На самому початку хрущовської «відлиги» побачила світ збірка віршів Дмитра Павличка "Правда кличе" (1958). Однак незабаром вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів.
Богдан Горинь: "Не тільки про себе" – Дмитро Павличко
Дмитро Павличко закінчив Львівський державний університет ім. Івана Франка у 1953 році, вчився на українському відділі філологічного факультету, а після першого курсу перейшов на відділ логіки і психології. Коли ректором Львівського університету став Євген Лазаренко, який, крім того, що був видатним вченим-геологом, писав вірші, то на ґрунті поезії між Павличком і Лазаренком була велика дружба. Їх часто можна було бачити разом.
Можливо, саме ректор порекомендував Павличкові вступити в аспірантуру, хоча це могла бути і його власна ініціатива. В усякому разі під час мого навчання в університеті (1954-1959) Павличка знали як аспіранта і працівника журналу "Жовтень". Він був улюбленцем молоді, ним марили у снах дівчата, де тільки була нагода, з ним фотографувались. На багатьох світлинах його можна побачити разом зі студентами різних курсів і факультетів. Від такого ним захоплення молодий поет ставав ще більшим красенем, втішався славою, яка гойдала його, підносячи то високо вгору, то опускаючи вниз.
Ми часто бачились – на кафедрі української літератури, на засіданнях літературної студії, під час щорічних вшанувань Івана Франка, Тараса Шевченка, на засіданні наукового літературно-критичного гуртка, в якому від 1956-го я головував, виступав з критичними оглядами університетських початківців, і з того часу аж до арешту мене постійно запрошували і Дмитро Павличко, і Ростислав Братунь на різні засідання, що відбувались у Львівській організації Спілки письменників. Павличко радив мені не тільки усно виступати в обговореннях літературних творів, а й друкуватись. Його прихильне ставлення, яке я постійно відчував, заохочувало мене до наукової і літературно-критичної праці, до осмислення літературного процесу. Завдяки йому мене прийняли на працю у Львівський музей українського мистецтва.
Коли в університеті біля кафедри української літератури 10 січня 1959 р. я зустрів Дмитра, то він був не такий, як завжди. На обличчі якась внутрішня напруженість чи тривога. Таким я його ще не бачив. Запитав мене:
- Ти купив мою збірку "Правда кличе!"?
- Ні, ще не купив.
- То вже й не купиш, – сказав якось не то сердито, не то ображено.
Я перепитав:
- Чому не куплю?
- Та тому, що поступила вказівка не продавати. Мені сказали, що книжка буде вилучена з усіх книгарень.
- Не може бути! – спробував заперечити я.
- Може бути. Я тобі її подарую, уважно прочитай і все зрозумієш. Добре, що маю з собою ще кілька примірників.
Ми підійшли до вікна і Дмитро витягнув з портфеля невелику книжку в яскраво-червоній м'якій обкладинці (оформлення Дмитра Гринця), поклав її на портфель і під своєю фотографією написав: "Дорогому Богданові Горинь на мужність і любов – Д. Павличко 10.І 59".
Подаровану Павличком збірку під промовистою назвою "Правда кличе!" я читав до півночі, деякі вірші перечитував по два-три рази, і вони мені назавжди запам'ятались, як і багато інших його творів – навіть тих, яких не пам'ятає сам автор. Після уважного перечитування деяких віршів у мене склалося враження, що з тої збірки (якщо б вірші відповідно згрупувати) можна було б скласти дві збірки: одну таку, що не хотілося б читати, а другу таку, що хотілося б усю вивчити напам'ять. Було зрозуміло, що книжка могла бути надрукована тільки такого строкатого добору взаємно протилежних за змістом поезій. Наступного дня я був зазвичай у книгарні й запитав, чи є збірка Павличка. Продавщиця, яка добре мене знала, якось майже шепотом відповіла, що вже нема.
На кафедрі української літератури хтось про Павличка розпускав різні чутки. Одні казали, що його заарештували, інші, що він закрився у своєму помешканні й не виходить на люди. Я не дуже в усе це вірив, бо мав його попередні збірки – "Любов і ненависть" (1953), "Моя земля" (1955), "Чорна нитка" (1958). В тих збірках було достатньо віршів, щоб зарахувати Павличка до поетів "ленінського гарту".
Був впевнений, що Павличко має великий досвід і зуміє довести, що натхнення написати "Правда кличе!" дав йому XX з'їзд КПРС.
[За виключенням проданих примірників весь наклад книги був вилучений з продажу. У квітні 1959 pоку до ЦК КПУ надійшла доповідна записка завідуючого відділом науки і культури ЦК Ю. Кондуфора "Про деякі недоліки в роботі з інтелігенцією у Львівській обласній партійній організації", де констатувалося "відродження націоналістичних тенденцій" серед інтелігенції краю. Про це свідчили, на думку автора (чи авторів?) записки, такі факти, як вихід "ідейно хибної" збірки віршів Д. Павличка "Правда кличе". – Прим. В.Ф.]
Що збірка Павличка заборонена, писав мені у листі Михайло Косів, коли я у м. Славуті проходив військову перепідготовку. А коли повернувся зі Славути, розмови про Павличка вже затихли, він знову ввійшов у колію активного літературного життя, а невдовзі, таки у тому ж 1959 році, на прилавках книгарень появилась його нова книжка "Бистрина" (1959) – до певної міри символічна назва, бо після "Бистрини" поетичні збірки Павличка виходили кожного року: "Днина" (1960), "На чатах" (1961), "Пальмова віть", "Жест Нерона" (1962). Після історичного приїзду до Львова у травні 1962 року Вінграновського, Драча і Дзюби, якими опікувався Павличко, і репресій 1965 р. у виданнях його збірок були невеликі перепади, але через два-три роки збірки знову сипались на прилавки книгарень, наче з мішка.
1964 року в львівському видавництві "Каменяр" вийшла мініатюрна збірочка поезій Павличка "Галицьке поліття". Коштував той "метелик" всього 5 коп., але надрукований був тиражем 3000. Як на 1964 рік, то більшість із поміщених у збірочці шістнадцяти віршів були ганебного змісту: вихваляння нової окупації Галичини у 1939 році, червоної п'ятикутної зірки, яку "боєць подарував" поету, Ярослава Галана, що живе "богам наперекір", та інше плюгавство [1].
***
Після 1959 року ніяких згадок про збірку «Правда кличе» не було! Але у лютневому випуску часопису «Наше життя» за 1988 рік, який випускається «Союзом українок Америки» я знайшов спогади про цю збірку і три вірші з неї [2].
Знаки запитання супроводжують творче життя першого у післявоєнні роки натхненного будителя української національної свідомості, яку біль поет носив у своєму серці, прикриваючи її віршами, в котрих клявся у холуйській вірності ненависному режиму. Яке ж то мусить бути зболене, покраяне ножами гострих конфліктів, сумнівів і протиріч його серце! Павличко як цілість – органічний витвір страшної комуністичної епохи. Незалежна Україна, до проголошення якої він доклав чимало сил, енергії і часу, оперувала його серце, вирізавши хвору частину. Поет почав нове життя.
Джерела:
[1] Горинь Богдан. Не тільки про себе. Роман-колаж у трьох книгах. Книга перша (1955-1965).
[2] Анна Галя Горбач. Кілька слів про промовчувану збірку Дмитра Павличка / «Наше життя», № 2, лютий 1988.
Наші інтереси:
Знати нашу літературну спадщину.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Народна держава формується не окремими людьми, а організованими громадами людей. Роман «Вулик Геллстрома» (англ. Hellstrom's Hive, 1973) – це політичний проект заснування народної держави –...
«Правда кличе»: Знищена збірка віршів Дмитра Павличка
Світ:
Спецтема:
На самому початку хрущовської «відлиги» побачила світ збірка віршів Дмитра Павличка "Правда кличе" (1958). Однак незабаром вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів.
2pavlychko.jpg
Богдан Горинь: "Не тільки про себе" – Дмитро Павличко
Дмитро Павличко закінчив Львівський державний університет ім. Івана Франка у 1953 році, вчився на українському відділі філологічного факультету, а після першого курсу перейшов на відділ логіки і психології. Коли ректором Львівського університету став Євген Лазаренко, який, крім того, що був видатним вченим-геологом, писав вірші, то на ґрунті поезії між Павличком і Лазаренком була велика дружба. Їх часто можна було бачити разом.
Можливо, саме ректор порекомендував Павличкові вступити в аспірантуру, хоча це могла бути і його власна ініціатива. В усякому разі під час мого навчання в університеті (1954-1959) Павличка знали як аспіранта і працівника журналу "Жовтень". Він був улюбленцем молоді, ним марили у снах дівчата, де тільки була нагода, з ним фотографувались. На багатьох світлинах його можна побачити разом зі студентами різних курсів і факультетів. Від такого ним захоплення молодий поет ставав ще більшим красенем, втішався славою, яка гойдала його, підносячи то високо вгору, то опускаючи вниз.
Ми часто бачились – на кафедрі української літератури, на засіданнях літературної студії, під час щорічних вшанувань Івана Франка, Тараса Шевченка, на засіданні наукового літературно-критичного гуртка, в якому від 1956-го я головував, виступав з критичними оглядами університетських початківців, і з того часу аж до арешту мене постійно запрошували і Дмитро Павличко, і Ростислав Братунь на різні засідання, що відбувались у Львівській організації Спілки письменників. Павличко радив мені не тільки усно виступати в обговореннях літературних творів, а й друкуватись. Його прихильне ставлення, яке я постійно відчував, заохочувало мене до наукової і літературно-критичної праці, до осмислення літературного процесу. Завдяки йому мене прийняли на працю у Львівський музей українського мистецтва.
Коли в університеті біля кафедри української літератури 10 січня 1959 р. я зустрів Дмитра, то він був не такий, як завжди. На обличчі якась внутрішня напруженість чи тривога. Таким я його ще не бачив. Запитав мене:
- Ти купив мою збірку "Правда кличе!"?
- Ні, ще не купив.
- То вже й не купиш, – сказав якось не то сердито, не то ображено.
Я перепитав:
- Чому не куплю?
- Та тому, що поступила вказівка не продавати. Мені сказали, що книжка буде вилучена з усіх книгарень.
- Не може бути! – спробував заперечити я.
- Може бути. Я тобі її подарую, уважно прочитай і все зрозумієш. Добре, що маю з собою ще кілька примірників.
Ми підійшли до вікна і Дмитро витягнув з портфеля невелику книжку в яскраво-червоній м'якій обкладинці (оформлення Дмитра Гринця), поклав її на портфель і під своєю фотографією написав: "Дорогому Богданові Горинь на мужність і любов – Д. Павличко 10.І 59".
Подаровану Павличком збірку під промовистою назвою "Правда кличе!" я читав до півночі, деякі вірші перечитував по два-три рази, і вони мені назавжди запам'ятались, як і багато інших його творів – навіть тих, яких не пам'ятає сам автор. Після уважного перечитування деяких віршів у мене склалося враження, що з тої збірки (якщо б вірші відповідно згрупувати) можна було б скласти дві збірки: одну таку, що не хотілося б читати, а другу таку, що хотілося б усю вивчити напам'ять. Було зрозуміло, що книжка могла бути надрукована тільки такого строкатого добору взаємно протилежних за змістом поезій. Наступного дня я був зазвичай у книгарні й запитав, чи є збірка Павличка. Продавщиця, яка добре мене знала, якось майже шепотом відповіла, що вже нема.
На кафедрі української літератури хтось про Павличка розпускав різні чутки. Одні казали, що його заарештували, інші, що він закрився у своєму помешканні й не виходить на люди. Я не дуже в усе це вірив, бо мав його попередні збірки – "Любов і ненависть" (1953), "Моя земля" (1955), "Чорна нитка" (1958). В тих збірках було достатньо віршів, щоб зарахувати Павличка до поетів "ленінського гарту".
Був впевнений, що Павличко має великий досвід і зуміє довести, що натхнення написати "Правда кличе!" дав йому XX з'їзд КПРС.
[За виключенням проданих примірників весь наклад книги був вилучений з продажу. У квітні 1959 pоку до ЦК КПУ надійшла доповідна записка завідуючого відділом науки і культури ЦК Ю. Кондуфора "Про деякі недоліки в роботі з інтелігенцією у Львівській обласній партійній організації", де констатувалося "відродження націоналістичних тенденцій" серед інтелігенції краю. Про це свідчили, на думку автора (чи авторів?) записки, такі факти, як вихід "ідейно хибної" збірки віршів Д. Павличка "Правда кличе". – Прим. В.Ф.]
Що збірка Павличка заборонена, писав мені у листі Михайло Косів, коли я у м. Славуті проходив військову перепідготовку. А коли повернувся зі Славути, розмови про Павличка вже затихли, він знову ввійшов у колію активного літературного життя, а невдовзі, таки у тому ж 1959 році, на прилавках книгарень появилась його нова книжка "Бистрина" (1959) – до певної міри символічна назва, бо після "Бистрини" поетичні збірки Павличка виходили кожного року: "Днина" (1960), "На чатах" (1961), "Пальмова віть", "Жест Нерона" (1962). Після історичного приїзду до Львова у травні 1962 року Вінграновського, Драча і Дзюби, якими опікувався Павличко, і репресій 1965 р. у виданнях його збірок були невеликі перепади, але через два-три роки збірки знову сипались на прилавки книгарень, наче з мішка.
1964 року в львівському видавництві "Каменяр" вийшла мініатюрна збірочка поезій Павличка "Галицьке поліття". Коштував той "метелик" всього 5 коп., але надрукований був тиражем 3000. Як на 1964 рік, то більшість із поміщених у збірочці шістнадцяти віршів були ганебного змісту: вихваляння нової окупації Галичини у 1939 році, червоної п'ятикутної зірки, яку "боєць подарував" поету, Ярослава Галана, що живе "богам наперекір", та інше плюгавство [1].
***
Після 1959 року ніяких згадок про збірку «Правда кличе» не було! Але у лютневому випуску часопису «Наше життя» за 1988 рік, який випускається «Союзом українок Америки» я знайшов спогади про цю збірку і три вірші з неї [2].
Знаки запитання супроводжують творче життя першого у післявоєнні роки натхненного будителя української національної свідомості, яку біль поет носив у своєму серці, прикриваючи її віршами, в котрих клявся у холуйській вірності ненависному режиму. Яке ж то мусить бути зболене, покраяне ножами гострих конфліктів, сумнівів і протиріч його серце! Павличко як цілість – органічний витвір страшної комуністичної епохи. Незалежна Україна, до проголошення якої він доклав чимало сил, енергії і часу, оперувала його серце, вирізавши хвору частину. Поет почав нове життя.
Джерела:
[1] Горинь Богдан. Не тільки про себе. Роман-колаж у трьох книгах. Книга перша (1955-1965).
[2] Анна Галя Горбач. Кілька слів про промовчувану збірку Дмитра Павличка / «Наше життя», № 2, лютий 1988.
Знати нашу літературну спадщину.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта (+аудіо)