Аудіоверсія: Динамізм – філософський фундамент аріохрестиянства
Колискою аріохрестиянства як організованого масового руху була Антиохія Сирійська – друге за важливістю місто Римської імперії. Воно було засноване ще в 300 році до н. е. воєначальником Олександра Македонського – Селевком Нікатором. Він зробив Антиохію столицею величезної гелліністичної імперії Селевкідів. Природно, що в цьому місті з самого початку домінувала арійська культура.
Розповідають, що в Антиохії народився євангеліст Лука. В 40-х роках тут було засновано перший хрестиянський патріархат: згідно з церковною історією, його засновником був апостол Петро, а наступником – Ігнатій Богоносець. Це місто вважається колискою хрестиянського богословія, тут уперше – у 43 році – зафіксовано ім’я «хрестияни» (добрі, шляхетні, досконалі). В Антиохії народився і починав своє служіння святий Іван Золотоустий, засновник Константинопольського патріархату.
Очевидно, що вчення Антиохійської богословської школи було історично і географічно найближчим до первинного хрестиянства. Тому уявлення про антиохійське хрестиянство допомагає наблизитися до уявлень про справжню сутність хрестиянської релігії.
Найдавніші відомості про вчення Антиохійської школи збереглися завдяки інформації про Антиохійського патріарха Павла Самосатського (200–275). Можливо, попередні патріархи були ще видатнішими, проте вся інформація про них суттєво зачищена. Та й про Павла Самосатського вона збиралася по крихтам.
Почнемо з відомостей, наведених у книзі історика церкви Василя Болотова (1853–1900) «Лекції з історії Давньої Церкви». Згідно з нею, Павла Самосатського обрали Антіохійським патріархом близько 260 року. «За вченням Павла, наскільки з’ясовується воно з уривків, що дійшли до нашого часу, Бог є єдиною особою. Ця єдина особа або єдина іпостась має сенс надзвичайно точний і конкретний. Це така єдність, яка ніяк не могла розвинутися у множинність».
Слово – це мудрість, притаманна Богу, а не окрема істота (філонівський Логос). Таке визнання єдиного Бога, не розділеного на «іпостасі», прийнято називати монархіанством (від гелл. «монос» – єдиний, цілісний, «архе» – початок, основа, принцип, влада).
«Слово зійшло на людину Ісуса, як раніше сходило на пророків, тільки з перевагою, в більшій мірі та силі. Про втілення Логоса у Павла Самосатского не може бути й мови. Це було співіснування премудрості з Хрестом. Визнаючи Хреста людиною, Павло допускав тільки вищий рівень Його відносно усіх попередніх пророків. Він стоїть в тіснішому відношенні до Слова, ніж усі пророки, проте жодне фізичне з’єднання божественного і людського не могло мати місця, тому що Бог і людина у Хресті – дві роздільні природи і дві особи. Між Хрестом і Словом могло встановитися тільки відношення дотику в сенсі єдності знання, бажання, дії, але Слово не можна мислити як окрему істоту, що здійснилася в плоті.
Павло намагався якомога зрозуміліше пояснити таке вчення про співвідношення божественного і людського. Він знаходив, що, по-перше, ніяке інше відношення крім συνεργεία (синергія) між різними сутностями й не мислимо. З другого боку, іншого відношення й не потрібно, бо воно принизливе для Хреста-людини, тому що тоді моральне обличчя Хреста втрачало б свою цінність. Стосунки, основані на чудесах, не ставляться в похвалу, бо заслуговує похвали тільки те спілкування, яке вільно встановлює дружба.
При цьому Павло розвиває теорію “безперервного і постійно зростаючого руху дружби”, яке виключає думку про те, щоб єдність божественного і людського у Хресті коли-небудь припинилася».
Таке постійне посилення боголюдських якостей – одна з причин, чому монархіанство Павла Самосатського називається «динамічним» або «динамістичним».
Особливу увагу привертає ідея взаємного «руху дружби» між божественним і людським. У процесі цього руху врешті-решт виникає момент їх повного об’єднання («ре-лига» – відновлення зв’язку), після чого жодна сила вже неспроможна їх роз’єднати.
«В особі Хреста Павло Самосатський висуває на перший план Його людську сторону. Хрестос став богом за єдністю дії та волі людини зі Словом (божественною мудрістю). Павло основує цю думку на вченні про гідність людської особистості, вказуючи, що при іншому поєднанні життя Хреста не мало б моральної вартості» (Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т.2. – СПб, 1910. – С.332–337).
Як бачимо, попри обмеженість понятійного апарату третього століття, патріарх Антиохійський доволі просто і ясно виклав свої уявлення про взаємодію Бога і людини.
«Загальний характер системи Павла Самосатського цілком ясний і не викликає жодних суперечок. Це є повністю завершене і послідовно розвинене вчення динамістичного монархіанства. В його богословському світогляді з’єдналися всі ті логічні сили, що були в розпорядженні цього вченого руху і дали такий результат, якому ніяк не можна відмовити в діалектичній досконалості» – підсумовує видатний історик церкви Анатолій Спасскій (1866–1916) у книзі «Історія догматичних рухів в епоху вселенських соборів». Далі він розповідає про характер особистості Павла Самосатського – і це найцікавіше!
На думку історика, Антиохійський патріарх, будучи людиною широкою і обдарованою, не бачив жодних перешкод для плідної взаємодії язичництва і хрестиянства. Він здійснив органічне поєднання світської і духовної влади. У ті часи Антиохія належала до держави Пальміра, яка з середини 3 ст. пережила небачений розквіт. Павло Самосатський вдало поєднував посаду хрестиянського єпископа з посадою пальмірського намісника.
Павло належав до людей, які «зробили себе самі», тобто всього досягнули власними силами і талантами. Він народився в сирійському місті Самосати в небагатій родині. У пошуках самореалізації переселився до Антиохії, де здобув блискучу освіту і авторитет у хрестиянському середовищі. Близько 260 р. Павло одностайно був обраний на Антиохійську кафедру.
За словами історика, «поєднання в одних руках вищої церковної та високої державної влади разом з непересічними особистими талантами забезпечили Павлу міцне становище і авторитет в широких колах». Тобто модель хрестиянської держави-громади (церкви-держави) була реалізована Павлом Самосатським задовго до Костянтина Великого.
Ставши єпископом, Павло почав діяти енергійно і творчо. «Він одягався в пишний, розкішний одяг і ходив площами міста в супроводі величезного почету списоносців, гучно й на ходу прочитуючи народу різні письмові розпорядження. На місці молитовних зборів він спорудив собі високий престол і кафедру, завів собі особливий кабінет, а коли виголошував повчання, то використовував прийоми світських ораторів».
Патріах з розумінням ставився до недосконалої поведінки членів громади, навіть допомагав приховувати їхні слабкості. Він у всьому підтримував гідність людини, а заохочення до досконалості вважав значно кориснішим, аніж картання за гріхи.
«Що ж стосується його особистої моральності, то тут Павло був бездоганним. Правда, він водив усюди з собою двох квітучих і благовидних жінок, проте не дозволяв собі нічого непристойного. Яскравий спосіб життя Павла, нововведення в церковне життя, та й сама його особистість викликали до нього безмежне захоплення серед багатьох антиохійських хрестиян. Громада з ентузіазмом вітала його на богослужбових зібраннях. Слухачі його проповідей схоплювалися з місця, махали хустками, вигукували з подиву. Деяким здавалося, що єпископ – не проста людина, а ангел, що зійшов з неба» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т.1. Тринитарный вопрос. – Сергиев Посад, 1906).
Все, вище описане істориком, нагадує поведінку людей під час захоплюючої театральної гри. Антиохійський патріарх поводився як талановитий актор на великій сцені, якою було все місто. Він запропонував своїй громаді долучитися до цієї гри, на що вона радо відгукнулася. Що можна точно сказати, так це те, що з Павлом Самосатським людям було цікаво, він давав їм знання і позитивні зразки для наслідування, і всі вони разом раділи життю. Первинне хрестиянство було яскравим і життєрадісним.
З погляду практичної метафізики, Павло Самосатський перебував у позитивному просторі подій і цілеспрямовано піднімав у нього свою церковну громаду. Для цього він створював навколо себе атмосферу радості та краси: яскравий одяг, гарні озброєні чоловіки і квітучі жінки, цікаві проповіді, дивовижні церковні декорації, театралізовані богослуження. Все буденне життя цілеспрямовано перетворювалося на натхненне дійство во славу Господню.
Як і слід було чекати, арійська спрямованість Антиохійського патріарха дуже не подобалась іудохристиянському проводу. Чим яскравіше діяв Павло, «тим сильнішою була відраза його антиохійських противників, а особливо єпископів з інших міст Римської імперії: останні навіть відмовляли Павлу у званні християнина і говорили про нього як про зовнішню людину, що не може належати до їхньої спільноти. Настільки передчасними були вчинки Павла для третього століття» (Спасский А.А. Там же).
Так, Павло Самосатський був яскравою особистістю і випереджав час, а цього вже достатньо щоб викликати заздрість. Проте головною причиною його несприйняття іудохристиянством була не передчасність методів, а те, що патріарх Антиохійський виразно виявив сонячний дух аріохрестиянства. На його тлі іудохристияни виглядали сумними, сірими й нудними. Для них це була зовсім інша релігія, це було «язичництво». Подібним чином «язичниками» вони пізніше називали аріян, в тому числі й запорозьких козаків.
Якщо поглянути глибше, то з погляду іудохристиянства «язичниками» й «зовнішніми людьми» були Ісус і його апостоли. У світлі двох протилежних релігій, розглянутих нами у попередній статті, найбільшим єретиком і найнебезпечнішим ворогом для іудохристиянства був і є реальний Ісус Хрестос.
Слово «динамізм» походить від гелленського слова «δυναμις» (дунаміс): сила, потужність, могутність, спроможність, потенція, вартість, значення, сенс (Древнегреческо-русский словарь И. Х. Дворецкого. – М., 1958).
Рух динамістів мав глибокі корені, які сягають першопочатків хрестиянства. Відомо, що уже в середині 2 ст. в Малій Азії хрестиянські вчені (т. зв. «алоги») заперечували філонівське вчення про Логос, не визнавали його в Євангелії від Івана і доводили, що апостол Іван не був автором Апокаліпсису.
«Це була партія церковних вчителів, які інтереси науки поставили вище інтересів релігії. Всі вони славились високою освіченістю, старанно вивчали світські науки і не приховували своєї любові до них. “Вони глибоко займаються геометрією Евкліда, зачаровані Аристотелем і Теофрастом, а Галена мало не боготворять”» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т.1. Тринитарный вопрос. – Сергиев Посад, 1906).
Так що Павло Самосатський не був творцем філософії динамізму, хоча здійснив великий внесок у її формулювання та популяризацію. Описану ним ідею «дружби божественного і земного» знаходимо вже у святого Іринея Ліонського (130–202): «Хрестос прийшов, – пише він, щоб оживотворити плоть. Святий дух оволодіває плоттю, наповнює її собою, і плоть, наповнившись якостями Духа, робиться відповідною Слову Божому. Праведна плоть Хреста примирила плоть, пов’язану гріхом, і привела в дружбу з Богом. Але в земних умовах свого життя людина отримує тільки “деяку частину Духа” для свого вдосконалення, поступово привчаючись приймати і носити в собі Бога. І тільки після воскресіння (повного відновлення зв’язку – І.К.) настане обожествлення духу і плоті, коли люди стануть богами» (Спасский А.А. Там же).
«Іриней наполягав на повній дійсності всієї людської сторони особи Хреста і вказував на те, що Він проходив різні фази людського віку. Ісус Хрестос був немовлям і був підлітком, щоб освятити дитячий і підлітковий вік, був юнаком, був чоловіком і був навіть старцем» (Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т.2. – СПб, 1910. – Глава 4). Докладніше про зрілі роки Ісуса – у статті Куди подівся Ісус Хрестос.
Подібно до своїх попередників, «динамісти визнавали для себе обов’язковим один критерій – критерій власної переконаності, основаної на раціональних засадах. Вони внесли широкий критицизм у тлумачення святого Писання, дослідженням якого ретельно займалися. Вони перші почали науково досліджувати тексти канонічних писань і, знайшовши їх незадовільними, вимагали їх виправлень. “Вони, – з жахом повідомляє анонімний автор, – наклали свої руки й на Божественне Писання: необхідно, – кажуть, – виправити його”. Вони ж перші й узялися за цю працю, склали критично перевірені тексти Писання, які мали велику популярність. Натомість до церковного передання і творів церковних письменників вони ставилися зневажливо і відгукувалися про них доволі різко» – продовжує історик.
«Жах» згаданого вище анонімного автора щодо виправлення Писання виглядає доволі кумедно, адже раніше фальсифікатори абсолютно нахабно вставили до цього Писання величезні шматки чого завгодно, в тому числі й повної маячні. Для високовчених динамістів ці вставки були очевидними.
Якщо на основі наявних відомостей коротко сформулювати сенс динамізму, то він полягає в наступному.
1. Кожна людина має не тільки плоть, а й божественне ядро, яке є частинкою Бога-Творця: «Ісус у відповідь сказав їм: Майте віру бога!» (Марко 11.22).
2. Бог-Творець володіє Мудрістю (Словом), яка відкривається людині в міру її розвитку. Слово, особливо якщо воно промовлене, має велику силу (дунаміс): «і Він словом вигнав духів і зцілив усіх недужих» (Матвій 8.16), «Істинно кажу вам: коли матимете віру хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: Перейди звідси туди, то й перейде вона, і нічого не буде для вас неможливого» (Матвій 17.20).
3. Розвиток людини досягається передусім її індивідуальними зусиллями, її духовними подвигами: «Царство Боже здобувається силою, і ті, хто застосовують силу, схоплюють його» (Матвій 11.12).
4. Чим вищий рівень розвитку людини, тим більше дружать між собою її божественна і земна складові. На певному рівні дружба між ними досягає такої інтенсивності (динаміки), що плоть якісно змінюється (трансмутується) і набуває божественних властивостей – людина стає сином Божим (хрестом, боголюдиною): «Щасливі миротворці, бо вони синами Божими стануть» (Матвій 5.9).
5. Ісус Хрестос – це боголюдина, яка завдяки власному духовному подвигу еволюційно випередила всіх інших, досягнула релігійної мети – об’єднання божественного і земного («ре-лига» – відновлення зв’язку), стала сином Божим (хрестом) і показала усім нам приклад для наслідування – мету і шлях. «Релігія» в точному значенні цього слова – це шлях досягнення стану «ре-лиги».
Ключова ідея динамізму полягає в тому, що між Творцем (божеством) і його творінням (плоттю) існують стосунки симпатії, дружби, взаємного тяжіння. Подолання перешкод між божественним і тілесним приводить до негайного преображення тілесного, набуття ним нових, чудесних, боголюдських якостей.
І тут виникає запитання: Як динамісти прийшли до цієї ідеї?
Думка про те, що це був просто продукт їхньої фантазії, суперечить всьому підходу динамістів, адже вони все ретельно перевіряли і писали тільки про те, в чому були переконані. Отже, ідею преображення (трансмутації) плоті вони могли отримати від того, хто особисто здобув досвід такого преображення. Конкретно – від Ісуса Хреста.
Згідно з оповіданням Євангелія про хрещення Ісуса в Йордані, свою відкриту діяльність Він уже розпочав як син Божий (хрестос), тобто вже володіючи вищими тілесними, психічними і духовними якостями. Всі його наступні дії були демонстрацією нових можливостей, що відкриваються при досягненні стану боголюдини.
Все вчення Ісуса Хреста – це спроба поділитися з людьми власним досвідом перетворення і вказати шлях до «відновлення зв’язку».
Павло Самосатський був Антиохійським патріархом до 272 року – часу, коли Антиохія разом з усією Пальмірою була завойована Римською імперією. Подальша його доля невідома. Скоріше всього, він продовжив активну діяльність, але непублічно і по-іншому. Так, у тому ж 272 році в Антиохії починає діяти богословське училище, засновником якого виступає земляк Павла і його найближчий учень – Лукіан Антиохійський (240–312).
Лукіан народився в місті Самосата в багатій і знатній сім’ї. У богословському училищі він викладав від самого початку і аж до 303 року. Окрім педагогічної діяльності, святий Лукіан доклав багато зусиль для виправлення гелленського тексту Євангелія (на жаль, про його долю нічого не відомо). Також він здійснив критичний розгляд Біблії, для цього навіть вивчив давньоєврейську мову. Про цю роботу Лукіана також нема достовірної інформації, але вона свідчить про те, що антиохійці змушені були досліджувати іудейські культові тексти.
Вихованцями школи святого Лукіана Антиохійського стали такі видатні особистості, як Константинопольський архієпископ Євсевій Нікомидійський (який охрестив імператора Костянтина Великого), Константинопольський патріарх святий Іван Золотоустий, єпископи: святий Діодор Тарський, святий Феодор Мопсуестійський, блаженний Феодорит Кирський, Леонтій Антиохійський, святий Кирило Єрусалимський, Феогніс Нікейський, Минофан Ефеський, а також уже згадуваний александрійський пресвітер Арій та багато інших. Зауважимо, що ці видатні особистості не призначалися на свої посади начальством, а обиралися духовними громадами за особисті якості й заслуги.
Лукіан був послідовним продовжувачем антиохійського аріохрестиянського богослов’я, а динамізм був його філософським фундаментом. Учні Лукіана поступово консолідувалися в елітарну школу, що групувалася навколо Євсевія Нікомидійського. Історик А. Спасскій розповідає про «школу, об’єднану єдністю поглядів і особливими ідеями в області віри й догматики. Це була передусім школа вчених богословів; бути лукіаністом на мові східної церкви означало не що інше, як бути особистістю з високою освітою, бути людиною науки. Члени лукіанівського гуртка ретельно вивчали філософію Аристотеля, вправлялися в критичних методах і славилися своїм мистецтвом діалектики. Про всіх видатних діячів аріянства сучасні їм письменники зазначають, що вони любили і вміли дискутувати, що своє вчення вони розкривали за допомогою категорій Аристотеля і у формі силлогізмів (логічних міркувань).
Вони не відділяли релігію від знань і у сфері релігійній прагнули досягнути такої ж самої ясності і виразності понять, яка досяжна у сфері буденних предметів людського пізнання. Раціоналістами в строгому сенсі вони не були; як група молодих богословів, упевнених у власній вченості та діалектичній перевазі, лукіаністи, звісно ж, не високо цінували церковні передання, не схилялися перед ними і дозволяли собі насмішкувато ставитися до людей, занадто прив’язних до цих передань».
З подальшого викладу дізнаємося, що тут ідеться передусім про іудохристиянські передання Александрійської школи, серед яких було багато вигадок і фантазій: «Олександр Александрійський так писав про аріан: “Вони з древніх отців нікого не хочуть прирівняти до себе; терпіти не можуть, щоб їх порівнювали з тими особами, які в нашій юності були нашими наставниками, ні одного з наших сучасників не визнають достатньо вченим, а тільки себе вважають мудрими, що досягли досконалості у знаннях і розуміють догмати віри”» (Спасский А.А. История догматических движений в эпоху вселенских соборов. Т.1. Тринитарный вопрос. – Сергиев Посад, 1906).
Ось таким було хрестиянське вчення Антиохійської школи. Філософською основою цього вчення був ДИНАМІЗМ, принципи якого були закладені Ісусом Хрестом і набули поширення в середині 2 ст., а може й раніше. На початку 4 ст. задля чіткішої ідентифікації хрестияни почали називати себе АРІЯНАМИ, або хрестиянами аріянського спрямування. Це потрібно було для того, щоб відрізнятися від їхніх ідейних противників, що використовували подібне ім’я – «хрИстияни», вкладаючи в нього зовсім інший зміст.
Як відомо, назва будь-якого вчення походить або від його засновника-організатора (напр., платонізм, арістотелізм), або від визначальної ідеї (напр., ідеалізм, раціоналізм). Як ми вже знаємо, Арій з Александрії Єгипетської не був ні засновником аріянства (ця назва існувала раніше), ні його лідером (не мав навіть статусу єпископа). Отже, назву цього вчення слід виводити від деякої визначальної ідеї.
Такою ідеєю є арійська ідея, згідно з якою людина є втіленою божественною сутністю, що є частинкою доброго і святого Бога-Творця. Ця божественна частинка багатократно втілюється в нашому доброзичливому і прекрасному світі. Земний світ є простором для радісного розвитку людини у формі дивовижної, цікавої і напруженої Гри. Ця еволюційна Гра основана на змагальності, тому в ній перемагають сильніші та досконаліші. Головним джерелом сили є святість, адже вона відкриває доступ до віри – «сили, що рухає горами».
Арійська ідея – арійство – з’явилася разом із заснуванням Трипільської цивілізації (див.: Трипільська релігія). Ісус Хрестос оновив арійство, тому аріянство – це арійство нової ери, оновлене Ісусом Хрестом, Сином Божим. Для позначення аріянства в літературі ще використовується термін «гелленохрестиянство» або «аріохрестиянство».
З другого боку, аріянам не вдалося повністю захиститися від інформаційної атаки: схоже на те, що вони змушені були основуватися, принаймні частково, на вже сфальсифікованих фарисеями текстах Євангелія. Через це можна сказати, що аріянство було рухом за Царство боже в умовах інтенсивної інформаційної війни.
На відміну від суперечливої мішанини іудохристиянських догм і фанатичного їх визнання, аріянство пропонувало доволі раціональну і логічно цілісну систему, звісно, в рамках тодішніх можливостей пізнання світу і наявної термінології.
Привабливість аріянства полягала в його зрозумілості для народу, віротерпимості, виборності єпископів духовною громадою, здійсненні богослужень народними мовами, шанобливому ставлення до місцевих звичаїв (див.: Аріанство – релігія знань).
«В аріанстві чітко простежуються аристотелівські тенденції, а також повернення до новозавітної традиції, що пояснюється прагненням аріан у своєму вченні спиратися на перевірені догмати. Ця синкретична філософсько-релігійна течія стала неповторним, найрозвиненішим та ідеологічно найсильнішим віровченням, увійшовши у історію як найпотужніша антитринітарна єресь у ранньому християнстві» (Жданович О. Аріанство в епоху Константина Великого. – Київ: Ін-т історії України НАНУ, 2009. – 222 с., с. 170).
Щодо «єресі», то це питання відносне. Так, на Антиохійському соборі у 328 р. і Медіоланському соборі у 355 р. канонічним було визнане аріянство, а іудохристиянство засуджене як єресь. Католики і православні досі вважають одне одного єретиками. А з погляду вчення Ісуса Хреста, зафіксованому в Євангелії, все сучасне християнство є суцільною єрессю.
Аріянство завжди наполягало на тому, що хрестиянство має бути релігією сильних, а не слабких; сміливих богошукачів, а не смиренників; спраглих Істини, а не слабкодухих. «У хрестиянській свідомості має вічно жити пам’ять про те, що основні риси його Богорозуміння – арійські, а не іудейські» (Николаев Юрий. В поисках божества. Очерки истории гностицизма (1913). – К.: «София», 1995. – 400 с., с. 317).
Продовження: Міф про гоніння християн
В тему:
Відроджуємо динамізм - вчення про воскресіння, яке повертає людині фізичне безсмертя.
Людина, як утілена божественна сутність, може стати боголюдиною, духово рости (навпаки від безнадійного стану юдохтристиянського «раба божого»).
Тобто, «дружньо рухатися» до божої сутности : це і є той прекрасний «динамізм»! Дякую, Ігоре!!!
Творимо разом Вільну Українську Державу Гартленд !
Коментарі
Людина, як утілена божественна сутність, може стати боголюдиною, духово рости (навпаки від безнадійного стану юдохтристиянського «раба божого»).
Тобто, «дружньо рухатися» до божої сутности : це і є той прекрасний «динамізм»! Дякую, Ігоре!!!
Творимо разом Вільну Українську Державу Гартленд !
Добра Новина і філософія динамізму співвідносяться як "проповідь" і "писання".
До формування АНСДП як прототипу постіндустріального суспільства: проповідь, писання, дія
Все, що робиться з власної волі, – добро!
Ця твоя стаття, Ігоре, викликала в мене ще одне запитання — там же: https://www.ar25.org/article/do-formuvannya-ansdp-yak-prototypu-postindustrialnogo-suspilstva-propovid-pysannya-diya.html#comment-50166
Творимо разом Вільну Українську Державу Гартленд !
Ой-вей! честь заважає прибутку