Спільна комісія досліджуватиме Волинську трагедію

А про геноцид українців на території Польщі будуть згадувати, чи однобоко тільки про поляків?

Я не фахівець по історії, але думаю, що якби українці відмовилися від руйнівної ідеології бандерівщини, це би відсунуло на другий план деякі неприязні зв’язки між Україною і Польщею, які базуються на історичних подіях. Хоча до цієї публікації мій коментар не має відношення.

Потрібно Верховній Раді і Сейму на одночасному засіданні (транслюючи по телебаченню) спільно прийняти звернення до українців і поляків пробачити всі злодіяння від 16 століття по 20 століття і почати розбудовувати нове Міжмор'я.

Цікаво, в чому проявляється сьогодні ця "ідеологія бандерівщини", від якої нам начебто треба відмовлятися? Ми тут хоч одного мирного москаля убили за роки незалежності? Чи може хтось готує атентат міністра внутрішніх справ?

Регулярне підігрівання теми Волинської трагедії має цілком чітку мету: очорнити весь український визвольний рух, оголосивши всіх воїнів УПА різунами, на чолі яких стояв (вірніше, сидів в німецькій тюрмі) Степан Бандера.

Моє відношення відношення до цієї проблеми дуже просте. Кожен народ має своїх національних героїв. Ці герої сакралізовані і недоторканні в очах свого народу. Якщо якийсь сусід починає демонстративно топтати і бруднити пам'ять чужого національного героя, то такому "сусідові" треба негайно давати в рило. Це для того, щоб не втратити самоповагу.

Навіть якщо йдеться про Бандеру, то питанням його десакралізації мають займатися українці, а не поляки. Так само ми не повинні пхати свого носа в польський історичний пантеон, з'ясовуючи хто з їхніх "богатерів" є для нас підозрілим і шкідливим.

Цілком очевидно, що більшість національних героїв здобули славу завдяки тому, що добре натовкли пику сусідам у визвольних війнах.
Цілком очевидно, що потерпілі сусіди щиро вважають ці війни загарбницькими, а ті чужі національні герої є для них покидьками, убивцями і організаторами геноцидів.
(До речі, багато з того, що ми сьогодні обурено називаємо військовими злочинами, колись було сумною воєнною буденністю і не виходило за рамки тодішнього лицарського кодексу).

Найгірше, що ми можна зробити в цій ситуації, це попросити вибачення у поляків за Бандеру, у жидів за Хмельницького, у москалів за Виговського і Мазепу, у хазарів за Святослава, у Європи за Аттилу і... у жінки за те, що такий дурний.

А найпростіше, що роблять чемні люди, - намагаються обминати ці болючі теми на міжнародних форумах або, принаймні, не давати публічних односторонніх оцінок.
Це наша історична пам'ять, яку ми повинні передати нашим дітям, з нашими оцінками.

Для того, щоб залучити поляків у союзники, не треба брехати, що ми їх любимо як рідних братів і забули про все погане, що між нами було. Вони в це не повірять.
Гадаю, що буде цілком достатньо дати їм зрозуміти, що ми поважаємо їх такими, якими вони є, а також глибоко поважаємо їхнє священне право на деякі помилкові історичні висновки.

І нехай собі наші та їхні історики працюють і збирають інформацію всюди, де тільки заманеться, добираючи ті факти, що їм зараз підходять. Тільки без зайвого галасу і метушні. Воно потім все пригодиться. Як відділяти пшеницю від куколю ми вже трохи знаємо.

Для української сторони, на мій погляд, рішення неактуальне. Адже чи не більшість документів про українсько-польське протистояння (Волинську трагедію) опубліковано. На жаль, вони не відображають ні масштабів, ні характеру цього протистояння. Є лише допоміжним інструментом для грунтовних досліджень, які поляки вже провели. Вони опитали свідків. Вони можуть назвати поіменно жертви, кількість зруйнованих осель, культових споруд і т.д. В Україні ця робота не зроблена. Адже українські історики з 1996 року донині ведуть дискусії з поляками з приводу того, хто перший почав, хто винен, як кваліфікувати явище. Але не можуть назвати кількості жертв з українського боку та кількості руйнувань, що обурює польських істориків, які від нас вимагають фактів, а не розумувань про це протистояння. Рішення про спільну українсько-польську комісію, яка шукатиме в архівах документи на зазначену тему, не вирішить питання про кількість жертв з українського боку. Адже я особисто зустрічав в архівах акти 1944 року про кількість жертв у тому чи іншому селі. За невеликими винятками, усі вони приписані німецьким окупантам, хоча серед них багато жертв від польських рук. Спільна комісія, опираючись на ці документи, скаже, що українських жертв у протистоянні не було. І буде права. А ми залишимося в одному місці. Не спільна комісія нам потрібна, а комплексне дослідження цього протистояння: опитування свідків, обстеження кладовищ, приватних фотоархівів, а тоді – держархівів, спецархівів. Лише в такому разі ми пристойно виглядатимемо перед поляками, не плакатимемо, чого вони наших істориків-дослідників цієї трагедії на запрошують на наукові форуми.

Треба не жертви рахувати, а вияснити причини ворожнечі між українцями і поляками, починаючи ще з Речі Посполитої. Я до того, що початково ця ворожнеча була інспірована із-зовні. Далі все пішло за законом росту.