Чарльз Хенді про освіту

Нещодавно я перечитав ті розділи з його знаменитої книги «Час нерозсудливості», які присвячені новій ролі навчання, і виявив, що вони абсолютно не втратили актуальності.

Хенді справедливо зауважує, що традиційна освіта побудовано навколо аналітичного мислення, яке є лише одним з семи типів таланту - крім нього, дослідники виділяють структурне мислення, або здатність ідентифікувати і створювати патерни (розвинене у художників і програмістів), музичний талант, фізичний талант (спорт ), практичний талант (така людина може, наприклад, розібрати і зібрати телевізор, не знаючи його устрою), внутрішньоособистісний талант (поети та інші знавці людських душ) і міжособистісний талант (здатність успішно контактувати з оточуючими і направляти їх).

Замість традиційної плоскої концепції «питання-відповідь» Хенді пропонує модель «колеса навчання»: запитання - гіпотеза - перевірка - рефлексія - нове запитання, і так далі. Водночас він виділяє три типи людей, що застрягли на якомусь із цих етапів: «аудиторів», які завжди готові ставити запитання, але не дуже й цікавляться відповідями; квазівчених, які готові засипати вас теоріями і гіпотезами, але зовсім не готові піддати їх перевірці; та експертів / фанатиків, які або нескінченно аналізують, не в силах просунутися далі, або настільки переконані в сформульованих ними відповідях, що не хочуть розглядати в них зерна нових запитань.

Роботі колеса навчання заважають різні блоки: залежність від чужої ініціативи і нездатність проявляти власну, брак віри в себе або помилкова смиренність, відсутність цілей, несвобода, критиканство. 

«Мастилом» же є прийняття відповідальності за себе, віра в те, що майбутнє існує і ми можемо на нього вплинути, креативність і так звані «негативні здібності» - тобто вміння переносити невизначеність, сумніви, помилки та невдачі і отримувати з них сенс.

Традиційна освіта, стверджує Хенді, не просто відірвана від реальності, вона протилежно реальності. Дійсно, якщо порівняти учнів і співробітників організацій (якими вони повинні стати по завершенні навчання), ми побачимо, що ці майбутні співробітники:

• Працюють протягом тижня на десяток різних босів;
• Не мають постійного робочого місця і кожні 45 хвилин переміщаються з приміщення в приміщення;
• Не мають права звертатися до колег за допомогою і повинні пам'ятати всі необхідні відомості;
• Працюють у зовсім однорідних групах з 30 чоловік;
• Не мають права на соціальні контакти під час виконання роботи.

Фактично вони - продукція, пише Хенді. Причому з великою кількістю браку на виході. Однак найбільша іронія криється в тому, що це зовсім не та продукція, за яку компанії були б раді заплатити.

Чому б школі не вийти на компанії, багато з яких вже створили свої власні системи корпоративного навчання, часто набагато більш ефективні? Чому б не подивитися на учнів як на співробітників, що мають свої інтереси і свої цілі, замість того, щоб нав'язувати їм свій абсурдний конвеєр? Чому б не використати психотехнології, які успішно застосовуються на бізнес-тренінгах?

Я, наприклад, абсолютно переконаний, що переговори, продажі, командоутворення, креативність, лідерство, управління, стрес-менеджмент, тайм-менеджмент принесли б учням набагато більше користі, ніж багато предметів шкільної програми. А заодно і спровокували б інтерес до деяких з цих предметів. На жаль, так вийшло, що в нашій країні якраз склався міф про якусь неймовірному перевагу радянської системи освіти. З чого було зроблено висновок про те, що ця система повинна залишатися незмінною. Є тільки одне «але»: світ, як постійно нагадує Хенді, зовсім не обіцяє залишатися таким же :)