Три зради Іуди Іскаріота – першого учасника єрусалимської програми захисту зрадників (+аудіо, відео)

• Пшениця і кукіль – притча про перемогу в інформаційній війні
• Стратегія творців Доброї Новини і дзеркальна контрстратегія дітей диявола

Особа високопоставленого інформатора, знайомого з таємницями «апостольської кухні», добре відома – це Іуда Іскаріот. Майже завжди, коли Євангеліє про нього повідомляє, то наголошує про його зраду, починаючи від найпершої згадки:  «Прикликавши своїх дванадцять учнів, Ісус дав їм владу над нечистими духами, щоб їх виганяли і лікували всяку хворобу й усяку неміч. Ось імена дванадцятьох апостолів: перший Симон, прозваний Петром, і Андрій, брат його; Яків, син Заведея, та Іван, брат його; Пилип та Вартоломей; Тома й Матвій, митар; Яків, син Галфея, і Тадей; Симон Кананій та Іуда Іскаріот, що зрадив його» (Матвій 10.1-4, Марко 3.13-19, Лука 6.12-16).

Хто такий Іуда Іскаріот

Іуда – єдиний з апостолів, що не був галілеянином. Прізвисько Іскаріот («людина з Каріота») підкреслює його іудейське походження, де Каріот – це, вірогідно, назва поселення в Іудеї. Принаймні іудейська канонічна «Книга Єгошуї», яка є продовженням Тори, згадує про іудейське поселення Керійот (Нав. 15:25).

Разом з іншими апостолами Іуда отримав від Ісуса знання для проповіді Доброї Новини і мистецтво зцілювати людей силою слова. Передусім йдеться про вміння виганяти «нечистих духів», тобто очищувати людську психіку від паразитичних програм та інформаційного бруду. Щоб очищувати інших, треба самому перебувати у стані достатньої чистоти, значить в Іуди з цим усе було добре.

Схоже, що Іуда, на відміну від решти апостолів, уже відвідував Єрусалим, був знайомий з архітектурою єрусалимського храму, захоплювався його красою: «І як виходив [Ісус] із храму, каже йому один з його учнів: Учителю, глянь, яке каміння, яка будівля!» (Марко 13.1).

Як усі іудеї чоловічої статі, Іуда пройшов ритуал «обрізання». Це головний ритуал іудаїзму. Згідно з іудейською Торою, егрегор Єгова (Яхве) уклав договір (контракт) з родоначальником євреїв Авраамом. Згідно з ним, Єгова обіцяв надавати повне сприяння Авраамові та його нащадкам (плодючість, влада, завоювання чужих земель), а за це вони зобов’язувалися здійснювати обрізання: «То мій договір, що його ви виконувати будете, поміж мною й поміж вами, і поміж потомством твоїм по тобі: хай кожен чоловічої статі буде обрізаний у вас. І будете ви обрізані на тілі крайньої плоті вашої, і стане це знаком договору поміж мною й поміж вами. … А необрізаний чоловічої статі, що не буде обрізаний на тілі своєї крайньої плоті, то знищиться душа та з народу свого, він зірвав договору мого!» (Буття 17, 3–14). Тут усе жорстко й однозначно – якщо єврей, то обрізаний, а якщо необрізаний – то не єврей.

Згідно з описами Тори і твердженнями Євангелія, егрегор Єгови – це диявол, або ж сатана. Відтак обрізання – це підпис кров’ю під особистим договором з дияволом. Його не треба підписувати рукою на папері – кожен іудей носить цей підпис на своєму тілі.

Від цієї «угоди» з ритуальним каліченням егрегор Ієгови отримує потрійну вигоду.

По-перше, емоції страждання – це найкраща пожива для диявола, адже він живиться негативними емоціями. Завдяки обрізанню, життя іудейських чоловіків починається з протиприродного дикунського ритуалу та страждання.

По-друге, скалічене тіло – це постійне нагадування рабу про свого рабовласника Єгову, а про що думаєш, те й підживлюєш.

По-третє, фізична інакшість посилює групову ідентичність і уявлення про особливу «обраність» іудеїв.   

Чи можна розірвати цей договір з дияволом? Судячи з Євангелія, Ісус вважав що можна – але для цього потрібне свідоме та добровільне рішення.

Річ у тім, що євреї роблять обрізання на восьмий день від народження, коли немовля ще нічого не усвідомлює і не має власної волі, тому цілком беззахисне. Проте будь-який договір є правочинним лише тоді, коли він укладений свідомо і добровільно. Оскільки укладання  договору з Ієговою для дитини не є свідомим і добровільним, то цей договір розривається свідомим і добровільним рішенням мимовільного «підписанта».

Іуда отримав достатньо знань для того, щоб розірвати договір з дияволом – тож далі все залежало від нього самого. Звісно, це дуже непросто, адже уявлення про те, що зв’язок з дияволом – річ цілком нормальна і навіть корисна, закладається дитині з молоком матері. Тим не менше, це можливо – історія знає такі випадки звільнення. Хай там як, а людям треба давати шанс.

Навіщо Ісус зробив Іуду апостолом

Але навіщо Ісус пішов на ризик і долучив чужинця-іудея до групи з одинадцяти апостолів-галілеян? Навряд чи Іуда був настільки талановитим і яскравим, що Ісус не знайшов кращого серед своїх. Причина інша – милосердя до єврейського народу, який страждав від диявольського егрегора, був заражений сатанізмом і розносив цю інфекцію по всьому світу. Ісус про це відверто сказав іудеям, перебуваючи в єрусалимському храмі: «Сказав, отже, Ісус до іудеїв: Коли ви пробуватимете в моїм слові, справді будете учнями моїми; і ви пізнаєте правду, і правда визволить вас. Вони ж йому відповіли: Ми потомки Авраама й не були ніколи невільниками ні в кого. Як же ти говориш: будете визволені? Ісус відповів їм: Істинно, істинно кажу вам: кожен, хто чинить гріх, – гріха невільник.  Диявол – ваш батько, і ви прагнете чинити волю батька вашого. Він  душогубець в основі і не тримається правди, бо правди нема в ньому: коли говорить брехню, зо свого говорить, бо він брехун і батько брехні» (Іван 8.31-44).  

Згідно з задумом Ісуса, Іуда Іскаріот мав стати «апостолом іудеїв», пророком їхнього звільнення від сатанізму. Сприйняттю іудеями апостола Іуди «за свого» сприяло його відверто іудейське ім’я Іуда (Єгуда) – ім’я родоначальника племені іудеїв. Це було дуже важливо тому, що іудеї могли послухати тільки свого одноплемінника, адже лише себе вважали повноцінними людьми.

Зауважимо, що вчення про абсолютну винятковість іудеїв створив «батько іудаїзму» – священик і пророк Єзекиїл у 6 столітті до н.е. Саме йому і його школі належить авторство Тори – т. зв. «П’ятикнижжя Мойсея», де закладені основи культу Єгови. Про те, як Єзекиїл підключився до диявольського егрегора Єгови, він сам докладно описав у «Книзі пророка Єзекиїла». Треба сказати, що це писання не для людей зі слабкими нервами.

Одне слово, Ісус сподівався, що за допомогою Іуди вдасться врятувати хоча б частину іудеїв від сатанізму і зменшити загрозу від них для інших народів. Проте в Іуди не вистачило сили для протистояння дияволу: «Наближалося свято, що зветься Пейсах, і первосвященики та старші шукали, як би вбити Ісуса, та боялись народу.  Увійшов же сатана в Іуду, на прізвище Іскаріот, що був з числа дванадцятьох» (Лука 22.1-3). Це відбулося в середу 21 березня 31 року: напередодні арійського Нового року Іуда потрапив під управління диявольського егрегора. Тієї ж ночі Іуда зустрівся з іудейською старшиною і отримав від неї 30 срібних шекелів: «і з того часу  Іуда шукав сприятливої нагоди, щоб видати Ісуса тайкома».

Перша зрада

Ісус вдень навчав у Єрусалимі, а на ніч повертався до Витанії (Матвій 21.17). Тут було компактне поселення галілеян, в якому  проживала родина Лазара, в якого й зупинилися Ісус з апостолами. Після святкування Нового року – увечері в четвер 22 березня – Ісус звично повертався на ніч до Витанії. Тут його і перестрів Іуда з озброєними слугами Синедріону – органу іудейського самоврядування.

Іуда хотів видати Ісуса «тайкома», тому вирішив замаскувати зраду під звичне привітання з поцілунком. До того ж була ніч, тому для надійної ідентифікації замало було просто вказати пальцем. Зробивши поцілунок, Іуда розраховував вдати з себе невинного і вийти сухим з води. Проте Ісус рішуче ламає плани зрадника: «Та Ісус, знаючи все, що мало з ним статися, сам вийшов і мовив до юрби: Кого шукаєте? Ті відповіли: Ісуса Назарянина. Каже їм Ісус: Це я. Стояв же з ними Іуда, що його зрадив. Коли він їм сказав: «Це я», вони подалися назад і впали на землю. Тоді він спитав їх удруге: Кого шукаєте? Вони сказали: Ісуса Назарянина. Озвався Ісус: Я вам сказав, що це я».

Ісус, випереджаючи зрадника, сам виявляє себе. Але у слуг Синедріону був твердий наказ — брати лише того, кого поцілує Іуда. Всі з очікуванням дивляться на зрадника. Німа сцена. «Іуда ж одразу підійшов до Ісуса, щоб його поцілувати, й каже: Радій, учителю! І поцілував його. Ісус його питає: Чого прийшов єси, друже? Іудо, поцілунком видаєш Сина людського?» Ісус демонстративно виявив зрадника, тож Іуді не вдалося «видати його тайкома». Тепер про його підлий вчинок знатимуть в усьому світі.

Іуда знав, що іудейська верхівка постановила таємно вбити Ісуса, тому він не просто зрадив, а видав на смерть свого вчителя і благодійника. Видав того, хто хотів звільнити від страждань і самого Іуду, і його народ.

До речі, єврейський народ дружно підтримав Іуду. У фільмі «Револьвер» (2005) є таке застереження для борців з дияволом: «Якщо ти спробуєш знищити його, щоб врятувати людей, вони спробують знищити тебе, щоб врятувати його».

Усе частіше можна почути думку, що Іуда не винуватий,  адже це Ісус дав Іуді завдання здійснити зраду для «виконання плану спасіння». Аргументують тим, що під час «таємної вечері» Ісус сказав Іуді: «Що робиш, роби швидше!» (Іван 13.27).

Але погляньмо, що відбулося перед цим: «Ісус стривожився духом і посвідчив: Істинно, істинно кажу вам: один з вас мене зрадить!» (Іван 13.21). Ісус відчув, що Іуда відкинув сумніви і вже шукає спосіб видати його. Тому Ісус  поводиться так, наче ця думка щойно прийшла йому в голову – тому «стривожився духом». Якби Іуда діяв згідно з попередньою домовленістю, то в Ісуса не було би причини для раптової тривоги.

Як Ісус здогадався про зраду?

Іуду видали його реакції на деякі події, а Ісус, володіючи високою чутливістю і спостережливістю, взяв це до уваги.

Схоже, що перша невиразна думка про можливість зради з’явилася в Іуди в Єрусалимі у середу 21 березня «І як виходив із храму, каже йому один з його учнів: Учителю, глянь, яке каміння, яка будівля! Ісус сказав до нього: Бачиш оці великі будівлі? Камінь на камені не лишиться тут, якого б не перевернули» (Марко 13.1-2). Цим учнем був Іуда. Він неодноразово бував у Єрусалимі згідно з іудейським звичаєм. Пророцтво Ісуса про руйнування Єрусалима вразило уяву Іуди і викликало внутрішній протест. Негативна емоція, обурення і страх в поєднанні з атмосферою Єрусалима – осередку Єгови – пробудила в Іуди досі дрімаючий зв’язок з дияволом. Ісус не міг не звернути на це увагу.

Цього ж дня «зібралися первосвященники і старші народу в палаті первосвященника, що звався Каяфа, і радились, як би підступом схопити Ісуса й убити. Увійшов же сатана в Іуду, на прізвище Іскаріот, що був з числа дванадцяти». Перебуваючи у стані великої тривоги і гарячкового пошуку виходу, іудейська старшина різко посилила потенціал диявольського егрегора. Цього потенціалу виявилося досить, щоб установити з Іудою прямий зв’язок.

З цього моменту Іуда почав дивитися на світ іншими очима і, відповідно, по-іншому реагувати. Увечері цього ж дня, «коли Ісус був у Витанії, як був за столом, підійшла Марія з алебастровою посудинкою, наповненою фунтом вельми дорогого мира зі щирого нарду. Розбивши посудинку, вилила його на голову Ісуса і помазала його ноги й обтерла їх своїм волоссям; і наповнився дім пахощами мира. Обурився тоді один з його учнів, Іуда Іскаріот, що мав його зрадити, і гнівно каже: Навіщо така втрата мира! Чому не продано це миро за триста денарів і не роздано бідним?  Але Ісус сказав: Лиши її. Чого її непокоїш? Вона зробила для мене добрий вчинок. Бідних бо завжди маєте із собою, і коли захочете, можете їм добро чинити. Що могла, те зробила; вона заздалегідь намастила моє тіло на похорон. Істинно кажу вам: по цілім світі, скрізь, де тільки буде проповідуватись ця Добра Новина, оповідатимуть і те, що вона зробила, на пам’ятку про неї».

Для галілеян, подібно до інших арійських народів, найважливішими були шляхетні вчинки і слава. Натомість Іуда в той момент уже мислив як типовий іудей – згідно з відомим висловлюванням Талмуду: «Галілеянин любить честь, а іудей – гроші». Хоча гроші тут були лише приводом – Іуда дивився на галілеян очима Єгови, звідси його обурення та гнів. А щодо «роздач для бідних», то це характерна риса диявола: «Я принижую дерево високе і підвищую дерево низеньке, я висушую дерево зелене, а дерево сухе роблю квітучим» (Єзекиїль 17.24). Це облудна теза, адже що підтримуємо, те й отримуємо.   

Як бачимо, Іуда вже мислив і поводився як чужий. Не важко здогадатися, що наступного дня, у четвер, під час святкування арійського Нового року, негативна реакція Іуди була ще помітнішою, попри те, що він прагнув її приховати. Тож Ісус остаточно переконався, що це вже не той Іуда. Ісусові стало прикро, тим більше, що на Іуду покладалися такі великі надії у справі звільнення євреїв від сатанізму. Тому Ісус «стривожився духом», а оскільки часу було мало, то негайно відіслав Іуду з приміщення.

Проте Ісус не оголосив Іуду зрадником перед апостолами. Фраза «Що робиш, роби швидше!» давала Іуді останній шанс відмовитися від зради. Але він ним не скористався, тому через годину прийшов по Ісуса з озброєним загоном слуг первосвящеників.  

А якби не зрадив

Події розгорталися за жорстко визначеним сценарієм, про що було відверто сказано одинадцятьом апостолам: «Тоді Ісус сказав їм: Усі ви потрапите у безвихідь цієї ночі, але після мого воскресіння я випереджу вас у Галілеї». Це значить, що можуть бути деякі «варіанти», адже маємо справу з живими людьми, а не роботами, проте це не вплине на кінцевий результат: «І коли наближались до Єрусалима, Ісус узяв набік дванадцятьох і дорогою сказав їм, що має з ним статися: Оце ми піднімаємось до Єрусалима, і Син людський буде виданий первосвященникам і фарисеям, і засудять його на смерть. І видадуть його грішникам, і насміхатимуться з нього, і зневажатимуть його, і плюватимуть на нього, і катуватимуть, і, бичувавши, уб’ють його, та третього дня він воскресне».

Зверніть увагу, що зрада Іуди не входила у цей план – про неї Ісус повідомив тільки на Таємній вечері. Зрада була одним із локальних «варіантів», який суттєво не вплинув на загальний хід подій.

Якби Іуда не зрадив, іудейська верхівка задіяла б  альтернативний план, оскільки ставки були занадто високі. Загальна ідея полягала в тому, щоб схопити Ісуса і примусити Пилата засудити його на смерть. Якби Пилат не піддався тиску, іудеї підняли б повстання. «Пилат, бачачи, що нічого не вдіє, а заколот дедалі більшає, взяв води й умив перед народом руки та й каже: Я невинний крові його; ви бачили. Увесь же народ відповів, кажучи: Кров його на нас і на дітей наших!»

Якби Іуда не зрадив, то після воскресіння Ісуса міг би відіграти провідну роль у звільненні іудеїв з-під влади диявола і увійшов би в історію як «святий Іуда – апостол іудеїв». Проте він вибрав іншу долю і увійшов в історію як Іуда-зрадник, символ підлості та невдячності.

Після «поцілунку зради» в Євангелії про Іуду не згадується жодним словом: фрагмент про «розкаяння Іуди» (Матвій 27.3-10) є фарисейською вставкою.  Проте діяльність Іуди продовжується «за кадром» – і ми її бачимо з опису наступних подій.

Друга зрада Іуди Іскаріота   

Після видачі Ісуса в руки Синедріону, Іуда став головним інформатором і консультантом дітей диявола. Це видно з допиту Ісуса в садибі первосвященника: «Первосвященник каже до Ісуса: Заклинаю тебе живим богом, щоб ти сказав нам, чи ти хрестос – син божий» (Матвій 26.63).

Пояснимо, що слова «хрестос», «син божий» і «боголюдина» є синонімами, які в арійській езотериці позначають людину з божественною свідомістю, тобто людину, яка усвідомлює себе втіленою божественною сутністю. Ісус називав себе не інакше як Син людський, тобто всіляко підкреслював свою людську природу. Про те, що він є боголюдиною, Ісус признався тільки найближчим учням, але категорично наказав їм тримати це в таємниці: «Одного разу, коли він молився на самоті, і були з ним його учні, він спитав їх: За кого мають люди Сина людського? Ті відповіли: Одні за Іллю, інші – за одного з пророків. На вашу ж думку, – каже до них, – хто я?  Озвався Симон Петро і заявляє: Ти – хрестос, син божий. Тоді він наказав учням, щоб вони нікому не казали, що він хрестос» (Лука 9.18, Матвій 16.13-20).

Чому так важливо було тримати це в таємниці? Річ у тім, що Ісус заздалегідь готувався до смерті і воскресіння, причому усе це мало здійснитися на відверто ворожій території. Одразу ж після попередження про дотримання таємниці, «Ісус почав виявляти своїм учням, що Йому треба йти в Єрусалим і там багато страждати від старших і первосвящеників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути» (Матвій 16.21-22).

Чому вороги не повинні були знати про те, що Ісус є боголюдиною? Це треба було тимчасово – до воскресіння – зберігати у строгій таємниці з міркувань безпеки. А все тому, що боголюдина має спроможність відновлювати себе зі стану смерті, тобто власними силами здійснювати воскресіння, гелленською ανάστασης – анастазіс. Але таке самовідновлення може відбутися лише при умові збереження цілісності плоті. Якщо ж розчленувати плоть, наприклад, обезголовити, то воскресіння неможливе. Тож якщо ворог знатиме, що Ісус є боголюдиною, то постарається не просто вбити, а розчленувати. Тому інформацію про те, що Ісус є сином божим, треба було тримати в суворій таємниці.

Але яким чином про неї дізнався первосвященик? Вочевидь, про це йому розповів Іуда-зрадник. Первосвященника вельми зацікавила ця інформація, тож він запитав Ісуса:  «чи ти хрестос – син божий?» Запитав не для того, щоб навчитися чогось корисного від сина божого, а щоб гарантовано його убити – згідно з уже ухваленим рішенням Синедріону.

Треба сказати, що ідея боголюдини цілком чужа для іудаїзму, адже, згідно з цим віровченням, між богом і людиною – безмежна прірва. Тож не дивно, що частина Синедріону сприйняла інформацію від Іуди скептично. Так, коли Ісуса звинувачували перед Пилатом, то говорили «У нас є закон, і за законом він мусить умерти, бо він зробив себе сином божим» (Іван 19.7). Тобто частина іудейської старшини звинувачувала Ісуса у самозванстві, не допускаючи думки, що він справді боголюдина. Так само, коли Ісус був розіп’ятий, над ним насміхалися: «Насміхалися і старші, кажучи: Інших спасав, хай спасе себе самого, коли він хрестос, божий вибраний!» (Лука 23.35).  

Проте верхівка Синедріону могла цілком серйозно сприйняти повідомлення Іуди про те, що Ісус є боголюдиною, і планувати гарантоване убивство з розчленуванням тіла. Треба було лише дочекатися, коли Ісус уже буде мертвий, а тому цілком беззахисний. Так що друга зрада Іуди ставила під загрозу найголовніший пункт Ісусового плану.

Сховище, яке побудував Йосип

Проте Іуда недооцінив ретельність і глибину арійського планування. Команда Ісуса знала про згадану вразливість, тому для тимчасового збереження мертвого тіла боголюдини було заздалегідь побудоване надійне сховище. Його спорудив, начебто для себе, Йосип Ариматейський, він же Йосип з Назарета – батько Ісуса. Це сховище було поряд з місцем страти (за півсотню метрів) – для зменшення ризику нападу на тіло під час його перенесення: «На тому місці, де його розіп’яли, був сад, і в саду – нова гробниця, в яку нікого ще не клали» (Іван 19.41).

Зауважимо, що ця будівля не була гробницею у звичному розумінні цього слова.

По-перше, вона була в саду, а не на цвинтарі. Там не було інших гробниць – і це зрозуміло: хто захоче влаштувати свій посмертний спочинок поряд з місцем страт і катувань, звідки періодично лунали зойки страждань та прокляття.

По-друге, вхід до «гробниці» закривав незвично великий камінь. У «Кодексі Бези» (євангельському списку IV–V ст., що зберігається в Кембриджській бібліотеці), речення «камінь був відвалений, був бо дуже великий» (Марко 16.4), уточнюється: «Камінь, що його не могли відкотити двадцять чоловік». За деякими оцінками, він міг важити дві тони. Виглядає так, що без спеціальних технічних засобів «гробницю» неможливо було відкрити, що є нетиповим для такого роду поховальних споруд.

Дослідники повідомляють, що камінь у вигляді колеса котився по спеціально зробленому похилому жолобу. Спочатку він знаходився на підвищенні і фіксувався клином. Йосип вибив цей клин, камінь під своєю вагою покотився по кам’яному жолобу і наглухо заблокував вхід.

Як бачимо, конструкція «гробниці» дозволяла легко її закрити, проте не передбачала її наступного відкривання іззовні. Можливо, вона легко відкривалася зсередини, або була ще якась таємна хитрість. Врешті-решт, Йосип був великим майстром, тому Євангеліє позначає його гелленським словом «τέκτων», «τέχτων» (тектоун, тектун, техтун). Це слово походить від «τέχνη» (техне) – мистецтво, майстерність, вміння; звідси «техніка» і «технологія». Тобто «тектоун» – це майстер матеріального світу.

Але повернімось до другої зради Іуди. Якщо іудейська верхівка все ж таки вирішила пошкодити тіло Ісуса, щоб унеможливити його воскресіння, то її чекав неприємний сюрприз. Ісус увійшов у стан смерті несподівано швидко – лише через три години після розп’яття: «Пилат здивувався, що вже вмер; і, прикликавши сотника, спитав його, чи вже помер» (Марко 15.44-45). Дізнавшись, що Йосип Ариматейський є батьком Ісуса, Пилат негайно віддав йому мертве тіло його сина – згідно з римським законом, тіла страчених віддавали родичам, передусім батькам. Ісусове тіло негайно поклали до сховища і надійно заблокували великим каменем. Ймовірно, що за сховищем таємно спостерігали довірені галілеяни протягом усього часу – аж до воскресіння удосвіта в неділю 25 березня 31 року.  Так що Ісус був у безпеці.

Як бачимо, друга зрада Іуди Іскаріота не допомогла дітям диявола. Проте була ще й третя зрада – і вона дала реально отруйні плоди.

Третя зрада Іуди Іскаріота

Ми вже говорили про те, що Ісусове вчення – аріянство – поширювалося як через усне передання, так і через текст Доброї Новини. Для захисту від фальсифікації цей текст було розділено на 4 частини. Кожне євангеліє було самостійним оригінальним твором і водночас було засобом верифікації трьох інших євангелій. Усі чотири євангелія поширювалися з різних центрів, гармонійно доповнювали одне одного і формували квадроскопічний опис подій.

І тут ми підійшли до третьої зради. Вона полягала в тому, що Іуда розкрив дітям диявола таємницю інформаційного захисту Доброї Новини. Завдяки цій зраді фальсифікацію Євангелія було здійснено дуже швидко, комплексно і відносно непомітно.

Неодноразові спроби очистити первинний текст від ворожих вставок здійснювалися принаймні з другого століття, але безуспішно. Найголовнішим аргументом, що працював на користь дітей диявола, була древність «доповнених» євангелій, адже фальсифікація Доброї Новини відбулась негайно після її появи.

Хай там як, але рух до Царства божого – Простору волі, «Вищих планет» – було загальмовано. І це відбулося завдяки найголовнішій зраді Іуди Іскаріота.

Програма захисту зрадників

Одразу ж після воскресіння Ісуса стало зрозумілим, що справжня боротьба між іудейським і арійським світоглядом лише починається. В цій духовній війні Іуда, що знав Ісусову громаду зсередини, для Синедріону був надзвичайно важливим «штиком». Тому виникла потреба забезпечити його недоторканість. Справді, адже після того, як Ісус демонстративно викрив зрадника, з’явилося немало охочих відправити Іуду «на лоно Авраама, Ісаака та Яакова».

Найкращим захистом могло стати лише загальне переконання, що Іуди вже нема, що він сам себе покарав, тож справу про зраду закрито. Для імітації смерті Іуди було зроблено наступну вставку:

«Тоді Іуда, що зрадив його, побачивши, що його засудили, розкаявся й вернув назад тридцять срібняків первосвященикам і старшим. Згрішив я, – сказав, – видавши кров невинну. Ті ж відповіли: Що нам до того? Ти побачиш! Тоді він кинув гроші у святиню, пішов геть і повісився» (Матвій 27.3-10).

Що тут не так?

По-перше, наведена у вставці поведінка Іуди не надається для жодного пояснення. Він же з самого початку знав, що Синедріон рішуче налаштований вбити Ісуса – про це знали всі апостоли. Іуда підкреслив свою зневагу до Ісуса тим, що продав його за 30 срібних шекелів – символічну ціну раба. Тут усе логічно. Аж раптом він вішається, не чекаючи, поки Пилат виголосить вирок. А якби Пилат виправдав Ісуса?

По-друге, це єдина антиіудейська вставка в Євангеліє. З неї випливає, неначе Іуда усвідомив злочинність свого вчинку і, відповідно, злочинність Синедріону. Але ж фальсифікація була організована і спонсорована Синедріоном. Виникає запитання: навіщо автор вставки здійснив це самозвинувачення?

Хай там як, а діти диявола тут перестаралися. Якби цієї вставки не було, то ми б справді подумали, що Іуда зрадив і кудись собі подався. Так би мовити, «вибув з гри» і вже нема жодного значення, що з ним сталося. Але відверте бажання фальсифікатора переконати нас у тому, що Іуда вмер, приводить до висновку, що це спроба захистити Іуду.

Для більшої переконливості зроблена ще одна вставка – про те, що Іуда був банальним злодієм (Іван 12.6). Мовляв, жодної ідеології – просто був простакуватим і трохи жадібним.

По-суті, для захисту Іуди як надзвичайно важливого інформатора була здійснена спецоперація прикриття. Іуда став першим учасником «програми захисту зрадників», документально зафіксованій у формі згаданої безпрецедентної вставки в Євангеліє.

Наявність цієї вставки з метою захисту Іуди-зрадника є ще одним доказом того, що Євангеліє фальсифікувалося «по гарячих слідах», коли ще були живими описані в ньому діючі особи. Судячи з деяких вставок, вони були впроваджені в «Добру Новину» до руйнування Єрусалима, тобто до 70 року н. е. Якщо ж врахувати стрімкість євангельських подій і поспішність, з якою робилася фальсифікація, то, найвірогідніше, все було завершено до середини 30-х років.

Для кращого розуміння ситуації читаємо статтю: За що Понтія Пилата оголосили святим – досліджуємо Добру Новину

Ось таку історію ВЕЛИКОЇ ЗРАДИ розповідає Добра Новина. Але не все так похмуро – водночас Добра Новина розповідає про історію ВЕЛИКОГО КОХАННЯ. Про це – у наступній статті «Марія Магдалина: євангельська історія великого кохання».