Улюблена теза Кремля. Навіяна президенту Зеленському концепція вже не працює – Ігор Лосєв

Українське суспільство вже тривалий час обговорює програмові заяви президента Володимира Зеленського щодо політики національної пам’яті. У багатьох оглядачів ці заяви позначені «мемом» «какая разніца», пише выдомий полытичний оглядач Ігор Лосєв на Радіо Свобода.

За словами глави держави, немає значення, які пам’ятники ставити в Україні, чиїми іменами називати вулиці, якщо ті вулиці добре заасфальтовані та освітлені. А в інтерв’ю ізраїльській пресі президент України дуже бідкався, що, мовляв, українці надто вже різні – на Сході мають одних героїв, а на Заході – зовсім інших. І тому треба або змиритися зі спілкуванням різних регіональних історичних наративів або пропагувати для популяризації нейтральні для всіх прийнятні постаті – письменників, спортсменів, діячів науки і культури і так далі.

Але, як написав офіцер резерву ЗСУ Роман Кулик: «Країна, що шість років воює з сильнішим ворогом, тримається на «конфліктних героях» – тих, хто не подобається проросійській частині населення… Нові герої фронту та спротиву не виростуть на історіях про футболіста і тренера Валерія Лобановського чи художника Казимира Малевича».

Ідея про наявність багатьох (чи принаймні двох) різних і несумісних між собою Україн – це улюблена теза російської пропаганди та її адептів на українських теренах.

Вигляд із острова Хортиця на греблю Дніпровської ГЕС

До 2014 року практично всі вибори проходили з паразитуванням на природних відмінностях між різними регіонами єдиної країни і на роздмухуванні українофобії, на провокуванні несприйняття української мови, культури та історії. А що ж пропонувалося натомість?

Натомість – російсько-радянська версія історії України плюс регіональні варіанти, на кшталт заяв екс-секретаря Донецької міськради Миколи Левченка (нині завсідника московських телевізійних ток-шоу) про те, що нехай на Заході України будуть свої герої, а у нас на Сході – свої.

Проте, країна, що має два різні пантеони національних героїв, довго вкупі не протримається, рано чи пізно стане двома різними країнами. Не можна одночасно шанувати тих, хто воював за незалежність України, і тих, хто воював проти її незалежності. Це політична шизофренія, що зруйнує будь-яку державу. Більше з тим, це плекання національної, точніше антинаціональної безпринципності, що тепер позначається «мемом» «какая разніца»…

Після 2014 року російсько-радянське бачення українського минулого (і сучасного також!) суттєво девальвувалося, але не зазнало остаточної поразки. Нині робляться спроби таке бачення відродити.

Єдність і відмінності

Справді, українці різні. А хіба однакові поляки? Вони теж мають регіональні відмінності мови, культури та навіть ідеології. Є частина нації, що підтримує націонал-консерваторів Ярослава Качинського, а є ті, що орієнтуються на лібералів Дональда Туска. Є суттєві відмінності між німцями (над усе між західною і східною частиною), є свої відмінності в Італії, Франції і так далі.

Однак усе це не заважає їм бути єдиними державами і націями та мати спільний національний пантеон героїв.

Звісно, очевидні й регіональні відмінності в Україні. Політологи інколи напівжартома поділяють країну на чотири «зони»:

• «Бандерівська Україна» – Галичина і Волинь, де найактивніше боролися в 1930-40-50-і роки за незалежність боївки ОУН та пізніше загони УПА;
• «Петлюрівська Україна» – центр і частина сходу, де залишилися найбільш яскраві спогади про Центральну Раду, Гетьманат й УНР та національно-визвольні змагання початку ХХ століття.
• На Півдні оперував зі своєю повстанською армією отаман-анархіст Нестор Махно, який завдавав потужних ударів Денікіну та його Добровольчій армії. Незважаючи на знищення царатом Запорізької Січі, козацькі гени місцевого селянства залишилися. Тому прості українські хлопці з «махновської України» успішно громили елітні офіцерські полки білої армії. Російський кавалерійський генерал Слащов про бойові характеристики армії Махна доповідав штабу Денікіна так: «Елемент у військовому відношенні відмінний. Кіннота викликає захоплення». Але Махно був типовим українським «противсіхом» (термін з’явився під час президентських виборів 2010 року): «Бий червоних, допоки не побіліють!», «Бий білих, допоки не почервоніють!» «Бий гетьмана!», «Бий Петлюру!» на загал: «Бий всіх!». Сепаратна війна Махна окремо від решти українських земель закінчилася закономірною поразкою. Ми сьогодні можемо лише фантазувати, як склалася б доля України, якби військо Махна об’єдналося з армією УНР…
• Нарешті, «Червона» або «Радянська Україна»: Донбас, Крим, Харківщина – найбільш денаціоналізовані території, найближчі до Росії і найбільше нею адаптовані.

 Однак поступово відбувався процес національної консолідації українських земель, на жаль, процес спонтанний, оскільки радянська адміністрація цьому процесу протидіяла, а незалежна після 1991 року фактично не сприяла. Всупереч усьому після проголошення незалежності національна українська ідея об’єднувала цілу країну, повільно але неухильно виходячи аж до українського кордону.

За якісь 20 років Західна і Центральна Україна (над усе Київ) практично стали дуже близькими одна до одної в національно-політичному відношенні. 2014 рік підтягнув до них Південь і частину Сходу. Гасло, що з’явилося на Заході, в УПА: «Слава Україні! Героям слава!» лунає вже і в Сумах, і в Харкові, Дніпрі, Одесі, Херсоні…

Себто навіяна президенту Зеленському його оточенням концепція «кількох Україн» вже не працює, хоча її всупереч реаліям намагаються за будь-яку ціну реанімувати.

Спільна держава – спільні герої

Якщо в Україні будуть різні герої, з одного боку ті, що боролися за українську державу, а з іншого ті, хто воював за справу Леніна-Сталіна-Путіна (чи сприяв тій справі), єдиної країни не буде.

Має рацію знаний журналіст Віталій Портников, коли каже, що всі території України, де не переможе українська ідентичність, а переможе російська (Ленін, Сталін, Путін, Єкатерина ІІ, Пьотр І, Суворов, Жуков), рано чи пізно відійдуть до Росії.

Тому Україні, щоб зберегти територіальну цілісність, необхідно, крім усіх інших воєн (звичайних, гібридних, економічних, інформаційних) виграти ще й війну за українську національну ідентичність. Щоб героями в Україні не були ті, хто докладав усіх зусиль до того, щоб такої держави не було, себто будівничі Російської, Польської, Австро-Угорської, Германської, й інших імперій, що століттями порядкували землями Українського народу. Чи, може, на цьому фронті слід також «просто припинити стріляти»?

Зеленський з його ідеями різних Україн, різних героїв намагається повернути націю в ті часи (до 2014 року), коли Кремль залюбки використовував українські регіональні відмінності в своїх інтересах за принципом divide et impera! («поділяй і владарюй!»). Більшість українців в їхніх умах і душах уже подолали цей розкол.

Заклики на кшталт «у різних регіонах України мають бути різні герої» – це намагання зупинити поступ української нації до єдності і соборності, це фактично заклики до національно-політичного регресу і деградації. Нинішня влада не лише не сприяє природному процесу національного єднання в Україні, а фактично перешкоджає йому…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА