Не тільки НАТО. Де Україні шукати союзників

За один місяць Європа пережила дві важливі політичні події – Brexit та Варшавський саміт НАТО. Ніби окремі і водночас пов’язані між собою ознаки зміни усталеного світу.

Референдум у Великій Британії показав змістовну, ідеологічну кризу ЄС. Старій Європі стає не до нас. Крим? Донбас? Це все, безумовно, важливо, але не настільки, як збереження власного інтеграційного проекту, цієї загальноєвропейської мрії, яка тягнеться від Римської імперії. Ми навряд чи можемо тут звинувачувати стару Європу, адже і для нас особисті проблеми є важливішими за проблеми сусідів.

Відтепер перспективи нашого членства в ЄС, і до цього хиткі, стали ще більш примарними. Безумовно, я виступаю за повернення України до родини європейських народів. Але може так статися, що коли ми нарешті досягнемо омріяного європейського раю, відомий нам ЄС вже не буде мати такого сенсу.

Саміт НАТО теж залишив подвійні відчуття. З одного боку – всіляка підтримка і особливі умови партнерства. З іншого – ані слова про членство. Логічно, адже навіщо Альянсу країна, що вже знаходиться у стані війни з Росією, якої Європа всіма силами намагається уникнути? Нам допоможуть добрим словом, інформацією, зброєю та технікою, сподіваючись, що Росія виснажиться в цій війні. І вже не посуне далі на Балтику чи Польщу, захищати які Альянс повинен, але не дуже хоче.

Ми маємо непевність на Заході, безумовну загрозу на Сході, і, як виявилося, після спроби військового перевороту в Туреччині, непередбачуваність на півдні. Власне тому, романтична концепція України як моста між цивілізаціями ніколи не спрацьовувала – адже мости завжди можуть підірвати.

Хороша новина в тому, що наші проблеми не унікальні. Вони властиві більшості країн Центрально-Східної Європи. Світоглядне розходження між Старою та Новою Європою існувало завжди. Берлін, Париж, Рим мали одну історію. Прага, Вільнюс, Варшава – іншу. Київ об’єктивно ближче до Литви і Польщі, ніж до Німеччини з Францією.

Між Німеччиною та Росією існує пояс країн, яким реально не пощастило з великими сусідами. Ми – одна із них. Тевтонський орден з одного боку та Орда з іншого завжди робили життя на цій території драматичним. Так, безпека Польщі після Першої світової війни була прогарантована Великою Британією всупереч Берліну та Москві – саме тому Британія, виконуючи свої зобов’язання, відтрубила вже всю Другу світову від початку до кінця. Але Третій Рейх змінився Східним блоком, отже музика грала недовго.

Саме тому на землях між Німеччиною та Росією зародилася концепція Балто-Чорноморського союзу – Міжмор’я, Інтермаріуму.

Тема, безумовно, не нова. Протягом останніх років десяти вона більш чи менш активно дискутується експертними колами країн-потенційних учасників. А це Вишеградська четвірка, плюс Балтика, плюс Україна і Румунія. Нового імпульсу польській дискусії додав чинний президент Анджей Дуда.

Зацікавлення Польщі тут зрозумілі – їй потрібен свій амбітний геополітичний проект, який не тільки посилить безпеку країни, але й, в тій чи іншій формі, реконструює Річ Посполиту.

Позиція Балтики також ясна – доля малих народів в Європі ніколи не була райдужною.

З Україною теж все очевидно.

Можливо, Балто-Чорноморський союз для нас – ледь не найефективніший формат військової та економічної співпраці. Цей проект не заперечує ні ЄС, ні НАТО. Радше, доповнює їх. Ми мали би стати одним із локомотивів цього об’єднання ті ж 10-15 років тому. Але політика багатовекторності і намагання всидіти на всіх стільцях одночасно таки зіграли з нами поганий жарт – в ситуацію війни ми увійшли наодинці.

Втім, війна актуалізувала тему союзу знову.

Наприкінці 2014 року Україна нарешті відмовилася від позаблоковості. Створена спільна литовсько-польсько-українська військова бригада – перша, але в контексті подій у Центрально-Східній Європі навряд чи остання.

Україна має стати дійсно одним із двигунів створення цього утворення, коли ми зможемо отримати не тільки безпекові бонуси, але й посилити свої політичні та економічні позиції в регіоні. Було би неправильно зводити зміст Балто-Чорноморського союзу лише до військового аспекту. Союз дозволить створити потужну систему вантажоперевезень від Балтійського до Чорного моря (у 2003 році Литва, Білорусь та Україна запустили перспективний транспортний проект «Вікінг» Клайпеда-Іллічівськ, який поки радше жевріє, ніж повноцінно функціонує – надто багато бюрократичних гальм на шляху). Але маршрут може бути продовжений на півночі до Скандинавії, а на півдні до Каспію з виходом у Центральну Азію та Китай – тобто, це фактично, відновлення Шовкового шляху, на якому в цьому-наступному році вже заплановані перші «пілотні» перевезення. Цікавою виглядає і перспектива розвитку транснаціональних енергетичних проектів в регіоні. Наприклад, з доставки каспійської нафти в Центрально-Східну Європу.

Ризик союзу України і Польщі чудово розуміють в Кремлі. І контроверсійні теми українсько-польської історії недарма отримали в останній час друге дихання. Коли дві країни активно рушили назустріч одна одній не тільки в силу спільності історії (далеко не завжди безхмарної), але і в силу спільності загрози.

Націонал-романтики тут можуть закинути про «самодостатню Україну». Втім, думки про країну-автаркію хоч і приємно тішать самолюбство, але навряд чи можливі. Позиція скептиків «комумитампотрібні» теж не має підстав – потрібні ті, хто приносить користь. Україна в такому союзі дає додаткових 42 мільйони населення і ще один з напрямків, на якому армії Інтермаріуму у військовий час можуть скувати агресора. А в час миру ми продовжуємо коридор з півночі Європи, даючи вихід до Чорного моря, і далі – до динамічних ринків Азії.