Ніби вчора написаний текст М.Міхновського під назвою «22 квітня 1912 року. Харків»: «Зледащів український народ. Ледащами поробились члени української нації. Хто і що може вдіяти проти цього кам’яного муру байдужості? Навіть вогонь Шевченка не здужав і досі розтопити товстий шар криги, що ним окутаний пульс життя українського народу.»
Це була остання стаття Миколи Міхновського, пов’язана з постаттю Тараса Шевченка. Цього ж року в Києві постало Братство самостійників, а в Харкові під впливом Міхновського - таємний студентський гурток ім. Т.Шевченка. Ці організації за задумом М. Міхновського мали продовжувати цілі та ідеологію Братства Тарасівців.
Архівних документів про історію виникнення Братства тарасівців майже немає. Інформацію про неї узято насамперед зі спогадів та листування колишніх учасників. Наразі відомо, що влітку 1891 року на могилі Тараса Шевченка на Чернечій горі біля Канева харківські студенти Михайло Базькевич, Микола Байздренко та Іван Липа разом з харківським чиновником Віталієм Боровиком заснували таємне політичне товариство під назвою «Братство тарасівців».
За деякими даними, серед засновників були і Борис Грінченко та Микола Міхновський. За іншими відомостями, вони приєдналися до організації одразу після її заснування разом із такими знаними постатями української історії, як Мусій Кононенко, Михайло Коцюбинський, Володимир Шемет, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Євген Тимченко та інші.
В матеріалах про Олександра Русова, відомого українського статистика, згадується, що у 1891 році він почав проводити подвірний опис Полтави і широко залучав до цієї справи студентів-українців. І там, в Полтаві, між студентом-медиком І.Липою та його компанією, М.Міхновським і його братами, а також братами Шеметами виникла ідея створення Братства, яке мало за мету перенести ідеї Шевченка в площину практичної політики.
Можливо, саме тоді Іван Липа (обраний незабаром головою Братства) познайомився в Полтаві зі священиком Феофілом Булдовським та його сестрою Марією, з якою згодом одружиться. Принаймні правнучка Марта Липа – Гумецька і полтавський історик Юрій Волошин доводять, що Юрій Липа, знаний лікар і публіцист, автор знаменитої історіософської праці «Призначення України», був сином лікарів Івана Липи і Марії Булдовської, сестри майбутнього митрополита Феофіла, який у липні 1942 року підписав урочисту угоду про входження Харківсько-Полтавської єпархії до складу УАПЦ.
Однак все ж поміркуємо над питанням – чому саме Харковом і Полтавою наприкінці ХІХ століття здійснюється ідея таємної організації, кінцева мета якої - утворення самостійної держави зі своєю помісною автокефальною Церквою? До речі, Іван Липа у 1918 році буде призначений Міністром віросповідань уряду УНР і підпише указ про Українську автокефальну православну церкву.
Причина в тому, що Київ 80-90-х років ХІХ століття був головним осередком старого «українофільського» руху і унеможливлював появу нових течій серед української молодої громади, чітко реагуючи на будь-які прояви самостійної думки. Ці українофільські громади були чимось на кшталт наших сучасних «Просвіти» чи Руху, які не дали ніякого плоду, крім путівок своїм провідникам у владу, де останні потрапили під диктат колишньої радянської партноменклатури.
Так само і в ХІХ столітті наступне за Шевченком покоління, налякане його стражданнями і його долею, діяло виключно у форматі повної лояльності до імперської влади. Микола Міхновський саркастично висловився про їхню діяльність наступним чином: «Робім так, щоб ніхто не бачив нашої роботи!»
Отже, для того, щоб ідеї Шевченка піднялись до ідеї чину, потрібно було створити епоху полеміки, заперечень і боротьби. І такі зміни настають з появою молодої генерації інтелігентів. Цитуємо: «Серед такого й іншого українофільства давно вже прокладало стежку здорове, нормальне українство, як струмочки чистої води серед кальної дороги, і коли українофільство було раніш ніби нормальним з’явищем нашого ненормального стану, то тепер українофіли вже неможливі, як дійсні й щирі патріоти, як люди ідеї. І поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постільки ми, свідомі Українці, не бажаємо о дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільності.» Це була цитата з програмного документу «Братства тарасівців» «Profession de foi, або Визнання віри молодих українців», виголошеного Іваном Липою в Харкові на відзначенні Шевченківських роковин, ймовірно, після участі у традиційній для студентської молоді Харкова ще з 1861 року заупокійній панахиді по Шевченку в Мироносицькій церкві.
Політичне «Вірую» Тарасівців повністю спиралося на ідеї Шевченка і було протиставленням не тільки аполітичному українофільству, але й ідеям соціалізму різних відтінків (драгоманівщини зокрема), які набули наприкінці 19 століття популярності в молодіжному середовищі. Це була декларація бачення тарасівцями ідеї і мрії справжньої України: визнання Московщини окупантом України, вимоги повної державно-політичної незалежності України, підкреслення політичного моменту в праці серед народу з акцентом, що справедлива розв’язка соціального питання може прийти в парі з політичним вирішенням державної суверенності: «Своя Самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Настав час почати боротьбу за оцю свою національну державність. Не досить культурної праці старших поколінь. Треба перейти до праці активної політичної... Ціль наша — визволення цілої нації з московської неволі, створення Самостійної Української Держави... Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення держави. Отже, ні проекти московських лібералів, ні соціалістичні програми московських революційних партій не можуть бути нами прийняті як наші проекти, як наші програми»
. А ще «Братство тарасівців» чітко заманіфестувало ідею національної єдності українського народу: «Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу». Гасло, яке з певних політичних мотивів набуло особливо актуального значення саме сьогодні. Як і головне у діяльності «братчиків» — служіння не грошам і не чужим державам, а Україні.
Цікавою була примітка до заголовку програми від редакції львівської газети «Правда», де вона була надрукована в квітні 1893 року: «Подаючи сю в перший раз письменно висловлену національну програму молодих Українців, пересилаємо їй щире помагайбі до праці в сім напрямі, вітаючи їх словами безсмертного Тараса: «Борітеся, поборете. Вам Бог помагає!»
Ідеї тарасівців були пропаговані також Вартовим (Б. Грінченком) у «Листах з Наддніпрянської України» та М. Коцюбинським у казці-алегорії «Хо».
У 1893 року в Києві, під головуванням Миколи Міхновського, відбувся підпільний всеукраїнський з’їзд «Братства тарасівців», в якому взяли участь 30 делегатів. Серед них - Михайло Коцюбинський, Євген Тимченко, Володимир Самійленко, а також брат Миколи Міхновського – отець Юрій (пізніше архієпископ Чернігівський Юрій, настоятель собору св. Софії УАПЦ в Києві, якого більшовики розстріляли 1937 року). Тарасівці прийняли рішення перейти від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Та в квітні проти діячів товариства почались репресії, багато з учасників були заарештовані і вислані за звинуваченням в «українофільській пропаганді». Влітку 1893 року за звинуваченням у підготовці «відторгнення Малоросії від Великої Росії» було заарештовано і засуджено до ув’язнення Івана Липу та кількох харківських братчиків. Та цікаво, що в судовому процесі назва організації «Братство тарасівців» не фігурувала – про існування таємної організації поліція так і не довідалась. Після арештів у Харкові центр Братства перемістився до Києва. Правда, після цих подій частина членів (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В. Чехівські) перейшла на автономістично-федералістичні позиції.
Якщо говорити про діяльність Братства, то вона провадилася в такий спосіб, що в кожній українській студентській громаді, що існувала легально або напівлегально, було організовано з найактивніших студентів таємне звено «Братства тарасівців», яке спрямовувало працю громади по лінії політичних вимог цієї організації. Ідеї тарасівців поширювались його членами також у літературних творах, статтях, друкованих в українській пресі Галичини, яку нелегально розповсюджували у підросійській Україні. Осередки Братства, крім Києва і Харкова, були в Одесі, Лубнах, Полтаві, Прилуках, Чернігові.
Фінансувалася організація за рахунок пожертв благодійників, зокрема – цукрозаводчика Василя Симиренка. Так, у травні 1897 року провідні тарасівці на кошти В. Симиренка роз’їхалися по Україні для «роботи політичної». Микола Міхновський був відряджений на Лівобережжя. Деякі тарасівці створювали осередки своєї організації або підпорядковані Братству групи за місцем свого попереднього проживання, буваючи там у батьків, родичів чи друзів під час канікул, відпусток тощо.
Цей процес продовжувався й у другій половині 90-х років. Саме як результат цілеспрямованої роботи у цьому напрямку можна характеризувати заснований у 1896 році молодіжний гурток у Лубнах, який місцеве громадянство цілком слушно називало «дітьми Шемета». Поліція вважала, що посередником у стосунках «центральної групи українофілів із лубенським українофільським гуртком» був Володимир Шемет, який доставляв членам гуртка під час відвідин батьків «заборонені закордонні видання з київського складу».
Немає сумніву, що до створення лубенського гуртка був причетний не лише Володимир Шемет із його братами Сергієм і Миколою, але й Микола Міхновський – як один з організаторів або добре обізнаний порадник. Подібний гурток був створений 1896 році і в Прилуках, на батьківщині Миколи Міхновського. «Головним порадником прилуцького гуртка» Олександр Лотоцький називає племінника Миколи – студента Київського університету Василя Совачіва. Важко уявити, що до організації й діяльності цього гуртка не був причетний і сам Міхновський.
Робота обох цих гімназійних гуртків принесла значні результати. В них виховувалися відомі пізніше діячі національно-визвольного руху: Володимир Дорошенко, Олексій Назаріїв, Микола Порш, Борис Мартос та ін. Юрій Коллард пише також про існування української громади при Полтавській семінарії, серед членів якої називає двох представників однієї з бічних гілок родинного клану Міхновських (“братів О. та В. Міхновських”), які у другій половині 90-х років навчалися у Полтавській духовній семінарії. Членом гуртка був і Симон Петлюра.
Важливо підкреслити, що тарасівці дуже негативно ставились до будь-яких спроб монополізувати українську справу якоюсь з організацій. Вони вважали це проявами недолугого мислення і анти конструктивної дії. Навпаки, вони входили до різних українських угруповань, об’єднуючись навколо щоденних конкретних справ і орієнтуючи їх на високі цілі.
У 1899 році до Харкова переїхав Микола Міхновський. В 1900 році, під час відзначення шевченкових роковин, він виголосив доповідь «Самостійна Україна», яка була, власне, розширенням і обгрунтуванням тез програми «Братства тарасівців» щодо прав українського народу на свою державу.
В цій роботі М. Міхновський представляє Шевченка як посередника між козацько-гетьманською державою і сучасністю. Він пише: «.. доки нація живе, доки відчуває себе живою, сильною, доти нема місця для задавнення. Мова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш народ своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Мефодіївське братство, Шевченко, селянські повстання 80-х років) перервав течію задавнення, давши напрям розв’язати суперечку про обов’язковість Переяславської конституції тим способом, який може уважатися єдино дійсним і серйозним, себто силою.»
До речі, і програма тарасівців спиралась на конституційно-правові процедури набуття Україною незалежності. У 1902 році М.Міхновський засновує Українську народну партію, до якої, між іншим, належали Варфоломій та Григорій Шевченки, з чого можна зробити висновок, що в родині генія Міхновського вважали гідним і послідовним учнем ідей Кобзаря.
У 1903 році Міхновський формулює Кредо борця за волю і славу України у 10 заповідях УНП, в яких також помітно вплив шевченківської думки в таких аспектах, як єдність українців, що має бути вищою за станові розбіжності; стосунки із чужинцями, а також ставлення до спільних духовно-національних вартостей:
1. Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей - це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.
2. Усі люди твої брати. Але москалі, ляхи, мадяри, румуни та жиди - це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують нас.
3. Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.
4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.
6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.
7. Не зробися ренегатом-відступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.
І нарешті під датою 26 лютого (10-го березня за новим стилем) 1912 року Микола Міхновський пише статтю «Шевченкові роковини», в якій ставить Тараса Шевченка на один рівень із пророком Мойсеєм: « Є він для українського народу тим огненним стовпом, що колись Бог послав народові єврейському, як виходив він з Єгипту. Як той біблійний огненний стовп, показує він шлях до щасливої будуччини». І закінчує статтю словами самого Кобзаря: «Братія, не вдавайтеся в тугу, а моліться Богу і роботайте розумно во ім’я Матері нашої України.» Може це і є сьогодні для нас, українців, найважливіше?
Найголовнішою технологією нашого світу є технологія керованої молодості, або ж «вічного життя». Згідно з творами античних авторів, ця технологія була доступна народу гіперборіїв, який пережив Великий...
Шевченкові ідеї на висоті чину (Братство тарасівців, Микола Міхновський)
Світ:
Архівних документів про історію виникнення Братства тарасівців майже немає. Інформацію про неї узято насамперед зі спогадів та листування колишніх учасників. Наразі відомо, що влітку 1891 року на могилі Тараса Шевченка на Чернечій горі біля Канева харківські студенти Михайло Базькевич, Микола Байздренко та Іван Липа разом з харківським чиновником Віталієм Боровиком заснували таємне політичне товариство під назвою «Братство тарасівців».
За деякими даними, серед засновників були і Борис Грінченко та Микола Міхновський. За іншими відомостями, вони приєдналися до організації одразу після її заснування разом із такими знаними постатями української історії, як Мусій Кононенко, Михайло Коцюбинський, Володимир Шемет, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Євген Тимченко та інші.
В матеріалах про Олександра Русова, відомого українського статистика, згадується, що у 1891 році він почав проводити подвірний опис Полтави і широко залучав до цієї справи студентів-українців. І там, в Полтаві, між студентом-медиком І.Липою та його компанією, М.Міхновським і його братами, а також братами Шеметами виникла ідея створення Братства, яке мало за мету перенести ідеї Шевченка в площину практичної політики.
Можливо, саме тоді Іван Липа (обраний незабаром головою Братства) познайомився в Полтаві зі священиком Феофілом Булдовським та його сестрою Марією, з якою згодом одружиться. Принаймні правнучка Марта Липа – Гумецька і полтавський історик Юрій Волошин доводять, що Юрій Липа, знаний лікар і публіцист, автор знаменитої історіософської праці «Призначення України», був сином лікарів Івана Липи і Марії Булдовської, сестри майбутнього митрополита Феофіла, який у липні 1942 року підписав урочисту угоду про входження Харківсько-Полтавської єпархії до складу УАПЦ.
Однак все ж поміркуємо над питанням – чому саме Харковом і Полтавою наприкінці ХІХ століття здійснюється ідея таємної організації, кінцева мета якої - утворення самостійної держави зі своєю помісною автокефальною Церквою? До речі, Іван Липа у 1918 році буде призначений Міністром віросповідань уряду УНР і підпише указ про Українську автокефальну православну церкву.
Причина в тому, що Київ 80-90-х років ХІХ століття був головним осередком старого «українофільського» руху і унеможливлював появу нових течій серед української молодої громади, чітко реагуючи на будь-які прояви самостійної думки. Ці українофільські громади були чимось на кшталт наших сучасних «Просвіти» чи Руху, які не дали ніякого плоду, крім путівок своїм провідникам у владу, де останні потрапили під диктат колишньої радянської партноменклатури.
Так само і в ХІХ столітті наступне за Шевченком покоління, налякане його стражданнями і його долею, діяло виключно у форматі повної лояльності до імперської влади. Микола Міхновський саркастично висловився про їхню діяльність наступним чином: «Робім так, щоб ніхто не бачив нашої роботи!»
Отже, для того, щоб ідеї Шевченка піднялись до ідеї чину, потрібно було створити епоху полеміки, заперечень і боротьби. І такі зміни настають з появою молодої генерації інтелігентів. Цитуємо: «Серед такого й іншого українофільства давно вже прокладало стежку здорове, нормальне українство, як струмочки чистої води серед кальної дороги, і коли українофільство було раніш ніби нормальним з’явищем нашого ненормального стану, то тепер українофіли вже неможливі, як дійсні й щирі патріоти, як люди ідеї. І поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постільки ми, свідомі Українці, не бажаємо о дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільності.» Це була цитата з програмного документу «Братства тарасівців» «Profession de foi, або Визнання віри молодих українців», виголошеного Іваном Липою в Харкові на відзначенні Шевченківських роковин, ймовірно, після участі у традиційній для студентської молоді Харкова ще з 1861 року заупокійній панахиді по Шевченку в Мироносицькій церкві.
Політичне «Вірую» Тарасівців повністю спиралося на ідеї Шевченка і було протиставленням не тільки аполітичному українофільству, але й ідеям соціалізму різних відтінків (драгоманівщини зокрема), які набули наприкінці 19 століття популярності в молодіжному середовищі. Це була декларація бачення тарасівцями ідеї і мрії справжньої України: визнання Московщини окупантом України, вимоги повної державно-політичної незалежності України, підкреслення політичного моменту в праці серед народу з акцентом, що справедлива розв’язка соціального питання може прийти в парі з політичним вирішенням державної суверенності: «Своя Самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Настав час почати боротьбу за оцю свою національну державність. Не досить культурної праці старших поколінь. Треба перейти до праці активної політичної... Ціль наша — визволення цілої нації з московської неволі, створення Самостійної Української Держави... Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення держави. Отже, ні проекти московських лібералів, ні соціалістичні програми московських революційних партій не можуть бути нами прийняті як наші проекти, як наші програми»
. А ще «Братство тарасівців» чітко заманіфестувало ідею національної єдності українського народу: «Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу». Гасло, яке з певних політичних мотивів набуло особливо актуального значення саме сьогодні. Як і головне у діяльності «братчиків» — служіння не грошам і не чужим державам, а Україні.
Цікавою була примітка до заголовку програми від редакції львівської газети «Правда», де вона була надрукована в квітні 1893 року: «Подаючи сю в перший раз письменно висловлену національну програму молодих Українців, пересилаємо їй щире помагайбі до праці в сім напрямі, вітаючи їх словами безсмертного Тараса: «Борітеся, поборете. Вам Бог помагає!»
Ідеї тарасівців були пропаговані також Вартовим (Б. Грінченком) у «Листах з Наддніпрянської України» та М. Коцюбинським у казці-алегорії «Хо».
У 1893 року в Києві, під головуванням Миколи Міхновського, відбувся підпільний всеукраїнський з’їзд «Братства тарасівців», в якому взяли участь 30 делегатів. Серед них - Михайло Коцюбинський, Євген Тимченко, Володимир Самійленко, а також брат Миколи Міхновського – отець Юрій (пізніше архієпископ Чернігівський Юрій, настоятель собору св. Софії УАПЦ в Києві, якого більшовики розстріляли 1937 року). Тарасівці прийняли рішення перейти від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Та в квітні проти діячів товариства почались репресії, багато з учасників були заарештовані і вислані за звинуваченням в «українофільській пропаганді». Влітку 1893 року за звинуваченням у підготовці «відторгнення Малоросії від Великої Росії» було заарештовано і засуджено до ув’язнення Івана Липу та кількох харківських братчиків. Та цікаво, що в судовому процесі назва організації «Братство тарасівців» не фігурувала – про існування таємної організації поліція так і не довідалась. Після арештів у Харкові центр Братства перемістився до Києва. Правда, після цих подій частина членів (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В. Чехівські) перейшла на автономістично-федералістичні позиції.
Якщо говорити про діяльність Братства, то вона провадилася в такий спосіб, що в кожній українській студентській громаді, що існувала легально або напівлегально, було організовано з найактивніших студентів таємне звено «Братства тарасівців», яке спрямовувало працю громади по лінії політичних вимог цієї організації. Ідеї тарасівців поширювались його членами також у літературних творах, статтях, друкованих в українській пресі Галичини, яку нелегально розповсюджували у підросійській Україні. Осередки Братства, крім Києва і Харкова, були в Одесі, Лубнах, Полтаві, Прилуках, Чернігові.
Фінансувалася організація за рахунок пожертв благодійників, зокрема – цукрозаводчика Василя Симиренка. Так, у травні 1897 року провідні тарасівці на кошти В. Симиренка роз’їхалися по Україні для «роботи політичної». Микола Міхновський був відряджений на Лівобережжя. Деякі тарасівці створювали осередки своєї організації або підпорядковані Братству групи за місцем свого попереднього проживання, буваючи там у батьків, родичів чи друзів під час канікул, відпусток тощо.
Цей процес продовжувався й у другій половині 90-х років. Саме як результат цілеспрямованої роботи у цьому напрямку можна характеризувати заснований у 1896 році молодіжний гурток у Лубнах, який місцеве громадянство цілком слушно називало «дітьми Шемета». Поліція вважала, що посередником у стосунках «центральної групи українофілів із лубенським українофільським гуртком» був Володимир Шемет, який доставляв членам гуртка під час відвідин батьків «заборонені закордонні видання з київського складу».
Немає сумніву, що до створення лубенського гуртка був причетний не лише Володимир Шемет із його братами Сергієм і Миколою, але й Микола Міхновський – як один з організаторів або добре обізнаний порадник. Подібний гурток був створений 1896 році і в Прилуках, на батьківщині Миколи Міхновського. «Головним порадником прилуцького гуртка» Олександр Лотоцький називає племінника Миколи – студента Київського університету Василя Совачіва. Важко уявити, що до організації й діяльності цього гуртка не був причетний і сам Міхновський.
Робота обох цих гімназійних гуртків принесла значні результати. В них виховувалися відомі пізніше діячі національно-визвольного руху: Володимир Дорошенко, Олексій Назаріїв, Микола Порш, Борис Мартос та ін. Юрій Коллард пише також про існування української громади при Полтавській семінарії, серед членів якої називає двох представників однієї з бічних гілок родинного клану Міхновських (“братів О. та В. Міхновських”), які у другій половині 90-х років навчалися у Полтавській духовній семінарії. Членом гуртка був і Симон Петлюра.
Важливо підкреслити, що тарасівці дуже негативно ставились до будь-яких спроб монополізувати українську справу якоюсь з організацій. Вони вважали це проявами недолугого мислення і анти конструктивної дії. Навпаки, вони входили до різних українських угруповань, об’єднуючись навколо щоденних конкретних справ і орієнтуючи їх на високі цілі.
У 1899 році до Харкова переїхав Микола Міхновський. В 1900 році, під час відзначення шевченкових роковин, він виголосив доповідь «Самостійна Україна», яка була, власне, розширенням і обгрунтуванням тез програми «Братства тарасівців» щодо прав українського народу на свою державу.
В цій роботі М. Міхновський представляє Шевченка як посередника між козацько-гетьманською державою і сучасністю. Він пише: «.. доки нація живе, доки відчуває себе живою, сильною, доти нема місця для задавнення. Мова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш народ своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Мефодіївське братство, Шевченко, селянські повстання 80-х років) перервав течію задавнення, давши напрям розв’язати суперечку про обов’язковість Переяславської конституції тим способом, який може уважатися єдино дійсним і серйозним, себто силою.»
До речі, і програма тарасівців спиралась на конституційно-правові процедури набуття Україною незалежності. У 1902 році М.Міхновський засновує Українську народну партію, до якої, між іншим, належали Варфоломій та Григорій Шевченки, з чого можна зробити висновок, що в родині генія Міхновського вважали гідним і послідовним учнем ідей Кобзаря.
У 1903 році Міхновський формулює Кредо борця за волю і славу України у 10 заповідях УНП, в яких також помітно вплив шевченківської думки в таких аспектах, як єдність українців, що має бути вищою за станові розбіжності; стосунки із чужинцями, а також ставлення до спільних духовно-національних вартостей:
1. Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей - це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.
2. Усі люди твої брати. Але москалі, ляхи, мадяри, румуни та жиди - це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують нас.
3. Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.
4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.
6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.
7. Не зробися ренегатом-відступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.
І нарешті під датою 26 лютого (10-го березня за новим стилем) 1912 року Микола Міхновський пише статтю «Шевченкові роковини», в якій ставить Тараса Шевченка на один рівень із пророком Мойсеєм: « Є він для українського народу тим огненним стовпом, що колись Бог послав народові єврейському, як виходив він з Єгипту. Як той біблійний огненний стовп, показує він шлях до щасливої будуччини». І закінчує статтю словами самого Кобзаря: «Братія, не вдавайтеся в тугу, а моліться Богу і роботайте розумно во ім’я Матері нашої України.» Може це і є сьогодні для нас, українців, найважливіше?
В тему:
Жаба в казані, або Як подолати кризу
Тиранія чи Гетьманат?
Справжня Народна Самооборона. Досвід американської демократії
Демократія чи свобода?
Суперкорпорація Україна
До всесвітньої української держави-громади
Зверніть увагу
Засновник Гіперборії вічно юний Купало – Аполлон – Гермес – Ной: реконструкція міфу про перенародження світу