Перебудова викинула на розкладки нові книги, пройти повз які було неможливо. І 1992 року з радістю побачила: «Читать человека по внешнему облику», «СОЦИОНИКА: тайна человеческих отношений и биоэнергетика» О.Букалова і А.Бойка. Читавши останню, відчула: «Тут – істина!» Радо так відчула, що отримала, нарешті, відповіді на питання, які шукала до того, що це і є ті знання, до яких прагнула. Я скуповувала ці маленькі чорні книжечки по п’ять-шість примірників, дарувала знайомим з ентузіазмом: «Тут Ви знайдете те, що Вам потрібно!» Ентузіазм згасав, бо реакції зворотної не було. І зрозуміла тоді: те, що цікаво тобі, не обов’язково буде цікавим іншим. Знову підтвердження, які ми різні.

У одному з перших українських ліцеїв, гуманітарному імені Тараса Шевченка, де навчалася того часу моя донька, викладачка українознавства, куратор групи А.Ткач визначала типи учнів:

- Ти - Джек Лондон, - моїй доньці, - ти й схожа на нього, твоя подружка – Драйзер, ви – дуали, а тому і дружите.

Ми з донькою захоплено спілкувалися про соціоніку, вона систематизувала, складаючи таблиці, це була одна з улюблених тем наших довгих дискусій і душевних розмов… Хотілося відвідувати соціонічну групу у Будинку Вчителя, та проживала тоді не в Києві. В Києві – зустріч із першим коханням – однокласником, і вир нових почуттів. Побачення – велика розкіш, тож придумала спілкуватися листами. Яке задоволення, - творче натхнення: від тієї писанини і любові розквітли враз усі квіти на підвіконнях!

І відчула талант літературний, і вкладала його в епістолярний жанр. Друг із Нової Зеландії писав: «Твої листи дуже цікаві, але не всі міркування зрозумілі». Показала фото Анатолію Гречинському: Він - Бальзак. А люди різних квадр, як дізналася пізніше, погано розуміють одне одного…

З Анатолієм зустрілася в офісі «Соціонічних технологій».

- Ви знаєте соціоніку. Який Ваш тип?
- Бальзак.
- Скажемо ваш тип не одразу. Телефонуйте через три дні. Телефоную.
- Ви правильно визначили свій тип. Але пізніше, як признався, його дружина Аріанда сказала, що ніякий я не Бальзак, а Габен, тобто СЛІ. Це було вірно.

І донька моя – СЛІ, і батьки, і брат. І перший чоловік. Тотожні сім’ї. І зрозуміла причини свого невдоволення цими родинами.

- Я хочу написати книгу. П’ять років це бажання не відпускає мене, - говорю Анатолію.
- Пишіть. Ми видамо.

Написала б, якби знала, чи потрібно те, що я хочу сказати, людям. Я можу звертатися до конкретної людини в листах, а як звернутися до людства? Що потрібно людям?

І от просить Анатолій відредагувати перший розділ майбутньої книги. Вийшло. Розпочали роботу. Іноді потрібно було і вночі вставати, щоб записати думки, інакше на ранок їх уже ніяк не згадати…

Творча праця удвох: і цікаво, і бурхливо, і суперечки, і образи, і радість спілкування й сумісної творчості…

- Тут треба так написати, - і висловлюю свою думку. Як упреться співавтор! Як розкричиться! Піде. Тоді друкую все те, що говорила і показую, - все давала перевіряти.
- Правильно. І я так думав.

Спочатку дивувала така відверта брехня. Потім – звикла. Співробітники відійшли: зарплати немає. Ми – як у келії – тільки удвох. І все попереднє життя стало таким сірим, люди – нецікавими… Інша реальність. Щастя творчості, нових прозрінь… Приходить до нас Дмитренко Віктор Андрійович (ІЛЕ)  і говорить з порогу:

- На підході до вас відчув: яка сила силенна роботи тут діється, мабуть колектив працює, а Ви – удвох. Надалі говорить, що монографію краще розбити на кілька книжок тонших, так легше продавати. І виділила тоді з усього три окремі книги. Тепер життя показало, що потрібно чотири. Дві – можна придбати.

- Той самий Віктор Андрійович говорить якось Анатолію: Постав першим ім’я Тетяни, потім – своє. Так роблять джентльмени: жінка попереду. Та й роботи її більше. Якщо не зробиш цього, я зроблю так, щоб книга не продавалася! Натомість мого імені немає на палітурці. Я вирішила псевдонім написати, щоб люди бачили тільки одне ім’я – людини, яку палко кохала і обожнювала. І хотіла, щоб про нього знали, щоб до нього ішли… А кілька роками потому мій співавтор заявляє: «Ти не маєш жодного відношення до цієї книги» - у цих словах весь Анатолій. Хоча читачі одразу бачать, де текст Анатолія, де мій, і якість тих текстів…

А під час створення і дивні прозріння бували, коли інформація надходила з Простору. Ось, наприклад: прокидаюся вранці і бачу: велосипед з незвичайним кермом: зверху більше, знизу – менше. І поруч люди у спортивному одязі: світлі, впевнені, одухотворені… Люди майбутнього – подумалось. І відкриття: тип дитини залежить від почуттів матері. Чоловік – це фізичне зерно і генетичний матеріал. Духовні й інформаційні аспекти – від жінки. Що Аріанда справді кохала Анатолія, а потім покинула його, бо стала любити і жаліти тільки себе. І ще: приємний запах амброзії, а інформація ніби сама народжується в мені. Розказую все Анатолію. Після сніданку він дякує мені.

- За що?

- За сніданок.

- За інформацію, - подумала і враз відчула страшенну слабість: ледь піднімаюся з-зі столу й плетуся до ліжка. Сил – нема. Поруч – Анатолій.

- Я подумала, що ти повинен був подякувати мені за інформацію. Це – неправильно. Вона – не моя. Мені прийшло само.

І прибувати стали сили.

- Добре, що ти сказала. Ти розумієш, що тебе могло і спаралізувати? Не ображай моїх друзів!

І все, що знала у житті, приклади знайомих та пояснення причин дій – все до книги. А назва після багатьох варіантів прийшла сама і здивувала своєї влучністю: «Знайди гармонію в житті». Не придумала – дано було.

- Я дав тобі вимовитися, - відрізав якось Анатолій. Це було чудово…