Як часто ми себе недооцінюємо? Чому занижуємо власні досягнення? Або навіть більше – боїмось прийняти власні досягнення і все списуємо на «удачу», «пощастило», «це не моя заслуга», «я нічого такого не робила особливого» або ще краще: «а що тут такого? Це всі можуть!». Так от виявляється не всі! І в психології для цього явища є навіть наукове пояснення і назва – «Impostor Syndrome» - синдром самозванця.
Синдром самозванця – це явище, коли людині здається, що вона не заслужила свого успіху. «Мені просто пощастило!» «На моєму місці мав бути інший». «Скоро всі зрозуміють, що я не такий розумний, яким здаюся». Цей голос у голові – не совість. Це саме «воно» - синдром самозванця.
Хороші новини – синдромом найчастіше «хворіють» лише дуже успішні люди. Ви покидаєте танцювальний паркет з думкою, що з тріском провалили конкурс, а збуджена публіка аплодує вам стоячи? Шалені овації – доказ вашого успіху. А сумнів у собі – доказ синдрому самозванця.
Погані новини – людям із цим синдромом важко усвідомити свою важливість. Вони переконують усіх, що «їм просто пощастило», воно «саме так сталось».
Науковці з’ясували, що 2 із 5 успішних людей вважають себе шарлатанами. Це було наприкінці минулого століття. Сучасні дослідження доводять, що більша частина людей час від часу страждає синдромом самозванця.
Синдром – це суб’єктивний фактор оцінки самого себе. Суб’єктивний і часто помилковий. «Самозванці» ніколи не розкажуть про невпевненість у собі друзям чи колегам. Вони намагаються це приховати.
Але насправді таких людей легко помітити. Вони хочуть догодити усім, суперчутливі до критики, маніакально відповідальні та є класичними перфекціоністами.
Люди з синдромом самозванця сприймають кожен виклик долі як перевірку. Тому дрібниць не існує. Але найбільш сумно те, що «обманщики» сприймають перемогу (велику чи маленьку) як талан, а поразку – як споконвічний фатум, а не як результат власної роботи чи досвіду.
Сумнів – головна отрута. Вона знищує не лише можливість досягати нових висот, а й сам успіх, якщо він уже знайшов свого власника. Відомі особистості остерігаються синдрому самозванця, та позбутися його вдається не всім.
Наприклад, акторка Меріл Стріп якось проговорилася, що взагалі не вміє грати свої ролі. Вона навіть не може сказати, що саме тримає її в кіноіндустрії. І це після того, як Меріл зіграла залізну леді в однойменному фільмі та Міранду Прістлі з «Диявол носить Prada».
Як показують психологічні дослідження, синдром самозванця зустрічається у дійсно крутих фахівців і профі своєї справи.
Справа в ефекті Даннінга-Крюгера: початківці переоцінюють себе через нестачу досвіду, а експерти, навпаки, бачать, скільки їм ще належить досягти, і недооцінюють свої вміння і досягнення.
Так що, якщо у вас синдром самозванця, ви дійсно чогось варті.
Змусити внутрішній голос мовчати не так просто. Він постійно схиляє людину до того, щоб недооцінювати себе, применшувати свою значимість і відмовлятися від безтурботного життя. Синдром стає основною перешкодою для досягнення мети.
Спочатку людина відчуває себе некомпетентною у тій чи іншій сфері, втрачає мотивацію рухатися вперед і починає боятися майбутнього. Згодом вона здобуває хронічне незадоволення своїми досягненнями, відчуває провину й дає негативну оцінку своїм перспективам. Особистість навмисне програмує себе на невдачі.
Але це у тому випадку, якщо не усвідомлювати проблему. Спеціалісти кажуть, що аналіз власного «Я» та розуміння хитрого «затику» – це вже 90% успіху виходу з кризи і покращення якості життя.
Крок 1 – змиритися. Шарлатан, обманщик, крутій, хитрюга – це можна сказати про кожного. Найголовніше – зрозуміти, що роль Брюса Всемогутнього вже зайнята. Треба позбутися набридливого переконання, що помилятися – це погано. Це нормально.
Важко сказати скільки часу знадобилось мені, щоб усвідомити що «щось тут не так», але коли життя вивело мене на «точку кипіння», перше, що я зробила за порадою психолога – це витягнула на Світ Божий всі свої «плюси», які до цього часу не бачила, не помічала, недооцінювала і вважала, що це не варте уваги, бо «так може кожний». Витягла, розклала по поличкам і була вражена їх кількістю.
Крок 2 – розказати про себе, навіть якщо дуже страшно. Критики не уникнути, але потрібно навчитись ігнорувати її перший час. А от слова підтримки – це саме те, що треба у такому випадку. Слід ділитися своїми переживаннями, прислухатися до думки друзів і близьких. Не варто ігнорувати слова десятків людей, які кажуть, що ви класна людина. Їх 10, а ви 1. Значить – ви дійсно класні!
Крок 3 – вчитися. Не думайте про те, як стати найуспішнішою людиною. Ефективніше зайнятися ділом − поглиблювати знання та вдосконалювати навички. Ми не ідеальні, проте можемо стати трішечки кращими.
Крок 4 – позбутися перфекціонізму. Навчитися задовольнятися меншим. Не у всьому, звісно. Але якщо хороший фізик буде посереднім мистецтвознавцем – це вже щось. Не треба бути кращим за всіх і в усьому. Просто отримуйте задоволення від улюбленого заняття.
Крок 5 – регулярно аналізувати власні здобутки. Навіть якщо вони мізерні. Найкращий варіант – завести щоденник. На крайній випадок - просто проаналізуйте все, що з вами відбувалось в минулому з огляду «на себе і прикладені власні зусилля».
Тепер я розумію, що з контрольними в школі мені «щастило» тому, що вчилась гарно, робила все вчасно і багато читала.
В інституті отримувала заліки та оцінки на екзамені «автоматом», бо на все мала свою думку, знову ж таки багато читала, не зволікала з вивченням матеріалу та мала меткий розум.
Коли прийшла на роботу після ВУЗу, то завоювала авторитет колег і керівництва, бо робила все швидко і якісно – що ж тут дивного?
Завершилась моя кар’єра в офісі – виходжу на інший шлях і знову маю успіхи. Пощастило? Та ні! Я ж багато читаю, не боюсь нового і швидко «вникаю в тему», а ще - я вперта і часто просто прокидається «спортивний» азарт і думка: «Невже не зможу? Та не буде такого!»
Як висновок скажу: викиньте геть лінійку, якою міряєте себе з іншими, цінуйте власні досягнення, шануйте себе і регулярно робіть собі «психологічні поглажування» - хваліть себе і не применшуйте заслуг.
Ми маємо те що маємо, бо до цього йшли свідомо. Ми робили все можливе і працювали з повною віддачею, а якщо і були помилки, то це тому що «не помиляється тільки той, хто нічого не робить».
Вгору просування без краплі вагання!
Хай буде!
Робота над собою.
Цитата:
"Науковці з’ясували, що 2 із 5 успішних людей вважають себе шарлатанами."
Думаю,що всі успішні люди,в загальному розумінні,є в якісь мірі шарлатанами.
Вірю в те, що розумію.
Коментарі
Чудова стаття! Я завжди казав, що нам треба займатися ритуальним самовихвалянням: Ділимось успіхами, хвалимось результатами!
Все, що робиться з власної волі, – добро!
Шикарна стаття!
Цитата:
"Науковці з’ясували, що 2 із 5 успішних людей вважають себе шарлатанами."
Думаю,що всі успішні люди,в загальному розумінні,є в якісь мірі шарлатанами.
Вірю в те, що розумію.
Шарлатанами чи, все таки, авантюристами?
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
"Самозванець" себе більше відчуває шарлатаном, бо нібито обманює інших, а оточуючі бачать "самозванця" як авантюриста через його постійні пошуки і прагнення досконалості.
Але, мабуть, все індивідуально.
Саме шарлатанство і лицемірство. Авантюризм для успішних людей по природі практично неможливий,бо вони здатні майже все прорахувати наперед.Хіба що їм хочеться авантюри заради адреналіну.
Вірю в те, що розумію.