголов’я»
Та чи є в Україні демократія? Для відповіді на це запитання достатньо проаналізувати чи є в нашій державі описані вище обов’язкові умови здійснення народовладдя. Так, в Україні є народ, який дедалі більше усвідомлює себе господарем рідної землі і хоче вільно обирати своїх «слуг». Конституція теж є, проте вона не передбачає відповідальності влади за плоди правління. Це означає, що Основний Закон не є демократичним. А відтак нинішня владна верхівка цілковито безвідповідальна, бо, повторимо, коли за щось відповідає більше однієї людини, то не відповідає ніхто.
За своєю природою влада не ділиться в принципі, натомість в Україні вона розділена на «гілки»: Президент, Верховна Рада, уряд, суд. У парламенті панує поголовна безвідповідальність: за якість законів ніхто не відповідає, оскільки «влада» розподілена аж між 450 особами, які переймаються переважно своїми бізнес-інтересами. Цих людей не можна назвати і найманими працівниками, яким народ платить за їхню роботу, оскільки, за повідомленнями ЗМі, дві третини депутатського корпусу — мільйонери, а для входження до ВР треба викласти суму, яка багатократно перевищує офіційну зарплату, що її отримує такий «слуга народу» за всі чотири роки депутатства разом узяті. Що ж до виконавчого апарату, то подейкують уже не про одну, а про кілька його «гілок», кожна з яких нерідко проводить власну внутрішню і зовнішню політику. Таким чином, нинішня владна верхівка не має жодних ознак відповідального найманого працівника. А найгірша влада — безвідповідальна. Ми ж маємо саме таку.
Народ надзвичайно погано поінформований про стан справ у країні, бо політику роблять кулуарно, держава не контролює власний інформаційний простір, ЗМІ назагал залишаються засобами масової дезінформації. Це дозволяє Президентові одного дня говорити про те, який чудовий уряд з його видатними успіхами, а через два тижні — який він поганий і бездарний. Іншим «слугам» це дозволяє безкарно розкрадати народне господарство, що перебуває в стані некерованості.
Жодної оцінки діяльності попередньої влади на офіційному рівні так і не зроблено. Мабуть, тому, що нинішня влада значною мірою є продовженням попередньої. За роки правління двох Леонідів українців стало менше на п’ять мільйонів, але ситуацію змальовують так, наче вони до цього абсолютно непричетні. З другого боку, з попередніх президентів немає чого запитати, оскільки вони не володіли всією повнотою влади, а ділили її з іншими «гілками», тому й не можуть персонально відповідати за кінцевий результат. Отже, ні про винагороду за добре правління, ні про покарання за погане керування навіть не йдеться.
Єдине, в чому народ пересвідчився, то це в черговій ротації владної верхівки та в її безкарності. На основі цих міркувань приходимо до однозначного висновку: політичний устрій в Україні не має нічого спільного з демократією.
Маємо не те, що потрібно
Маємо те, що колись ще Арістотель назвав «охлократією» на означення влади непостійного, примхливого натовпу. Та зрозуміло, що через притаманні такому збіговиську некритичність мислення і низький рівень колективного інтелекту він за жодних умов не може здійснювати владні функції. Тому, наприклад, В’ячеслав Липинський називав тим терміном не владу юрби, а владу над нею.
Отже, охлократія (чи по-українськи радше «хохлократія») — це влада над натовпом. Її здійснюють тіньові центри сили шляхом прихованих маніпуляцій і відвертого терору. Перед тим же чи й рівнобіжно докладають системних зусиль, спрямованих на моральний розклад, організаційне розчленування народу, опускання його до рівня натовпу (охлосу). Для самозбереження і власного відтворення така система послідовно перетворює людей на бездумне і безвольне бидло, яке не здатне їй протистояти. Очевидно ж, що в Україні панує саме така влада. Причому її деструктивні дії охоплюють усі рівні буття народу.
Наразі український народ беззахисний, його культура самооборони зруйнована разом із системою загальнодоступних спортивних гуртків, військової підготовки і патріотичного виховання. Щороку населення скорочується на 400 тисяч, найбільш активних громадян система витісняє за межі країни.
Наш народ послідовно перетворюють на донора для внутрішніх і зовнішніх паразитів, рівень життя нації не відповідає її духовно-психічному потенціалові і багатству української землі. Охлократія дотримується гасла «Добрий українець — злиденний українець», адже чим бідніша людина, тим менше здатна до самозахисту.
Набирає обертів політика руйнування генофонду нації, її здоров’я шляхом активного просування в суспільство алкоголю, тютюнових виробів, недоброякісних і шкідливих продуктів харчування та медикаментів. Це ніщо інше як своєрідний геноцид. Тіньові сили систематично підривають і здатність народу до самоорганізації, розчленовують його за територіальними і мовними ознаками, блокують можливість фінансування громадських структур шляхом благодійних пожертв. З другого боку, маємо ліберальне ставлення до іноземних фірм, що ведуть в Україні підривну діяльність. Державні кордони прозорі для нелегальних мігрантів і наркотрафіку.
В інформпросторі держави домінує продукція не українська. Вітчизняні ЗМІ здебільшого належать олігархам чужинецького походження, тож є провідниками ментального забруднення, бо пропагують агресію, насильство, розпусту, егоїзм, тваринні інстинкти, паразитизм. Справді важливу інформацію заглушує інформсміття. Українську ж культуру відкинуто на периферію медіа-простору. Наприклад, телеканал «Культура» транслює передачі з 3-ї до 6-ї години ночі, коли всі сплять... Тоді як панівні інформпотоки спрямовані на знищення українця як людини розумної. Водночас триває систематичне знищення народної пам’яті, руйнування пам’яток культури, фальсифікація української історії. Досягнення нашого народу, його внесок у становлення сучасної цивілізації — починаючи від трипільського піднесення 55 століття до н. е. й до ракетно-космічної і комп’ютерної ери — всіляко замовчуються. Мета ж цієї хронологічної війни — знищення героїчної енергетики його минулого, яка може підживлювати опір охлократичній системі.
Триває насадження спотворених уявлень про природу людини. Її представляють як тварину, котра живе лише раз на цьому світі, тож, мовляв, має прагнути взяти якомога більше від життя, попри те, яку пустелю залишить після себе. Тому в державі бракує грошей на екологію чи культуру. Давні ж уявлення про людину як духовно-божественну сутність, котра розвивається через численні земні втілення (в оригіналах Євангелій цю еволюцію позначено терміном «палінгенезії»), вважають шкідливими, бо відкривають перспективи, спонукають особу дбати про довкілля та належне виховання дітей. Натомість, аби людина не змогла реалізувати свій потенціал, охлократія намагається тримати її в страху, духовному бруді, алкогольному отупінні, щоб вона ще могла виконувати рутинну роботу, та вже не була здатна до вольових і творчих дій.
Покращити життя українського народу за такого суспільно-політичного устрою неможливо. Чим довше існуватиме охлократія, тим більш її жорна перемелюватимуть народ на охлос. Необхідна кардинально інша система управління в Україні. Однак реальні зміни тут можливі лише після демонтажу охлократії й переходу до справді демократичного політичного устрою.
-------------------------------------
В тему:
УНА поставила Віктору Ющенку за роботу «трійку» і в якості «покарання» не проти забрати машину в його сина
Генерал де Голль визнаний кращим президентом сучасної Франції
Від газової кризи до Третього Гетьманату
2006: Рік Сонячного Переходу
Сонячна Революція
Третій Гетьманат
Сашко Положинський за Третій Гетьманат
Конституційна криза вирішується легітимним переходом до Третього Гетьманату
Зверніть увагу
«Щасливі реалісти, бо вони отримають допомогу» – третій крок до вічного життя та опанування планети Земля