Першим розповів про те, що Тарас Боровець нібито був агентом Абверу, редактор львівського журналу «Жовтень», випускник республіканської партійної школи КП(б)У, письменник Юрій Мельничук. На підставі наданих йому секретних матеріалів справи Т.Боровця працівниками четвертого відділу Управління КГБ Рівненської області він з убивчим сарказмом писав: «Боровець проміняв свою крамничку (у Холмі - І.О.) на шпигунську школу. Після короткочасних курсів сам ретельно виконував завдання фашистської розвідки як агент під псевдонімом Старий, завдав немало шкоди українському народові». [1]
Мені довелось переглядати розсекречені електронні копії матеріалів справи Тараса Боровця за номером 9133 з УКГБ Рівненської області, які нині зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ. У них є підкреслення, виділення, очевидно, для Ю.Мельничука, а також звіти про виконану письменником роботу, що адресуються московській конторі КГБ. На жаль, у цих документах я не знайшов жодного слова про «короткочасні курси» Т.Боровця у «шпигунській школі» у 1939-1940 роках (коли він перебував на окупованій Німеччиною території Польщі), не кажучи вже про «завдану немалу шкоду українському народові». Не знайшов там чогось подібного і професор Володимир Сергійчук, який значну кількість документів цієї справи опублікував у не раз цитованій тут книзі «Тарас Бульба-Боровець. Документи. Статті. Листи». Звідси випливає, що Юрій Мельничук дофантазував у своїй статті про проходження Т.Боровцем «короткочасних курсів» у «шпигунській школі». Недарма ж він не називає, у якому населеному пункті була та «шпигунська школа» і часу навчання у ній.
На цьому можна було б поставити крапку на цій школі, але, бачте, бандерівський літописець Роман Петренко узявся довести те, чого не довели ні Юрій Мельничук, ні співробітники «контори глибокого буріння». У своїй книзі «Слідами армії без держави» він зазначає: «Мені відомо, що в м. Холмі на т. з. Даниловій горі в єпархіальному будинку Православної церкви був приміщений військовий німецький розвідчий центр. Там вишколювали розвідників, саботажників, радистів тощо. З цього центру приготовлялись і відходили люди для виконання своїх завдань. Пройшов цю «установу» і «Бульба»(!?). Про цей період побуту і куди його привели його ментори для приготування до переходу кордону він так згадує: «Полагодивши всі свої приватні справи, я зробився у своєму помешканні в єпархіяльному будинку на св. Даниловій Горі в Холмі людиною не від світу цього. Тіна (повне ім’я Валентина –І.О.) Кульчинська протягом кількох місяців також мешкала там. Ми нетерпеливо чекали на свій сигнал — дощ». [2]
Проте й це «сенсаційне відкриття» колишнього шефа господарського відділу Головного штабу УПА-Північ викликає більше запитань, ніж дає відповідей.
По-перше, звідки Р.Петренку відомо «про німецький розвідчий центр в єпархіальному будинку Православної церкви в м. Холмі»? Адже ні у 1939-му, ні у 1940-му роках він у місті Холмі не бував, а виконував у цей час обов’язки члена проводу ОУН Сарненської округи на Рівненщині, що детально описує у своїх мемуарах «За Україну, за її волю». [3]
По-друге, якщо «в єпархіяльному будинку на св. Даниловій Горі в Холмі», де з весни 1940 по 1942 рік розміщувалась Боровцева видавнича фірма церковних репродукцій, був «німецький розвідчий центр», і цю «установу» пройшов «Бульба», то чому в жодній виявленій істориками аналітичній інформації німецької служби безпеки про отамана нема і згадки про це? Невже вони мали менше інформації про своїх агентів, ніж Р.Петренко?
По-третє, Р.Петренко чомусь і словом не обмовлюється про спільницю Тараса Боровця Тіну Кульчинську, яка також протягом кількох місяців мешкала «в єпархіяльному будинку на св. Даниловій Горі в Холмі». На яких правах вона там перебувала? Як співробітниця «військового німецького розвідчого центру» чи як звичайна квартирантка? Цього, до речі, не пояснюють ні доблесні радянські спецслужби, ні полум’яні викривачі «злочинної» суті Т.Боровця, що свідчить лише про їхній тенденцій підхід до справи, бажання на догоду своїм партійним верховодам зганьбити ідейного опонента, а не докопатися до суті.
Незважаючи на хиткі аргументи Р.Петренка про «проходження» Тарасом Боровцем «німецького розвідчого центру» у Холмі, я все-таки вирішив розшукати хоч якесь підтвердження існування цього «центру» там у 1940 році. Хвала Богу, нині надруковано чимало літератури про німецькі «розвідчі центри», школи, пункти перекидання диверсантів. Чи не найавторитетнішою на цю тему є книга Сергія Чуєва «Спецслужбы Третьего Рейха». У ній повідомляється, що на території окупованої Польщі діяв німецький розвідувальний орган Абверштелле (АСТ) «Краків», створений наприкінці 1939 року. У 1940 році цей розвідорган створив у містах Дукля, Кам’яниця, Барвінок, Закопане (Польща) і Піщане (Чехословаччина) під вивіскою «Українські учбові табори», табори з підготовки українських розвідників та диверсантів з членів ОУН С.Бандери і А.Мельника.
Українські агенти вербувалися за допомогою функціонерів Українського Центрального Комітету і його «допоміжних комітетів», що діяли у великих містах Генерал-губернаторства поблизу кордону з Радянським Союзом. Біля міст Холм та Біла Підляська розташовувалися табори українських біженців, де співпрацівники Абверштелле опитували і вербували дорброволльців до розвідувально-диверсійних шкіл.
Передовий пункт АСТ «Краків» розміщувався у Перемишлі. Окрім нього, до Абверштелле «Краків» входили три Абверебенштелле (АНСТ): АНСТ «Люблін», що вів роботу проти частин Червоної Армії на ділянці Ковель-Львів та мав пункти перекидання розвідників у Грубешові, Белзці, Томашові, АНСТ «Радом», що уточнював карти районів УРСР, та АНСТ «Львів», що діяв проти радянських розвідників-парашутистів. [4] Оце і вся інформація. Подібну можна знайти і в книзі «Структура и деятельность органов германской разведки в годы второй мировой войны» (Сімферополь, 2011). Тобто, як бачимо, у фахових дослідженнях жодного слова нема про «німецький розвідчий центр» у м.Холмі.
То, може, ніякої співпраці Тараса Боровця з Абвером у 1939-1940 роках і не було?
Деякі недавно виявлені документи, особливо протокол допиту Петра Солов’я від 20 листопада 1940 року та виписка із протоколу допиту Івана Литвиненка від 6 серпня 1946 року дають підстави стверджувати, що вона нібито була.
З протоколу допиту Петра Солов’я від 20 листопада 1940 року: «Я зашел в клуню и увидел сидящего там Тараса БОРОВЦА, последний обратился ко мне с вопросом, знаю ли я его. Я ответил, что знаю я тебя с момента нашей встречи в украинском комитете в Варшаве. Тогда БОРОВЕЦ сказал, что он прибыл сюда из Германии по очень важному делу. Сейчас не помню, кто именно из нас спросил его, по какому именно делу. Тогда БОРОВЕЦ сказал, что я прибыл сюда по заданию организации «Украинской Народной Республики», сокращенно именуемой «УНР». Сейчас наша организация проводит большую работу на пользу германской разведки. Сейчас Вам необходимо заняться собиранием сведений о наличии и состоянии воинских частей, о месторасположении их, о наличии самолетов и аэродромов…
БОРОВЕЦ, обращаясь ко мне, сказал: «У меня есть к тебе одно дело». Я его спросил, какое дело? Тогда БОРОВЕЦ заявил: «Ты должен этими днями нелегально уйти в Германию и устроиться на курсы, где должен обучиться работать на радиопередатчике. Курсы эти будут проходить не больше, как 4-5 недель». Я ему на это ответил согласием, заявил: хорошо, я готов пойти в Германию. Тогда БОРОВЕЦ, продолжая свой разговор, сказал, что границу нужно будет перейти в районе гор. Любомеля возле села Опалин, если тебя задержит немецкая пограничная стража, ты должен сказать, что идешь к полковнику СОКОЛ, после перехода границы сразу выезжай в гор.Холм и найди малярскую мастерскую, которая находится поблизости от собора, и спроси КОНУША, которому сказать так: «Зуб за зуб», он тебе должен на это ответить «Око за око». Ты должен тогда ему сказать, что ты от «Гонты» и хочешь видеть полковника СОКОЛА, а если нет его, тогда позови полковника БАЛИЙСКОГО (Валійського –І.О.), которые руководят этим делом.
Я спросил БОРОВЦА, кто такой «Гонта», последний ответил, «Гонта» это буду я, так меня называют в организации». [5]
З протоколу допиту обвинуваченого Івана Литвиненка-Морозенка від 6 серпня 1946 року: «В августе 1940 года Валийским (у документі помилково: Валисским- І.О.) на территорию СССР был направлен Боровец Тарас-«Бульба» и с ним девочка, если не ошибаюсь, дочь священника из с. Дермань Ровенской области.
Как я говорил выше, Валийского с Боровец познакомил я. С ним я был знаком близко.
В последствии Боровец Валийским был привлечен для работы в пользу немецкой разведки. Перед тем, как направиться на территорию СССР, Боровец выезжал в Варшаву, там имел разговор с работниками немецкой разведки.
Перед уходом в СССР Боровец мне говорил, что он получил задание разведать военные объекты в городах Сарны, Ровно, Ковель и еще где-то, сейчас я не помню.
Боровец мне также говорил, что через месяц после пребывания на территории СССР, он должен возвратиться в Варшаву или же кого либо от себя прислать с отчетом о выполнении задания.
В разговоре со мной Боровец говорил мне, что больше возвращаться не имеет намерения, а останется на территории СССР. Возвратится только тогда, когда его будут преследовать». [6]
Однак, як бачимо, у вищенаведених свідченнях (відомо як вибитих і викладених енкаведистами) немає і слова про те, що Тарас Боровець «проходив німецький розвідчий центр у Холмі», самостійно брав якісь зобов’язання перед німецькою розвідкою, а тим більше - був її «платним агентом», як твердять послідовники радянської пропаганди. [7] Навпаки, з наведених вище цитат видно, що Тарас Боровець діяв, виходячи з інтересів Державного Центру УНР, одержував завдання від начальника оперативного відділу Генштабу, полковника Аркадія Валійського і мав звітувати перед ним.
Історик Юрій Киричук вважає, що «Боровець погодився на співробітництво з німецькою розвідкою, в першу чергу, з ідейних мотивів». [8] Логіку дій отамана він пояснює наступним чином: «Hайбільшими ворогами української державності вважались у 30-х рр. російський і польський імперіалізм. У цьому плані провідники українського національно-визвольного руху шукали на міжнародній арені прихильників, які були б готові надати матеріальну і моральну підтримку українському народові і його визвольній боротьбі. У тодішній Європі тільки гітлерівська Hімеччина відкрито готувалася до війни з Польщею і СРСР.
Сподіваючись війни, українські політичні чинники, (спочатку ОУH, а після першого вересня 1939 р. і петлюрівці - Ю.К.) прагнули використати її виключно для того, щоб відбудувати самостійну державу. Принцип був такий: ворог мого ворога - мій друг». [9]
Однак Юрієві Киричуку не були відомі недавно розсекречені та процитовані вище документи, тому він версію співробітництва Тараса Боровця з Абвером побудував на хибних даних бандерівського літописця Петра Мірчука. Історик, очевидно, довірився останньому як дослідникові, який міг за кордоном зустрічатися із колишнім начальником розвідувального управління Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі полковником Чеботаревим і почути багато цікавих деталей з його діяльності. Відтак Юрій Киричук прийняв за чисту монету повідомлення П.Мірчука, що Тарас Боровець сконтактував з Чеботаревим, колишнім шефом розвідки УНР, що опісля працював у польській розвідці, а по розвалі Польщі перейшов на працю до німецької розвідки, і той його увів у середовище абверівців. [10]
Але цю версію П.Мірчука і Ю. Киричука заперечують і Іван Литвиненко (дивись вище витяг з протоколу допиту), і сам Микола Чеботарів. Як випливає зі слів останнього, уперше він побачив Тараса Боровця у січні 1942 року, коли той приїхав до президента Лівицького у Варшаву із розповіддю «про свої подвиги». [11] Ще однією із причин того, що Тарас Боровець не міг через Чеботаріва виходити на німецьку розвідку, є те, що він хотів найперше співпрацювати з Державним Центром УНР, а не окремо від нього. Микола Чеботарів у 1940 році не був представником УНР. Його занадто активна співпраця з польськими спецслужбами послужила підставою усунення з посади керівника ІІ секції Генштабу у січні 1928 року. Президент Андрій Лівицький навіть звертався до Пилсудського із клопотанням, щоб Чеботарева вислали з Польщі. І це клопотання було задоволене. [12] Хоча до 1940 року після цього інциденту багато чого могло змінитися у стосунках колишнього шефа розвідки Генштабу з керівництвом УНР, однак М.Чеботарів більше в структурах уряду УНР не працював. Відтак, Тарасові Боровцю, який тільки-но пробував увійти в середовище Державного Центру УНР і діяти під його егідою, не було сенсу зв’язуватися з людиною, що не користувалася респектом у ньому.
Вагомим аргументом на користь того, що у 1940 році Тарас Боровець діяв з ініціативи Абверу, Роман Петренко вважає факт переходу відчайдушним поліщуком і його зв’язковою Тіною Кульчинською німецько-радянського кордону біля Володави першого серпня цього ж року. Зокрема, він зазначає, що у цей час «границя була з обох сторін під повсякчасним наглядом вдень і вночі з забороною наближатись до неї на певну віддаль. Зрозуміло, що Т.Боровець не міг в прикордонній зоні зробити без відома німців потрібні спостереження. Кожночасно мусіла бути з ним офіційно управнена особа. За всю розвідчу акцію в прикордонній полосі відповідали німецькі військові чинники. Щоб мати право бути в цій засекреченій зоні полк. І.Литвиненко мусів бути їхнім співробітником». Далі Роман Петренко на підтвердження свого здогаду наводить цитату зі спогадів отамана про те, що в темну дощову ніч полковник Литвиненко підважив кілком дроти і під ними пролізли Тарас Боровець і Тіна Кульчинська.
Однак, змальовуючи таку сувору охорону з обох боків кордону, де сам не був, бандерівський діяч чомусь обминає свідчення своїх побратимів, які на власні очі бачили, що там робиться. Одним із таких очевидців є цитований Р.Петренком Степан Мечник. Ось як він змальовує картину на німецько-радянському кордоні влітку 1940 року: «Большевики почали його укріплювати таким швидким темпом, що кожен день приносив на ньому зміни. З німецького ж боку на березі Бугу не роблено нічого. Дроти були проведені недбало, і німецька сторожа проходила над Бугом лише час до часу. Прикордонні села з цього боку були, як були, ніхто з них не був переселений, і гуси та качки вільно перепливали через Буг, на совєтський бік. [13]
Як бачимо, стан кордону, змальований Мечником, особливо з німецького боку, був протилежний до того, про який говорить Р.Петренко. Про відсутність жорсткого контролю з німецького боку кордону пише і Зіновій Книш: «На Волинь ішов Олекса Куц зо своїм помічником Бакуменком. Першим пішов Бакуменко, ще в квітні (1941 року –І.О.), перепливши Буг біля Грубешова… Вслід за тим пішов і Куц, через Буг переправився під Володавою… В Генерал-Губернаторстві німці границею зовсім не цікавилися». [14]
Отже, наведені цитати повністю заперечують твердження Р.Петренка про те, що без зв’язку з німецькою розвідкою Тарас Боровець не міг оглянути і перейти кордон. Міг! Міг, очевидно, подбати і про безпечніший спосіб перетину його. Однак не зробив цього, очевидно, аби не бути залежним від німецьких чинників.
Проте, ради справедливості, треба сказати, що під час перебування на території Польщі, яка була під німецькою окупацією, та вироблення плану дій з організації підготовки повстанських сил як основи майбутньої регулярної армії Суверенної Української Держави, Тарас Боровець не уник контакту з німецькою розвідкою. Коли він працював у Варшаві у жовтні-листопаді 1939 року секретарем Українського Допомогового Комітету, що фінансувався німецькою владою, і надавав біженцям із Західної України, яку окупувала Червона армія, притулок для проживання, влаштовував їх на роботу, то змушений був опитувати прибульців, звідки вони, які там розташовані радянські військові підрозділи, військова техніка, і подавати ці дані абверівцям. Очевидно, що для засвідчення лояльності Державного Центру УНР до німецької влади Тарас Боровець перед переходом кордону разом із начальником оперативного відділу Генштабу Арміїї УНР в екзилі, полковником Аркадієм Валійським зустрічався з німецькими розвідниками, повідомляв про свої наміри пробратися на радянську територію і, можливо, передавати якусь інформацію через представників Державного Центру УНР.
Але, як свідчать подальші події, зобов’язань, які б суперечили політиці Уряду УНР щодо підготовки повстанських відділів і захоплення ними влади в Україні до приходу чужого війська, Тарас Боровець на себе не брав. Словом, не ліз у пащу лева. Відтак заява Юрія Мельничука про те, що співпрацею з Абвером Тарас Боровець «завдав немало шкоди українському народові» - голослівна.
[1] Юрій Мельничук. З життя бандитського отамана//Жовтень, №10, 1957 .-С.93.
[2] Роман Петренко. Слідами армії без держави.-Київ-Торонто.- 2004. –С-43-44.
[3] Літопис Української Повстанської Армії.Т.27.-Торонто-Львів.- 1997.-С.19-29.
[4] Сергей Чуєв.Спецслужбы Третьего Рейха. Книга I.-СПБ.-2003.-С.29-31.
[5] Тарас Бульба-Боровець. Документи. Статті. Листи.- Київ.-2011. –С.-57, 60.
[6] ГДА СБУ.- Ф. 65. -Спр. С-9133. - Т. 1. - Ч. II. -Арк. 92-92 зв.
[7] Слободянюк О. З ким і проти кого// Червоний прапор.-Рівне.-28 листопада 1989 року.
[8] Киричук Юрій. Тарас Бульба-Боровець: його друзі і вороги. – Львів.-1997.-С.20.
[9] Там само.-С.20-21.
[10] Там само.-С. 20; Петро Мірчук.Революційний змаг за УССД.Том 2.-Нью-Йорк-Лондон.-1987.-С.240-241.
[11] Степан Мечник. Замість спогадів – провокація// Гомін України від 7 липня 1982 року.
[12] В.С. Сідак. Військова спецслужба державного центру УНР в екзилі та її керівники (1926-1938 рр.)//Воєнна історія, №1.-Київ.- 2002.-С.74-75.
[13] Мечник С. Під трьома окупантами.-Лондон.-1958.-С.42.
[14] Зіновій Книш. Б’є дванадцята.-Торонто.-1963.-С.236-237.
PS. Це глава із книги «Засновник УПА (1941-1943). Сторінки непрочитаного життєпису Тараса Бульби-Боровця». Хто бажає, може підтримати це видання. Гроші на нього акумулюються на р/р редакції газети "Гарт" №2600400012532 у ПАТ КБ "Хрещатик" МФО 300670, код ЗКПО 14357711 та на картці Приватбанку #5168 7553 8165 5527.
Comments
Дуже цікава публікація! Дякую.