Про реальну ситуацію на війні, некомпетентність командування, порожні обіцянки і неймовірну корупцію в армії розповів доброволець 12-го Київського батальйону територіальної оборони Артур Автюхович. Він був у Луганську та його околицях 3 місяці. Найбільші проблеми - через командирів.
Він дав інтерв'юМарині Данилюк, яка підготувала його для УП.Життя. Я пропоную це інтерв'ю зі скороченнями.
– До війни я був звичайним авіаційним майстром в "Жулянах". У березні пішов у військкомат, щоб записатись в добровольці, коли оголосили першу хвилю мобілізації. Лишили там же в роті охорони, де я й пробув два місяці.
Після цього прийшло розпорядження головного військового комісара Києва Володимира Киданя про формування 12-го територіального батальйону Києва із числа службовців військкомату. Тобто, таких хлопців, як я. За день-два ми поїхали у навчальний центр "Десна".
Десь через тиждень приїхав тодішній виконуючий обов'язки голови КМДА Володимир Бондаренко, який виголосив патріотичну промову: що ми під його патронатом, що все в нас буде прекрасно. І що всі ми в якості добровольців будемо охороняти мости й вокзали в Києві...
Так почалася наша підготовка. Ми постійно шикувалися, як стадо баранів. Народ обурювався, мовляв, нащо це нам, якщо ми їдемо на війну. Мовляв, давайте більше стріляти.
Натомість нам видали якісь дрібниці з допотопних радянських складів. А наш командир батальйону Андрій Микита постійно підкреслював, що він у нас вклав свої власні кошти, тому в нас усе буде найкраще.
Добровольцям сказали, що охоронятимуть мости у Києві, але відправили в зону АТО.
– Із військової техніки в нас був один БРДМ, який через раз заводився. В основному ми їздили на маршрутках чи шкільних автобусах "Богдан". Було ще пару КрАЗів і "КАМАЗів". Перший наш пункт був село Орєхово. До того часу в нас зникли тридцять бронежилетів, які нам видали в Києві. На нас були ті, які нам купували родичі й небайдужі волонтери. Раптом наші командири наказали зняти й ці бронежилети – оскільки один наш взвод заступав на пост поблизу кордону з Російською Федерацією й хлопцям був потрібен захист.
Чимало наших мовчки зняло амуніцію, бо треба – значить треба. Командири завантажили добро в багажник і поїхали до цього блокпосту.
Там уже стояла артилерія в повній готовності – чимало танків, БТРи. Командир цієї бригади зустрів нас, оглянув із голови до ніг. А тоді обматюкав нашого замкомбата Жиронкіна. Бо просив підмогу технікою, а не беззбройними людьми.
Облаштували наші хлопці блокпост, і на світанку в них уже був перший бій. На щастя, тоді ніхто не загинув, але наш командир вирішив утекти. Узяв прямо звідси шістьох людей для охорони й сів в авто. Коли його спитали, що він робить, він лиш сказав, що теж жити хоче.
Після цього на блокпості почалась паніка. На одному з популярних телеканалів був навіть репортаж про те, як родичі 12 БТО штурмують Генштаб. Був телефонний дзвінок в ефірі новин, де бійці по телефону розказали, що нема ні броніків, ні касок. І їм тут же чиновники з Генштабу обіцяли, що вже все везуть на передову.
Обстріляні хлопці повернулися на базу й написали рапорти на звільнення. Вирішили: раз ми добровольцями тут вважаємося, то ми добровільно вирішуємо піти звідси.
Мало пройти службове розслідування. Його мав проводити на той момент капітан, а нині підполковник – пан Шаповал, зам із виховної роботи. Але якимсь чином вони з Жиронкіним умовили хлопців відкликати рапорти й продовжити службу.
До речі, бронежилети так і не знайшлись. Я особисто довгий час охороняв Сватівську міськадміністрацію й супроводжував конвої без каски.
Ми спілкувались із хлопцями з "Айдару", 30-ї механізованої бригади. У "Айдару" із забезпеченням було задовільно. Цей батальйон усі знають. Кажуть, у них є спонсори, тому на нашому фоні й 30-ї бригади вони виглядали пристойно. Що стосується танкістів із Новоград-Волинського, то це був просто жах.
У хлопців крім форми не було нічого – що вони самі діставали, то в них і було. Ми ділились з ними харчами, які нам привозили волонтери, бо хлопці часом днями не мали крихти в роті. Частину їжі також віддавали місцевому населенню, тоді люди краще йшли на контакт і навіть активно нам помагали.
У нас скінчилася вода. Ми просимо командування привезти нам попити, а нам у трубку на тому кінці кажуть: "А ми не поїдемо, бо там артобстріли". Уявіть, що ми там відчували! Дівчата-волонтерки на власних авто до нас їхали, а командирам було на нас наплювати. Зате ці тиловики вже із капітанів поставали підполковниками.
У мене каска була, бо я її украв у сепаратистів. Її прямо на мені розірвало. А уявіть, що б було, якби я був без неї...
До речі, було багато розмов, що строковики не будуть брати участь у війні. При мені вивозили труп строковика, якого вбили під Металістом. Після цього я тут же наступного дня зустрів хлопчину у формі років вісімнадцяти з автоматом за плечима. Питаю: "Що ти тут робиш, дитино?"
А він відповідає, лупаючи дитячими очима: "Служу. Було п'ятдесят чотири наших, а вже двох убили". Це були діти з 30-ї механізованої бригади.
Я запитав юнака, а що ж вони нікуди не дзвонять-не пишуть, щоб їх забрали звідси. А строковик-танкіст мені у відповідь: "Та ми телефонували в Генштаб, але нам сказали, що ми тут незаконно знаходимось".
Люди гинуть, а нашим командирам шкода каски. І ти стоїш над гробом товариша й думаєш, що можливо, він загинув не стільки від кулі ворога, як від того, що якась скотина продала цю каску, щоб покласти гроші в кишеню, – майже кричить Артур.
Ми часто стояли на блокпостах із хлопцями з різних бригад і батальйонів, і часто діалог був таким: "А ви з 12-го батальйону? Продайте нам каску і бронік". Ми кліпаємо очима, мовляв, нічого не знаємо. А нам кажуть: "Та всі в курсі, що ви продаєте амуніцію". А ми ж неодноразово просили прокуратуру розібратися із цим питанням", – наголошує Аотур.
– Десь на другий місяць нашого перебування, коли вже люди почали обурюватися, що вони не можуть білизну поміняти, ми поїхали на наш склад у селі Дмитрівка. Там була будівля схожа на свинарник, обладнана під склад. Ми зайшли, там була гора всього – каски, білизна. Багато речей із бирками "не для продажу", тобто допомога від волонтерів.
Кругом складу ходили хлопці в повній екіпіровці – нова англійська форма, зброя, такий собі сучасний спецназ. А ми були вонючі й брудні. Ми зайшли, набрали цих трусів. А завідувач складом, товстий такий мужик сказав нам услід, що все це він купував за свої гроші.
Як ми потім дізналися, махінації відбувалися не лише з волонтерською допомогою, а й із бронежилетами, які нам передавало Міноборони. По документам приходила одна кількість, а насправді була зовсім інша. Тобто, різницю перепродували наліво.
Зрозумійте, ми ж ніколи не просили забрати нас із війни, дати більшу зарплату чи щось для своєї власної вигоди. Ми просимо поставити нормальне командування й забезпечити людей! Що це за ситуація, коли нам привозять ящик гранат, а придатних там лише чотири штуки?
А то ще була показова ситуація. Облаштовували ми блокпост у районі Червоного Яру під Луганськом. Чисте поле, шматок лісу, де можна прикритися. Наш замкомзводу попросив у командира батальйону допомоги в спорудженні інженерних конструкцій. На що його й нас усіх просто обізвали сцикунами, а тоді привезли й скинули за півкілометра машину колод. Так люди й сидять – без їжі, води й захисту.
Ппоранення отримав через дурну ситуацію. Ми сиділи в прикритті під Старобільськом. Наш сховок був у зеленій зоні, нас прикривали танк і артилерія. Але стрельнули з "Града" точно по нас.
До речі, часто було так, поки наше командування сидить у штабі, у нас усе в порядку. А приїздить і від'їжджає – у нас обстріли й втрати.
Можливо, вони так розправлялися з незгодними людьми.
Одного разу в районі Веселої Гори ворог обстріляв село "Градами". Там було дуже багато поранених. Населений пункт був заблокований, і тому їх усіх привозили до нас по першу медичну допомогу. Наш медик, щоб полегшити страждання постраждалих, колов їм наш буторфаном – це таке дуже сильне знеболювальне. От ми й використали його майже увесь.
А приїхав до нас наш Шаповал доносити якусь інформацію зверху. Побачив це і накинувся з криками: "Нащо ви витрачали препарат для цивільних?"
І що тут скажеш, ми робили те, що вважали за потрібне.
– Ви знаєте, не так страшний ворог зовнішній, як внутрішній. Насправді ми б давно перемогли агресорів, якби була чітка злагоджена робота та нормальне командування. Якби в командуванні не було тих, хто заробляє на машини й квартири під час війни.
Від імені 12-го батальйону хочу передати низький уклін усім волонтерам і ноги їм поцілувати. Без них ми б давно програли цю війну. Мабуть, за ці слова офіцери нас з'їдять, але це правда.
Інколи складається враження, що цією війною наші керівники хочуть позбавитись патріотів, які виборювали Євромайдан. А Путін прагне позбавитись римінальних елементів у Росії, відправляючи їх на Донбас.
Зараз прийде осінь. Якщо влітку не могли належно забезпечити людей, то уявіть, що буде з бушлатами, чоботами. Усе частіше в мене складається враження, що хтось сильно хоче, щоб армія розвернулась й після Донбасу поїхала на Київ.
Фантастика зачіпає теми, яких не наважуються торкатись вчені та політики. Френк Герберт написав роман про безкомпромісну війну людей та людиноподібних тварин – і показав, як люди можуть перемогти.
Не так страшний ворог зовнішній, як внутрішній - доброволець 12-го Київського батальйону
Світ:
Про реальну ситуацію на війні, некомпетентність командування, порожні обіцянки і неймовірну корупцію в армії розповів доброволець 12-го Київського батальйону територіальної оборони Артур Автюхович. Він був у Луганську та його околицях 3 місяці. Найбільші проблеми - через командирів.
Він дав інтерв'ю Марині Данилюк, яка підготувала його для УП.Життя. Я пропоную це інтерв'ю зі скороченнями.
– До війни я був звичайним авіаційним майстром в "Жулянах". У березні пішов у військкомат, щоб записатись в добровольці, коли оголосили першу хвилю мобілізації. Лишили там же в роті охорони, де я й пробув два місяці.
Після цього прийшло розпорядження головного військового комісара Києва Володимира Киданя про формування 12-го територіального батальйону Києва із числа службовців військкомату. Тобто, таких хлопців, як я. За день-два ми поїхали у навчальний центр "Десна".
Десь через тиждень приїхав тодішній виконуючий обов'язки голови КМДА Володимир Бондаренко, який виголосив патріотичну промову: що ми під його патронатом, що все в нас буде прекрасно. І що всі ми в якості добровольців будемо охороняти мости й вокзали в Києві...
Так почалася наша підготовка. Ми постійно шикувалися, як стадо баранів. Народ обурювався, мовляв, нащо це нам, якщо ми їдемо на війну. Мовляв, давайте більше стріляти.
Натомість нам видали якісь дрібниці з допотопних радянських складів. А наш командир батальйону Андрій Микита постійно підкреслював, що він у нас вклав свої власні кошти, тому в нас усе буде найкраще.
Добровольцям сказали, що охоронятимуть мости у Києві, але відправили в зону АТО.
– Із військової техніки в нас був один БРДМ, який через раз заводився. В основному ми їздили на маршрутках чи шкільних автобусах "Богдан". Було ще пару КрАЗів і "КАМАЗів". Перший наш пункт був село Орєхово. До того часу в нас зникли тридцять бронежилетів, які нам видали в Києві. На нас були ті, які нам купували родичі й небайдужі волонтери. Раптом наші командири наказали зняти й ці бронежилети – оскільки один наш взвод заступав на пост поблизу кордону з Російською Федерацією й хлопцям був потрібен захист.
Чимало наших мовчки зняло амуніцію, бо треба – значить треба. Командири завантажили добро в багажник і поїхали до цього блокпосту.
Там уже стояла артилерія в повній готовності – чимало танків, БТРи. Командир цієї бригади зустрів нас, оглянув із голови до ніг. А тоді обматюкав нашого замкомбата Жиронкіна. Бо просив підмогу технікою, а не беззбройними людьми.
Облаштували наші хлопці блокпост, і на світанку в них уже був перший бій. На щастя, тоді ніхто не загинув, але наш командир вирішив утекти. Узяв прямо звідси шістьох людей для охорони й сів в авто. Коли його спитали, що він робить, він лиш сказав, що теж жити хоче.
Після цього на блокпості почалась паніка. На одному з популярних телеканалів був навіть репортаж про те, як родичі 12 БТО штурмують Генштаб. Був телефонний дзвінок в ефірі новин, де бійці по телефону розказали, що нема ні броніків, ні касок. І їм тут же чиновники з Генштабу обіцяли, що вже все везуть на передову.
Обстріляні хлопці повернулися на базу й написали рапорти на звільнення. Вирішили: раз ми добровольцями тут вважаємося, то ми добровільно вирішуємо піти звідси.
Мало пройти службове розслідування. Його мав проводити на той момент капітан, а нині підполковник – пан Шаповал, зам із виховної роботи. Але якимсь чином вони з Жиронкіним умовили хлопців відкликати рапорти й продовжити службу.
До речі, бронежилети так і не знайшлись. Я особисто довгий час охороняв Сватівську міськадміністрацію й супроводжував конвої без каски.
Ми спілкувались із хлопцями з "Айдару", 30-ї механізованої бригади. У "Айдару" із забезпеченням було задовільно. Цей батальйон усі знають. Кажуть, у них є спонсори, тому на нашому фоні й 30-ї бригади вони виглядали пристойно. Що стосується танкістів із Новоград-Волинського, то це був просто жах.
У хлопців крім форми не було нічого – що вони самі діставали, то в них і було. Ми ділились з ними харчами, які нам привозили волонтери, бо хлопці часом днями не мали крихти в роті. Частину їжі також віддавали місцевому населенню, тоді люди краще йшли на контакт і навіть активно нам помагали.
У нас скінчилася вода. Ми просимо командування привезти нам попити, а нам у трубку на тому кінці кажуть: "А ми не поїдемо, бо там артобстріли". Уявіть, що ми там відчували! Дівчата-волонтерки на власних авто до нас їхали, а командирам було на нас наплювати. Зате ці тиловики вже із капітанів поставали підполковниками.
У мене каска була, бо я її украв у сепаратистів. Її прямо на мені розірвало. А уявіть, що б було, якби я був без неї...
До речі, було багато розмов, що строковики не будуть брати участь у війні. При мені вивозили труп строковика, якого вбили під Металістом. Після цього я тут же наступного дня зустрів хлопчину у формі років вісімнадцяти з автоматом за плечима. Питаю: "Що ти тут робиш, дитино?"
А він відповідає, лупаючи дитячими очима: "Служу. Було п'ятдесят чотири наших, а вже двох убили". Це були діти з 30-ї механізованої бригади.
Я запитав юнака, а що ж вони нікуди не дзвонять-не пишуть, щоб їх забрали звідси. А строковик-танкіст мені у відповідь: "Та ми телефонували в Генштаб, але нам сказали, що ми тут незаконно знаходимось".
Люди гинуть, а нашим командирам шкода каски. І ти стоїш над гробом товариша й думаєш, що можливо, він загинув не стільки від кулі ворога, як від того, що якась скотина продала цю каску, щоб покласти гроші в кишеню, – майже кричить Артур.
Ми часто стояли на блокпостах із хлопцями з різних бригад і батальйонів, і часто діалог був таким: "А ви з 12-го батальйону? Продайте нам каску і бронік". Ми кліпаємо очима, мовляв, нічого не знаємо. А нам кажуть: "Та всі в курсі, що ви продаєте амуніцію". А ми ж неодноразово просили прокуратуру розібратися із цим питанням", – наголошує Аотур.
– Десь на другий місяць нашого перебування, коли вже люди почали обурюватися, що вони не можуть білизну поміняти, ми поїхали на наш склад у селі Дмитрівка. Там була будівля схожа на свинарник, обладнана під склад. Ми зайшли, там була гора всього – каски, білизна. Багато речей із бирками "не для продажу", тобто допомога від волонтерів.
Кругом складу ходили хлопці в повній екіпіровці – нова англійська форма, зброя, такий собі сучасний спецназ. А ми були вонючі й брудні. Ми зайшли, набрали цих трусів. А завідувач складом, товстий такий мужик сказав нам услід, що все це він купував за свої гроші.
Як ми потім дізналися, махінації відбувалися не лише з волонтерською допомогою, а й із бронежилетами, які нам передавало Міноборони. По документам приходила одна кількість, а насправді була зовсім інша. Тобто, різницю перепродували наліво.
Зрозумійте, ми ж ніколи не просили забрати нас із війни, дати більшу зарплату чи щось для своєї власної вигоди. Ми просимо поставити нормальне командування й забезпечити людей! Що це за ситуація, коли нам привозять ящик гранат, а придатних там лише чотири штуки?
А то ще була показова ситуація. Облаштовували ми блокпост у районі Червоного Яру під Луганськом. Чисте поле, шматок лісу, де можна прикритися. Наш замкомзводу попросив у командира батальйону допомоги в спорудженні інженерних конструкцій. На що його й нас усіх просто обізвали сцикунами, а тоді привезли й скинули за півкілометра машину колод. Так люди й сидять – без їжі, води й захисту.
Ппоранення отримав через дурну ситуацію. Ми сиділи в прикритті під Старобільськом. Наш сховок був у зеленій зоні, нас прикривали танк і артилерія. Але стрельнули з "Града" точно по нас.
До речі, часто було так, поки наше командування сидить у штабі, у нас усе в порядку. А приїздить і від'їжджає – у нас обстріли й втрати.
Можливо, вони так розправлялися з незгодними людьми.
Одного разу в районі Веселої Гори ворог обстріляв село "Градами". Там було дуже багато поранених. Населений пункт був заблокований, і тому їх усіх привозили до нас по першу медичну допомогу. Наш медик, щоб полегшити страждання постраждалих, колов їм наш буторфаном – це таке дуже сильне знеболювальне. От ми й використали його майже увесь.
А приїхав до нас наш Шаповал доносити якусь інформацію зверху. Побачив це і накинувся з криками: "Нащо ви витрачали препарат для цивільних?"
І що тут скажеш, ми робили те, що вважали за потрібне.
– Ви знаєте, не так страшний ворог зовнішній, як внутрішній. Насправді ми б давно перемогли агресорів, якби була чітка злагоджена робота та нормальне командування. Якби в командуванні не було тих, хто заробляє на машини й квартири під час війни.
Від імені 12-го батальйону хочу передати низький уклін усім волонтерам і ноги їм поцілувати. Без них ми б давно програли цю війну. Мабуть, за ці слова офіцери нас з'їдять, але це правда.
Інколи складається враження, що цією війною наші керівники хочуть позбавитись патріотів, які виборювали Євромайдан. А Путін прагне позбавитись римінальних елементів у Росії, відправляючи їх на Донбас.
Зараз прийде осінь. Якщо влітку не могли належно забезпечити людей, то уявіть, що буде з бушлатами, чоботами. Усе частіше в мене складається враження, що хтось сильно хоче, щоб армія розвернулась й після Донбасу поїхала на Київ.
Зверніть увагу
Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта (+аудіо)