Росія-СРСР була такою собі гібридною тоталітарною імперією. У 1991 році Україна здобула від неї таку саму гібридну незалежність і майже 25 років прожила з нею — з тисячами пам’ятників Лєніну, русифікованим владним і культурним простором, головами колгоспів і «червоними» директорами в парламенті, кримінальною олігархізацією та травматично-патологічною любов’ю «молодшого брата» до «старшого».
Росія програла цю війну. Але чи виграла її Україна? Цю російсько-українську війну ми самі стали називати гібридною: ніби її нема, а люди гинуть. І нарешті стало очевидним: у нас не лише війна, а й політика, економіка та культура гібридні. Опозиційний блок ніби є, але опозиції до партії влади нема (бо що ділити, наприклад, панові Кононенкові з паном Ахметовим? Можливо, майно пана Коломойського?).
Економіка у нас ніби вільно-ринкова, але бізнес живиться з державного бюджету (наприклад, хто краще продасть армії пальне, надасть «послуги» Укрзалізниці або візьме собі кредит під гарантії уряду). Та й банки ніби є — але обігу банківського капіталу нема, тому взяти кредит можна тільки гібридно: лише «своїм» у «своїх» на «своїх» умовах.
Наші митники й прикордонники так само гібридно стережуть кордони, тому контрабанда безперешкодно й безподатково вливається в бізнес, не залишаючи й сліду в нашому ВВП (а як іще можна вижити людям у регіонах, якщо не стати цигарковими перемитниками на Закарпатті, бурштинокопачами на Рівненщині чи транскордонними погоничами бичків на Сумщині?).
І в культурі у нас без гібридності не обійшлося — ну чим не гібрид, наприклад, «російськомовна українська література»? Або проведення засідання Кабміну російською мовою, бо вірменин Аваков і грузин Саакашвілі не хочуть (мовляв, не вміють) говорити українською? Ви можете уявити в Бундестазі німецького депутата — етнічного турка, який не говорить німецькою?
Росія-СРСР була такою собі гібридною тоталітарною імперією. У 1991 році Україна здобула від неї таку саму гібридну незалежність і майже 25 років прожила з нею — з тисячами пам’ятників Лєніну, русифікованим владним і культурним простором, головами колгоспів і «червоними» директорами в парламенті, кримінальною олігархізацією та травматично-патологічною любов’ю «молодшого брата» до «старшого». 25 років гібридної незалежності — чи не забагато? І, може, вже досить?
Сьогодні російська імперія в агонії. Правда, це ще не гарантує її розвалу, бо агонії вже з нею траплялися — востаннє в 1917 році, майже століття тому. Тоді Україна не здобула самостійності — перефразуємо Пілсудського: українські політики, рухаючись у «революційному потязі», по дорозі до незалежності зійшли на станції «соціалізм». А в 1990-х українські націонал-демократи, намагаючись потрапити на станцію «капіталізм», опинилися в обіймах специфічного російського псевдокапіталізму — тепер ми назвали б його гібридним, — якому стали рідними лєніни на центральних площах, червоні прапори, бідне населення і кримінальний бізнес.
У 2016 році маємо шанс не лише відсвяткувати 25-ту річницю української незалежності, а й остаточно позбутися її гібридності. Для цього треба багато зробити, але головні необхідні кроки вже очевидні:
1) бізнес повинен функціонувати на конкурентних і справді ринкових засадах, а не обслуговувати держбюджет за чорними й сірими схемами (а для цього потрібні не лише доступні кредити та демонополізація, а й відкриття кінцевих бенефіціарів бізнесу);
2) здоровий бізнес має розвиватися в регіонах, які сьогодні перетворилися на депресивні території, де люди живуть без заробітку;
3) агробізнес як історично традиційний для України має ґрунтуватися на такій базовій виробничій одиниці, як сімейне фермерське господарство, а обмеження землеволодіння латифундій повинне визначатися законодавчо із залученням експертного середовища й агровиробників — тільки тоді запровадження ринку землі стане стимулом для економіки;
4) в Україні мусить врешті-решт з’явитися здорова соціал-демократична сила, яка захищатиме інтереси людей найманої праці й не матиме нічого спільного ні з комуністами Зюґанова — Симоненка, ні із соціалістами Медведчука — Мороза. Тоді популістичні маніпуляції не будуть вирішальними в битвах за електорат;
5) у гуманітарній сфері країна потребує не лише україноцентричної культурної політики, а й відновлювальної українізації.
Бо якщо українців примусово і брутально русифіковували протягом століть, то невже вони не мають права на відновлення історичної справедливості? Політика захисту національної ідентичності — це європейська традиція, тож українцям варто її дотримуватися.
Якщо хочемо остаточно позбутися гібридності, ми повинні навчитися відстоювати свої національні інтереси. Зрештою, вибір простий: або Україна колись українізується, або загине. Російська Україна — це оксиморон, іще один гібрид, подарований нам імперією.
А ще є військова сфера: якою може бути українська армія? Адже її в нас ніколи не існувало, за винятком кількох героїчних, але коротких періодів у ХХ столітті. А якою має бути зовнішня політика? Бо ж ми завжди вибирали між чужими фарватерами й ніколи не були геополітичним гравцем, хоча маємо для цього потенціал принаймні в Східній Європі.
Ці та безліч інших викликів постануть перед політиками нового покоління у 2016 році. Від їхніх відповідей і залежатиме, як скоро ми позбудемося імперії. А те, що це неминуче, не викликає жодних сумнівів.
Євангельська концепція палінгенетичного реактора об’єднує надлюдську самореалізацію, соціальну взаємодію та трансформацію людства. Щасливі скромні та приязні, бо вони опанують Землю.
Гібридна війна. Гібридна економіка, культура і політика. Гібридна незалежність
Світ:
Росія-СРСР була такою собі гібридною тоталітарною імперією. У 1991 році Україна здобула від неї таку саму гібридну незалежність і майже 25 років прожила з нею — з тисячами пам’ятників Лєніну, русифікованим владним і культурним простором, головами колгоспів і «червоними» директорами в парламенті, кримінальною олігархізацією та травматично-патологічною любов’ю «молодшого брата» до «старшого».
15122704r.jpg
Росія програла цю війну. Але чи виграла її Україна? Цю російсько-українську війну ми самі стали називати гібридною: ніби її нема, а люди гинуть. І нарешті стало очевидним: у нас не лише війна, а й політика, економіка та культура гібридні. Опозиційний блок ніби є, але опозиції до партії влади нема (бо що ділити, наприклад, панові Кононенкові з паном Ахметовим? Можливо, майно пана Коломойського?).
Економіка у нас ніби вільно-ринкова, але бізнес живиться з державного бюджету (наприклад, хто краще продасть армії пальне, надасть «послуги» Укрзалізниці або візьме собі кредит під гарантії уряду). Та й банки ніби є — але обігу банківського капіталу нема, тому взяти кредит можна тільки гібридно: лише «своїм» у «своїх» на «своїх» умовах.
Наші митники й прикордонники так само гібридно стережуть кордони, тому контрабанда безперешкодно й безподатково вливається в бізнес, не залишаючи й сліду в нашому ВВП (а як іще можна вижити людям у регіонах, якщо не стати цигарковими перемитниками на Закарпатті, бурштинокопачами на Рівненщині чи транскордонними погоничами бичків на Сумщині?).
І в культурі у нас без гібридності не обійшлося — ну чим не гібрид, наприклад, «російськомовна українська література»? Або проведення засідання Кабміну російською мовою, бо вірменин Аваков і грузин Саакашвілі не хочуть (мовляв, не вміють) говорити українською? Ви можете уявити в Бундестазі німецького депутата — етнічного турка, який не говорить німецькою?
Росія-СРСР була такою собі гібридною тоталітарною імперією. У 1991 році Україна здобула від неї таку саму гібридну незалежність і майже 25 років прожила з нею — з тисячами пам’ятників Лєніну, русифікованим владним і культурним простором, головами колгоспів і «червоними» директорами в парламенті, кримінальною олігархізацією та травматично-патологічною любов’ю «молодшого брата» до «старшого». 25 років гібридної незалежності — чи не забагато? І, може, вже досить?
Сьогодні російська імперія в агонії. Правда, це ще не гарантує її розвалу, бо агонії вже з нею траплялися — востаннє в 1917 році, майже століття тому. Тоді Україна не здобула самостійності — перефразуємо Пілсудського: українські політики, рухаючись у «революційному потязі», по дорозі до незалежності зійшли на станції «соціалізм». А в 1990-х українські націонал-демократи, намагаючись потрапити на станцію «капіталізм», опинилися в обіймах специфічного російського псевдокапіталізму — тепер ми назвали б його гібридним, — якому стали рідними лєніни на центральних площах, червоні прапори, бідне населення і кримінальний бізнес.
У 2016 році маємо шанс не лише відсвяткувати 25-ту річницю української незалежності, а й остаточно позбутися її гібридності. Для цього треба багато зробити, але головні необхідні кроки вже очевидні:
1) бізнес повинен функціонувати на конкурентних і справді ринкових засадах, а не обслуговувати держбюджет за чорними й сірими схемами (а для цього потрібні не лише доступні кредити та демонополізація, а й відкриття кінцевих бенефіціарів бізнесу);
2) здоровий бізнес має розвиватися в регіонах, які сьогодні перетворилися на депресивні території, де люди живуть без заробітку;
3) агробізнес як історично традиційний для України має ґрунтуватися на такій базовій виробничій одиниці, як сімейне фермерське господарство, а обмеження землеволодіння латифундій повинне визначатися законодавчо із залученням експертного середовища й агровиробників — тільки тоді запровадження ринку землі стане стимулом для економіки;
4) в Україні мусить врешті-решт з’явитися здорова соціал-демократична сила, яка захищатиме інтереси людей найманої праці й не матиме нічого спільного ні з комуністами Зюґанова — Симоненка, ні із соціалістами Медведчука — Мороза. Тоді популістичні маніпуляції не будуть вирішальними в битвах за електорат;
5) у гуманітарній сфері країна потребує не лише україноцентричної культурної політики, а й відновлювальної українізації.
Бо якщо українців примусово і брутально русифіковували протягом століть, то невже вони не мають права на відновлення історичної справедливості? Політика захисту національної ідентичності — це європейська традиція, тож українцям варто її дотримуватися.
Якщо хочемо остаточно позбутися гібридності, ми повинні навчитися відстоювати свої національні інтереси. Зрештою, вибір простий: або Україна колись українізується, або загине. Російська Україна — це оксиморон, іще один гібрид, подарований нам імперією.
А ще є військова сфера: якою може бути українська армія? Адже її в нас ніколи не існувало, за винятком кількох героїчних, але коротких періодів у ХХ столітті. А якою має бути зовнішня політика? Бо ж ми завжди вибирали між чужими фарватерами й ніколи не були геополітичним гравцем, хоча маємо для цього потенціал принаймні в Східній Європі.
Ці та безліч інших викликів постануть перед політиками нового покоління у 2016 році. Від їхніх відповідей і залежатиме, як скоро ми позбудемося імперії. А те, що це неминуче, не викликає жодних сумнівів.
Зверніть увагу
Чеснота приязності та ельфійський реактор – другий крок до вічного життя та опанування планети Земля