Інтегральний націоналізм

Політичні організації, що виводили свою ідейну генеалогію від Дмитра Донцова й ОУН та декларували спорідненість з європейською радикальною правицею, отримували мізерні відсотки на виборах, і сама апеляція до цього напряму виглядала анахронізмом. Серед тих, кого взагалі цікавила ідеологія, значно більшою популярністю користувалися національно-демократичні, ліберальні та соціал-демократичні ідеї.

Переломним став 2010 рік, коли одночасно з приходом до влади в Україні Партії регіонів на місцевих виборах у Галичині перемогло ВО «Свобода», яке й стало основою місцевих органів влади. За два роки «Свобода» домоглася успіху на парламентських виборах і сьогодні є однією з трьох провідних сил української опозиції. Щоправда, офіційна ідеологія цієї партії, на відміну від її попередниці – Соціал-національної партії України, не є інтегральним націоналізмом у чистому вигляді, однак і в самій партії, і ще більшою мірою в споріднених з нею численних організаціях цей ідейний напрям у формі т. зв. соціал-націоналізму посідає міцні позиції. Ба більше, інтегральний націоналізм утвердився в поглядах і настроях значної частини українців, багато з яких навіть не здають собі з цього справи.

Отже, інтегральний націоналізм не належить до історичних скам’янілостей, вивчення яких становить лише академічний інтерес. Це живий і діяльний чинник сучасної політики, який останнім часом виявляє подиву гідний динамізм, і не лише в Україні. Чим же він відрізняється від інших типів націоналізму?

Поняття «інтегральний націоналізм» уперше вжив французький рояліст Шарль Моррас у статті «Le Nationalisme intégral», надрукованій 2 березня 1900 р. Він доводив, що республіканець за всього бажання не може бути досконалим націоналістом, бо республіканський устрій шкодить Франції. Тільки роялізм, на переконання Морраса, є повним, або інтегральним, націоналізмом, бо поєднує в собі надії та прагнення усіх французьких націоналістів. Отже, у своєму первісному, вужчому розумінні термін «інтегральний націоналізм» означав поєднання націоналізму з роялізмом, яке, з погляду Морраса, надавало націоналізмові завершеної, інтегральної форми. Згодом Моррас, а також його друг й однодумець (але не монархіст) Моріс Баррес сформулювали ширше тлумачення інтегрального націоналізму – як світоглядного та політичного принципу, що передбачає визнання власної країни й нації найвищою цінністю, розгляд і розв’язання всіх питань винятково з позиції національних інтересів. Таке розуміння терміна врешті-решт витіснило його первісний роялістський зміст.

На межі 1920-х і 1930-х років професор Колумбійського університету Карлтон Гейз використав термін «інтегральний націоналізм» як родове поняття на означення одного з історичних типів націоналізму, що заступив ліберальний націоналізм XIX ст. Він виділив такі ознаки нового націоналізму:

Інтеґральний націоналізм ворожий щодо інтернаціоналізму, який проповідували гуманісти й ліберали. Він розглядає націю не як засіб для [розвитку] людства, щабель на шляху до нового світового порядку, а як самоціль. Він ставить національні інтереси вище і від особистих, і від загальнолюдських. Він відкидає співпрацю з іншими націями, якщо тільки вона не може прислужитися його власним інтересам, справжнім чи уявним. Він є шовіністичним, недовірливим стосовно інших націй, прагне звеличити одну націю коштом інших і покладається на фізичну силу. Він є мілітаристським і схильним до імперіалізму. […] Крім того, інтегральний націоналізм украй нетолерантний і тиранічний у внутрішніх справах. Він прагне примусити всіх громадян пристосуватися до спільного стандарту поведінки та моралі й виявляти однаковий ентузіазм. Прагне підпорядкувати всі особисті свободи своїй меті, а якщо прості люди починають ремствувати – урізає демократію і затуляє їм рота. Все це він коїть “у національних інтересах”.

Гейз вбачав вияви нового націоналізму в тогочасних диктаторських режимах Угорщини, Польщі, Югославії, Туреччини, в італійському фашизмі й німецькому націонал-соціалізмі й навіть у деяких аспектах політичного життя США. Додамо, що концепт інтегрального націоналізму добре описує зміст ідеології та практики ідейно-політичного руху, який тоді сформувався в Західній Україні та колах української політичної еміграції й охоплював три головні напрями: «чинний націоналізм» (Дмитро Донцов та його послі­довники), «організований націоналізм» (ОУН) і «творчий націоналізм» (Фронт національної єдности Дмитра Палієва). До двох перших найчастіше апелюють сучасні адепти інтегрального націоналізму в Україні.

Інтегральні націоналісти рідко намагаються сформулювати свої погляди у вигляді послідовного вчення, апелюючи радше до емоцій своїх прибічників, аніж до їхнього розуму. Все ж можна виділити кілька підставових тез, якими доктрина інтегрального націоналізму доповнює базову доктрину націоналізму:

- Нація є не сукупністю окремих індивідів, а єдиним організмом, який об’єднує всі покоління (і мертвих, і живих, і ненароджених).

- Інтереси та цінності нашої нації вищі від усіх інших інтересів і цінностей (окремих осіб, соціяльних груп, інших націй, людства загалом).

- Діяльність усіх членів нації має підпорядковуватися національним інтересам.

- Слід нещадно усувати з національного організму все, що загрожує його єдності, інтересам і цінностям.

- Природним станом відносин між націями є боротьба за існування і домінування.

- Щоб здобути нашій нації панівне становище у світі конкурентних націй, слід усіма засобами зміцнювати її силу і волю до боротьби.

Окрім доктринальних відмінностей, інтегральний націоналізм вирізняється з-поміж інших видів націоналізму саме своїм інтегральним, цілісним підходом до дійсності. «Неінтегральний» націоналіст може бути націоналістом у сенсі прагнення самостійної державності, соціалістом чи лібералом у поглядах на бажаний суспільний лад, католиком чи православним у віросповіданні й т. ін. Ці аспекти його світогляду відносно незалежні один від одного. Інтегральний націоналіст, за висловом Морраса, все зводить до спільного знаменника – інтересів власної нації. Якщо він соціаліст, то не через відданість соціалізмові як такому, а через переконання, що очищений від космополітичних збочень соціалізм органічно притаманний його нації; якщо він православний, то цінує православ’я не як віру, істинну для всіх, а як духовну основу своєї нації.

Узагальнюючи, можемо визначити інтегральний націоналізм як різновид авторитарного націоналізму, що розглядає націю як органічну цілість і вимагає беззастережного підпорядкування особистості інтересам своєї нації, які ставить вище від інтересів будь-якої соціальної групи, інших націй і людства загалом.

У крайньому варіанті інтегральний націоналізм розглядає націю як живий організм, а окрему людину – як його клітину, яка може існувати лише у складі організму. Саме так вважають сучасні ідеологи соціал-націоналізму:

Основною містичною ідеєю Соціал-Націоналізму є витворення, замість купи розрізнених індивідуумів, механічно об’єднаних назвою “українці” та наявністю українського паспорта, Національної надспільноти – єдиного біологічного організму, який буде складатися з Нових Людей – фізично, інтелектуально й духовно розвинутих осіб. З маси індивідуумів має постати Нація, а зі слабкої сучасної людини – Надлюдина.

Так пише командир організації «Патріот України» і голова Соціал-національної асамблеї Андрій Білецький. До схожої містично-біологічної риторики вдається й інший ідеолог «інтегрального українського соціал-націоналізму», один з ідеологів «Свободи» Юрій Михальчишин:

Людина є миттєвим і швидкоплинним відображенням своєї Нації. Поки живе Нація – смерті не існує. Люди, які бояться померти заради інших людей або заради абстрактної визвольної ідеї, що несе свободу та справедливість, вбивають Націю своєю байдужістю та боягузтвом. Якщо ж вони заперечують можливість існування такої ідеї взагалі або перешкоджають іншим боротися за вічність Нації – їм взагалі місце серед одноклітинних організмів та вторинних продуктів їхньої життєдіяльності.

Іншими словами, Нація – все, окрема особа – ніщо. Але, цілковито підпорядкувавшись Нації, особа може стати Надлюдиною і містично подолати смерть. Такий рецепт «вічного життя» пропонує політична релігія інтегрального націоналізму.

Отже, інтегральний націоналізм (включно з українським соціал-націоналізмом), як і комунізм, належить до антиліберальних колективістських ідеологій, які вимагають повного підпорядкування особи спільноті (національній чи класовій) і спрямовані на творення нових, досконалих людей і нового, досконалого суспільства. Утопічність таких проектів не раз доведена історією, тим не менше вони раз-у-раз відроджуються в нових формах, а надто в тих суспільствах, які намагаються виборсатися з глибокої соціальної та духовної кризи.

Чи є шанси в інтегрального націоналізму в Україні? Його супротивники рішуче це заперечують. Приміром, Василь Расевич переконаний, що «вся Україна ніколи не сприйме ідей інтегрального націоналізму і не вважатиме своєю ту історію, де є "Нахтігаль" і СС "Галичина"».

Хочеться відповісти авторові: ніколи не кажи «ніколи». Нещодавно я мимоволі підслухав у київському тролейбусі розмову двох російськомовних пенсіонерів. Її суть зводилася до того, що влада – негідники, опозиція – недолуга, зате хлопці зі «Свободи» – «умнейшие ребята», дарма, що вся Україна поки що не готова їх підтримати, а шкода! Такі настрої (а подібні розмови мені доводилися чути не раз) свідчать, що у «Свободи», а з нею і в інтегрального націоналізму є потенціал зростання підтримки, причому в таких секторах електорату, на які раніше годі було розраховувати. І цих новонавернених націоналістів навряд чи зупинить будь-яка історична риторика, головне – показати «кузькінку мать» остогидлій владі.

Проблема, однак, у тому, що, як свідчить історія, здобувши владу, інтегральні націоналісти врешті-решт показують «кузькіну мать» не так корумпованій еліті та різноманітним «ворогам нації», як власному народові, виразниками інтересів та ідеалів якого вони себе вважають.

Я далекий від того, щоб кликати всіх на негайну боротьбу з інтегральним націоналізмом. Сьогодні це – не головна небезпека, навіть більше: інтегральні націоналісти можуть бути тимчасовими союзниками демократів у боротьбі з криміналізованою олігархією, однаково ворожою і свободі, й демократії, і національним інтересам. Однак при цьому не варто втрачати пильності, щоб, звільнившись від тиранії олігархів, одного прекрасного дня не прокинутися під тиранією якоїсь соціал-націоналістичної «Надлюдини».