Гетьманоміка: 29 квітня 1918 року Павла Скоропадського обрали гетьманом України

Павло Скоропадський прийняв країну в становищі, близькому до руїни. Безумна економічна політика Центральної Ради (а точніше, її майже цілковита відсутність) практично зупинила господарське життя щойно проголошеної Української Народної Республіки. Прописана в ІІІ Універсалі ЦР «соціалізація» землі та промисловості (фактично легалізовані самозахоплення і націо­налізація) зупинила виробництво і спричинила втечу капіталу.

В умовах, коли ЦР не визнала більшовицького перевороту, не дивно, що червоні припинили її фінансувати. 19 грудня 1917-го в пошуках грошей вона запровадила податок у 25 крб. на кожен наявний в Україні телефонний апарат. 3 березня уряд встановив примусові майнові податки для заможних й торговельно-промислових класів міст України, тобто фактично обклав міста контрибуцією (не краще за більшовиків). Київ, наприклад, мав сплатити 35 млн. крб., а Харків – 50 млн.

На Центральній Раді висіли астрономічні суми заборгованостей – тільки підприємствам Донбасу на квітень уряд був винний 192 млн. крб. До всього додавалися власні борги ЦР, яка ще 2 листопада 1917 року відкрила в державній скарбниці кредит на суму 1 млрд. крб. на поточні потреби Генерального секретаріату. І все це не враховуючи збитків, завданих більшовицькою навалою, та системних економічних проблем, що дісталися Центральній Раді у спадок від Російської імперії (борги останньої протягом вій­ни зросли від 5,5 млрд руб. на 1913 рік до 55 млрд руб. навесні 1917-го).

Країна занурювалася в правовий безлад: виконавчою владою на місцях були думи, а силовою – добровольчі загони самооборони. На селі панувала отаманщина – цілі райони жили з того, що грабували залізниці й нападали на міста.

«Українські державні каси повністю пусті, службовці вже більше ніж місяць не отримували жалування, а міністерство добуває собі гроші, реквізуючи окрім усього іншого цукор на цукрових заводах, а взамін грошей видає документи, що підтверджують його отримання», – охарактеризував ситуацію посол Австро-Угорщини в Україні граф Йоганн Форґач.

Згідно з Брестською угодою на Україні висіли зобов’язання постачати країнам Четверного Союзу хліб, харчові продукти та сировину, які ЦР, вочевидь, забезпечити була нездатна.

А німцям ставало не до жартів – продовольча ситуація в імперії кайзера критично погіршилася. Вони були за крок від запровадження повноцінної військової окупації краю. За таких умов хліборобський з’їзд у Києві 29 квітня 1918 року проголосив гетьманом України Павла Скоропадського, урятувавши країну від найгіршого сценарію, до якого готувалися німці з австрійцями.  

Гетьман Скоропадський чудово розумів, що діяти йому доведеться за принципом «або пан, або пропав». Передусім гетьман скасував закони ЦР про соціалізацію.

У «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 року було проголошено: «Права приватної власности – як фундаменту культури і цивілізації, відбудовуються у повній мірі, і всі розпорядження бувшого Українського Уряду, а рівно тимчасового уряду російського, відміняються і касуються. Відбувається повна свобода по зробленню купчих по куплі-продажі землі… В області економічній і фінансовій відбувається повна свобода торгу й відчиняється широкий простір приватнього підприємства й ініціативи».

Здійснити це в реальності було непросто, потрібно було йти на соціальні жертви. Робітники мали відмовитися від упровадженого Центральною Радою восьмигодинного робочого дня, а селяни – добровільно повернути попереднім власникам уже розподілену землю. Українські соціалісти (а за ними й більшовики) змальовували апокаліптичні картини стягування контрибуцій із селян панськими каральними загонами. Свідки подавали ситуацію трохи інакше. «Уїзд не був поміщицьким – дворянам і чиновникам належало 20,32% землі. Крім того, потужних маєтків – більших за 500 десятин – існувало лише 17… У гетьманський період лише двоє лубенських поміщиків скористалися правом стягнути грошове винагородження за пограбоване майно… Взагалі лубенські поміщики прагнули ліквідувати (як тоді здавалося) революцію якомога більш безболісно і проявили в цьому напряму чимало такту і порозуміння», – згадував старшина Лубенського охоронного куреня, а пізніше офіцер Добровольчої армії Микола Раєвський.

Результати відновлення при­ва­тної власності (хай навіть знач­ною мірою болісні) далися взнаки вже восени 1918 року. Ситуація сприяла – зобов’язання про постачання до Німеччини та Австро-Угорщини харчів і сировини відкрили ринки цих країн для української продукції й фактично створили умови вільної економічної зони. Гетьманська держава скористалася цим із вигодою для себе. 

У відповідь Центральні держави поставили низку товарів, потребу в яких відчувала вже Україна. До жовтня 1918-го остання отримала 21 428 вагонів вугілля, 700 вагонів солі,

25 вагонів емальованого посуду, 1651 сільськогосподарську машину, на 2160 тис. крб рулонного паперу, а також нафту, гас, пастельну змазку для залізничних коліс тощо.

Поширена соціалістами Винниченком та Шаповалом (і багатократно повторювана більшовиками) теза про те, що ціни на товари з України і для неї встановлювали австрійці та німці з вигодою для себе, не має нічого спільного з реальністю. Уряд наполегливо виторговував в останніх максимально вигідну для себе ціну. Наприклад, 27 травня з Німеччини прибули три ешелони із сільськогосподарською технікою. Німці правили за них 10 млн крб, але після переговорів з українськими можновладцями вартість машин була зменшена удвічі. «З німцями та австрійцями, що на нас насідали, він сперечався і не здавався, а коли вже доводилося десь поступитися, позаяк ті ставали агресивними і погрожували йому якимись новими бідами, треба було бачити, наскільки кожна така поступка була йому неприємна», – так характеризував гетьман Скоропадський одного зі своїх міністрів.

1918 рік виявився врожайним – землевласники від торгівлі з німцями отримували чималий прибуток. Цей факт до нестями злив малоземельних селян, які щойно встигли розділити угіддя «всім порівну». Те, що держава потребувала негайного вирішення земельного питання, було очевидно, але реформа наштовхувалася на кілька перешкод. По-перше, проголосивши непохитність права приватної власності, гетьманський уряд не міг по-більшовицьки конфіскувати і розподілити всю землю – потрібно було якось порозумітися з великими землевласниками. Поміщики опиралися проведенню реформи через своє лобі в уряді – міністр фінансів Антон Ржепецький, наприклад, виступав категорично проти і наголошував, що земля перейде до селян природним шляхом.

По-друге, для втілення в життя реформи потрібно спершу організувати роботу земельного міністерства. Були необхідні земельний кадастр (тут уряд зіштовхнувся навіть із такою проблемою, як брак професійних землемірів) та Земельний банк, який відкрили 23 серпня 1918 року для надання довгострокових позик на купівлю землі. Гетьман Скоропадський свій намір описував так: «Безкоштовна передача не має у даному випадкові ніяких серйозних підстав і просто у вищому ступені шкідлива. Виплата селянських грошей за землю, що купується, нарешті примусить їх пустити ці гроші в обіг, що значно облегшить уряд, даючи йому можливість значно скоротити друк нових знаків. Передача землі не безземельним, а малоземельним селянам. В цьому відношенні потрібно мати на увазі мету – державу, а не жалюгідну сентиментальність».

Задум провести земельну реформу було доведено до відома населення. «Був в опрацюванні закон земельної реформи, обмежуючий власність до 100 гектарів. Землю у великих власників мала викупить держава і переказать-продать селянам на найвигідніших умовах», – згадував старшина Запорізької дивізії сотник Никифор Авраменко. «Ніколи ще аграрне питання не було настільки близьке до свого розумного вирішення, як у листопаді 1918 року на Україні», – відзначав у своїх спогадах гетьман Скоропадський.

Не маючи змоги негайно наділити селян землею, гетьманський уряд створив тепличні умови для розвитку на селі споживчої та виробничої кооперації, що мало поліпшити становище аграріїв. Протягом 1918-го кількість товариств споживчої кооперації зросла втричі (від 4873 1917-го до 15 000 1918-го). Балансова сума капіталів

3,3 тис. кредитних спілок сягнула 185,5 млн крб, а союз «Централ» навіть викупив за 17 млн марок у Німеччині фабрику сільськогосподарських машин, щоб забезпечити ними членів своїх товариств.

Однак саме земельне питання було однією з головних причин повалення гетьманату. Селяни вже посмакували «соціалізацією» від Центральної Ради і хотіли землі задурно, а не за викуп. А кооперативні спілки були згори донизу опановані соціалістами й стали головним майданчиком для протигетьманської пропаганди.

Соціальна ситуація в Україні на момент приходу гетьмана до влади була напружена – в країні вирувало безробіття. На початку 1918 року відбулася стихійна демобілізація російської армії і країну заполонили 4,2 млн колишніх солдатів та офіцерів, які не мали жодного джерела доходу. До них додавалися сім’ї загиблих. «Це були дружини офіцерів, мати і дві доньки, причому одного й того ж дня троє чоловіків були убиті більшовиками, і вони лишилися без будь-яких засобів з купою маленьких дітей на руках. Пенсій ніяких. Таких прохань було дуже, дуже багато», – згадував гетьман Скоропадський. З більшовицької Росії потоком валили біженці. Демобілізовані та безробітні влаштовувалися хто як міг.

У липні 1918-го Міністерство праці Української Держави зареєструвало 200 тис. безробітних і передбачило зростання їх у серпні до 500 тис. Серед цих людей проводили шалену агітацію анархісти, більшовики та прибічники «єдиної-неділимої». Перед урядом постало завдання працевлаштувати їх, а для цього необхідно було стимулювати розвиток виробництва. Більшість українських підприємств мали іноземних власників (зокрема, у 1913 році 80% українського виробництва чавуну належало французам), які опинилися по інший бік фронту, тому було розпочато державне фінансування підприємств і заохочення до співпраці вітчизняних ділків. Доводилося йти на компроміси в культурних питаннях саме через необхідність залучити фахівців та підприємців російського і єврейського походження. Однак промисловість потихеньку відроджувалася. Видобуток вугілля, наприклад, за гетьманату зріс від 30 млн пудів за ЦР до 50 млн.

Ще один напрям боротьби з безробіттям – громадські роботи. 5 серпня 1918 року гетьман затвердив відповідну постанову, згідно з якою виділялися кошти на укріплення Андріївської гори в Києві, на впорядкування могили Тараса Шевченка в Каневі, на розробку кам’яних кар’єрів біля сіл Лозоватка та Селище тощо. Поміж планів гетьманської адміністрації були також спорудження шлюзо-канальної артеріальної системи від Балтійського до Чорного морів та будівництво гідроелектростанцій на Дністрі, Бузі та Дніпрі.

Попри те що на квітень 1918 року на руках в українців уже перебували кредитові білети вартістю 100 крб і знаки державної скарбниці у 25 та 50 крб, головною валютою в Україні все ще лишався російський рубль, який стрімко знецінювався через масовий друк більшовиками нічим не забезпечених банкнот. Не все було гаразд і з карбованцем – під час відступу з Києва більшовики захопили запаси білетів у 100 крб та обладнання для їх друку, внаслідок чого український ринок заполонили карбованці російського походження.

Гетьманський уряд ніколи не приховував свого негативного ставлення до російської валюти. «Створити добробут в Україні за теперішніх умов можна тільки відокремившись від Росії», – заявив 10 травня 1918 року міністр фінансів Української Держави Антон Ржепецький. З травня створювався апарат управління, який у серпні почав роботу з виходу України із рублевої зони.

14 серпня гетьман затвердив закон про заборону ввезення на її терени російських цінних паперів та обмеження на ввезення рублів на суму 10 тис. Водночас в обіг надійшли українські гроші – карбованці, а трохи пізніше й гривні (1 крб = 2 грн).

Важливим фактором становлення національної валюти було створення Українського державного банку. Формально заснувала його ще Центральна Рада, але фактично все звелося лише до перейменування Київської контори відповідної імперської установи, не було відкрито фондів, запроваджена бухгалтерія та налагоджені зв’язки з провінційними установами – Харківське та Одеське відділення функціонували самостійно. Держбанк створювали фактично з нуля. 10 серпня 1918 року гетьман затвердив його статут й асигнував кошти на формування капіталу. 

На кінець вересня 1918 року запрацювала митна служба та були відкриті прикордонні пропускні пункти. 10 вересня між Україною та Центральними державами було підписано «Угоду про мито», якою врегульовувалися обсяги платежів, що вносилися на кордоні Української Держави. Німці з австрійцями не тільки за поставлений хліб розраховувалися за договірними цінами, а й сплачували за нього мито – така була дивна «грабіжницька окупація».

За часів гетьманату Україна провела дві митні війни – з Румунією та Кримом. Остання привела до того, що у жовтні 1918 року крайовий уряд півострова погодився на правах автономії увійти до складу України.

«За час революції населення достеменно відвикло від сплати податків. Слабке їх надходження потребувало створення більш твердої організації збору, для чого видано закон про скарбових зборчих і розсильних та особливо про волосних зборчих для сільського населення», – зазначав отаман-міністр (прем’єр) українського уряду Федір Лизогуб. Система сплати податків населенням до кінця організована не була, особливо важко було їх стягувати з робітників, які вважали, що вони створені виключно для заможних класів, хоча оподаткуванню підлягали лише особи, які заробляли більше ніж 1000 крб на рік (фунт білого хліба коштував 60 к.).

Гетьманське Міністерство фінансів на початку своєї діяльності мусило з’ясувати обсяги доходів та видатків – Центральна Рада бюджет країни створити так і не змогла. Те, з чого складалися прибутки, ілюструють державні кошториси, подані в уряд наприкінці вересня 1918-го. Найбільше грошей державі забезпечили скарбові (казенні) операції з цукром – 1322 млн крб (державну цукрову монополію уряд запровадив 7 травня 1918-го), залізниці – 693 млн крб, а також скарбові операції з алкоголем – 350,9 млн (державна монополія на винокуріння була запроваджена 9 травня 1918-го). Наприкінці вересня кошториси були опрацьовані й структура видатків стала прозорою. За сім місяців доходи держави становили 3,2 млрд, водночас дефіцит бюджету дорівнював 2 млрд крб. Для економіки, побудованої фактично з нуля, результат більше ніж достойний. «Наскільки гарним було наше фінансове становище іще у жовтні, доказує те, що ми з Ржепецьким сподівалися, що кошторис нового року буде проведений без дефіциту», – згадував Павло Скоропадський. Дані, отримані урядом, дали можливість сформувати бюджет країни на 1919 рік – перший в історії України. Щоправда, підписувала його (і не виконала) вже Директорія УНР. 

Державницький проект Павла Скоропадського: досягнення та прорахунки

Гетьман