Степан Бандера: Коротка біографія до 1934 року (+аудіо)

Попередні статті:

• Історія спецслужб – це історія їхніх провалів
• Геополітичні союзники
• Українська Держава – союзник Третього Райху
• Асиметрична відповідь: український фашизм
• УВО – ОУН: виховання нації
• Убивство Перацького: внутрішня диверсія

Аудіоверсія: Степан Бандера: Коротка біографія до 1934 року

Степан Андрійович Бандера народився 1 січня 1909 у селі Старий Угринів (тепер Калуського району Івано-Франківської області) в родині греко-католицького священика. Степан виховувався у патріотичному дусі, був слухняною дитиною, ніколи не перечив дорослим і глибоко поважав своїх батьків. Його мати у 33 роки померла від туберкульозу. «З дитинства Степан мав погане здоров’я – через ревматизм суглобів йому часто відмовляли ноги і він втрачав можливість ходити»[1]. Через погане здоров’я всі його намагання вступити до «Пласту» у першому й другому класі виявилися безуспішними. Це вдалося тільки у третьому класі і з третьої спроби в 1922 році, в цьому ж році він провів 2 місяці в лікарні через запалене коліно[2]. «Він був низького росту, шатен, дуже бідно одягнений», – згадував про Бандеру-гімназиста його товариш по навчанню Ярослав Рак.

У дитячому середовищі такого роду обставини зазвичай приводять до загострених стосунків з однокласниками і сприяють  формуванню комплексу неповноцінності. Його можна подолати тільки посиленою роботою над собою. У підлітковому віці, як зазначають психологи, комплекс неповноцінності нерідко переходить у свою протилежність – манію величі.   

Слабкі фізичні дані, низький зріст і непоказний зовнішній вигляд Степан компенсував розвитком вольових якостей і здатності терпіти біль, заняттями фізкульту­рою, самоосвітою, наполегливістю, цілеспрямованістю, відповідаль­ністю, дотриман­ням організаційної дисципліни. Наперекір несприятливим обставинам, він прагнув стати лідером, готувався до ролі героя і мученика. Про його великі амбіції свідчать спогади члена ОУН Петра Балея, який писав про Бандеру: «На порозі двадцятого року життя він уголос мріяв стати гетьманом»[3]. Він готовий був без вагань віддати своє життя за Україну і вважав, що інші мають бути такими ж самими.

«Зі стрийської гімназії Бандера розпочне й свою рево­лю­ційну діяльність. З четвертого класу він стане одним із провідників Організації вищих класів українських гімназій (ОВКУГ) – підпільної структури, яка об’єднувала українських гімназистів, які вели таємну боротьбу проти польської освітньої системи»[4]. Не важко здогадатися, що просування Бандери щаблями організацій­ної ієрархії відбувалося не за рахунок вродженої харизми, а завдяки працелюбності, дисциплінованості, вольових якостей. Підпільний псевдонім Степана Бандери – «Сірий».

У листопаді 1928 року Степана Бандеру вперше арештували. «Під час арешту складено протокол, з якого ми дізнаємося, що 19‑річний Степан мав 159 см зросту, тендітну фігуру, густе темно-русяве волосся, зачесане догори, не носив бороди і вусів, у нього були бліде обличчя, високе чоло, блакитні очі, рідкі чорні брови, рівний, малий і вузький ніс, малі вуха і середнього розміру вуста, здорові зуби (щоправда, трьох бракувало), вузьке підборіддя, малі долоні з короткими пальцями, невеликі ступні»[5].

З 1928 до 1934 року Бандера навчався у Львівській Політехніці на агронома. Проте це було скоріше прикриття його підпільної революційної діяльності, адже вчився він не дуже успішно, брав кілька академічних відпусток, курсу не закінчив і диплома не отримав через арешт.

У 1929 році Бандера став членом ОУН і займався поширенням нелегальної літератури в Калуському повіті і серед львівських студентів. Допомагало те, що після арештів «у невисокого худого студентика був такий невинний вигляд, і він не нервував, як це буває з людиною, що відчуває за собою грішок, тож через декілька днів його відпускали».

На посаду референта відділу пропаганди Степана Бандеру ввів Іван Габрусевич – 4-й крайовий провідник ОУН (06.1931–03.1932). Щоб уникнути арешту, Габрусевич виїхав у Німеччину і став ад’ютантом Ріхарда Яри – члена проводу ОУН.

У 1932 році відбулась подія, яка фатально змінила долю українського патріота Степана Бандери: під час проходження ним навчання у розвідувальній школі в німецькому місті Данціг (нинішнє польське Гданськ) він особисто позна­йомився з Ріхардом Яри, який тут проводив заняття з розвідки і контррозвідки. Яри звернув увагу (скоріше всього, за рекомендацією Габрусевича) на амбіційного молодого чоловіка з брендовим прізвищем Бандера, що значить «прапор, стяг, банер». Дослідники вважають, що саме завдяки підтримці 35–річного Ріхарда Яри 24-річний Степан Бандера став головою Крайової екзекутиви в Західній Україні і що саме завдяки його впливу Бандера почав відстоювати внесення такої форми боротьби як терор у програму діяльності ОУН.

П’ятим крайовим провідником ОУН був Богдан Кордюк (1932 — січень 1933). Після його звільнення у січні 1933 р. за «самодіяльність» – провальну спробу пограбування пошти у Городку («справа Біласа–Данилишина») – шостим керівником крайової екзекутиви ОУН став Степан Бандера. Досі він себе проявив як людина керована, надійна і дисциплінована. На конференції проводу ОУН, що відбула у Берліні у липні 1933 року під головуванням Євгена Коновальця, Бандера був затверджений на своїй посаді.

Звертає увагу те, що від заснування ОУН в 1929 р. до 1933 р. у крайовій екзекутиві ОУН змінилося 6 керівників. Це свідчить про високу ефективність роботи польської поліції і, відповідно, про небезпечність та невисоку ефективність підпільної роботи. З другого боку, основна просвітницька, виховна, фізкуль­турна, орга­нізаційна робота серед українців Польщі здійснювалася легальними методами. У той час, коли Бандера поширював літературу на Калущині й серед львівських студентів, тільки одне Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) скеровувало майже 3/4 громадського активу Галичини і збирало на виборах до 600 тис. голосів. Натомість рівень співчуваючих ОУН серед українського населення Галичини у 30-х роках не перевищував 10%. Популярність ОУН різко зростала після гучних терактів.

Прихід Бандери до керівництва крайової організації ОУН привів до суттєвої зміни характеру її діяльності: «До цього часу переважна більшість збройних виступів мала експропріаційний характер. ...при Бандері посилилась терористична діяльність ОУН. Найгучніші замахи проходили під його безпосереднім керівництвом»[6].

«Характер і світогляд С. Бандери формувалися в умовах польської окупації Західної України, що зробило з нього людину радикальних поглядів і рішучих дій. У прагненні домогтися незалежності України він, здавалося, не знав меж і був схильним вдаватися до крайніх заходів. З цього приводу А. Мельник у одному з листів на ім'я Андрея Шептицького писав, що від С. Бандери "навряд чи можна вимагати дотримуватися дисципліни і реального погляду на перспективи нашої боротьби»[7].

Найрезонанснішим було згадане вище убивство міністра Броніслава Перацького, здійснене 15 червня 1934 р. за наказом Бандери всупереч наказу Коновальця. У той час, коли Степана Бандеру судили у Варшаві, у Львові бойовиками ОУН за наказом Бандери були вбиті професор філології Львівського університету Іван Бабій і його студент Яків Бачинський. Експертиза показала, що вони були застрелені з того ж самого револьвера, що й Перацький. Така промовиста деталь свідчить або про повну некомпетентність молодих націоналістів, або про те, що «оунівський слід» було залишено свідомо – щоб ні в кого не було сумнівів щодо авторства теракту. Ще одним демонстративним слідом стала бомба, якою начебто мали підірвати міністра. Її призначення незрозуміле, адже Перацький ходив без охорони, зате «бомба, що не вибухнула» точно вказала на оунівську конспіративну квартиру, де цю бомбу виготовили. Ще один дивний збіг: масові арешти націоналістів почалися ще 14 червня, тобто напередодні замаху.  

Ряд джерел вважає, що натхненником і справжнім організатором убивства Перацького був Ріхард Яри. Після того як один з виконавців замаху – Микола Лебедь – дав свідчення польській поліції, гестапо на прохання польського посла 22.06.1934 року заарештувало Яри і провело обшуки в його будинку, проте через тиждень він був звільнений[8].

Після убивства Перацького, в Західній Україні польською поліцією були проведені масштабні арешти. Крайова мережа ОУН була розгромлена, тисячі українців були заарештовані і репресовані, зокрема, пройшли через катування концентраційного табору в Березі-Картузькій. Степан Бандера, Микола Лебідь і Ярослав Карпинець були засуджені до смертної кари, заміненої під тиском Німеччини на довічне ув’язнення у зв’язку з амністією.

Короткий підсумок керівної діяльності Степана Бандери в ОУН:

1932 – навчання у розвідшколі в німецькому місті Данціг, знайомство з Ріхардом Яри, початок стрімкої кар’єри;

січень 1933 р. – виконувач обов’язків керівника крайової екзекутиви ОУН;

липень 1933 – керівник крайової екзекутиви ОУН;

червень 1934 р. – несанкціоноване убивство міністра Пераць­кого, Бабія і Бачинського, розгром ОУН у Польщі, різке загострення українсько-польського протистояння.

Протягом наступних 1934–1939 років Бандера перебував у польських тюрмах майже в повній ізоляції від навколишнього світу.

ЛЮДИНА-КАТАСТРОФА

Як бачимо, «за кермом» Степан Бандера був неповні півтора роки. Будь-яка діяльність оцінюється за плодами, тобто кінцевими результатами. Головними плодами Бандери були: руйнування крайової ОУН, удар по авторитету ОУН в цілому, дестабілізація Польщі – тодішнього союзника Німеччини. Користь від усього цього отримала тільки Москва.

На перший погляд, в актив Степана Бандери можна було б записати виконання санкціонованого ОУН замаху на радянського консула у Львові 21 жовтня 1933 р.  Але...

По-перше, 18-річний Микола Лемик убив не консула, а 24-річного розвідника Андрія Майлова, який випадково підвернувся під руку, тому очікуваного резонансу на міжнародному рівні не вийшло. Наприклад, незважаючи на відомості про Голодомор, 16 листопада 1933 р. між США, керованими Франкліном Рузвельтом, і СРСР були встановлені дипломатичні відносини. 

Голодомор засудила тільки гітлерівська Німеччина. У вересні 1935 р. на з'їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини в Нюрнберзі міністр освіти та пропаганди Йозеф Геббельс виголосив славнозвісну промову «Комунізм без маски». На початку своєї промови Геббельс згадує слова глави Англіканської церкви Архієпископа Кентерберійського Гордона Ланга, виголошені перед Палатою лордів 25 липня 1934 року про майже 6 мільйонів померлих від голоду в «Південній Росії» в 1932-1933 роках. А вже в кінці виступу Геббельс підсумовує: «Чи повторяться наступної голодної весни події, аналогічні тим, що мали місце в 1933 році, коли від голоду померло безліч невинних людей в Україні, на Поволжі та Північному Кавказі й інших областях?»

«Організації, що тут підписалися, до сьогодні вважали, що питання людяності й гуманітарної допомоги мають розглядатися незалежно від політичних та соціальних інтересів. Вони вважають своїм обов'язком, з елементарної людяної точки зору, не мовчати про ті події та дати можливість заговорити голосу совісті. Заради голодних та тих, хто при смерті, для неповторення катастрофи 1933 року вони вимагають повністю прояснити ситуацію та вжити всіх необхідних заходів для надання гуманітарної допомоги», - йшлося в промові Геббельса[9].

Нагадаємо, що йшов 1935 рік і стосунки з СРСР у Німеччини були пречудові. Гудеріан щойно їздив з інспекцією в Казань глянути, як там німецькі танкісти тренуються на радянських полігонах. Жорстка критика СРСР могла зашкодити їхній військово-економічній співпраці, а проте німці подали голос на підтримку української нації – давнього геополітичного союзника Німеччини.

По-друге, убитий розвідник Андрій Майлов був близьким другом розвідника Павла Судоплатова[10]. Тож коли Судоплатов у 1938 році убив Євгена Коновальця, то це було не просто виконання наказу начальства: тут спрацювали особисті мотиви, і  хто знає, чи це убивство відбулось би без них. Більше того, саме особиста дружба з Майловим була, скоріше всього, головною причиною того, що операцію доручили телефоністу і шифрувальнику Судоплатову, який не мав досвіду роботи за кордоном, абсолютно не знав німецької мови, не володів ні зброєю, ні рукопашним боєм[11]. Убивство Коновальця завдало фатального удару по ОУН, що не надається до жодного порівняння з пропагандистським виграшем, отриманим після убивства Майлова.   

Загальний висновок: головним здобутком ОУН було формування нової генерації українців і здобуття стра­тегічних союзників. Натомість індивідуальний терор спрацював проти організації, був шкідливим і відволікав її від досягнення головної мети – державної незалежності України.     

Але як сталося, що дисциплінований, безстрашний і самовідданий український патріот Степан Бандера, щиро прагнучи допомогти Україні, насправді своїми діями фактично допоміг Москві? Якщо він не виконував настанови Євгена Коновальця, то чиї настанови він виконував? Щоб це зрозуміти, треба приглянутися ще до однієї особистості з числа впливових членів проводу ОУН.

Продовження: Ріхард Яри (Рико Ярий)