Липинський за жодних обставин не вважав себе одинаком: він знав, що він не перший шляхтич, який послужив Україні. Тут Липинському-політику суттєво допомагав Липинський-історик. У своїх працях про добу Хмельниччини він показав, скільки шляхтичів з шаблею в руках стали на бік Великого Гетьмана і віддали своє життя за свою країну.
Будь-яка молода держава, до числа яких відноситься й наша, має час від часу опікуватися популяризацією постатей своїх фундаторів, промоуторів та натхненників — тобто, займатися створенням принаймні віртуального національного пантеону. В Україні до числа «будителів» і фундаторів відносяться як особистості, знайомі широкому загалу громадян ще з радянських часів (Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко), так і постаті, «повернені з забуття» за часів незалежності. З останніх — поза конкуренцією, звісно, Михайло Грушевський, відзначений навіть розміщенням свого портрету на 50 гривневій купюрі.Інші державні діячі часів Визвольних змагань — Павло Скоропадський та Симон Петлюра — ще, вочевидь, не заслужили місця на купюрах і ледве втрапляють у назви вулиць. Вони становлять «другий ешелон» національних героїв, щодо ролі і значення яких у суспільстві відсутній якійсь консенсус. Втім, вони принаймні хоч якось відомі загалові. Про решту корисних нинішньому та майбутньому українству історичних персонажів, якщо вони не літературні класики (яких вивчають у школі), можна дізнатися лише зі специфічних підручників для ВНЗ. І таких існує цілий окремий загін, приречений вже не на якесь забуття, а на банальну подальшу невідомість. Втім, деяких з них часом усе-таки вшановують на державному рівні, що у нас зазвичай передбачає якісь урочисті збори, наукову конференцію та інколи — перейменування якоїсь вулички. Перейменування вулиці на користь якогось «діяча», невідомого загалу, може обійтися політично значно дешевше, аніж на честь, наприклад, Петлюри. Таке перейменування можуть взагалі не помітити, особливо, якщо вулиця — не провідна транспортна артерія великого міста. Але зараз у столиці з приводу одного саме такого перейменування можуть спалахнути пристрасті. Питання постало про перейменування невеличкої, тихої вулиці усім відомого Чапаєва на честь набагато менше відомого українського діяча В’ячеслава Липинського. Останнього згадали на державному рівні з приводу його 125 річчя, яке припадає на17 квітня цього року.
Проблема з перейменуванням була піднята на сторінках «Газети по-київськи», у статті Андрія Манчука «Міняємо Чапаєва на монархіста» (7 березня). Оскільки усі мої намагання зв’язатися з автором, його редактором, і хоч якось заперечити «надто поспішні» висновки, викладені у цій статті, не увінчалися успіхом, то доводиться висловлюватися на газетних шпальтах.
Вихідні міркування А. Манчука наступні: «Комиссия по вопросам наименований и памятных знаков мэрии вдруг разразилась рядом более чем странных решений. В частности, она рекомендовала Киевсовету переименовать улицу Василия Чапаева, назвав ее именем «украинского историка, философа, общественно-политического деятеля, дипломата Вячеслава Липинского». Вбачаючи у цьому «сваволю влади та її консультантів» (хоча мова йде не про рішення, а про рекомендацію), автор зауважує: «К слову, фигура самого Вячеслава Казимировича Липинского также вызывает много вопросов. Этот зажиточный польский шляхтич был убежденным монархистом, и его идеологические воззрения никак не соответствуют демократическим ценностям. С 1918 года он мирно проживал на австрийских горных курортах, где основал «Братство классократов-монархистов», развивая собственную теорию о господстве сословной политической элиты. По мнению Липинского, именно она должна была сплотить украинскую нацию, выдвинув из своей среды авторитарного вождя. Довольно типичная концепция для эпохи Муссолини и рвущегося к власти Гитлера». Надалі виникає ще один вельми критичний пасаж: «Похоже, эта идеология по душе нынешним украинским вельможам. Они убеждены, что являются «элитой нации», имея особые привилегии перед огромной массой «простых» украинцев. Крестьяне должны пахать, работяги — работать, а правители — править. Эта квинтэссенция взглядов монархиста Липинского должна быть очень приятна слуху правительства Януковича. Ведь именно Кабмин стал инициатором переименования улицы Чапаева — наряду с Президентом Ющенко».
Зауважимо, що автору вдалося те, що не вдалося багатьом іншим: нарешті знайти ідею, яка здатна поєднати зусилля наших прем’єра та Президента. Але мене тут зачепили за живе не авторські соціально-критичні міркування. Як представник «четвертої влади», А.Манчук і покликаний цим займатися. Але ж чому тут жертвою критики нинішньої еліти мусив стати, гуртом з Януковичем та Ющенком, ще й «український історик, філософ, громадсько- політичний діяч, дипломат В’ячеслав Липинський», який за життя аж ніяк нічим не завинив перед українським народом, а помер ще у 1931 році?
Автор легко, у кількох абзацах, виніс суворий, хіба що не остаточний вирок людині, яка усе своє свідоме життя займалася вкрай невдячною працею: знайти аргументи та обґрунтувати для тодішньої української еліти ідею незалежної української державності. В українському русі початку минулого століття Липинський фактично був вигнанцем: по-перше, він був самостійником, коли решта «свідомих українців» була федералістами; по-друге, він був польським шляхтичем, належачи до того прошарку, який був чужим домінуючим у тодішньому українстві соціалістам. Тоді доволі дивними видавалися ті його міркування, що для нормального існування України потрібна суверенна державність із належними інститутами: військом, налагодженою адміністрацією; державність, оперта на згоду усіх патріотично налаштованих верств суспільства. Він вважав, що людина будь-якої національності, яка живе в Україні, має шанувати землю, на якій живе, та підтримувати прагнення українського народу. Дивно? Саме ці ідеї ще за гімназичних років виштовхнули генетичного польського шляхтича, католика і землевласника з власного соціального середовища, і на усе життя пов’язали його долю з долею українства. Чи гідний він через це осуду? Навряд чи, хоча ця тверда моральна позиція завжди багатьох дратувала — і поляків, і українців. Потрібний був досвід поразки Визвольних змагань 1917— 1921 рр., щоб упевнитися у слушності слів Липинського: занадто захопилися революцією, забули про реальну, а не декларовану державність. Коли колишній фронтовик-офіцер Липинський наприкінці 1917 року «українізував» свій кавалерійський підрозділ, який стояв у Лубнах, і запропонував ним скористатися Центральній Раді, то отримав відмову. Таку саму відповідь отримав і генерал Скоропадський, у якого був цілий боєздатний корпус. Українській революції були не потрібні послуги поміщиків і дворян. Розплачувалися за це студентськими і школярськими життями під Крутами, а таких «Крут» тоді було — ой, як багато.
Але Липинський за жодних обставин не вважав себе одинаком: він знав, що він не перший шляхтич, який послужив Україні. Тут Липинському-політику суттєво допомагав Липинський-історик. У своїх працях про добу Хмельниччини він показав, скільки шляхтичів з шаблею в руках стали на бік Великого Гетьмана і віддали своє життя за свою країну. Мало хто з широкого загалу знає, що Липинський як дослідник, за тим потужним впливом, який він здійснив на українську історичну науку, давно вже визнаний постаттю рівня Грушевського.
Але повернемося до Липинського-монархіста. «Монархіст» — страшне слово, правда? Не має воно, начебто, нічого спільного зі свободою і демократією. От вже звикли ми до радянських ярликів... А чи часто ми замислюємося про те, наскільки демократичними є європейські монархії — Велика Британія, Нідерланди, Данія, Норвегія, Швеція, Іспанія? Думаю, лише трохи демократичніші за нашу українську республіку та деякі сусідні. Липинський був щирим прихильником приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського, який намагався дати лад Україні, що опинилася в руїні внаслідок діяльності Центральної Ради. Забувається, що Гетьман брав на себе владу до скликання парламенту (сейму), який і мав вирішувати подальшу долю країни. Але, за реалій громадянської війни і повстання Директорії Винниченка і Петлюри, ці демократичні процедури вже було кому здійснювати. За Гетьманату та Директорії Липинський був послом України у Відні, де й залишився в еміграції, коли українську справу було програно.
Решту життя Липинський, як пише А. Манчук, «мирно проживал на австрийских горных курортах». Але для людини, яка останні десять років життя важко хворіла і, врешті, померла від туберкульозу, це навряд чи був вишуканий панський відпочинок. Маєток «зажиточного шляхтича» Липинського на Уманщині згорів ще у 1918 році. Лікувався він за підтримки своїх родичів та на гроші, зароблені в українських навчальних закладах еміграції. Животіючи в такий спосіб, він ще встиг написати кілька наукових праць, які вважаються класичними для української історії, соціології та політичної науки. У підручниках для ВНЗ з цих дисциплін Липинському відводять спеціальні розділи. Не забудьмо ще десятки публіцистичних статей та діяльність однієї з найпопулярніших політичних організацій у вигнанні — Українського союзу хліборобів-державників. Липинський виступив у ролі координатора гетьманської еміграції, для якої розробляв політичну ідеологію. У цій доктрині він дійсно писав про українську еліту, але, за Липинським, цю еліту мали формувати кращі представники продукуючих і трудящих верств населення. Він виступав проти становості і категорично висловлювався проти будь-яких самозваних «вождів», які буйно множилися у тогочасній Європі та серед українства. Липинський на чолі держави бачив представника історичного гетьманського роду (тоді ще був живий Павло Скоропадський), який би, як англійська королева, втілював у собі державну традицію та національну консолідацію. Ця монархія мала бути «законом обмежена і законом обмежуюча», знову ж, на кшталт британської. Як бачимо, нічого страшного В’ячеслав Липинський, на відміну від Гітлера і Муссоліні, не вигадав. Можу додати, що його людська порядність не піддавалася сумнівам навіть його політичними опонентами.
А тепер варто повернутися до Чапаєва. Як пише А. Манчук, «на деле Василий Иванович куда более «наш», чем никому не известный сторонник сословного авторитаризма. Образ Чапаева — простого, «своего в доску» рубаки из народной среды — давно стал родным для нашей культуры. Неудивительно, что опрошенные «Газетой...» жители улицы, которая все еще носит имя героя повести Фурманова и всемирно известной киноленты братьев Васильевых, крайне негативно восприняли идею переименования улицы. Против Чапаева они ничего не имеют». Тут ми можемо щиро погодитися з автором: дійсно, у суспільній свідомості сучасної України патріот, шляхтич Липинський аж ніяк не може змагатися за популярністю зі «своїм в доску рубакою з народного середовища». Щоправда, Липинський для України зробив дещо більше, ніж Чапаєв: останній, власне кажучи, нічого для неї не зробив (i слава Богу, бо він боровся проти ворогів радянської влади — тобто, потрапивши на інший фронт, міг би й проти України воювати). Дійсно, нам, може, поки зарано зазіхати на образ народного героя з напівфантастичного фільму (до найпростішого: дивізія у Чапаєва була стрілецька, тобто він ніяк не міг ходити у грізні кавалерійські атаки). Для того, щоб назвати вулицю на честь Липинського, треба ще підрости, подорослішати, поміркувати, звідки, від чого й куди саме рухається наша країна. Поки у свідомості наших людей будуть перемагати образи героїв, які віддавали своє життя за Радянську Росію, а не за незалежну Україну, не варто цим людям в Україні на щось сподіватися. Думаю, що з таким перейменуванням варто почекати. Не дозріли.
P.S. До речі, до Чапаєва ця вулиця називалася Святославською, на честь одного з найвизначніших давньоруських князів. Святослав як «рубака» дав би фори будь-якому Чапаєву, і не в кіно, а насправді — він воював від Дунаю до Волги і Дону. Щоправда, він був князем, і його вшануванню у сучасній Україні, як і Липинському, може зашкодити непролетарське соціальне походження.
Технологія здійснення палінгенезії зводиться до того, щоб максимально глибоко засвоїти сенс євангельського послання і зробити його ядром своєї свідомості. Для цього треба сформувати словник Сенсара,...
Герої України. Липинський.
Світ:
Липинський за жодних обставин не вважав себе одинаком: він знав, що він не перший шляхтич, який послужив Україні. Тут Липинському-політику суттєво допомагав Липинський-історик. У своїх працях про добу Хмельниччини він показав, скільки шляхтичів з шаблею в руках стали на бік Великого Гетьмана і віддали своє життя за свою країну.
07032802e.jpg
Будь-яка молода держава, до числа яких відноситься й наша, має час від часу опікуватися популяризацією постатей своїх фундаторів, промоуторів та натхненників — тобто, займатися створенням принаймні віртуального національного пантеону. В Україні до числа «будителів» і фундаторів відносяться як особистості, знайомі широкому загалу громадян ще з радянських часів (Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко), так і постаті, «повернені з забуття» за часів незалежності. З останніх — поза конкуренцією, звісно, Михайло Грушевський, відзначений навіть розміщенням свого портрету на 50 гривневій купюрі.Інші державні діячі часів Визвольних змагань — Павло Скоропадський та Симон Петлюра — ще, вочевидь, не заслужили місця на купюрах і ледве втрапляють у назви вулиць. Вони становлять «другий ешелон» національних героїв, щодо ролі і значення яких у суспільстві відсутній якійсь консенсус. Втім, вони принаймні хоч якось відомі загалові. Про решту корисних нинішньому та майбутньому українству історичних персонажів, якщо вони не літературні класики (яких вивчають у школі), можна дізнатися лише зі специфічних підручників для ВНЗ. І таких існує цілий окремий загін, приречений вже не на якесь забуття, а на банальну подальшу невідомість. Втім, деяких з них часом усе-таки вшановують на державному рівні, що у нас зазвичай передбачає якісь урочисті збори, наукову конференцію та інколи — перейменування якоїсь вулички. Перейменування вулиці на користь якогось «діяча», невідомого загалу, може обійтися політично значно дешевше, аніж на честь, наприклад, Петлюри. Таке перейменування можуть взагалі не помітити, особливо, якщо вулиця — не провідна транспортна артерія великого міста. Але зараз у столиці з приводу одного саме такого перейменування можуть спалахнути пристрасті. Питання постало про перейменування невеличкої, тихої вулиці усім відомого Чапаєва на честь набагато менше відомого українського діяча В’ячеслава Липинського. Останнього згадали на державному рівні з приводу його 125 річчя, яке припадає на17 квітня цього року.
Проблема з перейменуванням була піднята на сторінках «Газети по-київськи», у статті Андрія Манчука «Міняємо Чапаєва на монархіста» (7 березня). Оскільки усі мої намагання зв’язатися з автором, його редактором, і хоч якось заперечити «надто поспішні» висновки, викладені у цій статті, не увінчалися успіхом, то доводиться висловлюватися на газетних шпальтах.
Вихідні міркування А. Манчука наступні: «Комиссия по вопросам наименований и памятных знаков мэрии вдруг разразилась рядом более чем странных решений. В частности, она рекомендовала Киевсовету переименовать улицу Василия Чапаева, назвав ее именем «украинского историка, философа, общественно-политического деятеля, дипломата Вячеслава Липинского». Вбачаючи у цьому «сваволю влади та її консультантів» (хоча мова йде не про рішення, а про рекомендацію), автор зауважує: «К слову, фигура самого Вячеслава Казимировича Липинского также вызывает много вопросов. Этот зажиточный польский шляхтич был убежденным монархистом, и его идеологические воззрения никак не соответствуют демократическим ценностям. С 1918 года он мирно проживал на австрийских горных курортах, где основал «Братство классократов-монархистов», развивая собственную теорию о господстве сословной политической элиты. По мнению Липинского, именно она должна была сплотить украинскую нацию, выдвинув из своей среды авторитарного вождя. Довольно типичная концепция для эпохи Муссолини и рвущегося к власти Гитлера». Надалі виникає ще один вельми критичний пасаж: «Похоже, эта идеология по душе нынешним украинским вельможам. Они убеждены, что являются «элитой нации», имея особые привилегии перед огромной массой «простых» украинцев. Крестьяне должны пахать, работяги — работать, а правители — править. Эта квинтэссенция взглядов монархиста Липинского должна быть очень приятна слуху правительства Януковича. Ведь именно Кабмин стал инициатором переименования улицы Чапаева — наряду с Президентом Ющенко».
Зауважимо, що автору вдалося те, що не вдалося багатьом іншим: нарешті знайти ідею, яка здатна поєднати зусилля наших прем’єра та Президента. Але мене тут зачепили за живе не авторські соціально-критичні міркування. Як представник «четвертої влади», А.Манчук і покликаний цим займатися. Але ж чому тут жертвою критики нинішньої еліти мусив стати, гуртом з Януковичем та Ющенком, ще й «український історик, філософ, громадсько- політичний діяч, дипломат В’ячеслав Липинський», який за життя аж ніяк нічим не завинив перед українським народом, а помер ще у 1931 році?
Автор легко, у кількох абзацах, виніс суворий, хіба що не остаточний вирок людині, яка усе своє свідоме життя займалася вкрай невдячною працею: знайти аргументи та обґрунтувати для тодішньої української еліти ідею незалежної української державності. В українському русі початку минулого століття Липинський фактично був вигнанцем: по-перше, він був самостійником, коли решта «свідомих українців» була федералістами; по-друге, він був польським шляхтичем, належачи до того прошарку, який був чужим домінуючим у тодішньому українстві соціалістам. Тоді доволі дивними видавалися ті його міркування, що для нормального існування України потрібна суверенна державність із належними інститутами: військом, налагодженою адміністрацією; державність, оперта на згоду усіх патріотично налаштованих верств суспільства. Він вважав, що людина будь-якої національності, яка живе в Україні, має шанувати землю, на якій живе, та підтримувати прагнення українського народу. Дивно? Саме ці ідеї ще за гімназичних років виштовхнули генетичного польського шляхтича, католика і землевласника з власного соціального середовища, і на усе життя пов’язали його долю з долею українства. Чи гідний він через це осуду? Навряд чи, хоча ця тверда моральна позиція завжди багатьох дратувала — і поляків, і українців. Потрібний був досвід поразки Визвольних змагань 1917— 1921 рр., щоб упевнитися у слушності слів Липинського: занадто захопилися революцією, забули про реальну, а не декларовану державність. Коли колишній фронтовик-офіцер Липинський наприкінці 1917 року «українізував» свій кавалерійський підрозділ, який стояв у Лубнах, і запропонував ним скористатися Центральній Раді, то отримав відмову. Таку саму відповідь отримав і генерал Скоропадський, у якого був цілий боєздатний корпус. Українській революції були не потрібні послуги поміщиків і дворян. Розплачувалися за це студентськими і школярськими життями під Крутами, а таких «Крут» тоді було — ой, як багато.
Але Липинський за жодних обставин не вважав себе одинаком: він знав, що він не перший шляхтич, який послужив Україні. Тут Липинському-політику суттєво допомагав Липинський-історик. У своїх працях про добу Хмельниччини він показав, скільки шляхтичів з шаблею в руках стали на бік Великого Гетьмана і віддали своє життя за свою країну. Мало хто з широкого загалу знає, що Липинський як дослідник, за тим потужним впливом, який він здійснив на українську історичну науку, давно вже визнаний постаттю рівня Грушевського.
Але повернемося до Липинського-монархіста. «Монархіст» — страшне слово, правда? Не має воно, начебто, нічого спільного зі свободою і демократією. От вже звикли ми до радянських ярликів... А чи часто ми замислюємося про те, наскільки демократичними є європейські монархії — Велика Британія, Нідерланди, Данія, Норвегія, Швеція, Іспанія? Думаю, лише трохи демократичніші за нашу українську республіку та деякі сусідні. Липинський був щирим прихильником приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського, який намагався дати лад Україні, що опинилася в руїні внаслідок діяльності Центральної Ради. Забувається, що Гетьман брав на себе владу до скликання парламенту (сейму), який і мав вирішувати подальшу долю країни. Але, за реалій громадянської війни і повстання Директорії Винниченка і Петлюри, ці демократичні процедури вже було кому здійснювати. За Гетьманату та Директорії Липинський був послом України у Відні, де й залишився в еміграції, коли українську справу було програно.
Решту життя Липинський, як пише А. Манчук, «мирно проживал на австрийских горных курортах». Але для людини, яка останні десять років життя важко хворіла і, врешті, померла від туберкульозу, це навряд чи був вишуканий панський відпочинок. Маєток «зажиточного шляхтича» Липинського на Уманщині згорів ще у 1918 році. Лікувався він за підтримки своїх родичів та на гроші, зароблені в українських навчальних закладах еміграції. Животіючи в такий спосіб, він ще встиг написати кілька наукових праць, які вважаються класичними для української історії, соціології та політичної науки. У підручниках для ВНЗ з цих дисциплін Липинському відводять спеціальні розділи. Не забудьмо ще десятки публіцистичних статей та діяльність однієї з найпопулярніших політичних організацій у вигнанні — Українського союзу хліборобів-державників. Липинський виступив у ролі координатора гетьманської еміграції, для якої розробляв політичну ідеологію. У цій доктрині він дійсно писав про українську еліту, але, за Липинським, цю еліту мали формувати кращі представники продукуючих і трудящих верств населення. Він виступав проти становості і категорично висловлювався проти будь-яких самозваних «вождів», які буйно множилися у тогочасній Європі та серед українства. Липинський на чолі держави бачив представника історичного гетьманського роду (тоді ще був живий Павло Скоропадський), який би, як англійська королева, втілював у собі державну традицію та національну консолідацію. Ця монархія мала бути «законом обмежена і законом обмежуюча», знову ж, на кшталт британської. Як бачимо, нічого страшного В’ячеслав Липинський, на відміну від Гітлера і Муссоліні, не вигадав. Можу додати, що його людська порядність не піддавалася сумнівам навіть його політичними опонентами.
А тепер варто повернутися до Чапаєва. Як пише А. Манчук, «на деле Василий Иванович куда более «наш», чем никому не известный сторонник сословного авторитаризма. Образ Чапаева — простого, «своего в доску» рубаки из народной среды — давно стал родным для нашей культуры. Неудивительно, что опрошенные «Газетой...» жители улицы, которая все еще носит имя героя повести Фурманова и всемирно известной киноленты братьев Васильевых, крайне негативно восприняли идею переименования улицы. Против Чапаева они ничего не имеют». Тут ми можемо щиро погодитися з автором: дійсно, у суспільній свідомості сучасної України патріот, шляхтич Липинський аж ніяк не може змагатися за популярністю зі «своїм в доску рубакою з народного середовища». Щоправда, Липинський для України зробив дещо більше, ніж Чапаєв: останній, власне кажучи, нічого для неї не зробив (i слава Богу, бо він боровся проти ворогів радянської влади — тобто, потрапивши на інший фронт, міг би й проти України воювати). Дійсно, нам, може, поки зарано зазіхати на образ народного героя з напівфантастичного фільму (до найпростішого: дивізія у Чапаєва була стрілецька, тобто він ніяк не міг ходити у грізні кавалерійські атаки). Для того, щоб назвати вулицю на честь Липинського, треба ще підрости, подорослішати, поміркувати, звідки, від чого й куди саме рухається наша країна. Поки у свідомості наших людей будуть перемагати образи героїв, які віддавали своє життя за Радянську Росію, а не за незалежну Україну, не варто цим людям в Україні на щось сподіватися. Думаю, що з таким перейменуванням варто почекати. Не дозріли.
P.S. До речі, до Чапаєва ця вулиця називалася Святославською, на честь одного з найвизначніших давньоруських князів. Святослав як «рубака» дав би фори будь-якому Чапаєву, і не в кіно, а насправді — він воював від Дунаю до Волги і Дону. Щоправда, він був князем, і його вшануванню у сучасній Україні, як і Липинському, може зашкодити непролетарське соціальне походження.
-----------------------------------
В тему:
Борис Скоропадський: «Забудьте хоча б на рік, що я внук гетьмана»
Борис Скоропадський на Бі-Бі-Сі: «Я вчуся щодня»
Три міфи про Другий гетьманат
Онук Гетьмана
Скоропадський уже в Україні. Назавжди.
Українську незалежну державу гетьмана Павла Скоропадського знищили соціалісти-масони
Гетьман Павло Скоропадський
Гетьманська модель: історичний досвід і перспективи
Перший Український корпус. Місце народження — Меджибіж
Третій Гетьманат
Хто такий Павло Скоропадський
Зверніть увагу
Апгрейд свідомості: Читайте про ельфів, оновлюйтесь і вірте в Добре Знання, що приносить щастя!