Комбат Мамай: "Українська армія – це має бути 400 тисяч професіоналів"

Комбат Мамай палить люльку і шанує воїнське завзяття. Він міг би відсидітися десь в штабі або військкоматі. Адже до війни входив до складу командування Сухопутних військ України, потім – працював у військкоматі Київської області. Але пішов у саме горнило війни.

Створена ним 5-та батальйонна тактично-розвідувальна група виконує свої обов’язки на лінії фронту. Рік війни дав йому не лише досвід бойових дій на своїй землі, але й бажання будувати нову армію країни, яка здатна здобути перемогу.

Олеже, в який момент ви вирішили йти на війну?

- Найемоційнішим поштовхом стали для мене похорони товариша – командира 11 батальйону тероборони полковника Гуменюка. Я побачив його трьох близняток по 11 років – хлопчики один-в-один, з оселедцями. І так мене рубануло по серцю, що через 3 дні я вже був з рапортом у командувача Сухопутними військами. Він мене не відпускав, але я таки знайшов аргументи. І пішов одразу в 11-й батальйон. Там повоював з місяць, потім став заступником Київського обласного військового комісара. Попрацював-подивився, і стало мені сумно, тоскно…

Чому?

- Бо куражу нема в тій роботі. Хоч і був замом по АТО, їздив в 11-й батальйон, в 25-й –"Київську Русь". Але сама атмосфера все одно дуже специфічна, і не передбачає отримання бойового куражу. Тому я й сформував 5-ту батальйонно-тактичну групу і пішов нею командувати.

За яким принципом підбирали людей?

- Перш за все підбирав кістяк – людей, з якими воював, пройшов вогонь та воду, яких бачив у бойовій обстановці. До батальйону влилися бійці з "Айдару", "Донбасу", "ОУН", із частин, які з тих чи інших причин перестали існувати.

З таким контингентом ваш батальйон міг би бути пілотним проектом справжньої української армії.

- Хотілося б. Але формування батальйону йде дуже важко. Перш за все – через відсутність сучасної техніки. Та, яку нам дають, вона вчорашня, а то й позавчорашня, яка стала на озброєння в 1970-80-х роках.

В армії досі є проблеми з озброєнням?

- В армію досі йдуть перебірки радянського озброєння. В Національну гвардію йде найсучасніша зброя. Можете подивитися в зоні АТО, що я не брешу жодним словом. Армія, я так розумію, не потрібна цій державі. У мене, наприклад, автомат 1963-го року народження. Тоді як я сам – 62-го. Автомат – мій ровесник!

Багато таких речей, які мене дивують…. Коли я виходив з Афганістану в 1988-му, не думав, що можна йти в наступ на автобусах типу "Богдан". Я б в морду плюнув тому, хто мені таке б сказав, вибачте за мою кепську французьку. А минулого року я наступав в Луганській області саме на автобусі типу "Богдан". І, скажу, не отримав жодного задоволення від того. Я був у сучасному Афганістані в 2009-2010, бачив, як воюють армії НАТО, за якими стандартами, знаю гарні приклади і не зовсім, м’яко кажучи. Маю з чим порівнювати.

Повернімося до причин, які не дають нам формувати "правильну" армію. Крім проблем з технікою, сучасним озброєнням - що ще заважає?

- Статути всі застарілі. Їх треба міняти. Законодавчу базу треба змінювати, щоб армія була контрактна. Хоча, здається, Черчіль казав, що починають війну кадрові військові, а закінчують мобілізовані. Зараз так і є. Кадрових військових практично не лишилося. Вони всі розпорошені по частинах, а основна маса – мобілізовані. Переконаний, в армії мають служити за контрактом, отримувати за це чималі гроші. Звичайно, треба чистити військо від старих кадрів радянської закваски. А людей, які проявили себе в боях, ставити на офіцерські посади – не зважаючи на відсутність в них на даний час військового училища чи кафедри за плечима.

Кадрове питання для мене проблема – багатьох офіцерів я просто не беру в батальйон, бо вони не проходять випробування навіть полігоном. Не кажучи про війну. А сержантів з вищою освітою, які хочуть і вміють воювати, вже пройшли бої, – на офіцерські посади призначати не дають. Я подаю документи, а їх не призначають, не підписують їм контракти.

А чого так?

- Бо застаріла система, заскорузла. Надзвичайно інерційна. Не знаю, хто там нагорі гальмує процеси, але гальмує, і дуже сильно. Я б третину офіцерів там точно розігнав.

А в нас достатньо кадрів, які вже мають досвід і дійсно можуть зайняти офіцерські посади?

- Буду відповідати не за всю армію, а за свою батальйонно-тактичну групу. Я можу вирішити всі кадрові проблеми за рахунок своїх солдат та сержантів, закрити ними всі ключові посади. Думаю, що є багато офіцерів, які служать в інших частинах, можуть бути заступниками начальника і Генерального штабу, і міністра оборони. Це ті, які вже готові, пройшли і Крим, і Рим, і знають точно, що потрібно армії. Але потрібна політична воля – президент має прийняти рішення щодо кадрових питань, тільки тоді їх можна розв’язувати на місцях.

І який результат можемо отримати, якщо все залишиться, як є?

- Ну, вангувать, як кажуть у нас на Полтавщині, я не вмію. Прогнози давати – то не моє. Моя справа мущинська, сувора – воювати. На своїй окремій ділянці я можу навести лад, але те, що вище – не є в моєму підпорядкуванні…

Як з передової бачиться – що зараз треба робити чимшвидше?

- Висновок один – треба міняти хлопців свіжими частинами, мотивованими бійцями, техніку давати і йти вперед. Не треба цієї оборонної тактики! Найкращий вид оборони – це наступ.

У вас в батальйоні частина бійців, з якими ви пройшли вже майже рік війни, а частина – новомобілізованих. Як ви їх об’єднуєте разом, у них же різна мотивація?

- Всі люди різні. І серед мобілізованих є високомотивовані. Багато хто пішов під мобілізацію фактично добровольцями, але щоб мати пільги та гарантії від цієї держави. Вони звуться мобілізованими, а насправді – добровольці, їх 80-85%. Звичайно, є й такі, що під гребінку потрапили – таких 10-15% . Випадкові люди також є, шкідники всілякі…

І як легко та правильно позбутися тих шкідників?

- Дуже важко. Майже неможливо. Механізми не відпрацьовані. Щодо кожної людини треба виходити на командувача високомобільних десантних військ, на заступника начальника Генерального штабу – це важко.

Від кого мають виходити ініціатива та пропозиції щодо тих механізмів – якщо ми говоримо про те, що Міністерство оборони, Генштаб з певних причин не хочуть, не можуть, не знають як, не вміють?

- Це рутина. Всі досі працюють за режимом мирного часу. Якби я кожного солдата наказом по частині міг за потреби звільнити, то був би найкращий варіант. Звільнити протягом доби – і все. Або якби командувач добовим наказом міг зачистити цю гидоту. Бо "аватари" – то таке лихо…

А чого ж їх набирають?

- Їх ніхто не відслідковує. По суті, військкомати їх гребуть під гребінку – виконують план. А потім ми тут мучаємося.

Була ідея всі добровольчі батальйони об’єднати в одну лінійну бригаду. Наскільки, на вашу думку, це доцільно, чи матиме вона розвиток?

- Я б не збирав добровольців в окремі підрозділи. Я б розчиняв їх серед регулярних частин. Бо в добробатах багато махновщини. Люди, звичайно, героїчні, високомотивовані. Але коли кожен ротний, взводний чи командир батальйону починає сам собі бути начальником генштабу, коли відмовляється від єдиного плану, від єдиного командування… В жодній армії світу не бачив такого.. Якщо ми хочемо воювати за натовськими зразками, то маємо дотримуватися чітких правил. Армія передбачає жорстоку дисципліну, ієрархію та єдиноначальність. Це основні принципи.

Але якщо в нашій ситуації це "єдиноначальність" інколи такі "дивні" рішення приймає чи накази віддає…

- У нас в статуті написано: не виконуй злочинних наказів. Бачиш, що наказ злочинний – оскаржуй в прокуратурі. Я не виконував і не виконуватиму злочинних наказів. Але мені їх ніхто ніколи й не ставив. Я намагаюся воювати в межах здорового глузду і статуту.

Ви маєте величезний досвід – чи знаєте, якою має бути реформа української армії? Саме в умовах війни. Яким має бути кінцевий результат?

- Зараз реформувати дуже складно, саме тому, що йде війна. У цих умовах кожен має чітко виконувати свої обов’язки. Я зібрав, сформував батальйон, провів бойове злагодження, пішов воювати. Генштаб відповідає за планування і ведення бойових дій в стратегічних масштабах. Хай несе відповідальність за свою діяльність. Хто відповідає за військові реформи – хай їх роблять. У нас є законодавчі органи, є комбати, які народними депутатами працюють. Хай вони займаються реформуванням. Я буду воювати. Хай кожен виконує свою роботу…

А якщо вони не зацікавлені в тому?

- Вище керівництво має знімати їх з посад і віддавати під суд.

А якщо вище керівництво не зацікавлене це робити, бо нема на те політичної волі? Замкнуте коло?

- Я відповідаю виключно за свою ділянку військової праці.

То якою має бути українська армія?

- Професійною. І контрактною. До єдиного. Якщо нас 40 млн залишилось населення, то армія має бути 400 тис, і в ній мають бути професіонали.

Хто має готувати армію?

- Якщо люди хочуть вчитися, хай викликають на допомогу американців, канадців. Я бачив їхні армії в сучасному Афганістані. Воюють вони так, як треба. Якщо ми будемо по таких стандартах воювати, то нас чекає успіх. Але до того нам треба підняти і зарплати, і технічне оснащення. А якщо все буде так, як зараз, коли у нас незрозуміло – чи ми залишили в радянському минулому армію, чи ми йдемо уперед, – толку не буде. Я за те, щоб іти за сучасними світовими стандартами, за американськими, за канадськими, натовськими. Якщо хтось зі мною не згоден, хай доведе свою правоту. Але я бачу, що вони працюють.

Джерело: Олена Нагорна, "Висновки"

Олег Чуйко (позивний Мамай) – 52 роки, командир 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї десантно-штурмової бригади. Спадковий військовий, полковник у третьому поколінні, ветеран двох афганських воєн. Входив до складу командування Сухопутних військ України, обіймав посаду заступника Київського обласного військового комісара. На фронті - з серпня 2014.