Мені з кожним разом стає все складніше писати і говорити про свого чоловіка Джеймса Мейса. Але не можу відмовитися від запрошення, окрім того, не можу не висловитися саме в переддень відзначення Дня пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років. Багато в цій ідеї було від Джеймсових роздумів, його сподівань. Тому, попри безмежну гіркоту, пов'язану з сумними роковинами, я всім єством відчуваю пронизливу і щемливу надію: все-таки щось справджується. Все-таки будуть запалені свічки у вікнах наших осель, засвітяться свічки пам'яті на Михайлівській і Софіївській площах. Прозвучать молитви за душі тих, хто пішли з життя мученицькою смертю. Неодмолені, непоховані... Усе реальнішою стає ідея Меморіального комплексу Голодомору, набирають реальних рис видавничі проекти, українські ЗМІ приділяють цій темі багато площі. І так потрібен зараз доктор Мейс зі своєю ерудицією, аналітичним розумом, безкомпромісністю.
Смерть забрала те, що ще міг створити й написати цей великий дослідник Великого Геноциду в Україні, і дуже мала втіха, що він залишив опісля колосальний масив своїх праць, що багатьом своїм студентам він випрямив душу і розум, оддав їм свої книги і архів, а друзям залишив неймовірний чар своєї особисті. По мірі того як наближатимуться до читачів його праці, він віддалятиметься від нас — такий молодий і такий сонячний чоловік.
Джеймс багато спілкувався зі свідками того страшного Голодомору. Його тривожило, що вони надто швидко ідуть з життя, не встигнувши розповісти виношене довгими роками у пам'яті. А те, що свідоме людовбивство сталінською системою міжнародна спільнота досі не визнала актом геноциду проти українського народу і України як держави, було особистим болем Мейса.
Джеймс Мейс багато що не сприймав у нашій українській дійсності, чимало речей викликали в нього обурення і гнів. Якось стояв на Володимирській гірці, милувався київськими пейзажами. За мить я побачила, що він невтішно ридає. Я стривожилося: що? «Така шляхетна земля, — промовив тоді Джемс...—Така багата, шляхетна земля, чому такі бідні люди?..» І він на багатьох конференціях, у статтях, говорячи про національну ідею, чітко висловлював свою думку: нехай це буде суспільство вільної людини.
Саме Мейсові належала ідея запалювати свічки у вікнах у День пам'яті Голодомору. Про це він говорив і на слуханнях у Верховній Раді в лютому 2003 року. Сьогодні ця ідея підтримана на державному рівні.
Доктор Мейс любив Україну, але не ту, по якій топчуться, завалюють смітниками, продають і обкрадають. Він любив ту Україну, яку носять на рівні серця. Шукати якої він і пішов на високу Байкову гору.
Наталя Дзюбенко-Мейс.
P. S. За даними «УМ», з нагоди сьогоднішнього Дня пам'яті жертв Голодомору в секретаріаті Президента готовий указ про нагородження Джеймса Мейса (посмертно) — людини, яка відкрила світові очі на найбільшу трагедію України ХХ століття — орденом Ярослава Мудрого. Щоправда, ІІ, а не І ступеня. Однак і це — велика перемога «України молодої», яка зініціювала це відзначення.
Запалюй свічу, Україно!
Жаринка з болючої рани
В долоні твої я лечу.
Болить вона, але не тане,
Запалюй свічу, мій коханий,
Запалюй свічу!
В печалі, у вічній скорботі,
В неперебутній біді,
Багато ще носимо потай,
У пам'яті довга робота,
Однакові очі у вдів.
І буде довіку боліти
Цей хліб пресвятий на столі.
За словом Нового Завіту
Вклонімось землі, мої діти!
Вклонімось землі...
Ще руки до нас простягають
Опухлі батьки й матері.
І не кажіте: «Не знаєм»...
Бо літо було урожайним,
І сонце було у порі.
А діти в лахмітті... Руїна...
І безмір людського плачу.
Була в них єдина надія,
Що їх пригадає Вкраїна,
Й запалить свічу.
Згадає жнива оті чорні,
Червону мітлу і торгсин.
Так вовчо повзли людомори
По наші серця і комори,
По хліб наш, і жорна, і млин.
Збирались ми надто повільно.
Наш голос ще світ не почув.
Вдовину, сирітську, нетлінну,
Запалюй свічу, Україно!
Запалюй свічу!
Технологія здійснення палінгенезії зводиться до того, щоб максимально глибоко засвоїти сенс євангельського послання і зробити його ядром своєї свідомості. Для цього треба сформувати словник Сенсара,...
Джеймсова свіча
Світ:
05112702a.jpg
Смерть забрала те, що ще міг створити й написати цей великий дослідник Великого Геноциду в Україні, і дуже мала втіха, що він залишив опісля колосальний масив своїх праць, що багатьом своїм студентам він випрямив душу і розум, оддав їм свої книги і архів, а друзям залишив неймовірний чар своєї особисті. По мірі того як наближатимуться до читачів його праці, він віддалятиметься від нас — такий молодий і такий сонячний чоловік.
Джеймс багато спілкувався зі свідками того страшного Голодомору. Його тривожило, що вони надто швидко ідуть з життя, не встигнувши розповісти виношене довгими роками у пам'яті. А те, що свідоме людовбивство сталінською системою міжнародна спільнота досі не визнала актом геноциду проти українського народу і України як держави, було особистим болем Мейса.
Джеймс Мейс багато що не сприймав у нашій українській дійсності, чимало речей викликали в нього обурення і гнів. Якось стояв на Володимирській гірці, милувався київськими пейзажами. За мить я побачила, що він невтішно ридає. Я стривожилося: що? «Така шляхетна земля, — промовив тоді Джемс...—Така багата, шляхетна земля, чому такі бідні люди?..» І він на багатьох конференціях, у статтях, говорячи про національну ідею, чітко висловлював свою думку: нехай це буде суспільство вільної людини.
Саме Мейсові належала ідея запалювати свічки у вікнах у День пам'яті Голодомору. Про це він говорив і на слуханнях у Верховній Раді в лютому 2003 року. Сьогодні ця ідея підтримана на державному рівні.
Доктор Мейс любив Україну, але не ту, по якій топчуться, завалюють смітниками, продають і обкрадають. Він любив ту Україну, яку носять на рівні серця. Шукати якої він і пішов на високу Байкову гору.
Наталя Дзюбенко-Мейс.
P. S. За даними «УМ», з нагоди сьогоднішнього Дня пам'яті жертв Голодомору в секретаріаті Президента готовий указ про нагородження Джеймса Мейса (посмертно) — людини, яка відкрила світові очі на найбільшу трагедію України ХХ століття — орденом Ярослава Мудрого. Щоправда, ІІ, а не І ступеня. Однак і це — велика перемога «України молодої», яка зініціювала це відзначення.
Запалюй свічу, Україно!
Жаринка з болючої рани
В долоні твої я лечу.
Болить вона, але не тане,
Запалюй свічу, мій коханий,
Запалюй свічу!
В печалі, у вічній скорботі,
В неперебутній біді,
Багато ще носимо потай,
У пам'яті довга робота,
Однакові очі у вдів.
І буде довіку боліти
Цей хліб пресвятий на столі.
За словом Нового Завіту
Вклонімось землі, мої діти!
Вклонімось землі...
Ще руки до нас простягають
Опухлі батьки й матері.
І не кажіте: «Не знаєм»...
Бо літо було урожайним,
І сонце було у порі.
А діти в лахмітті... Руїна...
І безмір людського плачу.
Була в них єдина надія,
Що їх пригадає Вкраїна,
Й запалить свічу.
Згадає жнива оті чорні,
Червону мітлу і торгсин.
Так вовчо повзли людомори
По наші серця і комори,
По хліб наш, і жорна, і млин.
Збирались ми надто повільно.
Наш голос ще світ не почув.
Вдовину, сирітську, нетлінну,
Запалюй свічу, Україно!
Запалюй свічу!
Наталя Дзюбенко-Мейс.
Зверніть увагу
Апгрейд свідомості: Читайте про ельфів, оновлюйтесь і вірте в Добре Знання, що приносить щастя!