Оксана Забужко: "Ми програли інформаційну війну ще до того, як усвідомили, що вона проти нас ведеться"

Ми всі відчули це на собі. Людина ж податлива, питання в тому, до якої міри. І ось тут вже не тільки про радянські часи мову треба вести. Виробництво рабів, які не усвідомлюють свого рабства, - це якраз реальність сьогоднішньої війни.

Про це, а також про методи впливу на українців і головну зброю Кремля відома українська письменниця Оксана Забужко розповіла у своєму інтерв'ю сайту Гордон.

"Восени 2008 року, тоді я писала "Музей покинутих секретів", після Грузинської війни все з рук валилося, я ходила, як божевільна, і говорила: "У мене таке відчуття, що в світобудові переставляють меблі". Тієї осені багато людей померло і багато народилося. Було відчуття якоїсь глобальної "перезміни", - розповідає Оксана Забужко.

"Потім - 2009 рік, виборча кампанія і "свинячий грип". Ось тоді мені по-справжньому було страшно. Це зараз у нас всі говорять про інформаційні технології, про масове зомбування і індукуванні божевілля в Росії. А я тоді побачила, як обробляють мій народ. Такий собі експеримент на сугестивність: прокатить чи не прокатить? Карантин, "Таміфлю", безлюдні вулиці і навкруги розтяжки "Вона - це Україна". Типовий НЛПшний хід. У мене мурашки по шкірі.

Я раптом усвідомила, що вони задумали: половина країни, як би "проросійська", південний схід - Януковичу, половина "помаранчева" - Тимошенко. І обидві території підконтрольні РФ. Взаємна ненависть, розбрат, наростаючий хаос - а потім входять "миротворчі війська"... Я тоді реально, як би на власні очі, побачила сценарій розколу України. Все було готове, перевіряли тільки довірливість "біомаси".

І коли в абсолютно порожньому метро я побачила на ескалаторі дівчину в марлевій масці, то, пам'ятаю, йшла потім по вулиці і ридала від безсилля. Було відчуття, що "моя збожеволіла". Коли це заспівав Макаревич, я відмінно зрозуміла його почуття. Було очевидно: ведеться артилерійська атака на мізки, і люди абсолютно не готові до такого масового обдурення.

Другий раз я так плакала в 2010 році, коли після президентських виборів йшла з виборчої дільниці. Люди нічого поганого тоді не усвідомлювали, все виглядало спокійно, красиво, демократично... Я йшла по вулиці і ридала, бо розуміла: народ загнали в пастку, і це чистої води знущання. Такий принизливий вибір - між "чоловічою та жіночої зоною" ... Ось вам, хохли! Не просто опустили, а ще й поглумилися.

Тоді на нас обкатали багато методів, але все-таки розвалити країну не вийшло! Тут знову повернення до того ж бінарного мислення - програли або виграли. Так, Україна ще не виграла. Але точно не програла! Сурковскі політтехнологи думали, що все прораховано, схвачено і підготовлено, і в потрібний момент Україна впаде їм в руки, як стигле яблуко. Але несподівано виявилося, що ця територія населена людьми, які хоч і дивилися телевізор, і читали газети, і в марлевих масках ходили, але коли мова всерйоз зайшла про країну, раптом вирішили надіти каску і з фанерними щитами стояти під кулями. Ніхто на подібне не розраховував.

Настали шалено цікаві часи для внутрішнього і духовного життя - коли видно, як іде напруга людського матеріалу, як "здуваються" штучні авторитети і "герої", що виявляються, перепрошую, лайном... Стало видно, який колосальний і прекрасний людський ресурс був в країні роками не задіяний і не затребуваний. Скільки насправді героїв і праведників, про які ніколи не говорили. Країна не знала, ким пишатися, а тут, виявляється, стільки чудових людей!

Моя точка зору професійно обумовлена. Письменник краще бачить сценарій, здатний відрізнити спонтанний, самим життям породжений сюжет від придуманого людиною, справжній - від фейкового, бо постійно з ними працює, бачить життя "текстами".

Ми зараз в інформаційному просторі постійно стикаємося з лженовинами - історіями постановочними, вигаданими десь у штабах "реконструкторами", які, як казав німецький філософ Якоб Беме, "хочуть бути авторами", управляти реальністю. Це те, що називається "сатанинська амбіція".

За допомогою таких сценаріїв цілком можна мінімізувати витрати на озброєння. Завдання "інформаційного терору" - роззброювати величезні маси людей: регіони, міста, навіть цілі країни - морально і ментально. Так це вийшло в Криму і так зараз робиться на Донбасі. Змусити людей самих зруйнувати своє життя, вселивши їм страх і ненависть до придуманого ворога, розхитати "соціальний організм". Саме тому, як у них, чекістів, прийнято говорити, "невидимому фронті" і наноситься основний удар.

Тому я не вірю в усі ці розмови про "повномасштабне вторгнення", це теж частина інформаційного терору - тактика залякування, чисто бандитський блеф. Я переконана, що у них і ресурсів для цього немає, і армія російська не в тому стані. А ось спецслужби - це єдине, чим Росія і справді сильна. Під їх методи вся ця війна і заточена. Вони дійсно перейшли на "війну за розуми".

Ми програли інформаційну війну ще до того, як усвідомили, що вона проти нас ведеться. До моменту початку "гарячих" військових дій інформаційне поле країни вже було "зачищено". Багато хто все ще думає, що воно у нас "українське", незалежне, але це зовсім не так. Війна йде з 2000-х років. Саме тоді стали у нас масово з'являтися "варяги" з РФ - а свої журналісти, серед яких були абсолютно чудові, йшли на другий план, а потім і зовсім зникали з ефірів. Приїжджі ж "московські гості" отримували все і відразу. Тут очевидні закадрові інструкції".

Письменниця вважає, що держава, яку ми маємо, - це уламок УРСР, який реально ще ніхто не реформував. Перетворення тільки попереду.

Виділення в тексті мої, О.К.